Фото: facebook/Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка/Юлія Вебер
Що робить король Лір у сільському клубі? У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка відбулася прем’єра вистави "King Лір! Версія" у вашому сценічному прочитанні. Ви – режисер-постановник, автор сценічної версії та музичного оформлення вистави. Виставу вже сколихнула театральний світ, її активно обговорюють у соцмережах. Це була довгоочікувана прем’єра. Ходили навіть чутки, що "Хостікоєв перебирає режисерів", які могли б її поставити. На початку осені ви розповідали мені про задум цієї вистави. Зізнаюся, вже побачивши виставу, я подумала, що тоді вас не до кінця зрозуміла. Мені здавалося, що це буде якийсь театральний анекдот. Надто неймовірно звучала історія зі спогадів вашої юності, яка, власне, і стала експозицією до "King Лір! Версія". Розкажіть, будь ласка, про цей задум. Що це за спогад із юності, який привів вас до "Короля Ліра"?
Анатолій Хостікоєв: Насамперед хочу сказати, що я задоволений результатом. Таке буває рідко. Але саме тому, що я робив цю виставу сам і відповідав за неї сам, ні на кого не сподіваючись, результат мене радує. У нас уже відбулося три покази: перегляд, офіційна прем’єра і друга прем’єра. Вони показали, що вистава живе, дихає. Більше того, я вже знаю, що потрібно змінити, аби вона стала динамічнішою. Розумію, що вона не без недоліків, але знаю, куди рухатися далі. Саме тому, що мав чіткий задум і знав, що хочу зробити. А ця історія живе зі мною вже п’ятдесят років. Вона справжня. Уже з’явилися перші відгуки, перші рецензії. Ми почули глядача. І для мене важливо, що вистава викликає емоції. Бо театр – це насамперед емоції, почуття, відчуття, а вже потім усе інше. Відгуки були різні. Переважно хороші, хоча траплялися й негативні. Але вони були спрямовані радше на мене особисто, ніж на виставу. І це теж добре.
На початку вистави звучить голос: "Це реальна історія. Нас було четверо. Ми щойно закінчили театральний інститут і вирішили влітку сплавитися байдарками річкою Уж, яка протікає Київщиною і впадає в Прип’ять. Нам було по двадцять років. Молоді, веселі, талановиті. І все життя було попереду". Це запропоновані обставини. А далі – історія, яка сталася зі мною насправді. Нас було четверо. Коли ми спускалися річкою Уж, нас накрила величезна хмара. Почалася страшенна злива, грім, блискавки. І ми потрапили до хати тітки Тамари Гулаківської. Це не вигаданий персонаж. Це реальна людина, яку я вивів у виставі.
Її грає Наталя Сумська?
Анатолій Хостікоєв: Так, Наталя Сумська грає конкретну людину.
Яку ви пам’ятаєте через п’ятдесят років?
Анатолій Хостікоєв: Пам’ятаю не лише прізвище. Пам’ятаю все. Її чоловіка, пам’ятаю Марійку, яка жила в цій хаті. Те, що тоді сталося, було навіть не грозою – це був справжній смерч. Такого я більше ніколи не бачив. Наші байдарки ледь не перекинуло. І раптом якась жінка вибігає на берег, гукає нас, забирає до себе. Ми заходимо в хату, вона дає нам рушники, сухий одяг. Світла не було – дроти обірвало. Горіла лише газова лампа. Ми сидимо мокрі, захекані. І раптом чуємо якісь звуки – хтось грає на гармошці.
Тітка Тамара каже:
– Марійко, вийди, познайомимося.
– Не хочу, – відповідає хтось із темряви.
І ось у такій атмосфері вона пригощає нас і запитує:
– А хто ви такі? Як вас звати? Я – тітка Тамара Гулаківська. А ви хто?
Ми відповідаємо:
– Туристи.
Навіть не сказали, що артисти. Просто туристи, яких застала негода. Я спеціально залишив у виставі той маршрут. Для киян він зрозумілий. Ми пливемо річкою Уж, потім Прип’яттю, пропливаємо Чорнобиль, далі – до Страхолісся, а звідти ракетою до Києва. Сучасні люди часто не знають, що таке "ракета". Думають, що йдеться про справжню ракету. Насправді так називали швидкісний пасажирський катер на підводних крилах. Він ходив Десною до Чернігова і розвивав шалені на той час швидкості.
Ми все це розповідаємо. І тітка Тамара питає:
– А хто ж ви такі?
– Студенти.
– А що закінчили?
– Театральний.
І треба було бачити її реакцію.
– Боже, та це ж артисти! Ви не знаєте, яка в нас художня самодіяльність! У нас і ансамбль є, і все інше.
Фото: facebook/Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка/Юлія Вебер
Усе це є у виставі. І коли з’являються ті персонажі, яких я пам’ятаю з того часу, коли прибігають артистки ансамблю, коли тітка Тамара витягає зі скрині костюми – це все виростає з реальних спогадів. Дуже цікавий персонаж – її чоловік Михайло. У виставі його грає Олександр Логінов.
Заходить чоловік без руки і без ока.
– Хто це? – питає він.
Тамара відповідає:
– Михайле, сідай. Це до нас артисти припливли.
Він кличе:
– Марійко, давай гармошку.
Марійка приносить інструмент. Вона розтягує міхи, а він грає. Без руки. Без ока. І грає всі пісні на одну-єдину мелодію. Потім дівчата починають співати: "Буряки рядочками, стеляться листочками... ".
Надійка, яка була з нами, питає:
– А який у вас репертуар?
– Про Лєніна, про партію та "Буряки рядочками".
І все це Михайло грає на одну мелодію.
Тоді Надійка каже:
– А давайте ми дамо концерт. У вас є пісні, у нас теж є що співати.
І це була реальна історія. Дощ лив без упину. Відкрили клуб. Надійка написала оголошення: "Завтра в селі Стеблі відбудеться концерт силами місцевої художньої самодіяльності та приїжджих туристів. Вхід вільний". Оголошення віднесли до магазину – там його всі могли побачити. Наступного дня, попри грім, блискавки й дощ, у клубі зібралася повна зала. Спочатку виступала місцева самодіяльність. Лунали "Буряки рядочками", грав Михайло. Потім співали ми з Надійкою, танцювали, показували номери. Але справжній концерт почався пізніше. Із залу піднялася рука:
– А можна я байку розповім?
Потім ще одна:
– А можна я заспіваю?
Ще хтось:
– А можна я затанцюю?
Люди виходили на сцену, співали, танцювали, розповідали історії. І в той момент мистецтво справді об’єднало всіх нас – попри негоду, попри грім і дощ.
А звідки взявся король Лір? Я розумію, що існує такий театральний штамп: актор-чоловік спершу мріє зіграти Ромео, потім – Гамлета, а згодом – короля Ліра. І от ми дійшли до того моменту, коли вже можна грати короля Ліра. Але ця історія з вашої юності, яку ви щойно згадали, має якось вилитися в "Короля Ліра". Як і чому?
Анатолій Хостікоєв: Річ у тім, що спочатку я працював із режисерами. Не знаю, чи варто зараз називати прізвища. Та й справа не в цьому. Найголовніше, що я вдячний ситуації, яка склалася, бо врешті-решт робив усе сам. Так сталося, що один режисер кудись зник, другий сказав: "Це не моя тема", третій порадив: "Роби сам". І тоді я зрозумів одну річ. А я ж хотів, так би мовити, спихнути режисуру на режисерів, тому що це їхня професія, а сам хотів лише грати Ліра. І я точно знав, про що хочу грати. Я був упевнений у тому, яким має бути мій Лір. Казав режисерам: я не втручаюся в режисуру вистави, дайте мені можливість існувати в ній як акторові. Я розповів вам, хто такий Лір у моєму розумінні, а ви зробіть виставу для сьогоднішнього дня. Але так сталося, що нічого не склалося. І, слава Богу. Коли я залишився сам на сам із цим матеріалом, з'явилася впевненість. Навіть не те що іншого виходу не було – я просто знав, що робити. І мені ніхто не заважав.
Хоча, якщо бути відвертим, я був не сам. Зі мною були Вільям Шекспір, Андрухович, а потім до нас приєднався Бетховен. Нас стало четверо, і я зрозумів: хороша компанія, треба працювати. Із Шекспіром я домовився швидко – він дозволив мені це зробити. З Андруховичем було складніше. Його переклад непростий, із ним треба було попрацювати, треба було його на себе "натягнути". Він трохи хуліганський, цей переклад. Як, зрештою, і багато його текстів.
І "Гамлет" у нього теж дуже нестандартний.
Анатолій Хостікоєв: Так, так, так. Тому спершу я до нього звикав. А коли звик, уже не міг від нього відірватися. Відчув, що це моє, що хочу робити саме цей переклад.
Андрухович бачив виставу?
Анатолій Хостікоєв: Ні, поки що ні. Ми навіть якось познайомилися, але це окрема історія, колись розповім. А потім до цієї компанії долучився Бетховен. Сталося це тому, що мені трапилася історія Андрія Розумовського. Виявляється, він співпрацював із Бетховеном, замовляв йому музику. Розумовський грав українські пісні та мелодії, а Бетховен писав для квартету Розумовського. Про це мало хто знає. У мене є публікації, є відео, де розповідається про їхні стосунки. Вони не просто були знайомі – вони товаришували. Більше того, Бетховен працював для нього. І навіть П’ята та Шоста симфонії, за деякими свідченнями, були написані під впливом Розумовського. Це грандіозна історія.
Фото: facebook/Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка/Юлія Вебер
Я не знаю, звідки в мене взялася ця впевненість, але це факти, це не вигадка. Історія з тим селом – не вигадка. Історія з Андруховичем – не вигадка. Історія з Бетховеном – так само не вигадка. Усе це існує, і воно прийшло до мене одночасно. І я зрозумів, що треба просто робити свою справу. Коли я почав над цим працювати, для мене відкрилися зовсім інші пласти. Я почав розуміти простір. Зрозумів простір і почав думати над ним. Я запросив художника Пилипа Нірода.
Сина Ярослава Нірода?
Анатолій Хостікоєв: Так, Пилипа Нірода, сина Ярослава Нірода. Ярослав був моїм другом, ми разом зробили багато вистав. І коли ми почали працювати з Пилипом, він запропонував своє бачення, свою версію сценографії. Там були цікаві рішення: жовте листя, дерева. Але в процесі роботи я раптом зрозумів, що мені цього не потрібно. Я переконав його, що найкраща й водночас найскладніша декорація – це порожня сцена. Сама сцена є декорацією. Сцена і є рішенням. Він погодився, і ми почали працювати з простором. Якщо сцена гола, якщо вона порожня, то величезна роль відводиться світлу.
І тут сталося справжнє диво. Олена Антохіна зробила просто неймовірну роботу. Є такі майстри, які питають режисера: "Що вам потрібно?". І тоді режисер починає пояснювати: мені потрібен ранок, такий чи інший настрій. А Олена працювала інакше. Я казав: "Покажи, що в тебе є". Наприклад, повутиння, метелик у павутинні. І вона показувала п'ятнадцять варіантів світлового рішення. Тоді я казав: "Стоп. Зупинимося ось тут". Завдяки Олені ми почали працювати зі світлом як із повноцінною дійовою особою.
Більше того, з нею працював Павло Жданов – молодий хлопець, який прийшов разом із нею. Вони працювали вдвох. Павло тоді ще не мав великого досвіду. І от на одній із репетицій, коли Олени не було, я підійшов до нього і кажу: "Павле, ти ж розумієш, у цій сцені дядько сидить і грає на гармошці. Зроби мені Сан-Ремо".
Він дивиться на мене:
– Яке Сан-Ремо?
Кажу:
– Для мене це Сан-Ремо. Ти знаєш, що таке Сан-Ремо? Це фестиваль італійської пісні.
Він відповідає:
– Добре. А що це таке?
І тут я раптом розумію, що старший за нього разів у п'ять.
Або кажу:
– А тут, коли починається буря, має бути Queen. Розумієш? Таке світло, така енергія.
Він відповідає:
– Добре, подивлюся в інтернеті, що таке Queen і що таке Сан-Ремо.
Потім приходить і намагається зробити мені і Сан-Ремо, і Queen. І ми починаємо розмовляти однією мовою. Він настільки креативний і настільки позитивний, що ми дуже швидко знайшли спільну мову, хоча між нами величезна різниця у віці. І завдяки Олені та Павлу у нас з'явилося саме таке світло. Так само було і зі звуком. Я маю на увазі Олександра Кришталя та Ігоря Гордієнка. Це люди, яким я міг подзвонити навіть уночі й сказати: "На завтра мені потрібен такий-то трек". І вони сідали монтувати. Бувало й таке, що під час репетиції мені щось не подобалося. Я починав нервувати, сперечатися, щось вимагати. Казав: "Зробіть так, як я прошу". Вони робили. А потім я приходив додому, передивлявся матеріал і розумів, що помилявся. Що саме їхнє рішення було правильним. Тоді телефонував і казав: "Ні, поверніть усе назад. Робіть так, як ви зробили спочатку".
Хочу залучити Наталію Сумську до цієї розмови. Усі питають, кого грає Наталка. Кажуть, що Наталка грає народ. А насправді її персонаж – пані Тамара. Що для вас ця роль? Що було для вас найважливішим у роботі над нею? Звідки ви дістали пластику, вимову, певні наративи людини, яка працює на землі, живе в селі, але водночас знає, що таке українська пісня, українська культура? Людини, якій, окрім щоденної праці, потрібне ще й щось для душі. Як складався цей образ?
Наталя Сумська: Звісно, все йде з дитинства. Мені було легше, тому що я майже поруч із цими місцями провела свої перші та шкільні роки. До школи я пішла в сільській місцевості – у Катюжанці. Це зовсім неподалік. Зараз це вже зона, а тоді ті місця були частиною нашого життя. Багато моїх рідних по маминій лінії працювали на Чорнобильській станції. І дядько Юрко, і дядько Іван, і двоюрідні, троюрідні брати. Та й майже вся вулиця. Усе це було поруч. Усі ці розповіді, ці історії залишилися зі мною. Але ментальність – це окрема річ. Вона в мене збірна. Щось – від тітки Федори, щось – від інших родичів, щось – від сусідів. Такий собі калейдоскоп спостережень. Я його час від часу переглядаю в пам’яті: щось відкладається для однієї ролі, щось – для іншої. А тут випала така нагода. І я просто вдячна цій ситуації за можливість бути в цій виставі. Для мене це дуже близька тема. Це моя мала батьківщина. Мені було радісно зануритися в цей світ, побути серед таких людей, серед цих односельців. Тому я почувалася там як риба у воді.
На вашу думку, наскільки органічною є ця історія, коли персонажі із сільського клубу раптом перетворюються на героїв Шекспіра? Що в нас із ними спільного, що подібного, а що, можливо, відмінного?
Наталя Сумська: Простота цього переходу полягає ось у чому. Моя мама була із села Катюжанка. Потім вона стала чудовою актрисою і працювала в театрах України. Мій батько – із села Верблюжка Кіровоградської області. Він став народним артистом України і зіграв безліч ролей. Тобто це самородки. І, власне, немає чому дивуватися. Часом навіть здається, що не завжди все вирішують інститути. Пам’ятаю, як педагог мого батька Хохлов, у якого я теж навчалася, казав: "Вам, Сумська, не треба вивчати систему. Не будемо зараз рекламувати окремих діячів, але ви самі і є театральна система". Тобто все йде від природи. Ми ж знаємо, скільки в кожному українському селі талановитих людей. Людина не може бути зациклена лише на фізичній праці, на монотонній повсякденній роботі. Усі до чогось тягнуться. Десь є ансамбль, десь — народний театр. І цього завжди бракує.
Тут я трохи привідкрию сюжет для наших слухачів. Коли починається вся ця історія, про яку розповідав Анатолій Хостікоєв, коли виникає ідея зробити концерт, раптом з’ясовується, що цьому селу і цьому народному театру колись передали театральні костюми. "Сватання на Гончарівці" вже зіграли, ще якісь вистави теж поставили, а от "Король Лір" так і залишився. Усі ролі ніби є. Є дочки, є їхні чоловіки, усі персонажі на місці. Немає лише самого короля Ліра. Але десь на печі лежить якийсь дід. Ми чуємо його стогін. Його знімають із печі, виводять до людей. І поступово, просто на наших очах, він починає оживати. Починає приміряти на себе цю роль, цю долю, цей шлях. Бо, як правильно сказала пані Наталія, усе наше життя — це шлях до чогось. Можна вийти з Катюжанки і стати народним артистом. Можна здобути будь-яку професію. Людина проходить свій шлях і в процесі цього шляху змінюється.
Наталя Сумська: І я завершу думку про батька. Граючи великі, розкішні ролі – а в нього був величезний творчий доробок, драматичні, комедійні, музичні образи, він повертався в село і знову ставав тим самим дядьком, тим самим дідом. І для нього не було жодної різниці. У цьому, мабуть, і полягає феномен української людини: бути митцем, бути особистістю великого масштабу і водночас залишатися простою, абсолютно звичайною людиною.
Анатолій Хостікоєв: Я ж це не вигадав про ті костюми. Знову ж таки, в тому селі, де ми живемо, є клуб. І костюми – наші театральні, Наталчині, мої особисті, костюми театральної компанії Хостікоєвих – частково були передані туди. Два мікроавтобуси.
Наталя Сумська: Два "рафіки".
Анатолій Хостікоєв: Так, два "рафіки" костюмів для художньої самодіяльності. І там вони отримали друге життя. Мало того, наші друзі з Ніжинського драматичного театру також долучилися до цієї історії. Ми передали їм декорації вистави "Моя професія – сеньйор з вищого світу", бо це була власність нашої театральної компанії.
Наталя Сумська: До речі, хочу скористатися нагодою і передати вітання Юрію Миколайовичу Муковозу, художньому керівникові Ніжинського театру. Він із радістю все це прийняв. Адже могли ж сказати: "Навіщо нам це потрібно?". А вони відповіли: "Давайте, ми все візьмемо".
Анатолій Хостікоєв: І зараз вони хочуть поставити "Сеньйора". Так, зараз війна, зараз непросто щось реалізувати, але вони мають таке бажання. Тому, коли у виставі з'являється той лицар у лицарському костюмі... В обладунках. Це ж костюм з іншої вистави. Костюм "з підбору", як то кажуть. Саме про це я й говорю. Вони мають бути в абсолютно різних костюмах, тому що все це зібране з різних джерел. Хоча ми й граємо "Короля Ліра", але там може бути якийсь бургундський берет, ще якісь речі. Певна еклектика там присутня. І так має бути. Коли ж починається власне історія Ліра, ця строкатість поступово зникає, і далі виникає вже стилізований світ – через український костюм, через шекспірівську епоху. Наталя Рудюк зробила величезну роботу з костюмами. Спочатку вона казала мені, що це неможливо. Але коли зрозуміла мій задум, погодилася і пішла за ним. І я їй дуже вдячний.Єдине, в чому ми не погодилися, – це мій довгий шкіряний плащ.
Вона сказала:
– Толю, не можна тримати руки в кишенях. В Англії так не ходили.
Я відповів:
– Наталю, у цій виставі можна. У мого короля руки будуть у кишенях.
Вона знову:
– Толю, прошу тебе, не виходь на сцену з руками в кишенях.
Я кажу:
– Наталю, коли ти сидітимеш у залі, я не триматиму руки в кишенях. А коли тебе не буде, триматиму їх там, де захочу. Бо я бачу Ліра саме таким.
До речі, я зрозумів одну важливу річ про Ліра. Дізнався, що людські сльози мають однаковий біохімічний склад. Якщо зробити аналіз, то неважливо, де живе людина – в Англії, Неаполі чи будь-де ще. Сльози складаються з тих самих речовин: вода, сіль, ліпіди та інші елементи. І тому я думаю: а наші діди, які живуть у селах, хіба чимось гірші? Хіба вони відчувають не ті самі почуття? Хіба плачуть іншими сльозами? Ми всі плачемо однаковими сльозами. Проблеми можуть змінюватися, епохи можуть бути різними, але людські переживання залишаються тими самими. Вони були за часів Ліра, були під час побудови комунізму і є сьогодні. Сльози однакові.
Наталя Сумська: Тільки сьогодні це сльози української людини. Людини, про яку знає весь світ. Людини, яка переживає, мабуть, найбільші катаклізми сучасності. То чому б нам не акцентувати цю історію саме на Україні?
Анатолій Хостікоєв: Я свідомо це зробив. І переконаний у правильності такого рішення. Для мене найстрашніша фраза у виставі звучить наприкінці. Коли вся ця історія вже розказана, коли ми пройшли шлях українського Ліра, звучить голос: "Колишнє село Стеблі, яке було розташоване на правому березі річки Уж... ". До речі, саме Уж, а не Вуж. Бо давня назва річки – Уша. І от слова "колишнє село" для мене найстрашніші. Тому що цього села більше немає. Після аварії на Чорнобильській АЕС його було виселено і знято з обліку. Це історичний факт. А у 2022 році в Стеблі зайшли російські окупаційні війська, і село було знищене вдруге. Тому залишилася тільки пам'ять. Залишилися спогади. І залишилася ця імпровізована вистава, яка продовжує життя села і дарує нам надію на краще.
