Артем Чапай. Фото: Facebook сторінка
Як ви ставитеся до питання ролі батька в часи війни? Як це укладається в концепцію того, яким батьком я є в таких обставинах?
У мене двоє дітей, яким було на початок повномасштабного вторгнення сім і дев'ять років. Не те, щоб я не думав, що можу піти в армію. Скоріше, що я із тих людей, які втечуть. Але поки ми їхали з Києва з дітьми до наших батьків, то дуже швидко зрозумів, що я так не зможу. Перша людина, з якою я почав говорити про армію, був мій старший син. Він сказав: "Тату, я не хочу, щоб тебе забрали на війну". І я тоді йому відповів: "Мене не заберуть, тому що я сам піду". Я дуже переживав, як дружині скажу, що зараз піду в ЗСУ і залишу її саму. Це було дуже важко. І я дуже вдячний, що вона мене підтримала. Найскладніше з усього – розлука з дітьми.
Мені часто снився сон про моїх дітей. А потім я прокидаюся в бліндажі з автоматом. Перші місяці на війні було найважче.
Дуже мало говориться, наскільки центральну роль починає відігравати татівство для тих, хто обирає саме бути татом, проводити активно час із дітьми. Для мене несподівано бути татом виявилося найкращою частиною життя, яка тебе задовольняє психічно і робить щасливим.
Щастя в людей різне – про це моя книжка "Т-щастя". Сотні тисяч людей пішли в армію. Саме завдяки цьому складному вибору, який зробили стільки людей, зараз і ми, і інші можуть бути мамами і татами в себе вдома. Попри те, що ти до цього не готовий, б'є тебе це щастя ще більше, ще несподіваніше.
Для багатьох військових татів особливо впізнаваний стан від захвату дитиною до… повного ігнорування. На той момент я вже два роки не бачив своїх дітей, тобто кілька разів по кілька днів буквально. В 2022 не було відпусток у військових. В той момент я був у найнижчій своїй точці і мене дуже вразило і налякало, що я вдома, в своїй квартирі цілих три дні, але не можу радіти. В мене таке було відчуття, що наша квартира – це такий акваріум зі щастям, але поза ним ворожий світ, війна. І я мушу туди вертатися. Після цього я зрозумів, що мені потрібна психотерапія. Я всім раджу, в кого проблеми, подумати про це. Для військових є багато безкоштовних психотерапевтів. Після того мені почало ставати значно легше. Повернення моєї родини до Києва для мене змінило все. Можливість періодично, а згодом і майже щовечора, оскільки я зміг перевестися, ближче бачити своїх дітей та дружину – це змінює все радикально. І тому я завжди говорив, говорю і буду говорити, що військовим треба знати термін, скільки вони будуть служити, особливо тим, хто має сім'ю. Найважче – коли ти не бачиш, як твої діти ростуть. Коли був зв'язок, я пробував із дітьми говорити по відео, але їм це не дуже цікаво. Мені це було дуже потрібно! Тому я знайшов вихід: вони просто гралися в якісь свої відеоігри і мені коментували, коли я підключався. Я просто дивився на їхні обличчя, кожен на своєму планшеті. Ми влаштовували дзвінок. Насправді це просто спосіб, щоби я в їхньому житті був, принаймні, як голос, майже щодня. І коли вони були в Німеччині, то я, хоча це було мені дуже складно організаційно, взяв на себе значну частину домашки по українській програмі робити із ними. Весь вільний час, коли припадало, я завжди щодня намагався бути з ними. І я дуже радий цьому рішенню, що за ті два роки, що ми були окремо, все-таки зберігся зв'язок між мною і дітьми, між мною і дружиною. З одного боку дуже пощастило, що в нас були дуже міцні і стабільні стосунки до війни. З іншого боку це великі свідомі щоденні зусилля. Я міг після якоїсь зміни, добового наряду ще години дві не лягати спати, тому що знав, що це якраз той час, коли я можу з дітьми побути на відеозв'язку.
Дітям з української і світової літератури давали якісь уривки, я дивився на відео, як син лежить на ліжку, то один, то інший. І я йому це пів години читаю і дивлюся на нього. Це більше було потрібно мені самому. Діти пристосовуються і без тата. Особливо коли діти маленькі і швидко ростуть. Так влаштований їхній мозок, багато чого в них стирається. І тут важливо для нас самих, для військових-татів, які далеко від дітей, підтримувати нейронні зв'язки, де десь буде твій образ, твоє місце. Для мене самого це було дуже важливо – те, за що я тримаюсь – за дітей, стосунки з дружиною тоді, коли важко.
Як ваша родина і ви особисто пережили перерозподіл обов'язків, як це вплинуло на близькість та розуміння.
Ти відчуваєш почуття провини, якщо не підеш захищати свою родину. Якщо ж йдеш, то відчуваєш почуття провини перед дружиною, що на неї лягло вдвічі більше.
В Україні з'явилося явище, яке моя Оксана (дружина – ред), як соціолог, називає "вимушене самотнє материнство". Коли раптом в один день жінка стає самотньою матір'ю. Самотнє материнство, як явище, все одно поширене в Україні, а тут просто цей розрив, коли воно раптом в один день дуже швидко стається. Я завжди висловлюю захват перед жінками. Дуже багато хто захоплюється чоловіками, які пішли на фронт. І при цьому забувають, що це ж велика кількість жінок, які залишилися самі з дітьми.
Чи ви знайшли, як покращити цей складний процес, спростити його?
До кінця неможливо. Навіть я зараз перевівся і служу в Києві. Але якщо мені десь треба поїхати у відрядження, то це не проблема, тому що Оксана буде з дітьми. Якщо Оксані треба десь поїхати в її закордонне відрядження, то завжди треба, щоб ми за кілька місяців починали думати, хто буде з дітьми, тому що я не можу ці кілька днів сказати, що не прийду в армію. Я все одно мушу щоденно туди ходити, маю добові наряди, тому це все одно нерівність не на її користь. Тому її кожна поїздка організовується заздалегідь: або дітей відвезти до бабусь, або хтось із бабусь сюди приїжджає.
Чи ви бачите демобілізованих за третьою дитиною? Як ви до цього ставитеся?
Я думаю, що це тема, яку, в першу чергу, мали б обговорювати жінки. Але в армії є багато жартів про те, що назву третю дитину Дембелина. А хлопчика Сальвадор – "спаситель тата". Ми з Оксаною хотіли мати двох дітей і ми маємо їх. Це був наш план. І мені особисто було б складно дивитися в очі дитині розуміючи, що рано чи пізно вона зрозуміє, що її народили в цей світ із корисною метою. Психологічно ці речі дуже складні. Людина може раптом щиро і справді захотіти третю дитину і потім її любити більше за своє життя.
Чи змінюється у вас ставлення до дітей або бажання мати ще дітей?
Моїм дітям було на момент повномасштабного вторгнення сім і дев'ять років. Моє ставлення до них стало ще ніжнішим. І я справді зрозумів, наскільки багато вони мені дають і наскільки вони мені потрібні. Для мене це реально один із найбільших сенсів мого життя. Для мене родина особисто психологічно дуже важлива, як саме база, хороші стосунки, вже над якими можна надбудовувати щось інакше.
А як ви святкували, відзначали, проводили День батька, коли були окремо від родини?
Для мене особисто більші дати ті, які я завжди пам'ятаю і ніколи не забуваю: дні народження дружини, дітей, мами, тата, одруження моїх батьків, одруження наше з Оксаною. Загальні, мені здається, на те і загальні, що це свята суспільні, а не інтимні, служать для нагадування. Це більше інтимно. Родина дуже сильно в моєму психологічному світі відокремлена від решти світу.
Що таке бути татом в 2026 році?
Є дуже багато хороших мемів, що сучасний тато не може, як попередній, все в хаті зробити, поремонтувати. Але сучасний тато може обійняти дитину і сказати, що він її любить. Мені здається, ось це майже все і визначає.
Я заздрю сучасним дітям, підліткам, наскільки вони загалом здоровіші. Бо я ріс в 90-х, коли був вибір або гопник, або неформал. Бачу, наскільки зараз вони різноманітніші, в мене це викликає дуже велику надію. На своїх дітей я дивлюся, що, попри війну, вони виглядають психологічно набагато стабільнішими, здоровішими за нас. Діти мають значно більший потенціал бути і здоровішими, і щасливішими.
26 числа о 18:30 на Хрещатику в книгарні "Сенс" буде перша презентація книжки "Т-щастя".
