Іван Миколайчук та Богдан Ступка. Архівні фото
25 червня 2026 року на YouTube-каналі "Балючі теми" – авторському проєкті журналістки Наталі Балюк – вийшло інтерв'ю з народним артистом України Іваном Гаврилюком. Із цього великого інтерв'ю я хотіла б зосередити вашу увагу на одному епізоді, де він розповідає про історію створення фільму "Украдене щастя" на студії "Укртелефільм". Ось цей фрагмент:
Наталя Балюк: Що це за історія зі Ступкою, яку ви згадали?
Іван Гаврилюк: Коли Іван уже трохи хворів, він написав сценарій "Украденого щастя" за Іваном Франком. Мав там грати, уже почав працювати як режисер, як сценарист і виконував головну роль. А Ступка грав у театрі в "Украденому щасті" – Михайла, здається, Михайла. Він теж захотів зіграти цю роль у кіно. Не знаю, яка була мотивація, але вони разом із Юрієм Ткаченком, який був кінорежисером, прийшли до Івана Миколайчука. Це була пізня ніч, а Іван уже лежав у ліжку. Ступка почав вимагати, щоб Іван віддав йому цю роль, тобто щоб узяв його замість себе. Мовляв, інакше буде біда. Іван послав їх обох.
Наталя Балюк: А "біда" – це що означало?
Іван Гаврилюк: Що вони щось зроблять. І вони зробили. Написали в Спілку кінематографістів України, написали в КДБ різні речі.
Наталя Балюк: На нього? А що саме вони писали?
Іван Гаврилюк: Я не знаю тексту, бо не читав.
Наталя Балюк: І що сталося далі?
Іван Гаврилюк: Написали таке, що Івана усунули від виробничого процесу цього фільму – "Украденого щастя". Нам зупинили фільм. Івана зняли і з ролі, і з постановки – з усього. І відтоді Іван почав вмирати.
Це був фрагмент інтерв'ю народного артиста України Івана Гаврилюка, яке вийшло на YouTube-каналі "Балючі теми", авторському проєкті журналістки Наталі Балюк. Інтерв'ю вийшло в ефір 25 червня 2026 року й спричинило значний розголос. Коли сьогодні ми говоримо про події минулого, завжди існує небезпека щось забути, щось згадати неточно або неправильно інтерпретувати. Особливо прикро, коли такі болісні теми резонують в українському суспільстві, адже йдеться про двох непересічних особистостей, які зробили надзвичайно багато для українського кіно і культури загалом. Отже, Миколайчук проти Ступки. Що приховується за лаштунками історії створення фільму "Украдене щастя"? Саме про це говоритимемо сьогодні. Спершу хочу поставити запитання пану Сергію. Існує велика небезпека, коли ми згадуємо події минулого. Ви, як кінознавець, кінокритик і, без перебільшення, дослідник історії українського кіно, добре це знаєте. Ви є автором книжок, зокрема про Олександра Довженка, а також книги "Іван Миколайчук. Містерії долі". Чому, говорячи про минуле, так важливо дотримуватися фактів? У чому небезпека плутанини в датах, спогадах, словах і свідченнях? І що сьогодні можна вважати документом та достовірним свідченням у таких історіях?
Сергій Тримбач: І тут акцент усе-таки на слові "історик". А історик не повинен і не може дозволяти ні собі, ні іншим, якщо помічає таку сваволю у висловлюваннях. Розумієте, ми живемо в демократичному суспільстві. Але демократія – це не лише свобода висловлювання, а й відповідальність за свої слова. І саме цього нам часто бракує. Мовляв: "Я скажу, що хочу. Я так думаю, я так пригадую те, що було 30, 40 чи 50 років тому. Ну, от я так пригадав. А що такого?". Саме з таким випадком ми й маємо справу. В інтерв'ю Івана Гаврилюка дуже багато неточностей. Про це я ще говоритиму далі. Але повторю: якщо йдеться про діячів культури, про відому, популярну, справді заслужену своїми ролями людину, то тим більше інтелектуали мають бути відповідальними за свої слова і власним прикладом це демонструвати. Бо інакше ми бачимо той ефект, який уже не раз спостерігали в соціальних мережах. Усі раптово стають кінокритиками. Хтось, можливо, вперше почув чиєсь ім'я, але вже налаштований негативно, уже готовий засуджувати. А під час війни ми особливо добре розуміємо, в якому емоційному, психологічному, психічному стані перебуваємо. Ось навіть остання ніч (черговий російський масований ракетний обстріл – ред) – тому приклад. Саме тому, повторюю, інтелектуали повинні триматися принципу, який я намагаюся відстоювати: перш ніж щось сказати, добре подумай. Чи правду ти говориш? Чи правильно ти пам'ятаєш? А якщо не впевнений, то, можливо, краще утриматися від таких тверджень, інтерпретацій або псевдоінтерпретацій фактів.
Сергій Тримбач. Авторка фото: Настя Телікова
Нагадаю, ми цитуємо пряму мову Івана Гаврилюка. Позавчора я мала з ним тривалу розмову і запрошувала його взяти участь у цьому ефірі. Він не був проти, але так склалися родинні та медичні обставини, що сьогодні він не зміг долучитися до нашої дискусії. Водночас він сказав, що його можна цитувати, що він підписується під кожним своїм словом і не відмовляється від сказаного. За його словами, йому нічого додати, тому він залишає це для нашого обговорення. Я ж пропоную дотримуватися фактів. Саме тому в нашій студії сьогодні Леонід Мужук, адже він був директором студії "Укртелефільм". І зараз хочу повернутися до історії створення фільму "Украдене щастя". Для мене ця тема стала болючою з двох причин. По-перше, Іван Гаврилюк говорить про доноси до КДБ і ЦК Компартії, нібито написані рукою Богдана Ступки, але при цьому сам каже – ми всі це щойно почули, – що не знає змісту цих документів, бо їх не читав. І другий, не менш важливий момент: існує реальна історія створення цього фільму. Саме вона сьогодні може бути тим аргументом, який дозволяє спиратися не на припущення, а на факти.
Сергій Тримбач: Вибачте, можна репліку? Правда полягає в тому, що в радянські часи до таких методів справді дуже часто вдавалися. Наведу простий приклад. Я дебютував як кінокритик рецензією на фільм Бориса Івченка "Марина". Це була різко критична рецензія, надрукована в газеті "Сільські вісті". У редакції її сприйняли на ура, замовили мені наступний матеріал. Але коли я його приніс, мені сказали: "Ні". Виявилося, що голова Держкіно зателефонував головному редакторові – і на цьому все. Більше співпрацювати зі мною не захотіли. Потім я дізнався, що сценарист цього фільму, не буду називати його прізвища, його вже давно немає серед живих, побіг у Держкіно і заявив, що в моєму тексті неправильно назване прізвище головного героя. Потім я переглядав монтажні матеріали: це прізвище там згадується лише двічі, тому я його й переплутав. Умовно кажучи, написав не "Іваненко", а "Іванов". Оце й була вся претензія. Мовляв, якщо він навіть такого не знає, то що це за критик? І все – мене, як то кажуть, "зарубали". На цьому мій дебют фактично закінчився. Тобто тоді справді бігли в Держкіно, у ЦК. Ну, і в КДБ, очевидно, теж. Наскільки я розумію, туди не так просто було потрапити особисто, тому туди писали.
Пане Леоніде, а як насправді створювався фільм "Украдене щастя"? Я, наприклад, історію, абсолютно відмінну від тієї, яку озвучив Іван Гаврилюк, свого часу прочитала в книзі Сергія Тримбача "Іван Миколайчук. Містерії долі", де він посилається саме на вас. Ми з вами говорили перед цим ефіром про те, що існував певний зв'язок між тим, чим займався "Укртелефільм", тобто створенням фільмів-вистав, і тим, що на той час із великим успіхом у Театрі Франка йшла вистава "Украдене щастя" в постановці Сергія Данченка. У ній роль Миколи Задорожного, а не Михайла, як говорить Іван Гаврилюк, виконував Богдан Ступка.
Леонід Мужук: Починалося все з того, що ініціатором створення цього фільму був не хто інший, як режисер вистави "Украдене щастя" Сергій Данченко. Він хотів її екранізувати. На "Укртелефільмі" тоді існувала практика трансформувати сценічні постановки в кіноверсії, виходячи зі специфіки телевізійних можливостей того часу. Тут, забігаючи наперед, скажу, що Гаврилюк помилився: сценарій писав не Іван Миколайчук, а Василь Сичевський. Цей сценарій перебував на кіностудії Довженка. Він лежав там довгий час. Данченко ходив, зважував усі "за" і "проти". Зрештою дуже активну роль у цій історії відіграла редакторка студії "Укртелефільм", член художньої колегії, відома журналістка, а згодом сценаристка й режисерка Тамара Бойко. Вона підтримувала добрі стосунки із Сергієм Данченком. Свого часу, працюючи журналісткою на радіо, вона часто з ним спілкувалася. Дізнавшись, що на студії Довженка не знають, що робити з "Украденим щастям", – а я не маю жодних фактів, чому це рішення так довго не ухвалювали, можливо, тому, що Данченко мав дебютувати як кінорежисер, – Тамара Антонівна прийшла до мене і сказала: сценарій Василя Сичевського на студії Довженка поки нікого не цікавить. Данченкові вона сказала, що якщо він не заперечує і якщо студія не буде проти, то ми запросимо його працювати до нас. Тоді і Тамара Антонівна, і я вже чітко розуміли, що не будемо просто переносити сценічну постановку в телевізійний формат. Ми хотіли знімати саме кіно. Я з радістю сказав: так, починайте вирішувати всі організаційні питання. Студія Довженка безболісно звільнилася від своїх зобов'язань перед Василем Сичевським, бо, наскільки я пам'ятаю, жодних договорів ще не було укладено. Ми дуже швидко оформили угоду й одразу почали працювати.
Леонід Мужук. Фото: Вікіпедія
А умова була не лише з боку Данченка, а й з боку студії: Богдан Ступка, який уже мав чималу славу і в кінематографі, і, зокрема, завдяки своїй ролі у виставі "Украдене щастя", залишається у фільмі. Данченко прийшов із ним на студію і сказав, що хоче запросити Івана Миколайчука на роль Михайла. Безумовно, Іван Миколайчук як актор уже тоді продемонстрував свій величезний потенціал в українському кінематографі. Тому сказати, що ми не впевнені чи не хочемо його запрошувати, навіть не спадало нам на думку. Потім Данченко зустрівся з Миколайчуком. Пізніше він розповідав Тамарі Антонівні, і я чув ці слова, який Іван був схвильований, скільки в нього було задумів, скільки він хотів зробити. І Данченко сказав: "Я відчув, що він хоче бути не лише актором, а й співавтором". Тоді ми відповіли: будь ласка. У Миколайчука вже був один успішний режисерський фільм, який став, та й уже тоді вважався, одним із найяскравіших досягнень українського кінематографу. Другий його фільм був, м'яко кажучи, невдалим. Тоді ще важко було зрозуміти, якою буде його подальша режисерська перспектива. Ми обговорили це з Данченком і зрештою погодилися.
Тобто зійшлися на тому, що режисерів буде двоє?
Леонід Мужук: Зійшлися на тому, що Данченко дуже радісно сприйняв цю пропозицію. Більше того, він розумів, що кінематографічний досвід Миколайчука може бути дуже корисним. Це могло не лише допомогти, а й стати запорукою успіху. Після цього почалася робота над режисерським сценарієм. І вже в процесі цієї роботи виникла певна незрозуміла, затягнута, можливо, суто організаційна ситуація, пов'язана з тим, як проєкт рухався до початку зйомок. Літературний сценарій уже був готовий, і його почали перетворювати на режисерський. Саме на цьому етапі виникла певна невизначеність. Чому? Тому що від самого початку було відомо: Богдан Сильвестрович Ступка гратиме Миколу. Коли ж запросили Івана Миколайчука, то його запрошували саме на роль Михайла. І для студії це були вихідні, принципові умови, від яких усі відштовхувалися, розуміючи, як далі розвиватиметься робота.
А далі сталося дуже просто. Миколайчук почав пробувати на роль Михайла Леся Сердюка. Провели проби. Лесь Сердюк був непоганий. Після цього Миколайчук запитав Тамару Антонівну, яке її враження. Я знаю про це не тому, що був присутній при їхній розмові, а тому, що Тамара Антонівна мені це потім розповіла. Вона відповіла: "Гарне. Але ж Михайла будете грати ви". На це Миколайчук нічого не сказав. А потім він сам спробувався на роль Миколи. Коли це сталося, ніхто спочатку не надав цьому особливого значення. Чому? Тому що ще раніше відбувся дуже цікавий момент із погляду психології формування творчої команди. Була проба Нелі Савченко, яка дуже переконливо показала, що саме вона може стати Анною. І раптом на цю ж роль пробується наша дуже відома акторка Раїса Недашківська. Але ніхто не заперечував. У Івана було право спробувати.
Отже, є режисерський сценарій, який пише Іван Миколайчук. Як і в кожному випадку, ніхто не знає, на чому зрештою зупиниться кінорежисер, тому він проводить різноманітні проби. А що в цей момент робив Данченко?
Леонід Мужук: Данченко спостерігав за цією ситуацією до того моменту, поки Іван Миколайчук у розмові з Тамарою Антонівною не сказав, що міг би сам зняти цей фільм. І саме тоді зав'язався дуже складний вузол. Чому? Тому що я не міг брати на себе таку відповідальність, адже ініціатором був Данченко. Тому я попросив Тамару Антонівну зустрітися з Данченком і обговорити цю ситуацію. Я не схиляв ні в той, ні в інший бік. Це дуже тонкі психологічні речі. Коли займаєш неправильну позицію, виникають конфлікти. Але конфлікт уже був закладений. Чому? Тому що, коли студія почала обговорювати цю ситуацію, Данченко, як мудрий і дуже досвідчений організатор творчого процесу, сказав: "Я людина дуже зайнята. Я хотів це робити, але якщо без мене є кращий варіант, я погоджуюся". Тамара Антонівна передала мені ці слова. Тобто студія прийняла позицію Івана Миколайчука. Але Іван Миколайчук, спробувавши себе і в ролі Миколи, і в ролі Михайла, раптом на тривалий час припинив контакти зі студією. От така була ситуація. Ми довго намагалися з ним зв'язатися. Зокрема, я телефонував пані Марії, запитував, чому Іван не приходить на студію, чому не з'являється. Зрозуміти це було важко і їй, і мені, адже час минав катастрофічно швидко. Календарний план фільму вже був сформований: його мали завершити до кінця 1984 року. Більше того, тоді вже планувалася і прем'єра. Це була величезна відповідальність. Але найголовніше – час ішов, а нічого не робилося. Це означало втрату коштів і реальної можливості створити фільм у розумні строки та з тією найвищою якістю, яка від самого початку планувалася.
Давайте конкретно про той епізод, який описує Іван Гаврилюк. Звідки взявся режисер Юрій Ткаченко? І чому вони з Богданом Ступкою, як він каже, вночі прийшли до Миколайчука й почали цю розмову?
Леонід Мужук: Ніхто нікуди не ходив. Ні пан Богдан, ні, тим більше, Ткаченко. Тому що Ткаченко у своїй біографії завжди був під наглядом КДБ. Коли він пізніше робив ремонт у своїй хаті, там виявили прослуховувальні пристрої. Тож ходити в КДБ і, як людина, за якою стежили, чогось домагатися було б не просто нерозумно, а для нього смертельно небезпечно. Це – раз. По-друге, з моральної точки зору він не міг собі цього дозволити. Що стосується Богдана Ступки, то в нього й потреби такої не було. Більше того, є ще один тонкий нюанс. Коли відбулася розмова між Тамарою Антонівною і Богданом Ступкою, він сказав: "Я розумію, що чомусь, можливо, Іван не хоче, щоб я був у фільмі. Я можу відійти від ролі". Це була розмова між двома людьми. Я не був її свідком, але зараз посилаюся на нашу розмову з Тамарою Антонівною. Втім, потреба про це говорити й вирішувати, чи буде Богдан Сильвестрович у майбутньому фільмі, відпала. Чому? Тому що з Іваном уже не було жодного реального зв'язку. Більше того, він надіслав на студію телеграму, що не буде ні знімати фільм, ні зніматися в ньому.
Сергій Тримбач: Була така телеграма?
Леонід Мужук: Так, була. Тамара Антонівна тримала її в руках, і я про це знав. Але не вірив, що цей факт є остаточним і що ним закривається вся наша співпраця з Іваном Миколайовичем. Чому? Тому що він провів справді блискучі проби. Він сформував групу.
В руках Тамари Антонівни Бойко, редакторки фільму "Украдене щастя", - телеграма від Івана Миколайчука, яку вона зберегла у власному архіві. З дозволу пані Тамари публікується вперше.
Сергій Тримбач: Тобто все, м'яко кажучи, було не так, як розповідає Іван Гаврилюк. Жодної потреби в поступках не було. Богдан Ступка й без того був затверджений на роль Миколи. Він був затверджений і навіть не знав про всі ці обставини. То для чого йому було вимагати від Миколайчука, щоб той від чогось відмовлявся? Але в інтерв'ю Федора Стригуна, одного з найближчих друзів Миколайчука, як ви знаєте, актора, є цікавий факт, який підтверджується й іншими свідченнями. Ви, напевно, знаєте, що Миколайчук узагалі хотів зіграти обидві ці ролі – і Миколи, і Михайла. Більше того, він хотів ще епізодично зіграти Івана Франка, який час від часу зазирає у вікно.
Леонід Мужук: Про Івана Франка я нічого не знаю. А те, що були проби і на роль Михайла, і на роль Миколи у виконанні самого Миколайчука, – це факт. І цей факт може свідчити про те, що він, як режисер, не міг розпорядитися собою, як актором. Він не міг до кінця зрозуміти, чи тодішня культура сприйняття художнього кіно дозволить глядачеві повірити, що Миколайчук може органічно існувати і в одній, і в другій ролі. Адже це художній фільм, а не театр масок, де одна й та сама людина перевтілюється в різних персонажів. Можливо, саме ця внутрішня непереконаність і спонукала його до довгих, важких роздумів, після яких він і надіслав ту телеграму.
КОНТЕКСТ
Іван Миколайчук не зняв свою версію "Украденого щастя": робота зупинилася ще на етапі режисерського сценарію та кінопроб. Були сформовані творчі задуми, проводилися проби акторів, але після того, як Миколайчук перестав виходити на зв'язок і надіслав телеграму про відмову від участі у фільмі, проєкт у його варіанті фактично припинився.
Втім, сам фільм усе ж був знятий. Студія "Укртелефільм" не закрила проєкт. У 1984 році вийшов двосерійний телефільм "Украдене щастя", режисером якого став Юрій Ткаченко. У ньому зіграли Богдан Ступка, Тамара Яценко, Григорій Гладій та інші актори.
