Ілюстративне фото з відкритих джерел
З 1 січня 2027 року посадові оклади працівників закладів культури державної та комунальної форм власності, а також Українського культурного фонду й Українського інституту книги зростуть на 70%. Про це повідомила міністерка культури Тетяна Бережна. Про яке підвищення йтиметься на практиці, кого воно торкнеться, та звідки держава планує взяти на це кошти? Чи можемо ми трактувати це як частину реформування або його початок?
Насправді реформою це назвати досить складно, оскільки реформування передбачає зміну правил гри. Те, що уряд ухвалив постанову про підвищення посадових окладів, безумовно, є позитивним сигналом, адже рівень оплати праці у сфері культури був найнижчим серед усіх галузей економіки. Це просто демотивувало людей працювати в цій сфері. Відповідно, касир у будь-якому супермаркеті міг отримувати більше, ніж директор місцевого музею. Тому підвищення зарплат, називатимемо це саме так, – це позитивний крок. Але це ще не реформа. Ми в Коаліції дієвців культури проводили аналіз того, як на місцях зрозуміли, що саме закладено у Стратегії розвитку культури як реформу. Ми говорили про те, що це має бути цілісне реформування: лібералізація діяльності закладів, зміна їхньої організаційно-правової форми. Насправді потрібно відійти від єдиної тарифної сітки, яка фактично є спадком радянської системи й урівнює всіх незалежно від результатів праці та ефективності роботи закладу. Від цього зрештою потрібно відмовлятися.
Однак станом на сьогодні ми констатуємо факт: із 2009 року тарифні оклади у сфері культури не переглядалися. Це означає, що вони суттєво відстали від сьогоднішніх реалій. Тому нинішнє підвищення — це все одно вимушений і дуже потрібний крок. Водночас є кілька підводних каменів, на які варто звернути увагу і за якими ми в Коаліції точно будемо стежити. Більшість закладів культури, а це близько 32 тисяч закладів базової мережі, перебувають у підпорядкуванні органів місцевого самоврядування. Відповідно, на місцях потрібно буде знайти додаткові кошти вже на початку 2027 року. Тож місцева влада буде змушена або шукати додаткове фінансування, або оптимізовувати мережу. І дуже часто така оптимізація може перетворитися на свавільне закриття закладів чи скорочення кількості працівників. Саме тому тут потрібно бути дуже уважними, щоб додаткова потреба у фінансуванні, яка, за нашими прогнозами, становитиме кілька мільярдів гривень у масштабах країни, була забезпечена на місцевому рівні, а заклади культури не постраждали від фактичного закриття.
Ми знаємо, що в середньому громади витрачають на сферу культури до трьох відсотків бюджету. Якщо це справді так, то знайти додаткові пів відсотка чи один відсоток громади точно зможуть. Тому ми будемо стежити за тим, щоб не відбувалося закриття закладів і щоб працівники культури дійсно отримували вищу оплату праці. Тут ще важливо зазначити, що ця постанова не лише підвищує оплату праці, а й певною мірою відновлює справедливість і вирівнює систему оплати. Адже у сфері культури існує багато додаткових коефіцієнтів, пов'язаних зі статусом академічності або національного закладу культури. У постанові прописано, що якщо якийсь коефіцієнт перевищує 1,3, то в таких закладах оклади не підвищуватимуться. Натомість вони зростатимуть там, де зараз вони дійсно дуже низькі. Відповідно, це певною мірою зменшить нерівність, яка виникла через ці додаткові коефіцієнти. Тому, з нашого погляду, це позитивний крок. Це ще не реформа, а лише крок до вирівнювання мінімально необхідного рівня оплати праці у сфері культури. Але надалі все одно потрібно думати над тим, як лібералізувати діяльність закладів і відв'язати їх від тарифної сітки.
Галина Григоренко. Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура
Як гадаєте, чи не призведе це до того, що людей почнуть переводити на меншу ставку – половину чи навіть чверть, щоб у такий спосіб скоротити видатки й не збільшувати навантаження на місцеві бюджети?
Абсолютно. Я про це їй казала. Це може призвести до оптимізації або, найімовірніше, до скорочення штатних посад чи переведення працівників на 0,25 або 0,5 ставки замість повної, щоб громади могли знайти кошти на підвищення зарплат. Але, ще раз наголошу: якщо уважно подивитися на бюджет, то сфера культури здебільшого займає лише до трьох відсотків. І все ж я думаю, що громади мають ще пів року до початку наступного бюджетного року, щоб знайти можливості для перерозподілу коштів з інших сфер і забезпечити фінансування культури. Адже ми всі говоримо про те, що війна ведеться за ідентичність і культуру, але водночас саме у сфері культури сьогодні найнижчі оклади й найнижча оплата праці.
Ще один важливий і цікавий момент у контексті того, що зараз відбувається в країні, – це переформатування уряду. Наскільки я розумію, згідно із законодавством, зі зміною уряду всі процеси та проєкти фактично запускаються заново або ж виникають певні затримки. У нашому випадку ситуація дещо простіша, адже пані Тетяна Бережна залишається на своїй посаді. Тобто очевидно, що ухвалені рішення, затверджені підходи та бачення й надалі реалізовуватимуться. Але чи можуть ці кадрові зміни все ж спричинити затримки, зокрема щодо ініціативи з підвищення зарплат?
Насправді рішення уряду вже ухвалене на останньому засіданні під головуванням Юлії Свириденко. Це означає, що воно вже набуло чинності й підлягає виконанню. Будь-який новий уряд має діяти відповідно до цієї постанови. Тому ми не передбачаємо якихось кардинальних змін у нашій сфері. Як уже сказала, Тетяна Бережна залишається віцепрем'єр-міністеркою з гуманітарних питань і міністеркою культури. Це означає, що культурі й надалі надається вага на рівні віцепрем'єрки. Це важливий сигнал: міністерство культури не залишається лише галузевим міністерством, а його очільниця має дещо ширший мандат. З іншого боку, Стратегія розвитку культури є документом, що входить до Ukrainian Facility. Це міжнародне зобов'язання України у взаєминах з Європейським Союзом. Тому тут не може бути жодних відкатів чи повернення назад. Стратегія має реалізовуватися так, як була ухвалена й запланована. У ній, звісно, можливі певні зміни. Міністерство культури вже оприлюднило звіт за 2025 рік на початку червня 2026 року. Якщо виникне потреба, до кінця року ще можна буде внести зміни до операційного плану дій зі Стратегії як на поточний період її реалізації, так і на наступний – до 2030 року. Але я впевнена, що жодних кардинальних змін не відбудеться. Більше того, коли Тетяна приходила на посаду, вона окреслила свої пріоритети. І я думаю, що вони в неї точно не зміняться.
Якщо говорити про подальші кроки, як ви зараз бачите питання оплати праці й, відповідно, подальшої реформи? Чи можемо вже говорити про запуск цих процесів? Ми прекрасно усвідомлюємо, що для цього потрібна політична воля і що це, насправді, тривалий процес. Але як ви бачите цю схему роботи? Що можна було б робити вже зараз?
Як і в будь-якій реформі, спочатку потрібно визначитися, що саме ми робимо, для чого, яка наша мета і за якими критеріями ми оцінюватимемо успіх. У нас уже, наприклад, діє закон, який фактично скасував таку форму, як державне чи комунальне підприємство, і заклади культури здебільшого переоформлюються як некомерційні товариства. Це один із кроків, який змінює організаційно-правову форму. Але насамперед нам, як державі, потрібно визначитися, що саме ми фінансуємо в культурі. Якщо ми фінансуємо й утримуємо штатні розписи, то фактично продовжуємо ту саму модель, яка існувала в Радянському Союзі, лише без її стратегічно-ідеологічного наповнення, яке тоді виконувало пропагандистську функцію. Якщо ж ми справді хочемо, щоб культура в громадах працювала на розвиток і збереження локальної ідентичності, на посилення міжрегіональних зв'язків, щоб ми краще знали своїх сусідів і самих себе, щоб культурні практики ставали більш поширеними, щоб люди частіше ходили до бібліотек, кінотеатрів, театрів, на концерти, долучалися до аматорських гуртків, тоді потрібно переорієнтовувати діяльність закладів культури на потреби громади.
Громада має бути залученою, а не просто пасивно спостерігати за зачиненою бібліотекою у своєму маленькому містечку чи селі. Це історія про те, що саме продукує заклад культури. А продукує він публічне благо. Не просто певну кількість годин, які відпрацював директор клубу чи бібліотеки, а саме публічне благо, яке насправді можна вимірювати. І щоб до цього прийти, потрібно розробити критерії, показники, зрозуміти, як ми можемо це відстежувати. Саме на основі цих показників має формуватися підхід до того, як громади й держава фінансують заклади культури. Я переконана, що зрештою ми маємо відійти від єдиної тарифної сітки й перейти до оплати праці за результатами діяльності. Звісно, базова мінімальна зарплата має бути гарантована. Але далі заклади повинні диверсифікувати свої доходи, знаходити інші, позабюджетні джерела фінансування, а також надавати платні послуги там, де це можливо. Так вони зможуть зробити свою роботу стабільнішою, не покладаючись виключно на фінансування з місцевого чи державного бюджету. Це зробить заклади культури більш стійкими.
Тому лібералізація діяльності, відхід від тарифної сітки, розширення можливостей заробляти завдяки іншим видам послуг, а також реформа управління, за якої стосунки між закладом культури та органом управління стануть партнерськими, а не суто вертикальними, це необхідні кроки. Ми нещодавно спостерігали ситуацію у Львові, коли директорка оркестру "Інсоль Львів" подала заяву на звільнення через втручання у творчу діяльність закладу. Щоб уникати таких ситуацій, потрібно лібералізувати систему й зробити ці відносини партнерськими. А для цього громада має відчувати себе залученою й розуміти, що цей заклад культури їй потрібен. Саме це сторони мають напрацювати в діалозі на своєму рівні.
Звісно, це перекладає відповідальність насамперед на місця, на громади. Я одразу уявляю, з якими широко розплющеними очима працівники бібліотеки чи якогось клубу в невеликому селищі намагатимуться зрозуміти, як їм зробити так, щоб їхній заклад почав заробляти. Але, знову ж таки, це просто інший підхід, інша стратегія бачення культури. І, очевидно, не всі громади будуть до цього спроможні. Може банально не бути людини в громаді, у тому селищі, яка має таку візію. І тоді ми приречені на те, що якісь осередки дуже сильно провисатимуть. Хтось розвиватиметься, і це буде чудово – будуть гарні результати, я в цьому впевнена. Але й серйозних прогалин, мабуть, також не уникнути.
Абсолютно. Імовірність такого сценарію справді досить велика. Але я тут покладаюся на чудову властивість українців – бажання, щоб "садочок був не гірший, ніж у сусіда". Відповідно, якщо якісь громади виглядатимуть більш успішними й привабливими, інші почнуть брати з них приклад. Щоб запобігти виникненню такої ситуації, потрібно починати з пілотних проєктів. Ті заклади й громади, які готові випробувати такий підхід, можуть працювати за ним рік або два в експериментальному форматі. За цей час можна буде зібрати весь досвід: і складні випадки, і позитивні результати. Після цього напрацювати результативну модель того, що було зроблено, щоб інші громади могли йти вже протореним шляхом і розуміти, які труднощі можуть виникнути та що потрібно робити вже зараз. Тому, як і будь-яка реформа, це має починатися з пілоту: відпрацювати модель, проаналізувати всі її плюси й мінуси, а вже потім поширювати на всю Україну.
