Ілюстративне зображення із сайту Pixabay
Хто такий кастинг-директор, і які міфи пов'язані з цією професією?
Кастинг-директор – це, якщо перекладати з англійської, режисер по акторах, тобто режисер із кастингу, який відповідає за формування акторського ансамблю. Це людина, яка входить у проєкт однією з перших: читає сценарій і уявляє, хто з акторів міг би найкраще втілити того чи іншого персонажа. Кастинг-директор працює в тісній зв'язці з режисером-постановником і продюсером. Водночас, на жаль, він завжди обмежений фінансовими можливостями проєкту. Тому має бути дуже надивленим, постійно стежити за тим, які нові актори з'являються на ринку, знати, хто сьогодні є справді сильним, а хто вже став, так би мовити, мастодонтом професії. Які найбільші міфи? Кажуть, що кастинг-директори – це зазвичай актори, які не реалізувалися в професії й вирішили таким чином зайти в індустрію. У мене акторська освіта, я акторка Театру ляльок за фахом. І справді випадково потрапила у світ закулісної роботи. Спочатку – не в кіно, а на телебачення. Це був телеканал СТБ – справжня кузня кадрів. Моє першими проєктами стали "Україна має талант", "Танцюють всі" та "Х-фактор". І мені неймовірно цікаво було шукати талановитих людей.
А вже коли стався мій перший серіал, я зрозуміла, наскільки багато в нас талановитих акторів. І що я не настільки талановита, як дехто з них. Я можу займати своє місце, але, як завжди казав мій дідусь, коли я займалася балетом: "Треба або бути примою, або не бути в балеті". Бо танцювати третьою квіточкою в дальньому ряду – не дуже цікаво. Тож, мабуть, перший міф полягає в тому, що всі кастинг-директори – це актори, які не відбулися як актори. Другий міф – що кастинг-директори неймовірно багато заробляють. Мені здається, це теж міф. Як я казала тобі ще до початку програми, ми повністю залежимо від того, чи є робота. Це нестабільна професія, як і будь-яка творча. Усе залежить від того, чи є пропозиції, чи вони тобі цікаві. А якщо проєкт тобі справді підходить, тоді вже питання в тому, чи готові тобі платити стільки, скільки ти насправді вартуєш.
А як проєкт зацікавлює тебе? Ти читаєш сценарій, тобі подобається сама історія й уже приблизно розумієш, кого могла б запропонувати на ті чи інші ролі? Чи як це відбувається?
Слухай, раніше, коли я була молода й зелена, напевно, бралася за всі проєкти. Загалом у кастингу я вже 16 з половиною років. А безпосередньо в кіно й серіальному виробництві – з 2015 року. Мій перший кінопроєкт з'явився, коли я очолювала відділ кастингу на телеканалі "Інтер". Продюсер запропонував мені спробувати себе в акторському кастингу. Каже: "Ти ж займаєшся пошуком людей, у тебе це дуже добре виходить. Ти акторка за освітою. У нас є 60-серійний проєкт. Хочеш зробити акторський підбір?". Я подумала: "Ого, це цікаво". Але ніколи раніше цим не займалася. До того я шукала просто цікавих особистостей – тих, хто вміє співати, танцювати або робити щось неординарне. А тут потрібно було працювати безпосередньо за професією: знайти людей, які добре зіграють, відповідають типажу, здатні втілити персонажа. Тому на початку я, мабуть, бралася майже за всі проєкти. Щоправда, у мене ніколи не було зовсім малобюджетних історій із категорії "бандитський серіал", де в кожному епізоді треба за три копійки знайти десятки бандитів. За таке я ніколи не бралася.
А от мелодрам свого часу зробила дуже багато. Знаєш, таких, де три серії героїню аб'юзять, а в четвертій вона нарешті усвідомлює, що сильна, стає собою і починає здійснювати свої мрії. А зараз, особливо від початку повномасштабного вторгнення, я вже не беруся за проєкти, які мене не зачіпають. Або мене має зацікавити сама історія, її зерно, або проєкт має кинути мені професійний виклик. Бо я теж хочу рости й розвиватися. Коли ти займаєшся цією роботою 24/7, вона має тобі дуже подобатися. Інакше просто вигораєш. Тому зараз я обираю проєкти, які цікаві мені саме як історії. Або ті, де мені хочеться попрацювати з новим режисером. Так сталося, наприклад, із Дмитром Сухолитким-Собчуком. Коли приходить пропозиція працювати з таким режисером, відмовитися дуже важко, бо подібні можливості трапляються нечасто. Це не людина, яка знімає по десять проєктів на рік. Тому для мене такі роботи – справді велика цінність.
От я чую фразу "працює кастинг-директор". І в мене виникає запитання: якщо є кастинг-директор, то, мабуть, існує й кастинг-менеджер? Чи ця професія все ж доволі самотня? Чи є в Україні цілий відділ людей, які допомагають кастинг-директору працювати з акторами? Якісь посередники чи помічники?
Давай розділимо. Кастинг-директор і кастинг-менеджер – це люди одного департаменту. Але кастинг-директор – керівник. Це як директор у будь-якій компанії: він координує багато різних процесів. У нашому випадку кастинг-директор відповідає за підбір акторів для всього проєкту. Він взаємодіє з людиною, яка займається акторами масових і групових сцен. Це теж наш безпосередній партнер. І режисер переглядає цих людей, і я їх переглядаю. Кастинг-менеджер – це вже допоміжна ланка. Хоча у своєму випадку я радше називаю цю посаду асистентом кастинг-директора. Я багато років працюю з однією людиною. Я займаюся творчою частиною процесу: кажу, кому потрібно надіслати проби, яких акторів запросити на ту чи іншу роль. А вона все це систематизує, формує таблиці, веде організаційну роботу. Це забирає дуже багато часу, тому я делегую цю частину їй. Вона – мій помічник. Тобто кастинг-менеджер – це насамперед людина, яка допомагає кастинг-директору. Хоча на деяких проєктах таких помічників може бути кілька, особливо коли потрібно знайти дуже багато акторів. Наприклад, у серіалах, де є головні герої, але кожна нова серія додає нових персонажів, нову сюжетну лінію, нову історію. Усіх цих людей потрібно знаходити, постійно оновлювати базу, вести безперервний процес. Тому кастинг-менеджери допомагають кастинг-директору, пропонують кандидатів: "На цю роль можна розглянути цього актора, а на іншу – ось цього". Так і відбувається спільна робота.
Розкажи трохи про болі цієї професії. Я багато спілкувався з акторами й знаю, що в когось є агент, а в когось – ні. Агенти співпрацюють із кастинг-директорами. Але я чув історії, що іноді кастинг-директори одночасно є й агентами акторів. Це створює конфлікт інтересів, на який в Україні часто не зважають, бо ринок і так невеликий. Наскільки це справді проблема?
Насправді це величезний біль для нашої індустрії. Бо агент актора і кастинг-директор – це дві абсолютно різні професії. У чому різниця? Кастинг-директор працює на виробництво – на продакшн, на компанію, яка знімає кіно. А агент працює в інтересах актора. І коли одна людина поєднує агентську діяльність із роботою кастинг-директора, виникає закономірне питання. Якщо мені потрібно буде зменшити гонорар актора, бо він не вписується в бюджет, а це водночас мій підопічний як агента, чиї інтереси я захищатиму? Актора, з яким працюю, чи продюсера, який запросив мене на проєкт? Саме тому за кордоном ці функції розділені. Людина не може сидіти, образно кажучи, на двох стільцях одночасно. До речі, саме через це минулого року не запровадили номінацію за найкращий кастинг у премії "Золота дзиґа". А вже цього року ми домовилися сформувати повний склад кастинг-директорів, які не є агентами, щоб цю номінацію нарешті можна було запровадити. Бо це професія, якою чомусь нехтують. Багатьом здається, що актори просто якимось дивом опиняються в проєкті. Наче продакшну просто пощастило. А про те, що саме кастинг-директор знаходить цих людей і витрачає величезну кількість часу на пошуки, чомусь часто забувають.
Тож, повертаючись до твого запитання: так, це справді великий біль. І я категорично проти того, щоб одна людина поєднувала ці дві професії. Насправді, якщо актор уміє нормально комунікувати, вчасно приїжджає, у нього все гаразд із тайм-менеджментом і він, як мінімум, уважно читає документи, то, по великому рахунку, агент йому навіть не обов'язково потрібен. Я багато читаю лекцій про кастинг для акторів і часто наводжу приклад Олександра Рудинського. В Україні він не має і ніколи не мав агента. Тому що в нього все добре з комунікацією. Він подавався в бази кастинг-директорів, запрошував на свої вистави. Індустрія його знала, і з часом його почали запрошувати на проєкти. Так він і став тим Сашком Рудинським, якого всі знають.
Орина Петрова. Фото: detector.media
Тобто навіть коли він працює на міжнародному рівні, він теж подається сам?
Ні. І в цьому якраз особливість. За кордоном ти практично не можеш потрапити в проєкт без людини, яка тебе представляє. Навіть не зовсім представляє – радше поручається за тебе. За кордоном існує дуже багато своїх правил. Потрібна людина, яка підтвердить, що ти професійний і надійний. Агент там часто виступає саме поручителем. Він гарантує, що ти вчасно приїдеш на майданчик, вивчиш текст, будеш адекватно поводитися і не створюватимеш проблем. А якщо говорити про Україну, то в Сашка агента немає, і він чудово справляється сам. Бо його знають, до нього звертаються напряму. Я завжди кажу, що є два випадки, коли агент справді потрібен. Перший – коли ти молодий актор, тебе ще ніхто не знає, і агент просуває твої інтереси. Він допомагає тобі стати помітним для кастинг-директорів. У нас, до речі, є спільний телеграм-чат кастинг-директорів і агентів. Часто буває так, що ми пишемо: "Шановні агенти, оновіть, будь ласка, свої шахівки". Це файл із переліком акторів, яких представляє агент. Ми починаємо новий проєкт і хочемо подивитися, кого можна запросити на проби. Так ми переглядаємо акторські бази, і там можуть бути молоді обличчя, яких я ще не знаю. Хоча я й сама постійно ходжу на дипломні вистави. От, наприклад, сьогодні ввечері йду в Академію естрадно-циркового мистецтва. Коли постійно відвідуєш такі покази, поступово надивляєшся на нових акторів. Тому молодому актору агент потрібен насамперед для того, щоб його побачили кастинг-директори й загалом представники індустрії.
Другий випадок – коли ти вже умовний Станіслав Боклан і просто не хочеш займатися організаційними питаннями. Тобі не хочеться самому домовлятися про гонорар, логістику, час приїзду на майданчик, читати договори й вирішувати всі адміністративні питання. Бо, по суті, до того ж Стаса Боклана звертатимуться незалежно від того, хто його агент. Його й так усі знають. Просто агент у цьому випадку представляє його інтереси й бере на себе всю організаційну роботу. Ось у цих двох випадках агент справді потрібен. А якщо людина вміє комунікувати, сама стукає в усі двері й не сидить, чекаючи: "Я ж талановита, бабуся мені так сказала, тож мене мають самі знайти", – тоді вона цілком може будувати свою кар'єру і без агента.
Скільки людей у тому чаті, де є кастинг-директори й агенти? Щоб хоча б приблизно зрозуміти масштаб індустрії.
Давай так: у тому чаті навіть не всі представники професії, бо хтось із часом відійшов від роботи. Але зараз там понад сто людей. Буквально місяців шість тому в мене виникла потреба зробити для акторів відкриту базу кастинг-директорів. Щоб вони не думали: "А куди мені стукати? Де знайти кастинг-директорів? Хто зараз працює в професії?". Я просто сіла й зібрала таблицю. Написала своїм колегам повідомлення: "Шановні колеги, хочемо створити відкриту базу кастинг-директорів для акторів, щоб вони знали, до кого звертатися. Якщо ви працюєте в професії й не заперечуєте, щоб ваші контакти були у відкритому доступі, дайте знати". Зараз у цьому файлі 41 людина, яка дозволила розмістити свої дані у відкритому доступі. Але насправді кастинг-директорів значно більше. Є люди, які займаються виключно рекламою. Є ті, хто працює із соціальною рекламою. Є кастинг-директори, які займаються лише повнометражними фільмами й узагалі не працюють із серіалами. Тобто професія досить велика. І щороку з'являються нові люди, які поступово виростають у дуже сильних професіоналів.
У мене є таке відчуття, що український глядач, принаймні я це дуже часто чую на знімальних майданчиках, довіряє блогерам. Саме тому їх і запрошують у кіно. Наскільки сьогодні блогер – це вже актор, який є, наприклад, у базі даних кастинг-директора? Як із ними загалом працювати? Чи сильно це відрізняється від роботи з актором, який здобув професійну освіту?
Це питання зараз, мабуть, підіймається дуже активно. Продюсери часто думають, що, запросивши в проєкт людину з величезною кількістю підписників, вони можуть фактично перекрити весь маркетинг і рекламу свого фільму. Практика показала, що це працює не завжди. Минулого року ми працювали з продюсером Олександром Щуром над проєктом "10 блогерят". Загалом у всіх акторів-блогерів, які там знімалися, було, здається, понад 50 мільйонів підписників. Але цей фільм, на жаль, не зміг зібрати відповідну аудиторію в кінозалах.
Люди з інстаграму не пішли в кіно.
Тому що в кожного блогера своя аудиторія. У когось вона дуже молода й просто неплатоспроможна. Бо сьогодні похід у кінотеатр – це вже не три копійки. Треба купити квиток, взяти напій, попкорн. Хтось навіть рахував, скільки разів на місяць середньостатистичний українець ходить у кіно і скільки грошей на це витрачає. Тому, як на мене, розраховувати, що достатньо запросити блогера – і аудиторія одразу прибіжить, не зовсім правильно. Водночас не треба забувати: якщо блогер не навчався акторської професії, то він може бути дуже органічним лише за певних умов. Якщо правильно його подати, якщо він фактично грає самого себе або персонажа, дуже схожого на себе, тоді це працює. Наприклад, Міша Лебіга у фільмі "Збори ОСББ". Він там майже весь час мовчав, але сама його присутність привела певну аудиторію. І, якщо не помиляюся, саме "Збори ОСББ" стали хорошим прикладом того, як спрацював не стільки великий маркетинговий бюджет, скільки підтримка самих акторів і блогерів. Вони просто запостили інформацію про фільм на своїх сторінках, і люди справді пішли в кіно. Бо саме в цих акторів і блогерів є велика аудиторія, яка готова купувати квитки.
Я не дуже багато працюю з блогерами, бо все-таки акторська професія – це важка праця. Нею треба займатися фактично 24 години на добу, сім днів на тиждень, щоб рости й розвиватися. Так, у рекламу можна взяти майже будь-яку людину. Просто тому, що це цікавий типаж, вона може мовчати й гарно виглядати перед камерою. Але це зовсім не означає, що, якщо дати їй текст, вона зможе органічно його прожити й зробити своїм. І з блогерами така сама ситуація. Інколи це виглядає просто кринжово, коли все дуже штучно. Глядач усе одно приходить у кінотеатр, дивиться фільм на стримінгу чи по телебаченню і хоче бачити якісну акторську роботу. Він хоче вірити персонажу. І далеко не всі блогери, як на мене, можуть це дати. Хоча вдалі приклади теж трапляються.
А наскільки самі актори сьогодні притягують людей у зали? Чи це справді працює? Чи є в нас суперзірки, заради яких ідуть у кіно?
На мою особисту думку, сьогодні найвідоміший український актор – це, мабуть, Тарас Цимбалюк. Зірка класу А – це людина, яка приводить за собою аудиторію. І неважливо, якого вона віку: її мають знати всі – від малого до великого. Не просто сказати: "Ну, це той, що десь грав", а назвати ім'я та прізвище, а ще краще – пригадати хоча б один проєкт за її участі. І, як на мене, таких акторів у нас можна перелічити на пальцях. Але водночас жоден із них поки що не є тією людиною, яка гарантовано приведе за собою повний зал. Як, наприклад, фільм із Джонні Деппом чи Бредом Піттом. Усі знають: Бред Піт не знімається в поганих проєктах. Якщо його ім'я є на афіші, це вже певний знак якості. Його прихильники йдуть на цей фільм, бо знають, що побачать щось цікаве. Я, чесно кажучи, з усього курсу маркетингу, який у мене був на п'ятому курсі, запам'ятала лише одну річ – три причини, чому людина йде в театр або кіно. Перша – це назва твору, з якої люди вже приблизно розуміють, про що буде вистава чи фільм. Друга – ім'я режисера. Сьогодні в Україні є Іван Уривський, є Давид Петросян – це режисери, на чиї постановки люди йдуть незалежно від того, що саме вони ставлять. Так само поступово відбувається і в кіно. Якщо щось робить Антоніо Лукіч, усі вже розуміють, що це буде цікаво. І третя причина – це ім'я актора. Тобто люди завжди йдуть або на конкретну особистість, або на назву твору. Тому поки що в нас є проблема і з гучними назвами, і з акторами-зірками.
