Євгенія Вірлич у студії Українського Радіо
"Усі люди, які мають караїмське коріння, рідні"
Херсонка Євгенія Вірлич із дитинства знала, що має караїмське походження. Родичі їй розповідали про культуру, особливості цього корінного народу. Про те, що караїми – це тюркомовна спільнота, історичною батьківщиною якої є Крим, про особливості релігії, в якій визнають юдаїчні книги Танаху (тобто, Старого Заповіту, як його називають християни), але відмовляються від догматичних трактувань в подальшій юдаїчній традиції. Караїми вважають, що кожен сам має інтерпретувати прочитане в Книзі. Звідси й назва народу – слово "караїм" з івриту перекладається як "читач".
Євгенія не знає, на жаль, караїмської мови, не сповідує караїмські релігійні традиції. Але вона хоче дізнатися більше про своїх предків караїмів, навіть звернулася до архівів, щоб точніше дізнатися їхній життєпис. Євгенія Вірлич каже, що всі люди, які мають караїмське коріння, рідні. Адже за офіційним переписом 2001 року в Україні їх залишалося близько тисячі двохсот осіб. Нині ж ще значно менше – орієнтовно лише кілька сотень. Тож здебільшого всі прямо чи опосередковано знають один одного.
Знають і усіляко підтримують. Особливо це проявилося в часи російської окупації Херсону. Євгенія Вірлич, як головна редакторка херсонського онлайн-видання "КавунСіті", мала чимало можливостей. Тож в часи тотального дефіциту допомагала продуктами своїм караїмським посестрам і побратимам. Та і не лише їм. Євгенія постійно працювала в окупації, висвітлювала життя херсонців та діяльність російських зайд. Тож невдовзі окупанти почали на неї справжнє полювання. Тут уже Євгенії Вірлич допомогла згуртована команда однодумців, серед яких також були караїми.
Моя караїмська родина походить з Херсона та Одеси. Звісно, що, скоріш за все, вона все ж таки туди потрапила ближче з Криму. В Криму я народилась, тому що у мене ще й мама з Криму. Тобто, це не караїмська лінія. Вона паралельна, але так от зіблося. Мої караїмські предки – це, здебільшого, Херсон. У мене зараз батьки живуть в Херсоні, і вони відмовляються виїхати. Коли я пропоную, мені тато каже: "Мій прадід пережив все, що тут можна було пережити, мій дід пережив все, що можна пережити, мій батько пережив, і я переживу. Могила мого прадідуся караїма Каракоза Михайла Юфудовича є в Херсоні. Я саме по татові і татовій мамі, тобто, моїй бабусі. У нас є таке поняття, як родове прізвище. Моє родове прізвище – Каракоз. Тобто, я носійка прізвище Вірлич, а наше караїмське родове прізвище Каракоз. І носієм цього родового прізвище є мій троюрідний брат, наприклад. Ми також пов'язані з родом Кальфа. Це одеський рід, караїмський. Ну взагалі, нас зараз дуже мало, тому ми всі брати і сестри. Дуже важко однозначно сказати, хто це такий корінний народ України. Так само кримські татари, кримчаки. Зараз йдеться про те, щоб затвердити гагаузів так само на законодавчому рівні. Я дуже радію з того, що все ж таки, у нас є закон про корінні народи. Нарешті ми відійшли від цього ганебного слова "народності", "малия народності", яке просувають росіяни. Тому що у них поняття корінних народів немає. Це ж треба визнати автентичність, це треба визнати традиції. Це не про росіян. Раніше нас називали так "малиє народи" чи "народності". Я навіть не ризикую це говорити українською мовою, якщо чесно, тому що це корінний народ. Дуже часто стикаюся з тим, що люди пишуть, наприклад, в соцмережах, а українці – що, не корінний народ? Ні, українці – це титульна нація. Якщо коротко і дуже-дуже поверхнево, то корінний народ – це народ, який сформувався на території держави, але не має своєї окремої держави. Корінні народи – це народи, які сформувались на території цієї країни. Тобто, ми є громадянами України, ми безумовно любимо Україну, ми є українці. Але ми сформувались ще як корінний народ саме на території України, переважно це Крим. Я десь на одну восьму - караїмка, так. Але оскільки нас дуже-дуже мало, будь-яке караїмське рідство зараз сприймається як дотичність до караїмської спільноти. У моїй родині не було традицій, знову таки, привіт росіянам, окупантам, совєтам і всім іншим, що не плекались ці традиції, а якщо плекались, то дуже-дуже обережно. І здебільшого плекались не далі, ніж на кухні. Тобто, це страви. І все. Мова, на жаль, серед тих, які під загрозою. Я не хочу казати - мова, вмирає чи ще щось, але, наприклад, я не знаю носіїв мови. Можливо, такі є, але я їх не знаю. В нас є кілька діалектів в залежності від того, де люди вчили, де вони знаходились. Але так стало, що традиції не плекались. І якщо є хоч часточка караїмського походження, то, да, ми сприймаємо як людину нашої спільноти.
Стовідсотковим караїмом був прадідусь Євгенії Вірлич по татовій лінії Михайло Каракоз
Стовідсотковим караїмом був прадідусь Євгенії Вірлич по татовій лінії Михайло Каракоз. Він помер задовго до народження праонуки. Його донька, бабуся Євгенії, покинула цей світ, коли дівчинці було лише півтора року. Але дідусь Євгенії, Август Вірлич, тобто, зять Михайла Юфудовича Каракоза, був відомим істориком, краєзнавцем, журналістом. Він турботливо зберігав усю інформацію про караїмських родичів і передав ці дані онукам.
Михайло Юфудович Каракоз із дружиною Наталею Іванівною та дітьми Всеволодом та Інною (бабуся Євгенії). Фото з особистого архіву
Бабуся зберігала фотографії тата свого, і дідусь плекав історію, щоб ми знали. Тому маємо фотографії. Я їх вивезла після окупації Херсона. Вони зі мною, мої сімейні альбоми. Тому не пам'ятаю ні бабусі, ні про дідуся, але тато багато розказував про свою маму відповідно. Тобто, у нас в родині плекаються всі ці спогади. Я дуже дякую своєму татові і дідусеві саме. Для дідуся знову ж таки це тесть був. Вони почали в 90-х вже відроджувати ці традиції. Тобто, тато їздив на збори караїмів до Криму, до Євпаторії, до Сімферополя. Вони спілкувались. Ми також спілкуємося зараз. Тобто, ми піднімали всі ці традиції, зв'язки, які були розірвані в радянський час. Причому радянщина дуже сильно постаралась, щоб зробити все можливе, щоб ми не підтримували ці зв'язки і не...згадували про своє походження. Тому ось так не пригадую бабусі, тому що мені було всього півтора року, але є на фотографіях, що вона тримала мене на руках. Ну, прадідусь, це тільки фотографії, спогади. Він був агрономом. Його доля пов'язана трошки з заповідником Асканія Нова. Зараз я навчаюсь в аспірантурі Чорноморського Національного Університету імені Петра Могили, це Миколаїв. Я за фахом, мене є економічна освіта та історична. І вже зі своєї історичної світи я зараз пишу дисертацію, присвячену життю свого дідуся Августа. Не караїма, але який вивчав. І паралельно з тим, оскільки це я вивчаю саме його інтелектуальну біографію, то серед його досліджень є і караїмський рід дружини, тобто, моєї бабусі. Саме завдяки йому я багато чого знаю про свого дідуся, який був дуже непоганим фахівцем, певний час працював у Асканії-Новій. Знаю, що нього була історія про арешт в 30-х роках, в 1937 році, за начебто наклепом. Документи про це знайшла в державному архіві, зараз чекаю на те, щоб мені їх зібрали і дали. Не знаю, якими правдами, неправдами, прабабусі вдалося його витягнути звідти. Тож я хочу розкрутити цю історію, як в 1937 році можна було потрапити до в'язниці і вийти звідти. Для мене це секрет, таємниця, яку б я хотіла б розплутати. Прадідусь займався цим. Його батько займався комерцією в Херсоні. Це мій прапрадідусь. У нього був так званий магазинчик колоніальних товарів. Зараз це вулиця Європейська, колись це була вулиця Суворова. Він був комерсантом, взагалі, караїмам властива комерція саме. Багато серед караїмів було власників магазинчиків, кафе. Магазинчик так званих колоніальних товарів. те, що у нас сьогодні називається смакота з європейських країн. Апельсини, оливки і так далі. Це мій прапрадід. Бабуся моя, бабуся Інна, була лікаркою. В неї була медична освіта. Вже її донька, моя тітка, так само стала лікаркою.
"Я застала в Криму караїмські пиріжки в різних закладах"
Найлегше, як каже Євгенія Вірлич, дотримуватися традицій на кухні. З покоління в покоління передаються в її родині караїмські кулінарні рецепти. Жінка і сама нині готує традиційні страви караїмів
Я застала в Криму караїмські пиріжки в різних закладах. І в мене є свій рецепт, який я готую, він може змінюватись від родини до родини. Ми обмінюємося рецептами серед родини, серед знайомих. Я якось так дуже боялась, що не будуть ділитися рецептами, наприклад. Але ні, діляться, ми ділимось рецептами, навіть якщо ми не родичі, але вміємо готувати, ми ділимось якимись секретами. Тобто, переважно це кухня, вона дуже схожа на кримсько-татарську кухню, тому що ми століттями жили разом. Тому у нас дуже багато...перетинається, і власне основна відмінність – це наші славетні караїмські пиріжки, які готували, плекали цю традицію. Релігійних традицій не плекали в родині, що мені здається, що релігійна традиція – ж таки довгий перехід має бути. І якось так у нас не було прийнято плекати релігійні традиції, а от саме кулінарні – було. Традиція з пиріжками, здебільшого їли супчики, бульйончики, замість хліба пиріжки. І кава. Кава – це те, що властиво всім, хто жив у Криму. Кримські татари варять каву, караїми варили каву. У нас кава в родині, чесно, коли почалась традиція кави з автоматів, я не можу пити каву з кавомата, не можу. В моїй родині кава завжди варилась в турці.
В усі історичні часи одним із стрижнів караїмської самобутності була релігія. Люди збиралися і збираються нині на служіння в культових спорудах караїмів – кенасах, де молилися, знайомилися, спілкувалися. Але антирелігійна політика в радянські часи та інші історичні події внесли свої корективи. Побільшало тих, хто зберіг свою караїмську ідентичність, але без релігійної складової. Вони так само збираються, але не в кенасах, а на форумах, різноманітних зʼїздах. Попри те, що караїми - малочислений народ, серед них багато впливових людей. А от жебраків не було ніколи. Адже це стало б ганьбою для всієї громади. Багатші допомагали біднішим, намагалися підтримати один одного в скрутній ситуації. Таку традицію спостерігає і Євгенія Вірлич.
Оця хвиля підтримки, вона дуже добра. У нас багато прикладів, насправді, але мабуть, найяскравіше – це окупація. Коли ми опинились в окупації, і одні з перших, хто нам написали, це наші караїми в Ізраїлі, що вони добре знають, що таке війна, по-перше. А по-друге, оця от підтримка, щоб не було... ми такі, що багато якоїсь зайнятості, роботи, тут активна громадська діяльність, і все, можемо пропадати десь з радарів. Ніколи ніхто нікому не дорікав, куди ви пропали, чому не відповідаєте чи щось таке. Виключно переживання, тобто, чи все у вас гаразд. Ми, слава богу, опинилися більш-менш в таких, як мені здається, кращих умовах, ніж деякі наші караїми в Херсоні, тобто хтось опинився в окупації настільки, що там не було за що купити продукти. Допомагали продуктами, я не знаю якими шляхами, але в окупації є така штука, що коли передають, наприклад, якусь допомогу, то майже ніколи ти не знаєш, хто на початку цієї ланки передачі, хто наприкінці. Це питання безпеки. І ми теж допомагали передавати щось і караїмам, і некараїмам, передавали продукти, передавали ліки, людям, яких, можливо, ніколи не бачили, але це караїми, їм треба допомогти. Так, я це бачу і в собі, і в інших. Тобто, в нашій традиції завжди освіта, причому практична освіта. *Я думаю, що це теж якийсь крок від бідності і знедоленості. І оця жага заробляти, жага працювати, здається, що це теж нас в крові. Тому, да, ми дуже підтримуємо один одного, щоб не сталося. І навіть якісь конфліктні ситуації, ми ж всі живі люди, якісь конфліктні ситуації все одно розрулюються мирним шляхом. Це мені дуже подобається. Щоб не сталось, ми намагаємось знайти шляхи порозуміння один з одним. І в Херсоні, і зараз. Ми стараємося підтримувати і в Херсоні, і в Миколаєві. У нас дуже непогана спільнота є в Миколаєві. Південь. В Одесі, по всій Україні, караїми Галича. Буквально зараз мої родичі там будуть у себе у Франику приймати гостей караїмів з Галича. Галицький музей доволі відомий музеї караїмської культури. І ми в принципі спілкуємось, приїхали в Київ, спілкуємося з київськими. Тобто, нам немає значення, де. Я вже в Польщі познайомилась, в Польщі є спільнота караїмів. Оскільки я говорю польською, то і там ми спілкуємось. Є караїмська спільнота в Тракай, це Литва. Там у мене знайомих немає, але у мене таке враження, що варто мені або написати, або приїхати, вони одразу там з'являться. Тому, да, ми стараємося підтримувати, це традиція завжди своїх підтримувати. А по-друге, цей факт, що нас мало, він нас дуже так... зосереджує один з одним. Ну і знову ж таки, є караїми, які опинились в окупації, які не можуть звідти виїхати. Це Мелітополь, це Крим. І ми вважаємо їх своїми людьми.
Євгенія Вірлич у студії Українського Радіо
Життя в окупації: "ніхто з сусідів нас не здав"
Євгенія Вірлич не з чужих слів знає, що таке бути в окупації. Коли росіяни зайшли в Херсон, вона займалася активною журналістською діяльністю, вела херсонський онлайн ресурс "КавунСіті". Видання було і є виключно проукраїнське. Тож зрозуміло, що Євгенію почали відразу шукати росіяни, і якби знайшли, то жінці було б непереливки.
Нас окупанти шукали через нашу активну діяльність на "Кавун Сіті". Або, як вони писали, "Арбузгород". По-перше, у нас чітко проукраїнська діяльність, проукраїнська позиція. Ми на "Кавун Сіті" висвітлювали все те, що відбувається. Я не буду казати, що ми перші й єдині, ні, мабуть, це не правда, але одними з перших ми писали про те, хто грабував філії Суспільного, хто грабував ще якісь локації. Ми першими писали на свій страх і ризик, називаючи людей колаборантами і зрадниками, хоча це трошки порушує певну етику. Якщо у людини немає вироку, то ми не можемо назвати її зрадником. Але коли ми через вікно бачимо, що вона робить, ми не можемо стриматись. Коли ще сумнівались люди в тому, що робили Сальдо, Стрємоусов і так далі, ми писали чітко про те, що вони робили, бо ми це бачили. Ясна річ, що за таке нас шукали. Мені приємно це згадувати, тому що це наш внесок. Зокрема і мій, і Ілька Контішева, який зараз служить. Це наш медійник, який з грудня 2023 року нас боронить в силах оборони України. У нас була дуже дивна напівмістична історія. *Я з дитинства люблю Польщу, зараз я вивчаю її історію, я знаю мову цієї країни. Про це знають і мої друзі, знайомі. За місяць до окупації ми з чоловіком відпочивали в Польщі. У нас дні народження в січні. Ми вирішили відсвяткувати два дні народження в Польщі. Приїхали, не особливо афішували, що ми вже приїхали, тому що було багато роботи. Наступає окупація. Я бачила окупацію Криму. Я розумію, що нам треба залягти на дно. Ми не маємо виходити на мітинги, не маємо світитись, тому що нас точно будуть шукати. Якось саме собою народилась серед колаборантів плітка про те, що ми втекли в Польщу. От якось воно так народилось, нас ніде немає, ми нікуди не виходимо. Ми активні в Херсоні. Ми продовжуємо писати, але нікуди не виходимо. І нам починають дорікати, що ви тут втекли в Польщу, тратата. Да, ми втекли в Польщу. Хай. Я пам'ятаю, ми тоді поставили на аватарки вроцлавських гноміків і не підтверджували, не спростовували. Кому треба було, знали. Ми про це сказали тим, кому довіряємо, хто на підконтрольній території. І ми продовжували працювати, ніби нічого не сталося.
Але рано чи пізно Євгенії Вірлич таки довелося вийти з дому. Для цього вона пофарбувала волосся, випрямила його, спробувала максимально змінити зовнішність.
Я розуміла, що будуть шукати руду з кудрями. Ну тобто, руда кудрява це я. Це мій такий найповніший опис. І я фарбувала волосся, випрямляла його для того, щоб вийти. 13 травня і до сьогодні святкуємо своїм другим днем народження, тому що це був день, ми з подругою, я вийшла зустрітись з подругою, яка привезла нам їжу, ми не купували в магазинах, нам привозили друзі, щоб ми зайвий раз не виходили. І якраз в цей момент приїхали росіяни, як в підручниках радянських. Чорний воронок, машина без номерів. Вийшли четверо, двоє в цивільному, двоє в військовій формі без розпізнавальних знаків. Причому чітко видно, що росіяни, по-перше, незнайомі, по-друге, в травні білолиці. Абсолютно біла шкіра, у місцевих бути не може в Херсоні. Хоч трошки, але загорілі, а це абсолютно білі. Вони привітались, ми пішли до нашого під'їзду. Я зрозуміла, що це скоріш за все шукають або нас, або ще когось. Вони шукали дійсно нас. Нам дуже пощастило, що вони не зорієнтувалися в цій тамбурній системі багатоповерхівок і пішли. Вони залишили свою людину чекати. Це було реально страшно. Зараз згадую, така, господи, не дай Боже, пережити таке ще раз. Тоді це було хоч і страшно, якось так, мабуть, на адреналіні трошки так лайтово. Ми потім зрозуміли, що це саме за нами, тому що стукали в наші двері, ми переміщались, три рази змінювали локації. Слава Богу, знаєте, любов до детективів в юності зіграла своє. Тобто, ми розуміли, що може бути, підготували кілька можливих локацій, люди, які виїжджали з окупації, лишали ключі від своїх квартир для того, щоб, можливо , комусь треба розмістити, щоб розміщувалися. Тому ми отак от пересувались і вже після окупації, коли була презентація одного з фільмів, ми прийшли на презентацію фільму про Херсон, і в залі виявилась моя сусідка, яка після фільму сказала, от я тут побачила Женю, за нею приходили вісім разів. Тобто, це те, що я не знала, я не могла підтвердити. Це моя сусідка вже сказала, що приходили, стукали в двері, намагались вбивати двері автоматами, ніхто з сусідів не здав, нас особливо ніхто і не бачив, але ніхто з сусідів нас не здав.
Нині Євгенія Вірлич, крім журналістської, веде ще й антикорупційну діяльність
Виїхала Євгенія лише після того, коли особисто почула крізь розчинене вікно, як російські військові питали її сусідів, де шукати Вірлич. Вони з чоловіком взяли лише найнеобхідніші речі і кота у переноску. Нічого не мало вказувати, що їде подружжя з Херсона надовго. Тоді пройшли вони 40 російських блокпостів, на більшості з яких подружжя обшукували. Для того, щоб безпечно пройти їх, були задіяні різні люди і методи, про які Євгенія нині не може говорити. Каже, розповість, як вдалося покинути окуповане місто, лише після перемоги. Коли ж після деокупації Херсону вона потрапила додому, то дуже хвилювалася, чи зберігся там насамперед родинний архів. На щастя, усі документи цілі, Євгенія забрала їх з собою до Києва.
Після переїзду головної редакторки "Кавун Сіті" продовжив працювати. На місцях залишилися кореспонденти, які готували і нині готують матеріали для видання. Часто імена їхні не розкриваються, адже частина Херсонщини досі окупована.
Нині Євгенія Вірлич, крім журналістської, веде ще й антикорупційну діяльність – вона заступниця голови правління громадської організації "Антикорупційний штаб". Каже, неодноразово зазнавала прямих погроз від фігурантів її розслідувань. Каже, це неприємно, звісно, але справедливість важливіша. Також дуже важлива для Євгенії Вірлич і її наукова діяльність. Зізнається, лише в окупації зрозуміла, що просто зобовʼязана ввести спадщину дідуся Августа Вірлича, в тому числі й про караїмську лінію їхньої родини, в наукову площину. Здійснити його мрію, яку він сам не зміг втілити в реальність через обмеження радянської влади.
