Фотоколаж: shefest.org.ua
Дуже часто, коли людина багато років працює в культурі, вона втрачає межу між особистими зацікавленнями та професійним інтересом. Ця межа дуже швидко стирається. І мені особисто в контексті нашої з вами розмови цікаво запитати: чи пам’ятаєте ви момент, коли стали сміливою і вирішили, що ця межа має стертися, що вам хочеться працювати в культурі? Бо не конче всі люди, які цікавляться культурою, в ній працюють. Можна бути професійним стоматологом, можна бути хірургом, але при тому повертатися додому, переосмислювати для себе Шевченка, слухати класичну музику – і не віддавати своє життя культурі, не розвивати її. Але ви чомусь вирішили це зробити. І ось моє питання: чи пам’ятаєте плюс-мінус період, процес або якісь контексти, в яких виникло це бажання? Коли ви зрозуміли, що хочете прямо працювати в культурі, бути культурною діячкою?
Знаєте, я до цього повертаюся дуже часто, тому що це десятий Ше.Fest. І коли наближається якась така ювілейна дата, сидиш і думаєш: коли це все починалося? І я буквально перед ефіром подивилася у свій ноутбук, куди мені скинули архівні фотографії якраз із того періоду, про який ви запитали. Якраз 12 років тому, коли ось ця Юля, тоді ще доволі юна, мабуть, пішла робити фестиваль. Я теж була журналісткою, більше працювала у сфері культури. І в якийсь момент мені набридло записувати інтерв’ю з культурними діячами. І я вирішила, що класно показувати своє бачення, класно об’єднувати людей культури, класно об’єднувати всіх навколо Тараса Шевченка. Особливо тому, що наближався 200-річний ювілей Тараса Григоровича. І 2014 рік, я тоді з молоддю, зі своїми друзями, у постмайданний період думала: треба це все брати у свої руки, тому що ніхто ще не придумав фестиваль Тараса Шевченка. От усі фестивалі, які можна було придумати, вже придумали, а фестиваль імені Тараса Шевченка – не придумали. Треба робити, тому що ніхто, крім нас, це не зробить. Бо в нас є бачення, у нас є те, що, мабуть, треба. Є ця потужність і є бажання зробити класно. Думала, зробити фестиваль один раз, але щось пішло не так. Тому я тут сиджу і планую десятий Ше.Fest у селі Моринці.
Нагадаю, цьогоріч він відбудеться 15-го і 16-го серпня. Тому, якщо раптом планували поїхати, приїжджайте. Моринців вистачить на всіх. Чесно, мені моментами здається, що не влізуть усі.
Моринці не дуже велике село, насправді. І в нас був такий, перед повномасштабним вторгненням, потужний доволі фестиваль 2021 року. Тоді гості фестивалю приїхали в Моринці – і не влізли.
Як це відбувається тоді в контексті кризового культурного менеджменту? Люди просто їдуть додому?
Ні. Люди лишаються. Але, як вам сказати, такі були маячки: ніхто вам не скаже, що люди не влізли, але знаки будуть. Зникає зв’язок, зникає вода в Моринцях, зникає парковка. І люди ходять один по одному. Але я вірю, що всім у Моринцях цього року місця вистачить. Хто не має планів, приїжджайте на ці вихідні. Будемо чекати.
Давайте поговоримо про те, що вам вдалося вмістити у два дні цьогорічного фестивалю в Моринцях.
Вдалося запросити тих музикантів і тих артистів, які ще ніколи в Моринцях не були, і цим я дуже пишаюся. Тому що більшість людей у програмі – нові, і вони мають своє бачення Шевченка. Зокрема, якщо говорити про музикантів, то буде Yosypovych Life, який дуже класно інтерпретує творчість Тараса Шевченка і має класний етнічний вокал. "Пиріг і Батіг" ніколи до нас не заїжджали, але ми завжди мріяли їх запросити, тому що ми заслуховуємося тим, як "Пиріг і Батіг" бачить Тараса Шевченка. Нас іще, звісно, і воєнна тема турбує, тому ми запросили друзів із фронту або тих друзів, які так чи інакше звільнилися зі служби. Наприклад, Святослава Бойка, колишнього учасника "Широкого Лану". Він уже не на службі, тому це буде його таке творче повернення. Ми дуже радіємо з цього приводу. Також уперше під час повномасштабного вторгнення "Тінь Сонця" приїде, тому що частина гурту пішла на війну. А зараз якось так складається, що вони можуть приїхати повним складом, від чого ми надзвичайно щасливі. Тому що першим хедлайнером першого Ше.Fest якраз і була "Тінь Сонця", і це так символічно, що вони повертаються до нас на сцену. Фольксцена теж хоче розвиватися, і ми туди запросили "Бабу Єльку": хто знає, це чудова етнолабораторія, гурт "Буття", Осяйну, Живосила Лю́того. Всі вони хочуть поділитися своєю творчістю, своїм баченням фольклору і Шевченка.
Юлія Капшученко-Шумейко. Фото: Facebook
Із того, що мені справді дуже цінно, – нам вдалося запросити Херсонський театр до Моринців і привезти дві чудові вистави на сучасну тему. Вистава "Дім" – про те, що ми кожен знаємо, що таке дім, і кожен розуміє в контексті, як воно відбувається. І вистава "Як там на горищі". Чому я так радію, що вони приїдуть? Тому що знаю, як їм непросто в Херсоні творити театральну культуру, знаю, як вони взагалі раді приїхати і показати свою творчість. І дуже щаслива з цього приводу, що врешті вони вперше прийдуть у Моринці. Загалом у нас десять локацій. Якщо, знаєте, про кожну говорити, то етер буде тривати вічно.
А так само бачу, що є дуже багато дискусій і всіляких різних подій. Хочу з вами детальніше про це поговорити, бо мені здається, що якраз давати простір для дискусій у місцях, де це ніколи не було звичкою, це дуже трансформаційна історія. І ось цікаво, що вже енну кількість років Моринці перетворюються на простір, де проговорюють якісь важливі, болючі теми, які, можливо, ніколи в Моринцях і не звучали. Але тепер це, по суті, майданчик для публічних дискусій. І в контексті цього хочу запитати: за вашими внутрішніми відчуттями або спостереженнями, якщо така інформація є, чи присутність Ше.Fest в цій територіальній громаді якось змінює саму територіальну громаду?
Так, точно змінює. Я в цьому впевнена. Я думаю, що питання може навіть бути ширшим: що змінює всіх, хто перебуває на цій території в цей час. Тому що це дуже величезний обмін енергією. І я так розумію, що ви, можливо, натякнули на нашу програму "Просвітницька галявина", де є різні панельні дискусії, лекції, розповіді про Шевченка, нові дослідження. І так цікаво: коли ми викладаємо нові анонси, там є дослідники біографії Тараса Шевченка, які дослідили купу архівів, випустили книгу і так далі. Вони приїдуть її презентувати, розповідати. А цікаво, що в цій громаді не існує якоїсь єдиної думки про те, де врешті народився Тарас Шевченко, до кого він врешті належить. Це теж дуже цікава дискусія. І бачу за коментарями: там підходять місцеві і щось починають сперечатися: "Та ви там знаєте, ми ж тут живемо, більше знаємо!". А воно так насправді, тому що в селі живуть ті самі прізвища, ті самі нащадки, ті самі сусіди Тараса Шевченка. Тому що є закорінений там народ, і вони знають, де була хата, де народився Шевченко, де вона зараз справді знаходиться. Тобто це дуже цікаво.
Але якщо більш прагматично відповісти на ваше питання, то я знаю такі речі: фест не тільки культуру місцеву підтримує – він підтримує місцеву економіку і все, що можна в цей момент підтримати, він підтримує. Тому що величезний наплив людей у цей момент відбувається в селі Моринці: вони скуповуються в місцевих магазинах, лишаються в місцевих садибах, заправляються на місцевих заправках і так далі. І сувеніри – це все теж іде у вжиток. І це теж певний не лише енергетичний, знаєте, вплив, а й економічний вплив, на який я ніколи не зважала. Мені, в принципі, це не дуже цікаво, але я розумію, що це цікаво місцевим підприємцям, може бути. І я радію з цього приводу, що хоч якось можу підтримати батьківщину Тараса Шевченка. Вона заслуговує на це. Це неймовірний куточок на цій планеті, який я дуже сильно люблю і за який готова з усіма сваритися. Хто каже мені, що Моринці не гостинні чи Моринці якось не так на мене подивилися, я буду казати, що Моринці – це найкраща точка на планеті. Не тому що там відбувається фестиваль, а тому що там народився Тарас Григорович. Якось так, знаєте, він не будь-де народився. Тому що неймовірно гарно там.
Скільки в середньому приїжджає людей на фестиваль?
Ну, під час повномасштабної війни рази менше стало приїжджати, звісно, людей. Тому що багато хто з наших відвідувачів на фронті, виїхали, мають різні обставини. Тобто це вже, умовно, не такий масовий фестиваль, який ми 2021 року там зафіксували – більше 10 тисяч. Нині це в районі тисячі-двох людей заїжджає в Моринці. Але вони теж почасти ситуативно: хтось заїжджає на вечірній концерт, хтось приїхав на театр, хтось тільки на денну програму, хтось лишається на ніч – з наметом. Є місцеві садиби, місцеві готелі, хто здалеку.
Просто цікаво так виходить, що населення Моринців – це дві тисячі з чимось людей? І, по суті, тоді приїжджає ще одні Моринці.
Так. Населення Моринців, здається, станом на 2014 рік було близько тисячі. Потім то все помінялося, але зараз дуже багато переселенців. То десь воно і так. Так, приїжджають ще одні Моринці – і вони всім раді.
За всі ці роки, вочевидь, формується якась цільова аудиторія і якісь люди, які, напевно, або завжди приїжджають, або просто цікавляться фестивалем. Ось питання до вас як до співорганізаторки: чи можете ви відчути середньостатистичного відвідувача чи відвідувачку Ше.Fest? Чи це абсолютно непередбачувана історія, яку ніяк не вирахуєш? Можливо, ви робите якісь опитування, можливо, після фестивалю збираєте зворотний зв'язок від відвідувачів і відвідувачок? І чи ви взагалі розумієте, хто до вас приїжджає? Хто ці люди, які їдуть у Моринці воювати за квадратне місце для намету?
Це дуже крутий народ насправді. Ми і опитування робили, вираховували, хто ці люди. Якщо скласти середній портрет, то це жінка середнього віку, можливо, викладачка в університеті або в школі, можливо, у сільській, можливо, у районній, можливо, з Києва. Приблизно так. Вона любить українську культуру не тому, що це її робота, а тому, що це її поклик душі. Вона хоче дізнатися щось нове, мати нові знайомства, отримати нове натхнення, тому приїжджає в Моринці. Це якщо робити висновки за опитуванням, а потім подивитися, хто нам відповідав. Чомусь на фестивалі більшість відвідувачів – це жінки. Завжди були, чомусь. Не знаю. Але разом із тим, якщо взяти всіх наших відвідувачів, то в нас є такі унікальні особистості, які не пропустили жодного фестивалю. Навіть деякі члени оргкомітету пропустили фестиваль у зв'язку з якимись сімейними перипетіями, а деякі наші відвідувачі – не пропустили. Коли ми відкривали музей, вони надсилали нам набір усіх афіш, які були у Ше.Fest за всі ці роки. Я була здивована, тому що я теж ніби їх збирала, але вони десь ділись. А от деякі відвідувачі, які постійно нам допомагали з поклейкою афіш, із поширенням і так далі, вони одну залишали на архів. От виявляється, як буває: спілкуєшся з відвідувачами, які не є волонтерами, не є організаторами, просто реально середньостатистичні наші люди, які приїжджають, і розумієш, наскільки для них цей проєкт цінний. Можливо, навіть цінніший, ніж для всього оргкомітету. У мене був момент, коли це мене розчулило. Я зайшла в TikTok, і там дівчина танцювала на фоні афіші Ше.Fest. І вона була у футболці Ше.Fest, і це був бренд, яким вона пишалася. Класно було. Вона дуже молода була, зараз уже, мабуть, виросла. Також цікаво, як ми на Ше.Fest теж свої кадри ростимо. Ті дівчата і хлопці, яким було по 13–15 років, їм зараз уже 25–27 років.
Теж культурні менеджери.
Так, і вони вже менеджерять: по селу ходять, прибирають в укриттях, їздять у Черкаську ОДА, якісь дозволи брати. Тобто вони вже повністю беруть відповідальність на себе, сідають за кермо. Я в шоці: це були діти, а вже стали дорослі. І це наші потенційні і відвідувачі, і симпатики, і люди, яких сформував Ше.Fest.
Спільнота.
Спільнота, ше-спільнота. У нас забрендовані всі слова, у нас усе починається із "ше". І, до речі, якщо цікаво, теж є така історія про те, чому в нас такий неймінг, можливо, дивний для культурної спільноти, для тих, хто більш консервативний. Я коли перший раз приїхала у Звенигородську міську раду, там теж треба було брати дозвіл, це був 2014 рік, умовно липень. Вони дивляться на мій лист і кажуть: "А що це Ше.Fest?". Між собою говорять і самі не чують, як вони замість такого "ще", нашого українського твердого, кажуть "ше". Ну, вони "шекають". На центральній Україні є отаке м'яке діалектне "ше": наприклад, "ти довго будеш ше в кабінеті сидіти"?. І я така слухаю їх і кажу: "А ви самі не чуєте, що ви шекаєте"?". Вони засоромились трохи, подумали, що це зауваження. Але це не зауваження, тому що я український філолог, і в мене був такий предмет, як діалектологія. Ми досліджували на практиці регіони, де хто як "щекає", "шокає", "шекає", де "гурок", де "гірок". Я ж не просто так захотіла, щоб ми в Моринцях були. Тому що це все територія, де народився Тарас Шевченко. Це все середовище, в якому він жив і зростав. І, звісно, можливо, і "шекав". І тому оце перше "ше" – це не лише частина його прізвища. Це частина ідентичності фестивалю, частина такої діалектичної спадщини України. І коли я там пояснюю хейтерам, типу, чому Ше.Fest, то вони замовкають на цьому моменті, коли я розповідаю цю милу історію про те, як на Черкащині дуже красиво "шекають".
