Церемонія нагородження премії Women in Arts 2026. Фото: Суспільне Культура/Євгенія Луценко
Сьогодні ми будемо говорити про мистецтво і жінок у мистецтві. Але почати я хочу із далекого 2014 року. Ми з вами зараз глянемо на це у дуже широкому контексті й зосередимо увагу на Донецьку. Колись там існувала артплатформа "Ізоляція" – найкраща інституція сучасного мистецтва на сході країни. І там працювала молода менеджерка Альона Каравай. Потім росіяни захопили "Ізоляцію", і вона перетворилася на катівню. До речі, Станіслав Асєєв, письменник, був одним із тих, кого тривалий час там утримували в неволі. І ефіри з ним ви теж чули на хвилях Радіо Культура. У тому ж місті жила історикиня Олена Стяжкіна. І вона теж мусила залишити своє місто. І от нещодавно обидві ці жінки стояли на одній сцені у Києві. Олена Стяжкіна отримала премію Women in Arts за літературу. Альона Каравай – за культурний менеджмент. І це жінки з одного міста. років потому вони продовжують говорити про нього, про людей і мають визнання. Ми будемо говорити про премію, яка вже сім років намагається зробити видимою роботу жінок у мистецтві. Як ця премія працює? Що змінюється за сім років? Хто обирає номінанток? Хто обирає лауреаток? І за що, власне, вручаються відзнаки? Якщо я правильно пам'ятаю, то премія народилася ще у 2019 році?
Ольга Юркова: Так, усе вірно.
І тоді вона вручалася 8 березня, правда?
Ольга Юркова: Можу пояснити історію виникнення премії. У 2019 році премія була заснована Українським інститутом і представництвом ООН Жінки в Україні. Ця премія мала на меті підсвічувати досягнення жінок у мистецтві й культурі саме в Україні. І, власне, на сьогоднішній день це єдина премія в країні такого масштабу. Що важливо зазначити: на той момент ця премія мала рамку, і вона дуже пов'язана була саме з рухом HeForShe.
Це, здається, ООНівський проєкт якийсь?
Ольга Юркова: Так, так і є. І, власне, для цього руху ключовий тиждень року – це був перший чи другий тиждень березня, де якраз 8 березня є ключовою датою. Але, якщо чесно, на сьогоднішній день премія досить сильно змінила свою рамку. І сьогодні це, мабуть, набагато більше, ніж премія, а платформа для жінок.
Я також пригадую, що минулого року, якщо я не помиляюся, вона була 1 липня, правда?
Ольга Юркова: Це було в межах заходів у дипломатії. Вірно.
Бо мені дуже цікаво, як премія від гендерної рівності переходить до жінок у дипломатії, а тепер чому ми в серпні з вами про це говоримо?
Ольга Юркова: Направду, як я вже зазначила, премія виявилася не просто премією, а премія сформувала платформу – платформу солідарності, платформу взаємодії, колаборації між жінками. Перш за все, це жінки в культурі й мистецтві. Проте, починаючи з минулого року, ми серйозно задумалися, що ця премія важлива не тільки для представництва культурного сектору тут, в Україні, а також, оскільки ми нагороджуємо переможниць премії саме за досягнення, за те, що вони представляють нашу країну і за кордоном, є дуже багато точок перетину у нас із дипломатією, саме з культурною дипломатією, адже Український інститут є провідником культурної дипломатії в Україні. Тому минулий рік – це був поєднаний захід "Жінки в дипломатії" і "Жінки в мистецтві". Тобто урочисте нагородження премії ми поєднали зі святкуванням Дня жінок у дипломатії. Цього року ми пішли далі і ми працювали спільно з Міністерством закордонних справ і, власне, урочисте нагородження співпало також із Нарадою послів, і ми змогли реалізувати наш захід у присутності великої кількості представників дипломатичного корпусу і також надали вже інший вимір, міжнародний вимір цієї премії.
Ольга Юркова. Фото: Facebook
Якщо ми говоримо також про те, що премія є незалежною, я хочу зрозуміти, незалежною від кого. Бо, наприклад, у нас тут є Український інститут як державна установа у сфері управління МЗС, також партнером є агенція ООН. І, наприклад, і перше, і друге – це такі інституції, які дуже обережні у своїх висловах. А мистецтво – це дуже часто про ті висловлювання, які не можуть собі дозволити будь-які інституції. Тож, наприклад, людина, яка висловлюється всупереч цінностям цих організацій або не пасує під те, що вони могли би підтримати, може потрапляти в ці премії?
Ольга Юркова: Це хороше запитання. Проте Український інститут, ООН-Жінки, ЮНЕСКО – ми є організаторами премії, але обирає переможниць, лауреаток саме незалежне журі. І на результати журі жоден з організаторів не впливає. Проте організатори задають тон, вони задають регламент премії, вони проговорюють критеріальну базу щодо вибору лауреаток, і, власне, в цьому наша функція. Але остаточний вибір завжди за незалежними експертами, які мають свою думку. І ці експерти – визнані представники культурної спільноти України, і тут також важливо зазначити: наша задача – щоб премія мала велике охоплення. Це значить, що наші експерти мають представляти різні регіони України. Це значить, що наші експерти мають представляти не тільки державні інституції, звісно, а й громадські організації, незалежні інституції. Це можуть бути просто незалежні представники культурної спільноти, як-то куратори або кураторки. Тому наша задача – допомогти їм сформуватися як команді. І, власне, далі це вже задача експертної ради, як ми її називаємо, або незалежного журі – обрати найкращу з лауреаток.
Хто і як номінує людей, які можуть отримати премію. Ви сказали, що важливий масштаб. Це означає, що людина має бути впізнаваною, мати якусь аудиторію?
Ольга Юркова: Не обов'язково. Це можуть бути і молоді митці – власне, молоді мисткині, тому що ми говоримо про жіночу премію. Є декілька критеріїв, за якими журі або експертна рада обирає лауреатку. Перше – це, власне, досягнення, тому що премія вручається за рік. Адже ми дивимося, які досягнення були в минулому році. Якщо премія у 2026 році, це, звісно, досягнення за 2025 рік. Другий критерій – це вплив на поточну ситуацію. Із початком повномасштабного вторгнення для нас також важливо, щоб наші лауреатки мали так званий вплив на наближення перемоги. Звісно, що це тимчасовий критерій, ми сподіваємося, що війна закінчиться. Проте, крім здобутків суто в мистецькому або культурному полі, ми бачимо, що це або волонтерки, або військовослужбовиці, або ті, хто активно представляє нашу державу за кордоном у сфері культурної дипломатії. Ще один із критеріїв – це суто метод, художній метод наших лауреаток. І цей художній метод має бути актуальним у поточному контексті. Тому, коли розглядаються кандидатури номінанток, звісно, всі ці критерії враховуються, і ми вже бачимо: у результаті обираються найкращі з найкращих, зважаючи на ті критерії, які були задані.
Це такий цікавий критерій: як зрозуміти, що митець чи мисткиня наближає перемогу? Бо дуже часто мистецтво – це soft power, м’яка сила, яка діє непомітно, але всеосяжно. І я ще згадаю слова митця Давида Чічкіна, який казав, що перед мистецтвом, якщо і стоїть завдання, то, скоріше, виявлення конфліктів, ніж їх розв’язання. Як цей критерій працює на практиці?
Ольга Юркова: Маю зазначити, що з 2023 року ми навіть змінили назву премії. Якщо ви бачили, тепер вона називається Women in Arts. The Resistance. І ми бачимо, що культура відіграє дуже важливу роль під час повномасштабного вторгнення. Ми не можемо назвати культуру повноцінним фронтом, бо фронт у нас один. Проте ми також розуміємо, що саме культура дає нам можливість тримати рамку пам’яті того, що відбувається, думати про майбутнє і чинити спротив у тому полі, в якому ми знаходимося. Тому для нас також було важливо, щоб лауреатками були жінки, які не тільки визначні в мистецькому полі, але також мають здобутки в інших сферах, які дозволяють нам наближати перемогу.
То ми говоримо про дипломатію і, наприклад, жіночу мобілізацію?
Ольга Юркова: Це може бути і дипломатія, це може бути і те, що частина наших цьогорічних лауреаток так само військовослужбовиці. Це може бути волонтерство, якщо ми будемо говорити, наприклад, про Тетяну Огаркову. Це також та сфера, в якій наша лауреатка могла дуже активно проявити себе.
Якщо я правильно розумію, вони постійно збирають і возять машини на фронт. Це ви маєте на увазі, так?
Ольга Юркова: Я маю це на увазі, але, крім того, вона досить активно представляє Україну за кордоном. І це інший, знов-таки, умовно назвімо це, фронт, який дає можливість пояснити міжнародним аудиторіям, що відбувається, як це відбувається. І дуже часто це також дозволяє сформувати групу амбасадорів за кордоном, які підтримують Україну. Дуже важко не захоплюватися жінками, які потрапили цього року в шортліст премії і які її отримали.
Що по факту означає отримання такої премії? Я бачу статуетку, яка є рукою. Розкажіть детальніше: який статус, які плюси і бонуси?
Ольга Юркова: Можливо, я би почала саме зі статуетки, тому що ця статуетка є вже частиною нашої премії, і це робота відомої скульпторки Марії Куліковської. Статуетка стала символом премії, і це – жіночі руки. Фактично, це символ солідарності, сестринства між жінками, що відбувається під час урочистого нагородження. Лауреатка минулорічна передає із рук в руки цю статуетку.
Свою?
Ольга Юркова: Ні, вже нову. Своя залишається в неї. Тому це, направду, такий дуже важливий для нас, обов’язковий ритуал. І якщо ми побачимо з вами звіт премії, майже всі минулорічні лауреатки були присутні. Попри свою зайнятість, вони мали бути в Києві саме на цьому нагородженні для того, щоб передати цю скульптуру із рук в руки.
Ви пригадуєте промову Олени Стяжкіної? Вона була номінована в категорії "Жінки в літературі".
Ольга Юркова: Так, Олена Стяжкіна розповідала про важливість культури, про те, що культура є, направду, інструментом опору. І ми дуже вдячні Олені за всю ту деколонізаційну роботу, яка триває, яку вона впроваджує, якою вона займається. Тобто осмислення воєнного досвіду, всього, що з нами відбувається, це дуже цінно. Не тільки для поточного моменту, але, впевнена, і для майбутніх поколінь, і для того, щоб ми зробили правильні висновки в майбутньому, щоб запобігти подібним ситуаціям.
Пані Олена Стяжкіна, письменниця, історикиня, членкиня Українського ПЕН, авторка книжок про війну, з нами на зв'язку. Рада вітати вас із отриманням цієї премії. Чи було це для вас неочікувано?
Олена Стяжкіна: Абсолютно неочікувано. Я ще думаю про те, чи дійсно я відповідаю цій високій нагороді, і, якщо ні, то я маю старатися більше.
Я дивилася різні інтерв'ю на різних платформах, які ви давали, і ви так часто говорите про взаємодію з окупованими територіями, з людьми на окупованих територіях, і, в принципі, вживаєте термін "окуповані люди", а не "окуповані території". І я подумала: з огляду на те, що ви маєте цю премію як людина, яка переосмислює досвіди війни, чи можемо ми з вами поговорити, або чи можу я вас запитати про те, що нам варто брати до уваги, про що нам варто знати, коли ми дивимося на окуповані території і міркуємо над тим, як там наші люди?
Олена Стяжкіна: Я думаю, що ми маємо думати про надію. Про надію ми маємо взагалі думати завжди. Я дуже щаслива, що, власне, надія була драйвером цієї премії, цієї нагороди для всіх нас. І коли ми думаємо про надію, то ми маємо бути трошки менш зверхніми щодо окупованих людей. Ми постійно чуємо про індоктринацію кремлівської пропаганди, яка, ну, очевидно, істотно впливає на дітей, на молодь, на людей, на всіх. І часом так приходиться слухати, що у нас немає хороших новин щодо окупованих людей, що там все безнадійно. Тоді моє питання до старшого покоління українців, і воно таке просте: чи були ви піонером? І, як не дивно, всі люди плюс-мінус середнього-старшого покоління були піонерами. І тоді моє інше питання: чи впоралися вони зі змінами? Чи впоралися з тим, щоб стати хорошими людьми? Чи була довічною та радянська пропаганда, в якій вони зростали? Очевидно, що ні.
Тому ми маємо тримати в собі ту саму надію і ту саму віру в людину, яку ми застосовуємо до самих себе. Як ми дозволили собі думати, що ми можемо вирости і змінитися після страшенної радянської пропаганди, індоктринації, то, очевидно, ми маємо так само думати і про людей на окупованих територіях. Це перше. І друге, я б хотіла, щоб ми частіше говорили, ну, такі, знаєте, прості слова: "Дорогі люди Бердянська, дорогі люди Генічеська, Скадовська, дорогі люди Лисичанська, дорогі люди Донецька, ми пам'ятаємо, що ви українці, і ми вас любимо. Хай там як, і будемо любити завжди". Свого часу на українських телеканалах і на радіо завжди була історія про погоду. І там завжди говорили, що в Донецьку така погода, в Ялті Кримській така погода. І я б хотіла, щоб ми думали про це знову, і я б хотіла, щоб цей прогноз погоди ставав прогнозом нашого повернення до цих територій, нашої Перемоги. Це, мені здається, не дуже важко робити, це дуже просто робити, але це така тоненька деталь, яка б говорила окупованим людям про те, що вони – Україна.
В одній зі своїх робіт чи лекцій ви казали, що ми не думаємо про окупованих людей, бо не розуміємо, як. Немає слів, немає правил, немає згоди щодо того, чого саме ми хочемо від цих людей: щоб вони вижили чи героїчно померли. І цей троп, цей меседж ви простежили документально. Як ви гадаєте, чому за такий тривалий час, час окупацій і рефлексій інтелектуалів, істориків на цю тему, немає правильної мови і очікується постійний або героїчний спротив, або поширюється міф про "ждунів"? Я в лапках кажу це слово.
Олена Стяжкіна: Я думаю, що, з одного боку, це коротка розмова, з іншого – довга. Спробую короткою. І тут виходить як. Ми переживаємо дуже травматичну, катастрофічну подію – війну. Кожного дня – уся Україна, війна, смерті. В цій ситуації будь-яка додаткова травма виснажує наш ресурс. Той ресурс психологічної стійкості. Думати про окупованих людей – це точно про виснаження ресурсу. І саме тому, що немає мови. А немає мови тому, що маємо глибоко вкорінений міф Великої Вітчизняної, той самий. Коли всім пропонувалося або бути партизанами, або героїчно померти, або йти в іншу, це навіть краще. І, звісно, коли ми боїмося розтратити наш цей ресурс, який нам потрібен для перемоги, то ми не можемо працювати над вироблянням хорошої, правильної рамки думання. От і все. Тобто нам боляче. І це треба визнати.
Олена Стяжкіна. Фото: PEN Ukraine
Всім боляче. Але окупованим людям, можливо, боляче більше, ніж нам. І тому виходить проста штука. Наша ідея полягає в тому, щоб сказати їм, що ми їх любимо, і, можливо, повернутися до рамки пізніше. Можливо, ми любимо однаково всіх, тому що ми поки що точно не знаємо, як виглядає їхня колаборація.Тобто, якщо ми говоримо про вбивць, які пішли до російської армії, то очевидно, що ці люди – вбивці, вони обрали собі сторони і обрали бути вбивцями. А от коли ми говоримо про таких пересічних колаборантів, то ми не знаємо про них всього. Можливо, там якийсь пересічний колаборант станом на зараз вже працює з нашим Головним управлінням розвідки і передає координати того, куди треба прилетіти українському дрону. То от, допоки ми не знаємо про всіх і все, окрім вбивців, очевидно, окрім катів і вбивць, я кажу зараз про таких регулярних людей, то поки що це тільки про любов.
І я хочу запитати у вас, як у людини з досвідом, що не може жити вдома: чи дозволяєте ви собі мріяти? Як цей біль існує поруч із любов’ю у вас?
Олена Стяжкіна: Десь йому є місце. Є місце, і завжди здається, що це місце трошки зрослося, зашрамоване, але кожного разу, коли ти якось несвідомо зачіпаєш це місце, то воно викликає страшенний біль. Я говорила, і тут, можливо, повторюю: коли мене питали десь, коли я була за кордоном, і мене питали: "Коли ти додому", то це питання завжди викликало в мене кровотечу, оскільки мені треба було паузу для того, щоб сказати, що до України я тоді, а додому – промовляла я про себе – я точно не знаю. Іноді я казала собі: "Невже ніколи?". Тобто і там, у тій кровотечі, було дуже багато болю. Чи є так сьогодні? Зараз я усвідомлюю, що є певна ієрархія болю. І моя рана зашрамувалася трошки краще, ніж ваша. Трошки краще, ніж рана, яку носять у собі маріупольці, наприклад. Тому я поважаю чужий біль і зараз намагаюся приховувати свій більше, ніж я робила це раніше. А приховуючи свій біль, я намагаюся не мріяти. Але на своїх книжках, коли у мене хороші люди хочуть попросити автограф, то я завжди пишу: "До зустрічі в Українському Донецьку".
Ми зараз будемо зустрічати в нашому ефірі наступну нашу гостю Альону Каравай. Але перед тим хочу запитати: чи пам’ятаєте ви, про що говорила Альона у своїй промові, отримуючи премію?
Ольга Юркова: Ще раз хотіла повторити, що це чудовий ритуал, який ми маємо в премії, – передачі з рук у руки статуетки, скульптури Марії Куліковської, яка означає сестринство і солідарність між жінками. І я згадую цей щемкий момент, тому що якраз, коли виступала Альона, цей приз, цю нагороду їй передавала наша минулорічна лауреатка – це Наталія Іванова. І це виглядало досить потужно, тому що відбувався особливий зв’язок між цими двома жінками. І нас, як організаторів премії, дуже тішить, що премія – це, правда, платформа, яка поєднує жінок, які мають спільні ідеї і, можливо, навіть одна для одної є авторитетом. І тим більше, і тим приємніше, і тим важливіше цю нагороду отримати саме від лауреатки минулого року лауреатці цьогорічній.
Долучаю до нашої розмови Альону Каравай. Це лауреатка в категорії "Жінки в культурному менеджменті". Ну і, власне, це працівниця культури, кураторка, яка заснувала низку культурних інституцій, проєктів, зокрема і галерею "Асортимент, і кімнату, і мистецьку резиденцію "Хата-майстерня", і видавничий проєкт "I Lost My Library", і школу сучасного мистецтва "Фра-фра-фра". Чи було для вас сюрпризом ця номінація і, власне, те, що ви стали лауреаткою?
Альона Каравай: Так, повідомлення про номінацію і про те, що я стала переможницею в цій номінації, було несподіванкою, я цього не очікувала. Я якраз була в черговій робочій поїздці. Я відкрила імейл увечері, я навіть відкрила, я його закрила і ще раз перечитала, бо я подумала, що щось не так прочитала. І я була дуже здивована, приємно здивована, але я спочатку навіть не зрозуміла, про що йдеться.
Альона Каравай. Фото з відкритих джерел
Коли я представляла вас у цьому ефірі, я дуже скоротила ваш титр, аби пояснити приблизно, чим ви займаєтеся, і там ще лишилося багато проєктів, які можна було б згадати. Чи ви розумієте, на що звертали увагу журі і експертні ради, коли визначали, що ви маєте отримати цю премію? Як ви розумієте для себе, яка робота є ключовою?
Альона Каравай: Це хороше питання, і, можливо, якраз журі могло б краще відповісти на це питання. Те, як я це думаю, як мені здається, тут мова йшла про сталість роботи над деякими проєктами й ініціативами, над якими ми працюємо разом із командою. І зараз у нас тут жіноча команда, ми працюємо вже побільше десяти років. І мені в моїй роботі, і нам у нашій командній роботі важлива власне сталість. Нам не так важливо, щоб це був якийсь дуже масовий блокбастер-проєкт. Нам менше важлива кількість у моменті, але нам важливіша тривалість і повторюваність того, що відбувається, і спадковість.
Я звернула увагу на один із ваших проєктів "Розсіяне засіяне", про зв’язки між митцями і мисткинями, які в Україні перебувають, перебувають за кордоном. І це може бути зараз болюча тема, бо є багато невисловлених, якихось непроговорених речей. Що ви бачите в цій темі, як людина, яка в неї занурена і з нею працює, такого, що нам незрозуміло?
Альона Каравай: Я з вами погоджуюся, що це такий простір непростий для розмови, і простір болючий, і простір для незручних розмов. Роботу над цим проєктом я почала у 2023 році, і вона почалася, власне, з того, що я, як жінка, культурна працівниця, маю привілей їздити за кордон. Я дуже багато знаходжусь у дорозі. І в якийсь момент мої колеги-чоловіки з України почали через мене передавати вітання іншим колежанкам і колегам, які знаходяться в містах Європейського Союзу. І часом ці вітання були щирі, а часом я не розуміла, що за ними стоїть. І колись я перепитала одного колегу, який передавав ці вітання, чи воно іронічне. Він сказав: "Так". А я запитала: "Чи ти сам говориш із цією людиною, кому ти передаєш вітання?". Бо я можу передати вітання, це моя робота, тобто я можу її виконувати. Поки я можу їздити, я буду це робити. На що я почула відповідь: "Ні, не говорив. Після повномасштабного, можливо, нам треба поговорити". Ну і, власне, ось цей проєкт «Розсіяне засіяне», він зараз у третьому колі, був створений як простір для розмови, де необов’язково мисткині та митці погоджуються одне з одним, але де вони можуть перевести цю розмову у формат мистецького діалогу або часом мистецького батлу і спробувати знайти мову для ось цього невимовного, про яке, можливо, ви теж сказали зараз.
