Ілюстративне фото: "Портрет Роксолани" невідомого художника XVI століття та "Портрет молодого чоловіка" Алоїзія Райхана 1850 року
Наприкінці липня українські медіа сколихнула резонансна історія, яка трапилася в Польщі навколо двох картин зі Львівського історичного музею. Йдеться про "Портрет Роксолани" невідомого художника XVI століття та "Портрет молодого чоловіка" Алоїзія Райхана 1850 року. Саме на ці твори заявили претензії спадкоємці колишніх власників – родини Любомирських. Коли ми ховаємо музейні цінності за кордоном від війни, ми сподіваємося на їхнє збереження, але раптом виникають такі прикрі історії, які, зрозуміло, викликають занепокоєння. Давайте почнемо з цієї історії. Що, власне, сталося? Чи є це дзвіночком для наших інших колекцій, які зараз перебувають за кордоном? Перша історія, яка мені згадується, – це історія з нашим скіфським золотом. Здавалося б, це класний кейс, який давав би нам надію, що наші колекції за кордоном будуть у безпеці й повертатимуться додому, коли прийде час. Але ця історія викликає тривогу. Що ви про це думаєте? Розкажіть, будь ласка.
Насправді, це достатньо складна історія, і вона виникла, на жаль, не сьогодні. Загалом, беручи до уваги історію музейних колекцій України, значна частина яких походить, власне, із приватних зібрань, колекція Любомирських, звідки походять два зазначені вами портрети, – не виняток. Це дуже давні зібрання, які формувалися ще у XIX столітті, власне, у першій половині XIX століття. А родинний музей Любомирських у Львові, родинне зібрання, яке потім було пов'язано з відомим Осолінеумом, польським культурно-науковим осередком у Львові, почав формуватися, якщо не помиляюся, у 20-х роках XIX століття. І, відповідно, хід цієї історії змінився з приєднанням Західної України до Радянського Союзу у 1939 році, коли у 1940 році, фактично, були націоналізовані ці зібрання. Звичайно, правовий статус цих колекцій змінився. Але змінився він на території Радянського Союзу, а нащадки цих родин, вочевидь, відстоюють своє право на ці твори мистецтва. У випадку, наприклад, конфіскацій, які відбувалися під тиском нацистської влади під час Другої світової війни, це, зокрема, стосується колекцій єврейських родин і так далі, стосовно цих предметів, по суті, існує загальноприйнята практика, консенсус щодо їх повернення нащадкам. Ці твори продовжують розшукувати, над цим працюють окремі агенції й адвокатські компанії. У випадку картин або інших творів, які були націоналізовані радянською владою, ситуація дещо інша. І ми знаємо, наприклад, що свого часу Росія остаточно відмовилася – це було закріплено на рівні її законодавства – повертати твори, які були переміщені на територію Росії після Другої світової війни. Вони розглядають це як репарації і так далі. Відповідно, навіть якщо там є твори, які незаконно потрапили до нацистських колекцій, питання їхнього повернення теж не стоїть.
У випадку всіх інших країн ситуація дуже складна, тому що, наприклад, на рівні ЄС немає якогось окремого законодавчого акта, який зобов'язує всі країни діяти в той чи інший спосіб. Тобто це національна компетенція. Кожна країна, по суті, спираючись на своє законодавство і, відповідно, з різним ступенем урахування прав нащадків цих родин, може діяти по-своєму. Тому для України це складний кейс. Мені здається, що зараз важко спрогнозувати, як саме ця ситуація буде розвиватися. Що дійсно складно, і, вочевидь, я також не беруся говорити від імені музею чи виступати замість його керівництва, – чому було прийняте рішення про те, що колекція має знову їхати, наприклад, до Польщі, якщо вже попередня ситуація була пов'язана з можливим висуванням претензій родиною Любомирських стосовно якоїсь частини творів. Ось це, мені здається, такий делікатний момент. І також маємо розуміти, що країна, наприклад Польща, може надати державний імунітет творам мистецтва. Але це надається, по суті, у процесі, коли предмети вже перевезені: стартує процедура оформлення цього імунітету. І, відповідно, якби все йшло за планом, імовірно, ця колекція, ця виставка такий імунітет отримала б. Я, на жаль, не можу сказати, чи ця процедура була розпочата. Але, принаймні, у частині країн від претензій третіх сторін, тобто в цьому випадку йдеться і про можливі претензії родин, про нащадків, які можуть претендувати на якусь спадщину, у частині країн Європейського Союзу є механізм, який убезпечує від будь-яких позовів і захищає такі колекції. Але, вочевидь, цього разу щось пішло не так.
А якщо говорити про процедуру, про відмінності в законодавствах України та країн Європи, які можуть ставити під сумнів право власності на мистецькі твори, чи є ще якісь прогалини або моменти, які варто враховувати, якщо хтось із приватних колекціонерів може щось повезти? Але зараз я розумію, що ми розглядаємо суто державну власність, коли власник – Україна. І, можливо, є якась інформація про те, що відбувається з українськими музейними експонатами після того, як вони потрапляють на територію іншої країни? Чи потрібно їх якось оформлювати, щоб уникнути подібного в майбутньому?
Власне, я про цей механізм і згадала. Загалом, це дуже чітко регламентована процедура. Тобто музей не може просто взяти й перевезти твори, якщо ми говоримо про державні чи комунальні музеї або національні інституції. Наприклад, є ще Академія наук, яка також має свої музеї. Але ті музеї, які зберігають так звану державну частину Музейного фонду, тобто те, що належить народу України і чим оперує держава, проходять через дуже жорстку процедуру оформлення документів. З українського боку потрібно, по-перше, отримати дозвіл на вивезення цих творів, на переміщення їхнє через державний кордон. Але не менш складна процедура відбувається і з боку країни, яка їх приймає. Знову ж таки, там усе залежить від того, куди ми їх веземо і музей якої форми власності бере ці предмети на тимчасове зберігання. Тому що можуть бути великі інституції, які мають статус муніципальних чи національних, бувають випадки співпраці з великими приватними інституціями. І це можуть бути дуже різні ситуації. Але загалом усі країни, точніше, усі інституції діють згідно із законодавством своїх країн. І там є ціла низка питань, які, по суті, убезпечують обидві сторони від різних юридичних, зокрема ексцесів. І один із таких механізмів, про який я згадала, – це імунітет від претензій третіх осіб, імунітет від арешту. Тобто щоб не було схожих випадків, коли предмети виїжджають, приїздять в якусь іншу країну, і там, користуючись можливостями місцевого законодавства, хтось заявляє на них права, вони арештовуються і не можуть, відповідно, покинути країну після цього.
Такі ситуації дуже неприємні для будь-кого з учасників процесу. Ми мали ось цей десятирічний процес повернення "Скіфського золота", про який ви згадали. Власне, відбулося те саме. Тобто твори, по суті, потрапили, попри всі оформлені документи, під таку юридичну колізію, коли претензію заявила третя сторона, яка представлялася правонаступницею, так би мовити, українських музеїв, які знаходилися, були зареєстровані як юридичні особи на території Криму. І, відповідно, усе це десять років розглядалося з урахуванням усього можливого законодавства – українського, нідерландського і міжнародного, яке впливає на ці питання. Але загалом країни й інституції перестраховуються в усіх сенсах, щоб уникнути ось таких зайвих складних ситуацій. І велику, наприклад, роль відіграє питання страхування. Це елементарне питання, яке впливає на ці механізми. Страхування має передбачати певні ризики, і, відповідно, щоб уникнути якихось ризиків, теж закладаються механізми захисту, щоб твори спокійно приїхали, були розмитнені, спокійно потім запаковані, замитнені, відправлені, перетнули всі потрібні державні кордони. Усе це дуже непроста процедура. Твори їздять під охороною, там є ціла низка вимог до того, як саме вони мають зберігатися, хто має підписувати документи. Тобто це дійсно дуже складна, доволі громіздка, я би сказала, процедура, але вона допомагає діяти виключно в межах чинного законодавства обох країн, які задіяні в цьому процесі. Тобто це не дуже легко – просто взяти і перемістити. І тому ми часто, зокрема, говоримо не про евакуацію як таку, а про те, що ці предмети, які зараз перевезені, перебувають у рамках певних проєктів. Тобто це виставкові проєкти, це дослідницькі проєкти. Але, звичайно, перебуваючи за кордоном, твори знаходяться в набагато більшій безпеці.
Чи маємо ми зараз уявлення про якусь кількість музейних предметів, які можуть перебувати за кордоном? Я маю на увазі, не обов’язково брати саме цей польський кейс. Чи взагалі ми маємо повну картину: де вони, в яких інституціях, на яких умовах, до якого часу і так далі? І де тут насправді роль держави?
Трохи теж повторюся. Можливо, точної цифри я не можу вам назвати, тому що це документи, якими оперує виключно Міністерство культури України. І держава завжди в курсі, яка кількість предметів із державної частини Музейного фонду перетнула кордон і де вони знаходяться. Тому що цей пакет документів, про який я згадувала, передбачає, звичайно ж, укладання списків. Тобто кожен музей, який планує закордонний проєкт, надає до Міністерства культури повний перелік предметів, усі супровідні документи – такі як угоди між двома інституціями, страхові поліси і так далі. Тобто повний пакет документів також визначений чинним законодавством України. І якщо чогось не вистачає, Міністерство культури не дає погодження на перетин кордону, тобто твори не можуть виїхати за державний кордон України. Тому держава завжди в курсі, що, де відбувається, де зберігається і, відповідно, коли воно має повернутися. Тобто всі ці кроки проходять обов’язкове узгодження. І трохи повернуся ще на пів кроку назад, тому що ви запитали, а я не довела цю думку до кінця. У випадку з Україною, значна частина предметів у музейних колекціях України була отримана з різних джерел. І ми не знаємо достеменно – це питання великих досліджень, – які предмети можуть потрапити до переліків тих, щодо яких хтось може мати право власності, законне право власності, і може пред’явити це право в якийсь момент.
Українські музеї досліджують свої колекції, вони знають, звідки ці предмети походять. І якщо мова йде про узгодження з державою, про узгодження з інституцією в інших країнах, то всі, по суті, мають бути свідомі того, що перетинає державний кордон. У випадку воєнного стану мені також здається, що може бути певне питання консенсусу станом на зараз, тому що країна перебуває у загроженому стані. Всі розуміють ступінь ризиків і всі розуміють, що ці предмети потребують збереження. І якщо країни-партнери могли би принаймні думати про те, щоб змінити, пом’якшити або розробити більш гнучкі механізми перебування предметів загрожених країн на більш безпечній території, мені здається, від цього всі ми тільки виграли б. Тому що це українським музейникам, безумовно, полегшило б завдання збереження таких величезних скарбів і всього цього масиву культурної, мистецької, документальної спадщини. Щоб ось цю частину гострих питань, принаймні тимчасово, принаймні до завершення війни, можна було все-таки відкласти, призупинити і повернутися до них у разі потреби вже після завершення війни. І це був би, мені здається, найкращий вихід.
