Павло Остріков. Фото: https://theukrainians.org
Для мене нині День Незалежності відчувається саме як свято, хоча й з новими відтінками. По-перше, останнім часом сама дефініція поняття "свято" дещо змінилася. З’явився новий напівтон цього відчуття. Та разом із тим я чітко усвідомлюю: раніше в мене не було такого розуміння Дня Незалежності, як зараз. Для мене це, насамперед, про маніфестацію цінностей – день, коли ми осмислюємо свободу та відповідальність. Що відчуваєте в цей день ви?
Я відчуваю, як з кожним роком цей день набуває більшої цінності, ваги та сенсу. Дійсно, пам’ятаю, як у шкільні роки це був просто день із парадом по телебаченню. А з віком починаєш розуміти, наскільки це важлива й унікальна подія – Незалежність країни. Сьогодні, як ніколи, я відчуваю, що ці 35 років (майже все моє життя) – можливо, й невеликий період для історії, але надзвичайно важливий для нашої держави. Колись, дивлячись американські фільми, я дуже заздрив тому, як бурхливо вони святкують своє 4 липня. І мені дуже хочеться, щоб ми всі теж так святкували.
Я пригадую 24 серпня свого дитинства – тоді це сприймалося просто як додатковий вихідний. Ми жили в місті, тож збиралися кудись на природу, на шашлики, і це була можливість трохи змінити картинку перед очима. Жодного сенсового навантаження в цьому звичайному вихідному не було. Але зараз, коли ми переживаємо повномасштабне вторгнення й виборюємо Незалежність, коли люди починають інакше ставитися до цінності свободи, постає питання: а як саме тоді святкувати цей день? Ви згадали про 4 липня у США. Зазвичай це справді грандіозне свято: багато хто, зокрема й зірок, ділиться тим, як це відбувається. Тобто формат очевидно не новаторський. Але як, на вашу думку, з огляду на події в країні та випробування, які долає суспільство, мало б виглядати це свято за нинішнього ставлення до нього? У який спосіб ця дата мала б артикулюватися сьогодні?
Я вжив слово "колись" і дійсно вважаю, що це має відбутися вже після війни. Думаю, кожен українець тоді відчує, наскільки важливо в цей день бути з родиною, друзями чи тими, хто відвоював цю перемогу й Незалежність. Повноцінне святкування чекає на нас у майбутньому – коли ми всі усвідомимо ціну цієї свободи. Зараз, звісно, свято гірке. Якщо говорити про сьогодення, ми маємо пам'ятати про ціну Незалежності й про тих, хто віддав за неї життя. Тому я з надією дивлюся в майбутнє, але й зараз пам'ятаю, якою ціною дається ця свобода.
Пане Павле, а щодо аналогій чи паралелей між вашим особистісним зростанням і відновленою Незалежністю України – як взагалі відбувається це державотворення в наш час? Можливо, моя оптика суб'єктивна і я навмисне роблю ці процеси схожими, але свій розвиток (мені 33 роки) і події в країні я тісно пов'язую. Для мене це теж процес ствердження, формування, потім, можливо, певного бунту, а далі – доведення своєї дорослості через здатність брати відповідальність не просто на словах, а конкретними діями й рішеннями. І все це супроводжується злетами й падіннями: десь помиляєшся, десь бачиш прогрес, а десь розумієш, що треба зачекати й витримати. Як ви ставитеся до таких паралелей – від бунтарського, підліткового, несвідомого періоду до ствердження й становлення дорослої особистості? Чи доцільно це порівнювати?
Абсолютно доцільно. Мені зараз 36, а відновленій Незалежності – 35. Я тривалий час асоціював свої особисті перемоги з перемогами України, і мені було дуже радісно зростати разом із країною. Пам'ятаю навіть відчуття заздрості до кількох однокласників, які були на рік молодші й виявилися ровесниками незалежної України. Я ще думав: "Чому не я? Чому батьки не народили мене трохи пізніше?". З часом усе ускладнилося, і зараз я вже не відчуваю такої прямої паралелі. Проте я відчуваю, що зростаю в одній країні. Так, за цей час ми пройшли чимало різних епох, але, на відміну від своїх батьків, я не маю іншої історії. Я бачив тільки це. Напевно, цим наше покоління й відрізняється – ми асоціюємо себе тільки з цим періодом, хоч і знаємо свою історію.
Дуже часто в розмовах я так чи інакше наштовхуюся на тезу про тяглість і пострадянський спадок. Якщо дуже узагальнити, я спостерігаю дві оптики. Перша: пострадянської спадщини немає, а є лише імперія, яка насаджувала свої правила. Друга: пострадянський спадок – це цілком реальна річ, із якою також потрібно примиритися. На вашу думку, наскільки це відчувається на нашому поколінні (ми ж із вами практично однолітки)? Наскільки страх, обмеження, рамки й покора радянських часів позначаються на людях нашого віку? І наскільки тривалим може бути цей процес? Адже це не стається в одну секунду – клацнули, і все припинилося.
Абсолютно погоджуюся. Мені здається, що цей спадок, хоч би як ми не хотіли, існує. І я зараз кажу не про якесь позитивне надбання. Я зростав біля котельні, біля сараїв – усе це було побудовано ще за радянських часів. Я відчував, що батьки дійсно жили ніби в іншій країні. Усе це нікуди не зникає, воно передається, і ти мусиш його якось переосмислити. Тому не можна просто викреслити той факт, що раніше це була інша країна. Мені здається, навпаки, це треба розуміти: знаючи, звідки все рухалося, легше осягнути, куди ти прагнеш прийти. Пам'ятаю це дитяче відчуття, ніби живеш на залишках чогось іншого. Ти бачиш якісь артефакти й атрибути Радянського Союзу (тоді я цього ще не усвідомлював), і виникає цікавість: а що це було, як воно зникло? Мені здається, саме цей злам епох і привів мене в кіно, адже він дуже вплинув на людей, які оточували мене в дитинстві в Красилові. І мені стало цікаво це дослідити.
Ми часто думаємо про те, що було б із самою українською культурою, якби не поневолення, імперські впливи та колоніальна політика. Звісно, припущень можна будувати дуже багато. Але як за власними відчуттями ви оцінюєте те, що наразі відбувається в нашому просторі та з культурними процесами загалом? І чи доречно тут взагалі мислити категоріями "позитивно-негативно"? Чим більше я спілкуюся з діячами та діячками цієї сфери, тим виразніше усвідомлюю: певні процеси й етапи потрібно просто пройти, бо це закономірний плин, їх неможливо перескочити. Те все, про що ми так сильно шкодуємо й на що нарікаємо... Наприклад, я досі знаю дуже багато російських пісень із періоду свого формування, які тоді були популярними. Досі можу чітко зацитувати якісь радянські фільми, бо вони постійно лунали з екранів телевізорів. І це болюче відчуття, ніби ти втратив щось важливе – адже міг бачити й дивитися щось толкове, справжнє, про себе. Натомість твою пам'ять та асоціації з дитинства займають цілком сумнівні твори. Як із цим бути? І що ви думаєте про подальший перебіг цих процесів?
Ми також потрапили в культурну зміну – таку ж, як свого часу наші батьки. Зараз ми нарешті зрозуміли, що те, що ми вживали (деколи неусвідомлено), було зовсім не для нас і не про нас. І ми маємо просто це прийняти, аби наступне покоління жило вже без цього. Загалом мені здається, що все закономірно, і культурний бум відчувають, напевно, всі. Так, ми платимо за нього високу ціну, але ніби наздоганяємо всі ті роки, коли не говорили про себе в такій кількості, не рефлексували власне життя й не ідентифікували себе як українці. Щодо першого запитання: я пам'ятаю уроки історії зі школи. Чомусь карбувалися слова моєї вчительки про те, що ми відстаємо на 100 років. Увесь цей час я намагався подумки зменшити цей розрив. Хочеться вірити, що ми його скорочуємо, і наступному поколінню знадобиться менше зусиль, аби долати цю прірву.
Наостанок спробую розпитати про проєкт, над яким ви зараз працюєте. Він має назву "Трагедія". Там дуже цікавий сюжет, як і в стрічці "Ти – космос". Здається, тут є величезне поле для розкриття тих тем, про які ми вже поговорили. Наскільки ви готові ділитися подробицями сюжету та проєкту загалом?
Я люблю розповідати історії в будь-який момент, тому так, готовий.
Отже, ви взялися за цю тему. Якщо дуже коротко, це про Землю, куди повертаються давньогрецькі боги. Чому ви цим зацікавилися і чи вбачаєте в цьому розкриття ключових тез, про які ми говорили? Адже це щось дуже вічне – про повернення додому, про виборювання свого.
Так, там насправді багато всього переплетено. Моє завдання зараз – зрозуміти, що найважливіше розповісти, бо у фільмі ніби є все, але хочеться звузитися до конкретного фокусу. Першочергово це про втрату та її прийняття. В основі стрічки – давньогрецький міф про Орфея та Еврідіку: Орфей, утративши кохану, спускається в царство мертвих до Аїда, щоб повернути її. Але, на жаль, озирається, коли не мав цього робити, і вона зникає назавжди. Це про те, що неможливо повернути тих, кого ми втратили, хоч цей біль і невимовний. Мені здається, майже кожна українська родина в цій війні когось утратила, і я прагну поговорити на цю тему. Я взяв дуже далеку оптику, трохи фентезійну – давньогрецьких богів. Але для мене ця лінія скоріше на периферії: вона лише запускає історію однієї конкретної людини, яка прагне повернути своїх рідних.
Думаю, це вже чудовий поштовх для того, щоб зацікавитися майбутньою роботою. Мені здається, що теми, пов'язані з давньогрецькими міфами, завжди дуже добре й глибоко відгукуються у широкої аудиторії. Це також помітно й на прикладі "Одіссеї" Нолана останнім часом – як активно її обговорюють. Чи є якісь припущення щодо того, коли ми зможемо побачити "Трагедію"?
Так, колеги вже сміються з мене, що кожен мій фільм вимагає десяти років. Але цього разу я дуже хочу вірити, що ми впораємося швидше. Ми вже рекомендовані до фінансування після конкурсу "Тисячовесна", що значно прискорить процес. Плануємо зйомки на наступне літо і, сподіваюся, побачимо стрічку у 2029 році. Це все одно здається дуже далеким горизонтом, і навіть не хочеться думати про такий строк, але план саме такий.
