Вікторія Сибір. Фото з відкритих джерел
Пані Вікторіє, переконана, що ви, як і я, у своїх соціальних мережах бачите різні дописи — так само, як і наша аудиторія. Люди по-різному сприймають і осмислюють День Незалежності. Від самого ранку я бачу у своїй стрічці нову хвилю дискусій: дехто закликає не вітати Україну з днем народження, наголошуючи, що йдеться саме про відновлення Незалежності. Вже бачу чимало коментарів і обговорень на цю тему. Як ви ставитеся до такого формулювання? І, зрештою, як особисто ви сьогодні говорите про незалежність України – як про відновлену державність чи як про нову суверенну державу, що постала на мапі світу 35 років тому?
Це дуже слушне питання. Думаю, я радше погоджуся з тими, хто говорить саме про відновлення Незалежності. Так, 35 років – це історія суверенної незалежної України в її сучасному державному форматі. Але якщо згадати, що українці століттями існували, боролися за свою ідентичність і незалежність – ще тоді, коли на болотах, перепрошую за каламбур, були ліси, то, безумовно, точніше говорити саме про відновлення нашої державності. Водночас я не думаю, що українцям сьогодні потрібен ще один привід для суперечок. Зрештою, дорікати людям, які вітають Україну з днем народження чи з Незалежністю, так само як і сперечатися з ними через це формулювання, – не найважливіша дискусія. Мені здається, зараз важливіше розуміти суть: Україна має значно глибшу історію, ніж 35 років, і її незалежність не виникла з нічого у 1991 році. Тож, підсумовуючи, я все-таки вважаю, що правильніше говорити про відновлення Незалежності України.
Пані Вікторіє, хочеться поговорити, зокрема, про ваше дитинство і про ті стереотипи, які тривалий час були пов’язані з різними регіонами нашої держави. Ви народилися в Одесі у 1991 році. Думаю, що упередження щодо окремих українських міст, хоч і значно похитнулися останніми роками, все ж таки нікуди повністю не зникли. За вашими відчуттями, наскільки сьогодні актуальне питання українськості того чи іншого міста? І наскільки воно змінилося, якщо порівнювати з вашим особистим досвідом?
Знаєте, змінилося, і дуже сильно. Думаю, зараз ми можемо спостерігати своєрідний соціальний експеримент, передусім через велику кількість внутрішньо переміщених осіб. Ми всі значно більше перемішалися, тому говорити про якісь усталені упередження щодо конкретного міста, на щастя, вже набагато складніше. Як людина, яка добре знає Одесу, я бачу, що ситуація там змінюється на краще. Останнім часом я часто згадую, наскільки незвичними, а подекуди й небезпечними колись були проукраїнські активності саме в Одесі. Як ви пам’ятаєте, перше політичне вбивство в незалежній Україні сталося саме там – був убитий Максим Чайка. Одеса в цьому сенсі тривалий час залишалася дуже напруженим містом, на яке активно впливали російські гроші.
Якщо не помиляюся, особливо помітно це стало приблизно з 2007 року. Після Помаранчевої революції Росія почала дедалі чіткіше усвідомлювати, що втрачає Україну, і посилила свій вплив, зокрема в Одесі. Саме тоді з’явилися дуже помітні маркери цього протистояння – ті ж таки георгіївські стрічки, які масово використовувалися як символ проросійської ідентичності. А якщо говорити безпосередньо про моє дитинство, то я, чесно кажучи, не пам’ятаю якогось гострого протистояння між українською та російською мовами. Можливо, просто тоді не звертала на це уваги. Але добре пам’ятаю, що значні зміни почалися саме у 2007 році. Тому, коли ми сьогодні говоримо про ідентичність і стереотипи, я намагаюся для себе розділяти: що в цьому було природним розвитком суспільства, а що – штучно інспірованим. На щастя, у 2014 році Одеса показала всім, якого вона кольору. І відтоді, особливо в питаннях ідентичності, люди дедалі більше повертаються до свого коріння. Все більше одеситів переходять на українську мову, і сьогодні українську в Одесі можна почути буквально всюди. Якщо порівняти Одесу 2010 року з Одесою сьогодні, різниця величезна. І це не лише про мову. Це про те, як люди почали по-іншому сприймати себе, своє місто та свою приналежність до України.
Щодо цієї паралелі про відновлення української незалежності та про покоління людей, які народилися у 1990-х. Я сама бачу багато паралелей у тому, як формувалися наші світогляд та ідентичність. Я виросла у зросійщеному Києві й пам’ятаю, як із часом це нашарування поступово відлущувалося – шар за шаром, аж поки ми не опинилися там, де є сьогодні. Мені цікаво, як цей процес відбувався у вас – з огляду на ваше особисте дорослішання, досвід і події, які вас формували. Чи був у вашому житті якийсь момент або певна подія, які стали поштовхом до переосмислення власної ідентичності? І чи можете ви сьогодні визначити, що саме свого часу допомогло вам зробити цей вибір на користь української ідентичності?
Так, усе абсолютно правильно. Мені дуже сподобалася ваша аналогія з лушпинням. Дуже красиво. Я тут, певно, погоджуся з вами повною мірою, тому що, скоріш за все, спочатку це був протест. Спочатку був протест проти цього: все місто таке – ми говоримо російською, Одеса – російське місто. І це тебе так бісить, що хочеться якоїсь свободи, хочеться протесту. Але я не думаю, що тоді для мене це було саме про усвідомлення своєї ідентичності. Це було просто: "А зроблю навпаки". До речі, вчора мої друзі нагадали мені – я, чесно кажучи, думала, що це сталося пізніше, – що я перейшла на українську у 2010 році. Я пам’ятала, що це було у 2012-му, після мовних законопроєктів. А вони нагадали, що я вже тоді їх страшенно бісила тим, що всі говорять російською, а я така: "Ні, не подобається — буду говорити українською". І я пам’ятаю себе в той момент настільки, наскільки взагалі можу себе пам’ятати, і в цьому не було якогось глибокого усвідомлення. Яке усвідомлення може бути повним у 19 років – без війни, без повномасштабної війни? Не думаю, що я тоді прямо усвідомлювала, що я українка. Мені просто подобалося, що це щось дуже нішеве, не для всіх і дуже круте. Ну і небезпечне, звісно. Тому я, чесно кажучи, думаю, що нам певною мірою пощастило зростати у зросійщених містах. Тому що цей дух протесту, який абсолютно нормально і доречно проявляється у підлітків та молодих людей, просто знаходив собі такий контекст. І я думаю: а чи було б навпаки, якби я народилася у Львові?
І зараз багато говорять про те, що підлітки, зокрема, продовжують спілкуватися російською мовою. Є припущення, що для частини з них це може бути своєрідним проявом протесту. Звісно, потрібен час, щоб зрозуміти, наскільки це справді так. Але я хотіла б поговорити з вами про майбутнє – про те, що ми сьогодні маємо артикулювати в інформаційному та медійному просторі, щоб наступні покоління сприймали День Незалежності не так, як ми свого часу. Я, наприклад, як мама, дуже хочу, щоб у моєї дитини з цим днем були чіткі асоціації. Щоб це не був просто додатковий вихідний, позбавлений особливого сенсу, а щоб із дорослішанням формувалося розуміння: Незалежність – це про відповідальність, дорослішання і готовність брати цю відповідальність на себе. Це, принаймні, моя ключова теза. Як ви вважаєте, що саме ми маємо сьогодні проговорювати й закладати в інформаційний простір, щоб у майбутньому не повторювати тих помилок і не втрачати сенси, які свого часу були втрачені нашим поколінням?
Дуже хороше запитання. Так, я теж про це думаю. Дуже не хочеться, щоб свято стало якимось формальним, зробленим просто для галочки, перетворилося на штамповане урочисте покладання квітів до Тараса Григоровича. У нас є така славетна одеська традиція: обласна адміністрація разом із мерією на всі урочисті свята ходить і покладає троянди до Тараса Григоровича. Сенсу цього дійства, здається, не розуміє ніхто. Але це якраз і є відповіддю на питання, як не перетворити День Незалежності просто на протокольне шанування. Знаєте, мені здається, що нічого додаткового в інформаційному просторі тут не потрібно. Тому що та рушійна сила – велика кількість людей, які колись виходили на Майдан, які ще до того відстоювали українську ідентичність, які є дітьми та онуками тих, хто боровся за Україну ще за радянських часів, я думаю, саме на їхньому, на нашому розумінні й триматимуться сенси Дня Незалежності.
Діти це повторюватимуть, усвідомлюватимуть, чутимуть ці історії. А коли вони виростуть, то, звісно, знаходитимуть і свої власні сенси. І мені здається, що саме війна, яка триває з 2014 року, дуже сильно додала усвідомлення цьому дню. Тепер це вже не про якихось чужих, давніх людей, які колись поклали життя за Україну. Не лише про визвольні змагання XIX чи XX століть. Це про нас. Про наші імена, про наших героїв. І саме тому, що ми живемо в цей час, діти мають безпосередній доступ до цієї історії. Наступні покоління розумітимуть, що сучасні сенси Дня Незалежності формувалися буквально на їхніх очах. Тому я думаю, що якихось додаткових маніпуляцій чи спеціальних інформаційних кампаній тут не потрібно.
