Іван Франко. Фото з відкритих джерел
170 років тому, 27 серпня 1856 року, народився письменник, публіцист, перекладач і громадський діяч Іван Франко. Мабуть, у світі немає жодного українця, який не знав би нічого про українського Каменяра, котрий написав "Лиса Микиту" та "Захара Беркута". Проте ми сьогодні вирішили поговорити про людей та місця, у яких живе пам'ять перш за все про Івана Франка як про людину, сповнену емоцій, ідей та пристрастей. Я пропоную розпочати розмову з родини Франка: звідки він походить, що нам взагалі відомо про його предків – батьків, дідів, бабусь?
Постать Франка, звичайно, передусім цікава для нас його творчим доробком. Але будьмо чесні: жоден із нас не є просто витвором попередніх поколінь. Тато з мамою, коли в них народжується первісток, насправді не мають уявлення, що з нього виросте. І так само батьки Франка – Яків, сільський коваль, та Марія зі шляхетського роду Кульчицьких – навіть уявлення не мали, ким виросте їхній син. Ми чимало знаємо про предків Франка, але водночас і не аж так багато. Знаємо те, що були вони русинами, тобто українцями, були греко-католиками, хоча сам рід, за свідченням самого Франка, ймовірно, походить від німецьких колоністів. Звідси й це прізвище Франко – чи точніше Фрáнко, як його наголошували в той час. Але штука не в тому, чи предки Франка вважали себе умовно німцями, українцями або поляками (більшість таки українцями). Штука в тому, ким вважав себе він сам. І ми згадуємо його сьогодні, власне, не з огляду на те, що він народився в Нагуєвичах, і що батько його був ковалем, а передусім з огляду на те, що він обрав себе як інтелектуального лідера своєї епохи, обрав себе як науковця, політика, мислителя і письменника. І обрав себе як українця за ідентичністю. Я думаю, що приклад Франка – це якраз дуже повчальна історія про те, що ми є передусім не продуктом минулого, а радше проєктом майбутнього. От Франко для мене – це такий проєкт нашого майбутнього, а не релікт старовини.
А як так сталося, що родина інвестувала в освіту саме Івана? Наскільки я розумію, з-поміж братів лише він здобув ґрунтовну освіту.
Так, у родині Франків він був первістком. Молодші брати та сестра залишилися сільськими ґаздами, господарями. Це була поширена практика: коли родина не мала достатньо коштів, щоб вивчити всіх дітей, інвестували або в найстаршого, або в найздібнішого. До того ж батько Франка помер дуже рано – Іванові було лише дев’ять років. Грубо кажучи, мати, хоч невдовзі й вийшла заміж удруге, не мала ресурсів вчити всіх хлопців. Тож Франко пішов до школи і як найстарший, і як найздібніший. Спочатку це була початкова школа в сусідньому селі Ясениця Сільна. До речі, вельми показово, що його віддали не в рідному Нагуєвичах, а в сусідньому селі. Чому? Бо там школа була кращою. Це як і сьогодні: ми обираємо для дітей не найближчий заклад, а найкращий, і готові возити їх туди заради успішного майбутнього. Так само вчинили й батьки Франка.
Далі була так звана нормальна школа отців Василіян у Дрогобичі, Дрогобицька гімназія, а згодом – Львівський, Чернівецький та Віденський університети. Тобто довгий і якісний освітній шлях. Звісно, ми можемо лише гіпотетично міркувати, ким стали б його брати, якби також здобули освіту – адже генетичний потенціал у них, очевидно, був не гіршим. Проте досягнення Франка – це передусім наслідок його власних колосальних зусиль і затятої наполегливості. Батьки можуть віддати дитину до школи, але якщо вона не має бажання вчитися, нічого з того не вийде. Тому я не переоцінював би значення зовнішніх чинників, а акцентував би саме на його непохитній волі – навіть не стільки до знань, скільки до самоствердження та самореалізації.
Щодо дітей самого Івана Франка: що нам відомо, в якій атмосфері вони зростали та як виховувалися? Адже це була цілеспрямована праця з виховання свідомих українців, і вони ними, безперечно, стали. Якраз у ці хвилини у стінах Львівського національного університету імені Івана Франка відбувається відкриття виставки "Династія творців" – авторського проєкту Наталі Тихолоз, де йдеться саме про цю неймовірну родину. Знаєте, ми чимало чули, скажімо, про творчу династію Косачів-Драгоманових в історії української культури. Але не всі знають, що родина Франків була не менш дивовижною.
Іван Франко та Ольга Хоружинська стали батьками чотирьох надзвичайно цікавих дітей – трьох синів і доньки: Андрія, Тараса, Петра та Анни. Усі вони виросли не просто свідомими українцями, а й яскравими, креативними особистостями. Андрій Франко – класичний філолог і етнограф. На жаль, він помер дуже молодим – у 26 років, хоча міг би ще глибше розкрити свій науковий потенціал. Тарас Франко – дослідник античної літератури, автор першого в українській історіографії нарису історії римської літератури, а також гуморист, поет, спортсмен, тенісист і дослідник спадщини свого батька. Петро Франко – військовий авіатор, один із засновників "Пласту", спортсмен, інженер-винахідник, неймовірно багатогранна особистість — справжній полімат, як кажуть тепер. Анна Франко-Ключко – талановита мемуаристка й белетристка. Приклад цієї родини свідчить: атмосфера інтелектуальної свободи панує тоді, коли здобуття освіти є природним станом життя в рідному домі, а не примусом.
Цей досвід показує, що в спілкуванні з власними дітьми батьки не повинні тиснути на них, вимагаючи лише відтворювати певні моделі чи виконувати поставлені завдання. Родина Франків виховувала дітей досить ліберально навіть за сучасними мірками. Попри те що батько був видатним письменником, він міг сказати: "Іди на двір гуляти чи позаймайся з гантелями", а мати додавала: "Кинь книжку в кут, подивись, яке сонечко, побігай у парку!". Така атмосфера виховання на лоні природи значно більше стимулювала читати мудрі книжки – про ту ж таки природу, спорт чи будь-що інше – і шукати свій власний шлях. Усі діти Франка мали філологічний і письменницький талант, але батько нікого не змушував іти суто його дорогою. І приклад Петра Франка – інженера-хіміка – у цьому сенсі особливо показовий.
Хотіла б детальніше зупинитися на самому плині життя Франкової родини. Останнім часом ми намагаємося дивитися на видатних діячів не лише крізь призму їхньої творчої спадщини, а й досліджувати їхній побут: чим вони захоплювалися, як минали їхні дні. Наскільки я розумію, саме зі спогадів доньки Анни відомо чимало про повсякдення родини. Які взагалі джерела ми маємо для відтворення цієї картини?
Постать Івана Франка та його родина дуже добре задокументовані у великому корпусі мемуаристики. Це не лише спогади Анни, а й мемуари інших дітей, автобіографічні матеріали самих Івана та Ольги Франків, а також спогади гостей їхнього дому. Джерел вистачає, і ми знаємо чимало. Наприклад, що подружжя дуже прагнуло власного помешкання. Тривалий час вони поневірялися орендованими квартирами, аж поки на початку XX століття, у 1902 році, не збудували затишну віллу на околиці Стрийського парку, у мальовничому й зеленому районі Львова. Нині це Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка, куди ми радо запрошуємо всіх охочих. Там вони мешкали всі разом: батько, мати, четверо дітей і справжній домашній зоопарк. Звісно, не в буквальному розумінні – це були вільні тварини вільного дому. У хаті жили собаки, коти, морські свинки, кролі та кури. Часом підлогою стрибали жаби або поважно ходив лелека з переламаним крилом, якого прихистили, щоб вилікувати й випустити на волю. Словом, сумувати там не доводилося.
Це був дім, повний не лише тварин, а й людей. Туди часто приходили видатні сучасники Франка, його особисті приятелі: сусід Михайло Грушевський, Іван Труш, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, митрополит Андрей Шептицький, Соломія Крушельницька та інші гості. У цій оселі панувала надзвичайно жива й творча атмосфера. Тут багато читали, писали, редагували часописи. Водночас у домі знаходилося місце й для затишного дозвілля під грушкою – зі співами та частуванням. Дім Франка був осередком, де плекалися чіткі цінності: повага до освіти, української та європейської ідентичності. Це один із головних інтелектуальних центрів не лише тогочасного Львова чи Галичини, а й важлива точка на культурній мапі всієї України – справжнє українське місце сили.
Щодо щоденного трибу життя, то в кожного з членів родини були свої звички: хтось любив поспати довше, хтось прокидався вдосвіта. Сам Іван Франко вставав порівняно пізно – близько дев'ятої ранку, проте працював допізна, бо за темпераментом був совою. Кожен із членів родини проводив час по-своєму: хтось більше займався спортом, хтось куховарив. Це була надзвичайно динамічна й цікава сім'я. Зокрема, тут плекали кулінарні традиції, тож Дім Франка – це ще й оселя галицької гастрономічної культури. Багато хто, напевно, чув про знамениту книжку "Перша українська загально-практична кухня", яку написала невістка письменника – Ольга Франко, дружина Петра Франка. Крім того, це був дім спорту, де дуже шанували фізичну культуру й професійно займалися різними його видами. Словом, це була надзвичайно багатогранна родина, яка дбала про баланс між працею та відпочинком – work-life balance. Вони дуже любили мандрувати в Карпати. А втім, про це все ми зможемо розказати докладніше, коли ви приїдете до нас у гості.
Наостанок хотіла б попросити у вас порад і орієнтирів: як саме сьогодні варто досліджувати Франка? Звісно, чудово, що ми маємо змогу відвідувати Дім Франка, і що є франкознавці. Здавалося б, існує величезна кількість матеріалів та джерел. Але якщо скерувати читача – з чого розпочати і до чого вдатися в першу чергу?
Усе добре починається з любові. Тому перший рецепт – мати щирий інтерес, любов до рідної культури та прагнення її пізнавати. Якщо не буде цієї пристрасті, цього дослідницького еросу, то жодні дослідження не виростуть. Друге – спиратися на джерела. Франкова спадщина – це величезний корпус рукописів, прижиттєвих видань, брошур та тогочасної періодики. Наразі майже все це оцифровується. Завдяки нашим проєктам, зокрема, "Весь Франко Post Scriptum. Рукописи" та іншим ініціативам, фонди стають доступними онлайн. Першоджерела – це надійний фундамент. Третій важливий момент – читати ці тексти та контексти, позбуваючись фальшивих стереотипів, нав'язаних імперіями: радянською, російською чи австро-угорською. Вони пропонували викривлену оптику – імперські окуляри, крізь які нашу спадщину часто пояснювали і в школах, і в академічних інститутах. Застарілі стереотипи, які заважають сприймати наших класиків, треба відправити на смітник історії і поглянути на надбання тверезим і незаангажованим поглядом.
І нарешті, четверте: читати Франка – як і будь-якого іншого видатного діяча, письменника, науковця чи політика – можна лише в контексті. І цей контекст не є вузьконаціональним чи обмеженим лише Галичиною та Наддніпрянщиною. Він – загальносвітовий. Ми маємо подивитися на Франка як на одного із супергеніїв людства. Його ім'я стоїть не лише в переліку "Шевченко, Леся Українка, Коцюбинський". Ні, його органічне коло – це Арістотель, Тома Аквінський, Данте, Ґете, Шекспір. За енциклопедизмом та універсалізмом мислення це великий український полімат рівня Леонардо да Вінчі. Тому й вписувати його треба не лише в національний, а й у масштабний світовий контекст. Франко – це наш атестат зрілості у світовій культурі. Його присутність в українській спадщині засвідчує: ми – зріла, потужна інтелектуальна нація, яка заслуговує мати власний самобутній голос у загальносвітовому хорі.
