Ганна Кочегура. Фото: vechir.media
Чим довше існує український стендап, тим очевидніше стає, що гумор загалом – це вже не просто спосіб розважати публіку. Через нього ми сьогодні сприймаємо війну, страх, політику та власне дорослішання. З чим і навіщо ти нині виходиш на сцену? Ти в стендапі вже не перший рік, і, як на мене, твоя мотивація за цей час змінилася.
Внутрішня мотивація залишилася такою ж: я просто дуже люблю це робити, насолоджуюся взаємодією з глядачами та можливістю їх розсмішити. Але з'явилася й надмотивація. Я розумію, що це – спосіб для людей зняти стрес і розслабитися, адже всі ми живемо, м'яко кажучи, у дуже непростий час. Водночас я почала відповідальніше ставитися до того, що роблю на сцені. Це публічна робота, і те, що я говорю, має значення. З'явилося відчуття відповідальності: я більше працюю над собою й вирішую, що можна казати, а що – ні.
А пам'ятаєш час, коли ти про це взагалі не думала? Коли просто виходила на сцену з думкою: "Буду говорити все, що хочеться"?
Я б не сказала, що зараз це для мене якісь суворі рамки. Внутрішні обмеження були завжди, просто з часом вони змінювалися. На початку стендап-кар'єри я, наприклад, принципово не жартувала про стосунки чи чоловіків. Чому? Тоді й комікес у стендапі було менше, і суспільні стереотипи сприймалися як норма. Вважалося, ніби будь-яка жінка в камеді жартує виключно про чоловіків. Тому перші два чи три роки в мене було нуль таких жартів. Я сама собі це заборонила, щоб не підігравати стереотипам. Або, наприклад, щодо нецензурної лексики – хоча її я собі періодично дозволяю у виступах.
Мені здається, що стендап дуже сильно залежить, зокрема, від твоєї здатності помічати й певною мірою фіксувати абсурд. І сьогодні це прямо челендж, як на мене. Тому що ми живемо в такій реальності, яка сама по собі видається суцільним абсурдом. Особливо коли, наприклад, я моделюю твою ситуацію: ідеш на свій виступ або їдеш на виступ у навушниках, слухаєш музику, бачиш із вікна, як збивають російські ракети, а потім приходиш і жартуєш у повній залі людей. Це достатньо абсурдно. Чи стало коміку складніше конкурувати з дійсністю? Тому що вона і так доволі абсурдна. І навіщо стендап, якщо є щоденне українське життя?
Стендап для того, щоб абсурдність зробити смішною, скажімо так. Тому що усвідомити абсурд – це одне, а посміятися з нього – це інше. Я б сказала, що в чомусь важче стало. Тому що абсурду стало так багато, що інколи хочеться щось неабсурдне написати. Пару днів тому я повернулася із Запоріжжя. Їздила туди на "Читай Форум" і до батьків теж. І ось там є різниця в тривогах. Є звичайна тривога, і є попередження, якщо летять "Калібри". І от, якщо звичайна тривога, ми сидимо на пляжі, люди купаються. Я відкриваю соцмережі, і люди в Києві пишуть про те, що треба купити 100 кілограмів гречки. І я розумію, що це трохи абсурдно. Але, з іншого боку, знову ж таки, ми всі по-різному переживаємо цей досвід, і це нормально.
Чи важче стало? Важче стало працювати в тому плані, що навколо дуже багато абсурду. Як казав Вася Байдак: "Росія вкрала в мене абсурд". Після того, що вони чудять, буває важко придумати щось абсурдне. І не хочеться перетворюватися на людину, яка просто переказує новини. Я намагаюся знаходити щось не тільки абсурдне, але й, наскільки це можливо, оптимістичне в нашому сьогоденні. Тому що це дуже важливо – фокусуватися на маленьких речах, бо дуже багато речей зараз не в нашому контролі.
Мені здається, насправді, що ось ці два полюси, ці дві полярності – умовно, не заперечувати абсурд, але водночас і намагатися фіксуватися на якихось позитивних речах – це якраз і є формула нового українського гумору, який формується сьогодні. Тому що ти, напевно, не можеш не жартувати про те, що відбувається довкола тебе. Очевидно, не можеш, тому що чим страшніше тобі, напевно, тим більше хочеться з цього пожартувати, як то кажуть, для того, аби просто трошки самозахиститися. І ось про цей новий гумор воєнного часу хочу тебе запитати: чи виділяєш ти вже якісь прямо точні риси, які йому притаманні? Що в цьому гуморі є таким, що точно характеризує саме цей український гумор повномасштабної війни?
Це цікаве запитання, тому що в будь-якому випадку через багато років будуть дослідники, які писатимуть роботи про стендап періоду повномасштабної війни. І в них будуть зовсім інші зауваження з приводу цього. Мені здається, що дуже багато що нині суголосне взагалі з чимось із метамодернізму, про який говорять уже багато років, мабуть, років двадцять. Це про нову щирість, про те, щоб позбутися іронії заради іронії, а робити іронію заради, наприклад, якоїсь надії. Тобто щоб присмак був не цинізму, не нігілізму, коли нічого не має значення. Так, ми в жахливих умовах, так, навколо багато абсурду, але завжди є на що надіятися і куди рухатися вперед. Тобто мені здається, що йдеться про якусь щирість переживань, про те, що, знову ж таки, кожен розповідає свої історії, свої досвіди.
У нас також є військовослужбовці й ветерани, які займаються стендапом. У них є окрема своя організація, де вони жартують. Ну, звісно, у них гумор може бути і чорнішим, і теми зовсім інші, тому що в них досвід абсолютно інший. Хоча сьогодні тем, пов'язаних із війною, багато навіть у цивільних коміків, тому що ми теж перебуваємо в цьому контексті. Але мені здається, що характеристика нинішнього гумору – це бажання віднайти оптимізм, бажання з цієї абсурдності віднайти сенс. Як би боляче не було використовувати в цьому контексті слово "сенс". І гумор – як пояснення цього досвіду, тому що, очевидно, гумор – це і захисний механізм, і спосіб сприйняття реальності. Я по собі це дуже помічаю, тому що в мене це вже як професійне вигорання. У мене перша реакція на все – це жарт, який я придумую. Але потім я вирішую – казати його чи ні.
Ми часто говоримо, що чорний гумор допомагає переживати страшні речі. Ти вже почала про нього говорити, зокрема про жарти військових чи ветеранів, які пережили ампутацію та протезування. Тобі ніби й смішно, але ти все одно відчуваєш соціальний тиск – мовляв, тобі не має бути смішно, адже з людиною сталася трагедія. Проте коли військовий із протезами стоїть на сцені й жартує про те, що сьогодні "встав не з тієї ноги" – це хоч і очевидна формула, але ти все одно не одразу дозволяєш собі сміятися. Хочеться поговорити про те, чи такі спільноти військових, які демобілізуються з певних причин і будують нову кар'єру в цьому амплуа, не формують інші спільноти, які між собою не перетинаються? Моделюю ситуацію: людина, яка ходить на стендап Алли Волкової, Ганни Кочегури чи Насті Зухвалої, знайде там для себе щось смішне. Але якщо ця ж аудиторія потрапить, наприклад, на повноцінний стендап Сашка Терена, їм буде трохи дискомфортно слухати масив жартів про поранення, ампутацію та протезування. Чи немає тут поляризації?
Якщо поляризація й відбувається, я не думаю, що це погано. Мені здається, поляризація – це загалом дуже по-українськи.
Розколювати суспільство?
Ні, це про те, що де два українці – там три гетьмани. Ми всі різні, але ми всі – українці. Це мій улюблений мем, який нас характеризує: що більше різних типів і видів, то краще. Головне – щоб вони не існували в ізоляції. Наприклад, є "Військовий стендап" – переважно для військових та ветеранів. Вони роблять події для себе, але запрошують і нас. Туди ходять і цивільні, і військові. Звісно, там більше чорного гумору й досвіду, який включає поранення та втрати. Дискомфорт людини, яка з цим не стикалася, – абсолютно нормальний.
Але треба розуміти: якщо комік пише жарт про своє поранення чи ампутацію, він хоче, щоб із цього сміялися. Мета коміка – викликати сміх. Хоч би як було ніяково глядачам, ветерани виходять на сцену, щоб до них ставилися як до звичайних гумористів. Написали смішний жарт? Якщо він вдалий – смійтеся. З іншого боку, це будує місток між цивільними та військовими. Я особисто вважаю, що це задача цивільних – іти назустріч першими, налагоджувати ці стосунки й намагатися осмислити їхній досвід, зокрема й через жарти. Комедія – це чи не найменш конфліктний спосіб зрозуміти чужий біль. Я й сама, коли приходжу до них, інколи ловлю себе на думці: "Ой, а чи можна мені сміятися?" Але потім згадую суть стендапу.
Схожі відчуття виникають, коли я їжджу в благодійні тури за кордон. На концерти приходять українці, які там живуть. Коли я жартую про те, що під час тривоги не пішла в укриття (що безвідповідально з мого боку), вони відчувають дискомфорт і провину: на нас летить, а на них – ні. I вони теж вагаються, чи мають право сміятися. Я їм завжди кажу: "Можна! Я написала ці жарти й приїхала сюди саме для того, щоб ви сміялися". Це дуже схожі відчуття, якщо дивитися з позиції коміка.
Повертаючись до теми чорного гумору, мені здається, що моментами він стає настільки густим, що виглядає як спроба переконати себе, ніби ти нічого не відчуваєш. Якщо говорити про військових, які пишуть стендап, для них це спосіб проживати травматичний досвід. Але від того, що ти написав про це жарт, сам досвід не перестає бути болісним. Де для тебе особисто проходить межа між простим проживанням болю через сміх і, по суті, втечею від нього?
Ох, складні філософські питання... Де проходить межа? Вона є, і на ній завжди треба балансувати. Ти маєш рацію: чорний гумор може призвести до знецінення. Якщо занурюватися лише в нього, настає внутрішнє зачерствіння, повний нігілізм – а це не надто корисний стан для будь-кого. Я намагаюся виходити з того, що кажу і що хочу цим донести до людей. Яка ціль мого мовлення? У цьому мені дуже допомагає філологічна освіта. Мені свого часу боліла ця "виховна та педагогічна мета уроку", але, на щастя чи на жаль, ця рамка залишилася. Я завжди аналізую: це жарт заради жарту чи він працює на весь блок? Чи доводить він до певної думки, чи це просто "хі-хі-ха-ха", яке в результаті викликає в людей розпач?
Навіщо мені це робити? Зараз і так забагато голосів, які сіють паніку й зневіру, тож я не хочу бути одним із них. Для себе в чорному гуморі я проводжу межу так: можу як завгодно жартувати про власний досвід, про свої травми й те, що пережила особисто. Але я ніколи не жартуватиму про чужий біль і чужі переживання. Крім того, завжди є хороша морально-етична рамка для будь-якого коміка: punch-up та punch-down. Punch-up – бити того, хто сильніший, а punch-down – того, хто слабший. Ніколи не треба бити того, хто слабший за тебе. Мені цього орієнтира цілком вистачає. А щодо чорного гумору... Коли мені хочеться писати тільки про те, що "все погано", я просто беру перерву на день і спілкуюся з друзями. Вони нагадують, що світ не безнадійний. Бо я й сама інколи схильна до катастрофізації: якщо щось не вийшло, одразу здається, що все пропало. Але це не так.
Ми моментами навіть не помічаємо, як маскуємо під жарти власні страхи чи щоденні травми. Наприклад, це принаймні моя історія, у тебе може бути інакше, коли починається нічна тривога і в спільних чатах з друзями починають жартувати про те, хто яку білизну вдягає, бо прийдуть фотографи і треба бути готовим, що ти потрапиш у медіа, а мамі буде соромно, що ти в некрасивих трусах... Але ж це не смішно. Об’єктивно це стрьомно.
Об’єктивно це не смішно, але в той момент це спосіб зняти напругу. І це абсолютно людська ситуація, абсолютно людський досвід. Це відомо навіть на прикладі рятувальників із ДСНС, які працюють у надзвичайних ситуаціях: під час евакуації вони можуть жартувати між собою. Це не означає, що вони цинічні або їм насправді смішно. Це просто спосіб хоч трохи зняти напругу, коли організм перебуває у колосальному стресі.
І всі ми жартуємо про труси під час тривог. Ми, наприклад, із батьком – він у Запоріжжі – жартуємо, що на столицю летить усе дороге, як-от "Орєшнік", а до них відправляють якісь "Шахеди". Це страшна чорнуха, але так ми знімаємо напругу. Коли ви з цього посміялися, воно наче втрачає над тобою контроль. Цей страх більше не панує над тобою, адже боїмося ми всі, і боятися – абсолютно нормально. Головне – не давати страху себе здолати. A гумор якраз і допомагає повернути собі цей контроль.
