Сторінка з метричної книги. Розділ про одруження. Фото. ЦДІАК України
Шлюб – це ініціація в дорослість
Чи дійсно шлюби у XVIII-XIX століть були просто питанням виживання?
Шлюб був питанням виживання. Це ще був соціально-культурний феномен, як ініціація в дорослість. Людина, яка не одружилася, не вважалася суспільством тогочасним дорослою людиною. І, відповідно, жінка, поки не одружиться, не є повноцінним членом суспільства. Те саме стосувалося чоловіка. Не можна сказати, що там не існувало ніяких почуттів і бажань самих молодят. Однозначно вони враховувалися, але в контексті і економічному, і соціально-культурному.
Міряти минуле сучасністю не зовсім правильно
Як переживали складні зими наші пращури і чому саме шлюб міг допомогти пройти цей складний період набагато простіше?
Життя було набагато важчим і прагматичнішим. Для того, щоб сім'я чи людина могла вижити, їм потрібна була повна обойма: чоловік, дружина, діти. І це мали бути саме партнерські стосунки: чоловік і дружина. Уявимо, що у молодої людини батьки уже померли. Бо поки людина не одружилася, вона ще дитина, живе при батьках. Уявимо, що це жінка. Їй потрібно пережити зиму, їй потрібно зерно, хліб. А в полях працювали чоловіки. За зерно відповідали чоловіки. І якщо вона не має батька чи чоловіка, їй банально нема що їсти взимку.
Що стосується чоловіка, то є господарство. І якщо немає в нього дружини, то за цим внутрішнім господарством немає кому слідкувати, нема кому приготувати їсти, поки він працює в полі, немає кому доглянути худобу,народити і доглядати за дітьми. Було таке правило, що все, що по паркан – це сфера відповідальності дружини. А все, що ззовні – сфера відповідальності чоловіка. Поле знаходилося поза зоною паркана, відповідно це було в сфері впливу чоловіка. І щоб пережити зиму, щоб жити якось добре в тому суспільстві і сприйматися в ньому добре, як доросла, свідома людина, ти мусив одружитися. І для більшості наших предків питання, що я можу не одружитись, не виникало не через те, що там всі дуже тисли. Навіть думки такої не виникало. Що значить не одружитися? Ти ж не можеш залишатися дитиною, коли тобі 40 років? Ти мусиш стати чоловіком. А для того мусиш одружитись. Те саме стосувалося дівчат і жінок. Тому, коли ми розмірковуємо і дізнаємося про життя наших пращурів, часто намагаємось міряти сучасною лінійкою, а вона тут не дуже придатна.
Шлюби до 18 років в Україні були заборонені
Яким був середній вік, аби люди дорослішали і набували соціального статусу чоловіка та жінки?
Шлюби в Україні до 18 років були просто заборонені. Не просто на побутовому рівні, а церквою. Чи могли бути винятки? Могли, якщо наречена вагітна, якщо є певні соціальні обставини. В деяких регіонах гірських, як Франківщина, притаманні трошки раніші шлюби. Але для жінки на теренах України ні – підкреслюю, тому що цей міф виник через те, що ми були складовою Російської імперії. А в центральних регіонах Росії були притаманні значно раніші шлюби. Тому нам ось це російське покривало тягнуть на Україну і тут помиляються. Якщо ми говоримо про українців і дивимося в метричні книги по переважній більшості регіонів України, то нормальний термін для жінки вийти заміж був 18-22 роки. 23-24 – це вже засиділася в дівках. До 18 – це мала. А от 18-22 – це вікно можливостей – дівка на виданні. Для чоловіків це був вік 18-25 за умови, що він не пішов до війська. Якщо забрали його в рекрути, то він уже повертався після рекрутської служби і там йому могло бути 40-45 років, і тоді він одружувався вперше. Але це теж вважалося нормальним, тому що це як виняток був.
Віктор Долецький. Facebook сторінка
Хто ставив фінальну крапку чи знак оклику в рішенні, коли йшлося про шлюб?
Все таки самі молодята в контексті українців. Всі ми знаємо історії про гарбузи, про можливість дівчини відмовити в останній момент. Якщо вже прийшли свати і наречений, то це домовлено було вже на рівні батьків. І це ж не так просто цей процес відбувався. І тут в кінці в найнеочікуваніший момент мало приємного було для процесії нареченого отримати гарбуза, але все ж дівчина мала таку можливість.
Дівчата і хлопці дивилися на собі рівню. Тобі може подобатися дочка поміщика п'ять разів і ти можеш фантазувати з нею щасливе майбутнє. Але сватів ти зашлеш до сусідки Галини, яка по матеріальному і соціальному становищу приблизно такого самого рівня, як ти. Оце розшарування було на рівні було всередині заможних і бідніших селян. Якщо в твого батька багато землі і він шанований господар, то тобі брати хлопця з бідноти не годиться. Ми знаємо такі історії з художньої літератури, тому що вони цікаві і ми їх знаємо саме як винятки. Те, що практичне і повсякденне, нікому не цікаве. Тому ми часто уявляємо собі світ наших предків саме на ось цих цікавих винятках.
Яке значення мала церква в інституті шлюбу в ті часи?
Державної реєстрації шлюбу не існувало, церковний шлюб – це і була державна реєстрація шлюбу. Церква і держава були єдині на той момент до 1917 року. Щоби взяти шлюб, треба було піти до церкви і повінчатися. Якщо священнику щось не подобалось, він міг не дати дозволу на такий шлюб. Це було вкрай рідко, але могли траплятися цікаві курйози. І щоб повінчатися, треба було виконати певні умови: сповіді, тричі оголошувалося в церкві, що ось ці молодята мають брати шлюб, чи ніхто не проти. І якщо ніхто не проти, то втретє після оголошення пару могли вінчати.
Шлюби між рідними братами і сестрами були заборонені. Церквою це прямо прописано.
Траур довго не тримали
Як часто вдови, вдівці одружувалися вдруге, втретє і чи існували для цього якісь вікові або соціальні обмеження?
Та майже постійно. Ми часто собі уявляємо, що тримали траур, наприклад, рік чи 40 днів. То ні, не тримали. До наступного весілля починали готуватися на похоронах попереднього партнера. Бо інколи шлюб може бути через 7-10 днів після похорону. Це було прагматично і нормально для того часу одразу виходити повторно в шлюб по тій причині, що вже були діти від попереднього шлюбу, за ними треба було доглядати, готувати їсти, а чоловік працював у полі. Буває 3-5 днів і вже шлюб відбувався. Для нас це дикість, а тоді це було нормально.
Четвертий шлюб в православ'ї заборонений. Не існувало поняття розлучень і вийти зі шлюбу, крім як смерть партнера. Це було, практично, неможливо. Але якщо, умовно, в чоловіка вже три дружини пішли в засвіти, то вчетверте йому одружуватися не давали: мовляв, щось із тобою, чоловіче, не так, якщо ти три дружини не вберіг. Те саме стосувалося жінок.
Які формати і форми розлучень ще були? Якщо терпіти було несила?
Це неможливо. Ви чоловік і дружина, будь ласка, впоруйтеся з цим. Хоча існувала процедура розвінчання. Для неї були цілком жорсткі передумови: наприклад імпотентність чоловіка, в них не може бути дітей. Це підстава для розлучення. Або жінка безплідна, хоча тут важче, бо коли в чоловіка все виходить наче, але хоч причина і в ньому, то все одно покладуть провину на жінку: чому ж вона не вагітніє і не народжує? То їх теж розвінчають.
Якщо чоловік чи дружина відсутні більше семи років без згадок. Якщо його немає в селі і не було ніякого листа, ніхто не сказав, що він живий і сім років минуло, то можна одружитися вдруге. Вважали, що людина покійна, якщо за сім років за себе не заявила.
Перелюб, зрада сімейна теж була підставою для розвінчання. І після перелюбу, коли розвінчували, то того, кого зрадили, міг тут же одружитися знову, а на того, хто зрадив, зазвичай накладалось обмеження більше ніколи не одружуватись або 10 років не одружуватись. І це було дуже жорстке покарання.
Чи були українські Ромео і Джульєтта, коли хотіли бути молодята разом, але через ті чи інші причини не могли. І попри всі заборони і обмеження від батьків чи церкви все ж таки якось таємно брали шлюб?
Клієнтка розповідала, що її прапрабабуся була єврейкою, а чоловік насильно її викрав, перехрестив і одружився з нею. Ні її батьки, ні його не давали на це дозвіл. Але молодята дуже хотіли одружитися. В його храмі їх не повінчали. Тоді вони поїхали в іншу церкву, перехрестили цю дівчину з єврейства в православ'я і тут же одружились. Вони стали сімейною парою уже як православні і далі народили собі дітей.
Ситуація з метричними книгами унікальна по кожному населеному пункту
Метричні книги XVIII-XIX століть. Як багато інформації дають ці метричні книги, наскільки вони збережені в Україні і доступні?
Кожен регіон і населений пункт зберігся по-різному. Є населені пункти, де за 130 років рік-в-рік збережені метричні книги. Є такі, що за 100 років за XIX століття буде дві метричних книги, або одна чи жодної не буде збережено. Тому ситуація унікальна по кожному населеному пункту.
Що ж тут може бути цікавого? Якщо ти береш одну метричну книгу – бачиш народження, шлюби та смерті… Але коли ти вивчаєш пласт документів і бачиш, коли твої предки одружилися, в якому віці, з яких родин вони були, хто були хрещеними на цьому весіллі… Далі бачиш народження їхнього первістка, другої, третьої, четвертої, п'ятої, 15-ї чи 12-ї дитини, ти розумієш, скільки люди народжували. Далі бачиш смерті цих дітей від певних хвороб. Бачиш смерті партнерів через хвороби чи по старості після 60 років. І ти бачиш уже не просто сухий факт про народження, шлюб чи смерть, а певну картину життя хоч по сухих фактах, але цієї однієї сім'ї. В процесі вичитки метричних книг ти бачиш те ж саме і по батьках, і по дітях, предках і нащадках. Ти бачиш життя роду в цілому, хоч на сухих фактах. А потім на ці сухі факти можна пробувати накладати інші типи документів і заглядати в ті історичні шпаринки і трошки більше дізнаватися про цих осіб.
Охочих і можливостей дослідити свій рід багато
Наскільки зараз, коли триває п'ятий рік війни, змінилися українці в контексті бажання дослідити свій родовід?
Стало значно більше охочих і можливостей дослідити свій родовід. По-перше, багато архівів цифруються і з'являються цифрові копії в мережі, більшість людей має можливість самостійно дослідити родовід, самостійно почитати книги. Хтось розуміє при цьому, що ні, я цим не хочу займатись, не буду вичитувати ті рукописи і краще доручу це професіоналам. Хтось зацікавлюється і на поверхневому рівні їх почитає, хтось стане дослідником більш серйозним і піде після цього в архів, почитає документи ті, які ще поки що не оцифровані чи замовить копії собі тих документів, які ще поки що не оцифровані. Тому можливостей все ж таки стало більше. І це призвело до того, що і бажаючих стало значно більше досліджувати свій родовід. Це неймовірно прекрасно, що чим далі, тим більше українців зможуть і хочуть знати, хто вони є і яке в них коріння.
