Дитяча та сімейна психологиня Світлана Ройз. Facebook
Як спілкуватися з дітьми, які не знають життя в мирний час?
Ті, хто постійно перебуває в стані хронічного стресу, втрачають спогади, тому важливо зберігати фотографії. Світлини в Google Фото з нашого іншого життя допомагають нам триматися та зберігати всередині пазли життєвості.
Діти, які зараз живуть поруч із нами, мають безпечний світ тільки всередині нас. Слово «безпека» сьогодні навіть не варто використовувати, адже воно стає тригером. Ми використовуємо поняття «захищене місце» — те, що ми створюємо один для одного та всередині себе. На безпеку в нашому світі ми зараз спиратися не можемо, але можемо створювати острівці захищеності. Спілкуючись із дітьми, особливо маленькими, ми самі стаємо цими острівцями і намагаємося відтворити їх у будь-якому просторі.
Гіпокамп — частина лімбічної системи, яка відповідає за біографічну пам'ять — починає активно працювати після 4 років. Тобто ми пам'ятаємо себе приблизно з цього віку. Діти, яким зараз 4–6 років, вже сповнені новими спогадами. Наша пам'ять на 50% і більше заповнена спогадами, яких не існувало. Щоразу, коли ми щось згадуємо, відбувається процес реконсолідації пам'яті: спогад виштовхується на поверхню під час розповіді, дофарбовується деталями та перезаписується. Тому дитина чи доросла людина може описувати події, які відбувалися за вашої присутності, але ви пам'ятаєте їх інакше. Пам'ять закарбувала те, що було більш визначним саме для неї.
Що робити, якщо дитина після вибухів чи ночі тривог розповідає те, чого не було? Наприклад, дитина каже, що ховалася під ліжко, і їй було так страшно, що вона тремтіла (хоча батьки цього не помічали). Переказуючи такі події разом із дитиною, варто зробити акцент на тому, що у неї вийшло. Наприклад: вона сама тримала ковдру, гладила кішку, сказала щось кумедне або ви разом співали пісень. Навіть якщо цього не було, варто створити спогад, у якому дитина відчула свою спроможність. Найнебезпечніше в усіх спогадах — це відчуття безпомічності. Травма характеризується неможливістю вплинути на ситуацію. Якщо у спогаді є хоча б одна деталь («ти швидко йшла», «трималася за руку», «ми співали», «ти рахувала»), це створює новий внутрішній наратив, з яким дитині буде легше опрацьовувати цей досвід.
Щоразу у своїх реакціях ми відкочуємося до початку травматичної події. На початку великої війни варто було позначати дати в соцмережах, щоб створювати внутрішню хронологію, а пам'ять і нервова система не відкочувалися до моменту минулої загрози.
Після завершення тривоги варто казати собі: «Тривога закінчилася, я в безпеці, я захищена». Потрібно ставити мітки. Вихователям у садочках, вчителям, які водять дітей в укриття, та батькам обов'язково треба ставити мітку завершення тривоги чи травматичного епізоду. Це зупиняє стресову реакцію та допомагає нервовій системі. Важливо це помічати та пояснювати, щоб наша префронтальна кора (розумна частина) вмикалася в роботу та зупиняла реакції.
Що таке психологічна травма?
Психологічною травмою називають подію та реакцію, яка перевищила можливості людини вплинути на свій стан, коли загроза була набагато більшою за можливості власного впливу. Саме тому важливо наголошувати на відчутті спроможності. Одна й та сама подія для однієї людини може стати травматичною з наслідками, з якими доведеться працювати, а для іншої людини, яка перебувала в тому ж укритті чи місці, буде такою, з якою нервова система впорається. Чи стане подія травматичною, залежить від багатьох чинників: чи виспалися ми, чи поїли, який у людини досвід у можливості впливати на свій стан (зокрема комусь сказати «ні» або мати можливість щось зробити самому). Насправді нам складно передбачити, яка саме реакція стане травматичною, адже впливає і близькість небезпеки, і кількість загроз, а також наявність у просторі дитини чи дорослої людини так званих модераторів — людей або чинників, на яких можна спертися в момент загрози.
Нам важливо мати коло підтримки та розуміти, чи є в оточенні люди, яким ви можете довірити дитину, які можуть приїхати у разі потреби або дати пораду. Якщо всередині є відчуття, що є на кого спертися, це дає запас окситоцину, який допомагає розчинити досвід стресу. Достатньо буквально п'яти людей, щоб з'явилося відчуття захищеності. Якщо є коло підтримки — батьки, друзі, адекватний вихователь чи вчитель, до якого можна звернутися по допомогу — з'являється розуміння, що витримати навантаження стресу реально. Наявність хоча б однієї людини, з якою можна поговорити, коли зле, у рази зменшує ризик депресивних розладів у дорослих.
Щодо дітей, поруч має бути дорослий, по невербальних сигналах якого дитина розпізнає: «я впораюсь», «ти можеш на мене спертися». Забувати про чесний досвід не варто, адже обманути дітей неможливо. Ми живемо в стані загрози і не можємо удавати, ніби нічого не відбувається, бо діти розумні й обмінюються інформацією. Дитині варто розповідати про те, що триває війна, адже вона постійно відчуває загрозу та чує ці слова. Якщо інформація залишається без відповідей або дитина бачить намагання щось приховати, дорослі випадають із кола її довіри.
Як пояснити дитині, що літають БпЛА?
Можна пояснити, що є люди, які обрали зло. Також можна пошукати в YouTube мультфільми, які мовою дітей різних вікових категорій розповідають про складні речі. Вони містять інформацію, яка додає оптимізму та показує, що дитина може зробити сама. Для кожної вікової категорії ми відповідаємо правду: чим менша дитина, тим коротшим має бути речення і більшими паузи, щоб дати їй можливість сформулювати нове запитання. Якщо ж у батьків зараз немає сил, спроможності чи знань відповідати, варто чесно сказати: «Це для мене дуже складно, я маю подумати і відповім тобі за годину, пів години або після сніданку».
Під час розмови з дитиною найперше треба зважати на власний стан. Якщо дорослі поспішають чи перебувають не в тому стані, дитина не відчуватиме довіри, а її лімбічна система буде гіперзбуджена, через що вся інформація сприйматиметься ще більш загрозливо. Варто сісти стійко та відчувати своє тіло, адже дитина спирається на невербальні сигнали: міміку, інтонацію, ритм голосу та дихання. Також важливо обрати умовно захищене й затишне місце, щоб зовнішній шум не заважав сприйняттю. Окрім цього, треба зважати на сигнали самої дитини. Якщо вона відвертається, це ознака надлишку інформації, яку вона не може переварити. Якщо ж стає ближчою, можна запропонувати обійми або запитати: «А як ти сама думаєш?», щоб дізнатися її власний наратив. Говорити варто лише те, що є правдою для вас самих, адже фальш змусить дитину втратити довіру й у інших темах. Якщо тема складна, краще чесно в цьому зізнатися. Передаючи відповіді на складні запитання про війну, смерть, секс чи гроші, ми транслюємо власний світогляд, тому спочатку варто сформулювати ці поняття для себе.
На що б ви радили звернути увагу батькам дітей, які йдуть до школи вперше?
Важливо підтримати почуття дитини і сказати: «Мені так шкода, що нам з тобою доводиться це переживати». Міф про суцільну «незламність» позбавляє нас можливості бути вразливими й живими, тоді як визнання емоцій створює близькість. Варто проговорити з дитиною, що це нормально — втомитися, бути розгубленим чи не одразу зрозуміти матеріал, і що вона завжди може перезапитати у вчителя. Коли дитина знає, що може попросити про допомогу, вона почувається стійкіше.
З дітьми молодшого віку або тими, хто змінює школу, обов'язково треба обговорити сигнали тривоги, адже в різних закладах вони відрізняються. Якщо звук видається занадто загрозливим, дитина може злякатися і не чути вчителя. Ідеально, якщо про тривогу повідомляють голосом, або якщо є можливість заздалегідь дати дитині послухати цей звук удома. Новий простір сам по собі не сприймається як захищений, тому буде чудово, якщо вчитель проведе квест школою або батькам дозволять зайти всередину. Після ознайомлення з простором мають бути сформульовані прості побутові правила: як і коли можна вийти в туалет, де знаходиться їдальня. Якщо дитина увесь день терпить через страх попроситися, її когнітивні функції пригнічуються. Також варто враховувати, що у шестирічних дітей через особливості моторики можуть виникати труднощі з гігієною в шкільному туалеті, тому вдома варто тренувати ці навички або давати з собою вологі серветки. Обов'язково слід давати з собою воду і перевірити, чи знає дитина, де і як можна поповнити її запаси в школі.
Окремо варто проговорити алгоритм дій на випадок, якщо тривога лунає тоді, коли дитина перебуває поза класом. Діти, які зростали під час війни чи онлайн-навчання, часто мають прогалини в навичках комунікації і бояться зорового контакту. Дорослим і дітям корисні тренування та рольові ігри на знайомство, а також практики з порталу «НУМО», де зібрано понад 160 ігор для розвитку дошкільнят.
Щоб дитина не так сумувала за батьками, варто нормалізувати це почуття й використовувати деталі підтримки: давати з собою браслетик, малювати сердечка на руках, вкладати малюнки чи записки у ланчбокс, надсилати стікери в месенджерах. Це дає відчуття близькості та опори. Також важливо пояснити сенс хвилини мовчання і дати конкретну підказку, що робити в цей час (молитися, згадувати близьких чи подумки дякувати), адже відчуття часу у дітей викривлене і хвилина бездіяльності здається годиною.
Учителям варто уникати надмірних стимулів, як-от яскраво-червоного кольору чи шумних відео. Разом із вчителем можна домовитися про непомітний знак (наприклад, піднята рука з повернутою долонею), який сигналізуватиме про потребу в допомозі. Дитину можна навчати практик самозаспокоєння, але тільки тих, які були заздалегідь відпрацьовані разом із батьками.
В українських дітей є ознаки посттравматичного стресового розладу, але водночас зберігається високий рівень надії та щастя. Навіть у більш небезпечних регіонах показники можуть бути кращими, адже можливість діяти та впливати на ситуацію дає відчуття спроможності, з яким нервова система легше опрацьовує стрес. Найбільше на стан дитини впливає наявність поруч надійного дорослого, який пояснює події та дає опору.
Що робити, якщо дорослий поруч не дуже стабільний?
У таких умовах варто залучати друзів чи спільноту, а також знімати напруження простими рішеннями — наприклад, тимчасово дозволити дитині простішу їжу. Головне завдання зараз — заощаджувати фізичні та емоційні сили. Дитині часто достатньо, щоб мама просто лежала поруч, тримала її за руку або разом дивилася мультфільми. Війна зруйнувала міф про ідеальне батьківство, тому варто відмовитися від перфекціонізму.
Опитування школярів показало, що страх низьких оцінок та зауважень викликає у них такий самий рівень тривоги, як вибухи та небезпека. Якщо дитина боїться оцінки на рівні реальної загрози, це сигналізує про необхідність змінити підходи. Оцінки не є головними — важливіше зберегти інтерес до навчання та відчуття безпеки. Коли дитина приходить зі школи з поганим настроєм чи двійкою, їй потрібна не раціоналізація, а розрада та підтримка. Іноді достатньо просто обійняти, вислухати та сказати: «Я відчуваю, як тобі зараз було складно». Саме це дає той окситоцин, який допомагає витримати будь-які випробування.
