Фото: Пресслужба Melancholydi
Я звикла думати, що музика приходить до тебе тоді, коли ти готовий її почути і віддати її людям
Сьогодні ти презентуєш пісню, яка називається "Місто в вогні". Як для донеччанки, що значить ця робота особисто для тебе?
Для мене ця робота значить дуже багато. Я не хочу сакралізувати якось тему Донеччини. Я багато років не торкалася її, не сказати, щоб спеціально в своїй творчості, а старалась не спекулювати на темі. Але ця пісня з'явилася в імпровізації, і вона сама до мене прийшла. Я звикла думати, що музика приходить до тебе тоді, коли ти готовий її почути і віддати її людям. І саме так зі мною сталася ця пісня. Ми були в музичному кемпі від "На ЇЇ основі", і у нас вечорами були дуже класні джеми: там зібралися офігенські музиканти, і ми просто грали, грали. І в якийсь момент я стала до мікрофона і заспівала всю цю пісню одразу. Тобто там буквально тільки бридж дописаний по тексту, а все інше просто отак прийшло до мене і все. Після цього вечора до мене декілька разів підійшли інші музиканти і сказали: "Хм, класна в тебе ця пісня, ти її зроби". І відтоді відбулося дуже багато спроб. Я мушу зізнатися, що ми цю пісню намагалися розкрити повноцінно з декількома різними продюсерами, і це надзвичайно талановиті люди. Я їх поважаю і дуже їм довіряю, але вона все не могла знайти те саме звучання. А потім ми якось просто сіли з Настею Околицею, і у нас була одна не зовсім така, як хотілося б, спроба. Це теж було чудове аранжування, але не хотілося його лишати фінальним аж допоки ми не знайшли те, як пісня звучить зараз. Я вважаю, що це та сама формула, якою вона мала б бути для мене.
Донецьк окупований з 2014 року. Ти сама сказала, що за весь цей час не хотілося якось ніби спекулювати. Чи немає думок, що, можливо, це якийсь був внутрішній блок болю, бо бачиш, у розслабленні прийшла пісня сама. По суті, вона десь була вже написана всередині тебе.
Стовідсотково. Я б навіть сказала, що я думаю, що багато моїх знайомих, хто з Донеччини, зрозуміє мене зараз, коли я скажу це. Ми дуже довго не усвідомлювали ступінь травми і втрати, яку зазнали. Ми знаємо, що не так багато говорили про Донеччину з 2014 року, і той біль наздогнав нас пізніше. От мене він наздогнав повною мірою роки і роки потому. А щодо спекуляції — я почула просто думку, — я намагалася запросити одного сесійного музиканта долучитися до цієї пісні, і мені озвучили, що пісня достатньо спекулятивна. Я довіряю своєму слухачу і прошу вас самим зробити висновки. Та від себе скажу, що це моя правда, це моя особиста історія. Нічого тут не придумано, і мені немає чого соромитись. Я вважаю, що говорити про Донеччину, нагадувати про неї і давати якусь надію дуже важливо і дуже потрібно.
Зараз для тебе Донецьк, вже після того, як відбулося повномасштабне вторгнення, — це більше болюча точка на карті чи все ж таки стосунки твої з містом ще складаються так, що це дім, рідне місто, місце, куди б дуже хотілося повернутися? Яке вже твоє ставлення і стосунки з Донецьком зараз?
Це дуже велика втрата для мене. І я думаю, що теж мене багато хто, не тільки з Донецька, зрозуміє, що відчуття втраченого дому — це щось таке, що неможливо заповнити. Я не усвідомлювала в моменти, коли якісь мої друзі поверталися на вихідні додому, а я не мала просто такої можливості і не знаю, чи матиму колись у житті. Це дуже боляче, це дуже велика втрата і велика для мене трагедія, я б сказала. Але я все ще відчуваю свій зв'язок із містом. Я не втрачаю надії. Я закликаю всіх ніколи не втрачати надії. Я впевнена, я чекаю на момент, коли повернуся додому, вийду в свій сад, наллю собі кави і посиджу під своєю черешнею. Це моя найбільша мрія.
Треба "дістати той чайник" уже і жити це життя
Що в твоїй пам'яті є такого про Донецьк, що не замістить жодне інше місто або може бути тільки в Донецьку?
Я не можу це прив'язати географічно, це просто на відчуттях. Це відчуття безпеки. Воно таке ще тому, що я була достатньо юна, коли почалася окупація. Відчуття, що все життя попереду і що тобі все відкрито. А ще — всі люди заслуговують мати "точку нуль". Це місце, куди ти можеш повернутися в будь-який момент. Коли ти знаєш, що якщо помилишся, в тебе нічого не вийде, ти не заробиш гроші, втратиш можливості, — ти сідаєш у потяг і їдеш у свою дитячу кімнату, і в тебе є можливість перевести дух. На жаль, у людей з окупованих територій немає "точки нуль" — нема куди повертатися, по суті. І це окрема історія така. От для мене Донецьк, моє дитинство і юність там — це назавжди про відчуття безпеки і можливості завжди повернутися.
Що є оцим якорем, коли Донецька немає можливості відвідати, бо він зараз тимчасово окупований? Що тобі замінює це?
Я складаюся з артефактів. Я просто збираю по шматочках спогади, і за мною подорожують з квартири в квартиру, з країни в країну всі мої дуже важливі речі — артефакти: різні "щасливі квитки" тощо. Я знаходжу дім у людях. Мене дуже прийняв Київ, мене неймовірно тепло прийняла Одеса в свій час, але там стало занадто важко жити і довелося переїздити до Києва. Є такі якорі, які я просто "кидаю" в різних містах, і вони мене трошки заземляють і повертають мені відчуття дому.
У тебе є такий якийсь страх, що Донецьк для тебе певною мірою буде витіснений іншим містом?
Я думаю, що це можлива доля кожної людини, не лише з окупованих територій, а хто просто перебуває в еміграції. Але не потрібно до цього прив'язуватись. Ти не мусиш завжди пам'ятати, ти не мусиш завжди хотіти повернутися. Хтось за цих сумних обставин переїхав в інші країни і знайшов себе там. І це нормально. Не треба себе за це картати. А ще важливо: у мене є друг, він дуже любить рибалку, і він собі все знаряддя купив колись на Донеччині і залишив його там, потім усе купив в Києві й залишив його там. Тепер він живе в іншій країні і вже не купує собі знаряддя.
Це дуже важливо, коли втрачаєш дім, не втратити себе. Тому що пам'ятати, хто ти поза обставин, це дуже важливо. Треба собі створювати якісь прив'язки до місця. Наприклад, знайти улюблену кав'ярню, познайомитись із баристою, — такі точки на мапі навколо тебе, які роблять дім домом. У мене є дуже прикольна про це історія. Колись, на початку 2022 року, мені подружки подарували крутий, такий дуже модний чайник. І цей чайник побув у мене, ну, може, тиждень, а потім я поїхала в якісь подорожі і була за кордоном, коли почалася повномасштабна війна. І цей чайник мені спакували з усіма речами, він пролежав більше року в коробці, потім ще рік, а потім ще якийсь час. І я все чекала, коли дійсно буду почуватися як удома, щоб цей чайник забрати і поставити. І от це сталося не так давно, на початку 2026 року, коли я знову переїхала в Київ. Я розпакувала свій чайник, поставила його на кухні і нарешті відчула, що я вдома. Тож іноді це просто чайник, але просто не забувайте, що життя відбувається зараз, і час просто минає. Треба "дістати той чайник" уже і жити це життя.
Редакторка текстової версії — Олена Кірста.
