Інна Совсун. Фото: Facebook
Минулого тижня опублікували результати міжнародного дослідження PISA-2025 – одного з головних способів порівняти, чого насправді навчилися школярі та школярки в різних країнах. У ньому взяли участь понад 7 тисяч українських 15-річних учнів із 294 шкіл у 17 регіонах. Їм запропонували завдання з математики, читання та природничих наук. Але перевіряли не просто знання, а здатність застосовувати їх у нових і реальних ситуаціях. Українські результати виявилися нижчими за середні показники країн Організації економічного співробітництва та розвитку, хоча після різкого падіння попередніх років нового значного погіршення не сталося. Що ж насправді розповідають ці результати про українську школу? Знаєте, коли ми говоримо про дослідження PISA, зокрема, результати 2018-го, 2022-го, 2025-го років, ми завжди прагнемо з'ясувати тенденції. Але я почала б з іншого: що насправді вимірює PISA?
Це дуже правильне формулювання, тому що PISA не вимірює засвоєння шкільної програми у традиційному розумінні, як ми до цього звикли. Що й логічно, адже це міжнародне дослідження: вочевидь, шкільні програми у різних країнах відрізняються, і порівнювати їх безпосередньо було б складно. Натомість PISA вимірює базові навички, якими – незалежно від специфіки програми – діти мали б оволодіти просто для того, аби жити повноцінним дорослим життям, настільки, наскільки це можуть дозволити собі різні країни. Тобто вони не перевіряють знання літератури. Коли ми дивимося на блок читання – це не перевірка знань з літератури (бо програми з літератури дуже різні), а перевірка того, чи спроможна дитина, прочитавши текст на одну сторінку, виокремити звідти головне та зрозуміти основні речі. Це навичка, яка має формуватися в школі й не залежить від контексту. Незалежно від того, тренуєшся ти на українських письменниках, англійських чи французьких, ця навичка все одно має бути сформована.
Інша річ – коли ми перейдемо до результатів, то побачимо, наскільки в українських школах вона реально формується. Те саме стосується математики й природничих наук – трьох блоків, які є в PISA. Перевіряються не стільки конкретні знання (хоча, звісно, у математиці треба знати бодай табличку множення, аби прорахувати базові речі), скільки вміння застосовувати їх у життєвих ситуаціях, з якими стикається будь-яка доросла людина в будь-якій країні.
Ми завжди говоримо про те, що якісь висновки для себе мають зробити діти, батьки, вчителі. А як у цілому змінюється школа? І чи готова вона сьогодні почути, що треба не просто отримувати відмінні оцінки, а все ж таки орієнтуватися у житті? Наскільки школа готова до таких результатів, і чи готова вона змінюватися?
Це ще складніше питання. І перш ніж відповісти на нього, я зроблю одне уточнення. Ви спитали, що ми вимірюємо, але в контексті України важливо додати ще один момент – кого саме ми вимірювали. В інших країнах це середньостатистичний зріз, який формується по всій території: аналізують мережу шкіл, приблизно оцінюють соціальне становище родин і підбирають певну кількість дітей у певній кількості закладів, щоб вибірка була репрезентативною для країни в цілому. В Україні ж є дуже суттєві обмеження, пов'язані з воєнними діями. Тому в українських умовах у цьому опитуванні брала участь фактично половина країни – трохи більше, це 16 регіонів. Сюди не входять прифронтові території: такі великі регіони, як Харківщина чи Запоріжжя, не увійшли до переліку тих, де ми робили заміри. І це дуже важливо підкреслити, адже ми маємо пам'ятати: ті невтішні результати, які ми отримали, на превеликий жаль, були б ще гіршими, якби ми опитали всю популяцію дітей.
Адже діти в моєму рідному Харкові вже п'ятий рік вчаться фактично онлайн – зараз трохи переходять у підземні школи, але ми розуміємо, що там втрати в навчальних результатах ще більші, важчі й складніші. Отже, середній результат був би гіршим, якби ми заміряли знання по всій країні. Тепер щодо того, чи готові школи це чути й бачити. Знаєте, щороку, коли оприлюднюють результати PISA (починаючи з першого разу, як ми почали брати участь), я бачу реакцію з боку шкіл, насамперед учителів. Вони кажуть: "Це щось не те, щось із мірилом не так. У нас такі прекрасні, гарні, чудові дітки, не можуть у нас бути такі погані результати!". Мені це звучить приблизно так: ти стаєш на ваги, тобі не подобається цифра, і ти кажеш: "Треба ваги замінити". Насправді закривати на це очі точно не варто. І дивитися на це слід не як на особисте обвинувачення окремих учителів, а розуміти: наша система побудована так, що ми не фокусуємося на базових навичках і не дивимося, як їх дітям надати. Це питання до того, як сформовано навчальну програму та яким чином ми стежимо за її виконанням.
Звісно, це не скасовує того, що подекуди треба змінювати й учителів – це теж правда. Бо якщо у вчительки математики дитина в 9 класі не знає таблички множення (і це системна проблема, а не якась критична ситуація, де дитина категорично відмовляється вчитися), то виникають запитання й щодо вчителя. Але, знову ж таки, це не вирок конкретним педагогам – це радше свідчення того, що наша система освіти, на превеликий жаль, поки не готова формувати у дітей ці базові навички.
Одне з найболючіших питань, яке звучить уже упродовж трьох таких досліджень, це питання математики і того, наскільки її знають українські школярі та школярки. До речі, я дуже обережно кажу "школярі" та "школярки", тому що бралися до уваги результати й учнів та учениць профтехів. І це логічно, адже зріз робиться не по школах, а по дітях певної вікової категорії – це 15-річні підлітки. Давайте почнемо з того, наскільки вони знають чи не знають математику. 2018 рік видався для нас, ну, давайте відверто, шокуючим. Тоді дійшли висновку, що учні математики не знають.
Це дуже цікаво, що ви згадали 2018-й. Я добре пам'ятаю той час, бо ще працювала в Міносвіти, коли ми починали цей процес. А коли прийшли результати, я вже там не працювала, але дуже детально знала і підготовку, і слідкувала за реакцією на PISA 2018 року. І для мене дуже показово, що реакція тоді була справді шокованою. Мовляв, як це так? Ми ж так пишалися – і це оцей пострадянський шлейф, що у нас нібито хороша математика і так далі. А виявилося, що рівень знань з математики дуже низький. І тут я б виділила два блоки проблем. Перший блок: для того щоб добре скласти цей тест на високий бал, треба володіти базовими математичними навичками. Це не суперскладна математика, але базова математична логіка має бути присутня. Ти маєш розуміти, як прочитати задачу, як знайти основне, яким чином підійти до розв'язання. Це не складні логарифми чи ще щось таке дуже складне, що вчать у 10–11 класах. Ні, за великим рахунком, якщо ти добре знаєш програму 6–7 класу, ти маєш це виконати.
Але для цього треба мати дві речі. По-перше, є базові речі, які просто треба знати. Табличку множення треба знати напам'ять. І те, що у нас зараз, на превеликий жаль, велика частка дітей не знає таблички множення, доходячи до старшої школи, це, звісно, катастрофа. Другий момент, який треба для успішного розв'язання завдань PISA, – це вміння розібратися в задачі. Це не просто підібрати формулу й по ній правильно порахувати цифри. Це вміння прочитати задачу й зрозуміти, а що, власне, тут запитують. І я б казала, що у нас із математикою проблеми, на превеликий жаль, і з першим, і з другим. Останні років 10–15 це пройшло не дуже поміченим, але, вочевидь, через зниження вимогливості та постійні пошуки виправдань, чому дитина може чогось не знати, ми опинилися в ситуації, коли діти доходять до старшої школи без базових знань з математики.
Ми це бачили ще й до PISA 2018 року, яка була першим шоком. Потім були результати ЗНО – ще доковідні, коли воно проводилося в повноцінному форматі з окремим тестом з математики. Тоді вони показали, що третина дітей не знає математики на базовому рівні. На базовому – це дійсно оперувати на рівні таблички множення. І це я вам наводжу цифри ще до ковіду. А зараз... Знаєте, ви згадали 2018 рік, зараз у нас кінець 2026-го. І замість того, щоб ті результати спрацювали як поштовх до дій – що треба виправляти ситуацію, посилювати вимоги, краще слідкувати за результатами тощо, через об'єктивні обставини (ковід плюс війна), а також, скажу чесно, через суб'єктивні чинники, всім стало простіше списувати все на зовнішні фактори. Почали знижувати очікування від дітей, знижувати вимогливість і якість контролю.
Ми роками скасовуємо ДПА в четвертому та дев'ятому класах. Можна сперечатися про ефективність ДПА як інструменту, і з ним дійсно треба було щось робити. Але коли діти в принципі знають, що взагалі ніякого контролю не буде – вчителька щось там поставила, десь пожаліла, десь домовилися, — а потім доходять до одинадцятого класу й раптом не можуть скласти НМТ, то це проблема. Тобто тут є багато суб'єктивних чинників. Я дуже не хотіла б списувати все тільки на обставини війни. Вважаю, що були прийняті політичні рішення, внаслідок яких результати PISA 2018 року замість того, щоб стати тривожним дзвіночком і всіх розбудити ("чуєте, треба терміново щось робити!"), призвели до того, що через вісім років ми обговорюємо: а давайте, може, взагалі скасуємо той іспит з математики на випуску, тому що дітям дуже складно.
І це все відбувається у той час, коли, насправді, Україна сьогодні потребуватиме професій, для яких математика просто необхідна.
І це вже критично необхідно. Я вже зараз знаю, наскільки сильно потребують наші мілтех-компанії, оборонний сектор: їм потрібні інженери. До мене раз на два тижні звертаються різні знайомі, оскільки я працюю в сфері освіти, і кажуть: "Інно, а де шукати толкових випускників?". Тому що виявляється, раптом, що ми отримуємо тисячі випускників інженерних спеціальностей, але вони абсолютно непридатні до роботи в сучасному оборонному секторі, наприклад. Ну, тому що вони заходили початково з низькими вступними балами, і наздогнати це їм не вдалося. Тому нам це конче необхідно буде. От ви згадали PISA 2018 року, то ми вісім цих років, замість того щоб намагатися надолужити, навпаки робили кроки у зворотному напрямку.
Пані Інно, і отут поговоримо ще про такі дзвіночки. Ви сказали, що треба було б знайти такі дзвіночки, які б розбудили сьогодні і бажання вивчати математику, і необхідність її вивчати. Я дуже перепрошую, але які дзвіночки це можуть бути? Які рішення?
Я пам'ятаю, коли ми тільки зайшли в це скликання парламенту й обговорювали закон про середню освіту, який приймався попереднім скликанням у першому читанні, а нашим – у другому. Я фактично кожну свою промову закінчувала словами: "Я вам нагадую, що у нас 30% дітей не знає математики на базовому рівні". Це, знову ж таки, ще були оптимістичні, доковідні цифри. Але якихось таких радикальних кроків щодо цього зроблено не було. По інших предметах можна по-іншому дискутувати, але з математики особливо є специфіка. Вона пов'язана з тим, що в математиці дуже важливою є послідовність вивчення предмета. Якщо ти пропустила якусь тему з математики, то наступну тему тобі буде фактично неможливо зрозуміти. Ну, хіба якщо там алгебра й геометрія трохи розходяться, тоді можливо.
Але, знаєте, це не те саме, що в літературі. Ти пропустила, прохворіла, один твір не прочитала – повертаєшся до школи, добре, того твору не знаєш, але наступний ти можеш прочитати, розібратися й вчитися далі. У математиці є нюанс: якщо ти пропустила якусь тему, у тебе далі випадає оця цеглинка, на основі якої треба будувати подальшу стіну знань. А у нас, ну з об'єктивних причин у тому числі – і тривоги, і війна, і ковід тощо, – купа дітей, які пропускали якісь блоки. Діти в Харкові з усією очевидністю не вчилися. Що ми робимо? Ми їх просто перевели автоматично в наступний клас і почали вчити за програмою наступного класу, зробивши вигляд, що вони опанували програму попереднього. Я про це говорила, я не знаю, зі скількома міністрами – з усіма міністрами в часи війни я про це говорила: "Давайте заміряти реально, що діти знають. Не гнати програму – нехай краще діти будуть добре знати програму до восьмого класу, ніж не знатимуть програму, але формально пройдуть програму одинадцятого класу".
Тобто в математиці є специфіка. Що, мені здається, конче треба робити – це реально заміряти рівень знань дітей. Подивитися: якщо є діти в дев'ятому класі, які не знають таблички множення, то не треба в них впихати програму дев'ятого класу. Давайте повернемося до основ і забезпечимо, що вони послідовно виконують програму й хоч до якогось рівня довчаться. От з математикою це критично важливий момент, де треба чесно визнавати наявні результати й працювати з тим, що є, а не гнати програму так, як, на превеликий жаль, ми намагаємося робити це зараз.
І зрештою такий спосіб собі може дозволити будь-яка школа, це ж не настільки складно, чи ні?
З одного боку – не складно, якщо є толковий учитель математики, який готовий це робити і так далі. Але з іншого боку, я тут визнаю, що насправді для цього має бути й державна політика в цьому питанні. Чому? Тому що для того, аби вчитель, наприклад, займався додатково з окремими дітьми, потрібна мотивація. Зараз частина вчителів це робить на ентузіазмі, частина – як репетитори, а системи немає. Тобто якщо тобі не трапилося вчителя-ентузіаста або твої батьки не можуть оплатити репетитора, то така дитина в системі провалюється.
І тому я вже (скоро вже рік, мабуть, буде) ініціювала законопроєкт про подолання освітніх втрат у системі освіти. І там, власне, один з інструментаріїв, який пропонується, це робити додаткові заняття, які будуть якось оплачуватися. Ми не можемо сподіватися, що вчителі просто так, безкоштовно будуть, фактично, замість одного уроку, за який ми їм платимо, вести три уроки. Тому що тобі треба вести заняття з дітьми, які йдуть за програмою, з дітьми, які відстали трішки, і з дітьми, які відстали дуже сильно. Це додаткові робочі години, за які треба платити. Я абсолютно це визнаю. Тобто мені здається, що якби така політика була прийнята ще давніше й існував би механізм оплати оцих додаткових занять, які потрібно конче робити, то, може, ми мали б трохи інший результат. А так ми оплачуємо вчителю один урок – і він цей один урок і відчитує. А наскільки вчитель може в межах одного уроку вести різні програми для зовсім різного рівня? Ну, звичайно, що ні, це так не працює.
Результати, зокрема з математики, висвітлили ще один важливий момент, на який я б хотіла звернути увагу, це розрив між хлопцями та дівчатами. Хлопці випереджають дівчат орієнтовно на 8 балів. Окрім цього, із результатами помітно пов'язане соціально-економічне становище родини. Базового рівня з математики досягають близько 69% учнів із найвищого соціально-економічного квартилю проти 41% – із найнижчого. І тут є два аспекти, на яких варто зосередитися. Перший: ми досі, на жаль, маємо цю перевагу хлопців у математиці. І це не вигадка, це те, що показали дослідження. Чому так досі?
Це стереотипи, які ніяк не вдається викорінити. Скажу так: ця різниця у 8 балів не є критично великою. Тобто треба розуміти: якщо ми подивимося на результати з читання, там розрив між хлопцями та дівчатами теж є. Він у зворотний бік – дівчата показують кращий результат, але там різниця значно більша. У математиці 8 балів – це статистично значуще, але не такий великий розрив. Значно більшою є різниця між дітьми з багатших і бідніших родин, ніж пересічно між хлопчиками та дівчатами. Але, звісно, має місце історія, коли дівчатам із дитинства розповідають: "Тобі все одно на філфак, навіщо тобі напружуватися, вчити ту математику та докладати зусиль?". Хлопці ж орієнтуються на інший перелік спеціальностей – наприклад, планують іти в IT. А ті, хто хоче в IT, "тягнуть" математику, бо вона потрібна для вступу.
Тобто тут існує певна стереотипізація та певні рольові моделі, які продовжують працювати. Я навіть чула історії у школах від дітей. Одна моя добра знайома розповідала – вона вже давненько вчилася, але я була шокована, – як учителька казала їй: "Та навіщо тобі та математика? Ось тримай листочок із розв'язком, хай стоїть правильна оцінка. Ти ж дівчинка, все одно підеш на якусь спеціальність, де вона не знадобиться". Тобто це казали не якимись непрямими натяками, а прямо: "Забий, чого ти хвилюєшся за ту математику, на – я тобі допоможу розв'язати". Але така допомога – дуже шкідлива. Це те саме, якби ми зараз скасували ДПА чи математику взагалі. Це викривлене уявлення про допомогу, тому що тим самим ми погіршуємо життєві шанси дітей, які не здобувають якісної освіти. Якщо дівчата гірше знають математику, вони не можуть претендувати на посади в секторах, де вона потрібна. А це, будьмо чесними, частіше сектори з більшим заробітком.
Тепер щодо другого розриву – на основі соціально-матеріального становища родини. Тут важливо враховувати, на що саме спирається PISA. Під час складання PISA діти заповнюють опитувальник із базовими питаннями. Це не прямий вимір доходу родини, адже діти, швидше за все, не зможуть його чітко сформулювати. PISA використовує стандартизований опитувальник із питаннями, які за вторинними ознаками демонструють соціальне становище. Наприклад: чи є в дитини власна кімната, власний комп'ютер, скільки книжок є вдома у батьків. Це робиться для того, щоб виміряти показники за універсальними маркерами. Вони більш порівнювані між різними країнами, адже рівень доходу всюди означає різне: одна справа – заробляти 2000 доларів в Україні, і зовсім інша – у Британії.
І правда в тому, що діти з більш матеріально забезпечених та соціально вкорінених родин мають кращі результати. Це пов'язано з кількома речами. Насамперед ця відмінність існує в усіх країнах, це не унікально українська ситуація. Питання лише в розмірі цього розриву. Хороші шкільні системи мали б долати його та допомагати дітям із бідніших родин реалізовувати свій потенціал. Наша система, вочевидь, цьому не сприяє. У нас відбувається навпаки: діти з родин середнього класу та вище мають більше можливостей. І це не просто опосередкований вплив становища, а прямий: батьки платять за репетиторів в умовах, коли навчальний процес – як у Києві – переривається на кілька тижнів. Це ж не повноцінне навчання. Його називають онлайн-форматом, але насправді це абсолютна профанація. Виходить, що батьки доплачують репетиторам, і дитина за ці два тижні хоч якби опановує програму, а діти з бідніших родин такої можливості позбавлені.
Плюс працює банальне заохочення. Батьки із середнього класу та вище – це зазвичай люди з вищою освітою, які глибше розуміють цінність знань і спонукають дітей. Це не обов'язково репетитор – це можливість просто перепитати, чи зроблене домашнє завдання, або показати рольову модель, що читати вдома – це нормально. Ці фактори теж дуже сильно впливають. На превеликий жаль, наша школа не вміє працювати з цими чинниками, не вміє підхоплювати дітей зі складнішими родинними обставинами та допомагати їм розкритися. Генетично певні речі закладаються, але ми хотіли б, щоб діти по максимуму реалізовували свої можливості. А коли втручається купа сторонніх чинників і велика частка дітей провалюється через систему, яка їх не підтримує, – це боляче і за дітей, і за країну в цілому.
