Що відбувається з цивільною людиною в перші 24 години після повернення з полону?
Марія Цип’ящук: Це залежить від способу повернення. Людина може бути звільнена офіційно, самостійно перетнути кордон — зокрема через Білорусь або через європейські країни — чи вийти з полону після деокупації території. В останньому випадку вона взагалі могла не залишати Україну. Для кожного з цих шляхів подальші події складаються по-різному.
Якщо людина повертається в межах офіційного звільнення, вона отримує доступ до первинного медичного огляду, речей, необхідних у перший час, і соціальних послуг. Якщо ж вона повертається самостійно, зрозумілого маршруту немає. Людина може не знати, що має право звернутися до лікарні, до соціальної служби чи по допомогу, передбачену місцевою програмою. На кордоні їй, найімовірніше, цього не пояснять.
Саме тому ми не можемо впевнено сказати, що відбувається з такою людиною в першу добу. Вона сама може не знати, який має бути наступний крок.
Чи відомо, скільки цивільних повертаються самостійно, а скільки — внаслідок офіційного звільнення?
Марія Цип’ящук: Точного співвідношення я не знаю. Немає навіть достовірної загальної кількості цивільних, яких утримує Росія: вона не надає цих даних, а іншого способу встановити їх точно немає. Наше дослідження не ставило за мету порахувати людей за способом повернення. Це було б окреме й дуже складне завдання.
Що передбачає перший медичний огляд? Чи потрапляють люди до «Лісової поляни» одразу після звільнення?
Ксенія Возніцина: До "Лісової поляни" людина може потрапити пізніше — через місяць, два або в інший час, коли виникає потреба. Первинний огляд після офіційного звільнення відбувається в перші дні в медичному закладі поблизу місця повернення. Лікарі оцінюють загальний стан, проводять базові аналізи, оглядають шкіру, перевіряють, зокрема, чи немає інфекційних захворювань, наприклад туберкульозу. Потім за потреби людину скеровують до закладів відповідного профілю.
У цивільних немає окремої процедури перебування в реінтеграційних центрах, як у звільнених військовослужбовців. Вони потрапляють до загальної системи охорони здоров’я. Це логічно, адже наслідки полону можуть стосуватися різних органів і систем: комусь потрібна допомога кардіолога, комусь — гастроентеролога, невролога чи іншого спеціаліста. Один окремий центр не зможе лікувати все. Але між першим оглядом і подальшим лікуванням виникає розрив.
Медики повинні бути готові до зустрічі з пацієнтом, який пережив полон: знати, що і як запитувати, яких обстежень він може потребувати, як не завдати додаткової шкоди розмовою чи оглядом. Проблема часто навіть не в тому, що людині відмовлять у лікуванні, а в тому, що вона до нього не дійде.
Хто має супроводжувати людину
Чому цивільну людину після полону не супроводжують так само послідовно, як військового?
Ксенія Возніцина: Якщо людина звернеться до соціальної служби й потрапить до підготовленого фахівця, він може допомогти їй рухатися далі: пояснити права, підказати, до якого лікаря звернутися, скерувати по правову чи іншу допомогу. Є місця, де така робота добре організована, зокрема Оболонський район Києва, досвід якого ми обговорювали.
Однак люди часто не знають навіть про саму можливість звернутися до соціальної служби. Тривалий полон вибиває з повсякденного життя. За чотири-п’ять років можуть змінитися послуги, цифрові інструменти, порядок звернення до сімейного лікаря. Людина повертається в суспільство, яке встигло суттєво змінитися, і потребує когось, хто допоможе їй зорієнтуватися.
Марія Цип’ящук: До цього додається підтвердження юридичного статусу. Людині треба зібрати документи й подати заяву; це вимагає часу й сил. Закон передбачає низку гарантій, але доступ до частини з них пов’язаний зі встановленням факту позбавлення свободи. Тому навіть фахівець, який хоче допомогти, може зіткнутися з питанням: чи має людина підтверджений статус?
Працівники Оболонського центру соціальних служб розповідали нам, що намагаються допомагати незалежно від наявності такого статусу. Водночас до них звертається небагато звільнених цивільних. Дехто не знає про послуги, дехто не доходить до установи, а самі фахівці в різних місцях не завжди знають, як діяти. Немає єдиного зрозумілого алгоритму для всіх сценаріїв повернення.
Ксенія Возніцина: Якщо людина перебуває на лікуванні, медичний заклад мав би налагодити її контакт із фахівцем соціального супроводу ще до виписки. Недостатньо полікувати окреме захворювання і відпустити додому, не розповівши, де шукати подальшу допомогу. Однак не всі лікарні знають, що можуть зробити цей зв’язок.
Що має змінитися в системі допомоги?
Ксенія Возніцина: Потрібна спільна робота медицини, соціальних служб і правової допомоги. Окремі елементи вже є, і за останні роки з’явився прогрес: фахівці навчаються, люди частіше звертаються по допомогу. Та ці елементи не завжди поєднані. Важливо побачити, де виникають прогалини, і забезпечити перехід людини від однієї послуги до іншої.
Марія Цип’ящук: Має бути орган, який візьме відповідальність за координацію всієї системи. Після змін у структурі уряду питання комісії, що встановлює факт позбавлення свободи, перейшло до іншого міністерства. Але координація соціальної та медичної підтримки — ширше завдання.
Першою засадою має бути довіра до людини, яка повідомляє про пережитий полон. Зараз їй нерідко доводиться докладати надмірних зусиль, аби це довести. Ми знаємо навіть випадки, коли двоє людей із подружжя були в полоні разом, але статус надали лише одному з них через формальні підстави. Мінімальний набір допомоги — належне обстеження, інформація про послуги, початкова підтримка — не повинен відкладатися на час тривалої процедури підтвердження статусу.
Як підтвердити факт полону
Що має зробити цивільна людина, яка повернулася самостійно? Чи доведеться їй знову й знову розповідати про пережите?
Марія Цип’ящук: Є кілька паралельних процедур. Людина може подати заяву до правоохоронних органів і набути статусу потерпілої у кримінальному провадженні. За певних умов це відкриває можливість отримати грошову допомогу. Але статус потерпілої у провадженні не дорівнює офіційному встановленню факту незаконного позбавлення свободи внаслідок збройної агресії. Останнє питання вирішує відповідна комісія.
У процедурі роботи комісії є проблеми. Для розгляду заяви про встановлення факту позбавлення свободи немає чітко визначеного строку. Людина може чекати місяцями або понад рік, а потім звертатися до суду. Ми проаналізували понад 30 судових рішень: у більшості випадків суди ставали на бік заявників, але переважно зобов’язували комісію розглянути заяву й ухвалити рішення, а не встановлювали статус замість неї. Водночас були й винятки.
Буває незрозуміло, яких саме доказів бракує: рішення комісії не завжди достатньо мотивоване. Це ускладнює наступні кроки для людини. Водночас члени комісії теж працюють із великим напливом заяв і матеріалів. Потрібні прозоріші правила, які допомогли б і заявникам, і тим, хто розглядає їхні справи.
Ксенія Возніцина: Людям справді страшно знову докладно говорити про тортури — згадувати, де й коли це сталося, що саме з ними робили. Може бути соромно або боляче. Тому важливо, щоб правоохоронці володіли навичками травмочутливої комунікації та за потреби залучали психологів. У безпечнішій обстановці людині легше розповісти про пережите. Це зменшує ризик повторної травматизації й допомагає належно задокументувати злочин.
Лікування не закінчується першим оглядом
Якими можуть бути наслідки полону для здоров’я? І що ви вкладаєте в поняття реабілітації?
Ксенія Возніцина: Спершу я говорила б про лікування захворювань, які сформувалися або загострилися внаслідок полону. Нелюдські умови утримання, брак їжі й медичної допомоги призводять до багатьох проблем. Це можуть бути серцево-судинні та шкірні захворювання, хвороби травної системи, проблеми із зубами й ротовою порожниною, наслідки виснаження. Окремо є психічне здоров’я.
Реабілітація у вузькому медичному розумінні — відновлення функцій після лікування, наприклад після травми чи операції. Але хронічні хвороби можуть залишитися з людиною на все життя. Тоді потрібен не один курс у центрі, а постійне спостереження. Наприклад, якщо людина має гіпертонію, важливо контролювати тиск, приймати призначені ліки, перевіряти інші показники й вчасно помічати зміни.
Сімейний лікар може бачити людину цілісно, а не лише її стан під час перебування в окремому відділенні. Він скерує до спеціалістів, якщо з’явиться така потреба. Цей супровід не має умовної дати завершення. Він триває стільки, скільки потрібно конкретній людині.
Чому люди, які повернулися, іноді не звертаються до лікарів, навіть коли їм потрібна допомога?
Ксенія Возніцина: Я не хотіла б їх звинувачувати. Психологічний стан після полону може сам по собі заважати зверненню. Медичний огляд — це контакт із тілом, яке пережило тортури й обмеження. Людина може не хотіти знову проходити через подібний досвід. Додається недовіра до людей і до системи загалом. Тож формально доступна медична послуга ще не означає, що людина зможе нею скористатися.
Коли хронічні захворювання залишаються без уваги, стан може погіршуватися. Зокрема, неконтрольовані гіпертонія чи цукровий діабет підвищують ризик тяжких ускладнень. Але відповідь на це — не докір людині, а уважніший, тривалий і травмочутливий супровід.
Як потрапити на обстеження і чи можна отримати його безоплатно?
Ксенія Возніцина: Найзручнішою точкою входу є сімейний лікар. Він оцінить скарги, призначить необхідні аналізи й обстеження, за потреби дасть направлення до спеціаліста. Людина не завжди може сама визначити, який лікар їй потрібен. За відповідними направленнями послуги, що входять до програми медичних гарантій, надають безоплатно. У деяких ситуаціях можливе і самостійне звернення до медичного закладу.
Водночас черги й нестача фахівців — реальна проблема. Очікування обстеження місяцями для людини, яка повернулася з полону, може бути особливо складним. Іншого універсального механізму зараз немає, тому потрібно поліпшувати доступність послуг і готувати медичну спільноту до роботи з такими пацієнтами.
Чи мають лікарі необхідну підготовку?
Ксенія Возніцина: Не всі. Команда "Лісової поляни" разом із партнерами підготувала для медиків навчальний курс, доступний в Академії НСЗУ. Його вже пройшли тисячі фахівців, але навчання потрібне значно ширшому колу лікарів. У такій консультації можуть знадобитися більше часу, інші запитання й особлива уважність до того, як їх поставити. Гіпертонію лікують за медичними показаннями незалежно від досвіду пацієнта, а ось спосіб спілкування з людиною після полону має велике значення.
Обстеження за потребою і тривалий супровід
Що звільнені цивільні розповідали вам про перші медичні огляди?
Марія Цип’ящук: У нашому дослідженні люди скаржилися, що після повернення їх швидко виписували, а огляд іноді обмежувався кількома базовими аналізами. Ми не перевіряли їхні медичні документи, тож передаємо саме їхній досвід. Питання в тому, які обстеження мають пропонувати цивільним після полону і як пояснювати їхню мету.
Примушувати людину проходити обстеження неправильно. Натомість можна тактовно розповісти: ось доступна послуга, вона допоможе виявити певні порушення або переконатися, що їх немає. Тоді людина сама ухвалить рішення. Якщо потреба в поглибленому обстеженні з’явиться згодом, до нього можна повернутися разом із сімейним лікарем.
Ксенія Возніцина: Є дві крайності. Комусь дуже важко погодитися навіть на базовий огляд. А хтось хоче одразу перевірити все, зокрема зробити МРТ різних органів без показань. Завдання лікаря — провести необхідну первинну діагностику, оцінити стан і призначити поглиблене обстеження саме там, де воно потрібне. Аналізи, кардіограма, УЗД чи інші базові методи можуть допомогти визначити подальший напрям, але рішення слід ухвалювати за медичними показаннями.
У дослідженні йдеться про послідовний супровід тривалістю до двох років. Чи працює він зараз?
Ксенія Возніцина: Основою медичного супроводу має бути фахівець, який спостерігає людину регулярно. Зазвичай це сімейний лікар. Коли є довіра й домовленість періодично зустрічатися, можна вчасно помітити нові симптоми чи зміну стану. Людина не завжди оцінить це самостійно, особливо якщо після пережитого їй важко звернутися по допомогу.
Марія Цип’ящук: Ми також говоримо про фахівця, який підтримує зв’язок із людиною та допомагає їй орієнтуватися між послугами. Це може бути соціальний працівник. Він не має нав’язувати допомогу, але повинен пояснити, що доступно, час від часу запитувати про потреби та за згодою людини скеровувати її до відповідних спеціалістів.
Два роки — умовний орієнтир. Комусь підтримка буде потрібна коротший час, комусь — довший. Під час презентації нашого дослідження фахівчиня Оболонського центру соціальних служб розповідала, що вони зберігають контакт із деякими людьми й через роки після їхнього повернення. Саме такий підхід дозволяє бачити в людині більше, ніж лише її досвід полону.
Що ще потрібно змінити в роботі медичних установ і громад?
Марія Цип’ящук: Важливий травмочутливий підхід. Стамбульський протокол, наприклад, містить рекомендації щодо ефективного розслідування й документування катувань та іншого жорстокого поводження. Розуміння пережитого допомагає правильно говорити з людиною й визначати, які обстеження можуть бути доречними. Йдеться не про те, щоб призначити всі можливі процедури, а про обґрунтований маршрут допомоги.
Потрібно враховувати реальні бюджетні й кадрові можливості. Навіть за обмежених ресурсів можна краще поєднати роботу центральних органів влади, лікарень і місцевого самоврядування. Громади мають власні програми та бюджети. Їм важливо пам’ятати, що серед їхніх мешканців можуть бути цивільні, які повернулися з полону і потребують підтримки.
Куди звернутися після повернення
Що ви порадите людині, яка повернулася з полону й зараз шукає допомогу?
Ксенія Возніцина: Не чекайте на офіційне підтвердження статусу, щоб подбати про фізичне й психічне здоров’я. Є безоплатні послуги, які можна отримати і без нього. Спробуйте знайти хоча б одного фахівця, якому зможете довіритися: сімейного лікаря чи працівника соціальної служби. Він допоможе розібратися, які послуги доступні і куди звернутися далі. Це може бути непросто, особливо коли після полону зберігається недовіра. Але допомогу варто шукати вже зараз.
Марія Цип’ящук: У кожної людини свій досвід, тому універсальної поради немає. З юридичного погляду я рекомендувала б звернутися також у своїй громаді — до ЦНАПу чи органу місцевого самоврядування — і запитати, чи діють програми підтримки. Місцева програма може передбачати допомогу людині, яка ще не має підтвердженого комісією статусу. Таке звернення ні до чого не зобов’язує, але може відкрити шлях до потрібних послуг.
І головне — людина не повинна думати, що залишилася сама. Саме повернення додому вже було великим кроком. Далі можна поступово шукати тих, хто допоможе відновлювати здоров’я і повсякденне життя.
