Депутат Верховної Ради Левко Лук’яненко виступає на мітингу прихильників Незалежності України, Київ, 24 серпня 1991 року. Фото: Укрінформ
"Журналісти йшли до Верховної Ради, не знаючи, як це все скінчиться"
Хтось пізніше, хтось раніше, але кожен із наших сьогоднішніх співрозмовників спробував осмислити своє життя з точки зору незалежності. Думаю, гарно буде почати з розмови з людиною, яка бачила все на власні очі, просто з ложі преси Верховної Ради України. Науковиця, журналістка, тодішня кореспондентка видання The Guardian у Києві Марта Дичок згадує мить, коли настала незалежність України:
"Це був чудовий серпневий день. Тепло, сонечко. І ми, журналісти, йшли до Верховної Ради, не знаючи, як це все скінчиться. Було скликане надзвичайне засідання, і були чутки, що там будуть проголошувати незалежність. І цілий день проведений у напруженні, тому що не було відомо, як воно повернеться. І біля Верховної Ради стояла маса людей, ця площа, ці кадри дуже відомі. І той величезний прапор, що там стояв… Вони весь день там стояли. Нас охоронці не випускали. І казали, що там небезпечно. Депутат Володимир Філенко сказав, що ті прості люди, які там стоять, вони натискають на тих, що тут є, для ухвалення рішення. І так воно і було. Переговори відбувалися в кулуарах. І було цікаво дуже спостерігати, хто із ким говорить. Були комуністи і демократи. Було справді таке незабутнє почуття", — каже журналістка.
Марта Дичок. Фото: Facebook Marta Dyczok
Пані Марта сказала дуже цікаву фразу про оцю комуністичну президію, яка вже тоді виглядала як атавізм, але все ще зберігалася. І я подумав, що це хороша метафора для того, щоб виміряти, а як далеко ми пішли від того комуністичного минулого, наскільки ми ще пострадянські, наскільки всередині нас ще десь в голові сидить та президія?
"Як йти Хрещатиком, молоді люди виглядають і поводяться точно так, як молоді люди в Торонто чи в Нью-Йорку. А 33 роки тому того абсолютно не було. Спілкування в секторі обслуговування. Раніше всі кричали на тебе. А тепер? "Гарного вам дня, що допомогти?" Просто це змінилося. І мені часом трішки смішно дивитися, як в якомусь супермаркеті касирка мусить говорити певні слова. А я бачу, що їй не хочеться цього казати. І за виразом обличчя видно, що вона не хоче казати "Бажаю гарного дня". Але вона це робить. Дуже видна ця зміна. І візуально, і в поведінці людей. І мова тіла радикально змінилася. І це для мене великий показник також", — зазначає Марта Дичок.
"Величезна кількість речей 24 серпня 1991 року сьогодні не вкладається в уявлення більшості українців"
Станом на 24 серпня 1991 року історику, авторові фільму "Колапс: як українці зруйнували Імперію Зла" Олександру Зінченку було 14 років.
"Я не пам'ятаю 24 серпня 1991 року. Якщо події путчу я пам'ятаю похвилинно, щоб не сказати посекундно, то 24 серпня — це була окрема історія. 19 серпня мене розбудила дуже рано мама. Мені було 14 років, і я планував їхати до бабусі. Останній тиждень канікул, треба було відтягнутися по повній. І я вирішив, що не буду вже змінювати свої плани І поїду в передмістя Харкова, де я тоді мешкав. Але поки я їхав, я зрозумів, що я собі просто не прощу, бо буде там брак інформації. Я приїхав туди, забрав дідусеву радіолу і поїхав назад. Спочатку заїхав у центр Харкова. І навіть встиг на початок мітингу проти ГКЧП (Державного комітету СРСР із надзвичайного стану, незаконного органу, створеного прорадянськими консервативними заколотниками – ред.) і на підтримку Єльцина (тодішнього президента Росії – ред.). Між іншим, у Харкові, як потім з'ясувалося, був найбільший мітинг в Україні з усіх, які в ці дні відбувалися. І потім я три дні просто не вилазив з-за приймача. Вся квартира була обмотана дротами. Я зробив посилення антени, бо і BBC, і "Голос Америки" трошки приглушувалися. Не аж так сильно, але і щось вдавалося. І от всі ці дні, поки це відбувалося, просто сидів і розповідав потім рідним звіт, що "голоси" розповідали, аж до 21 серпня, коли сталося те, що сталося. Я пішов туди, куди і королі пішки ходять, і почув вже інше радіо, "Маяк". І диктор із такими інтонаціями, в яких погано приховувалися будь-які емоції, майже тріумфував і повідомив про те, що ГКЧП майже в повному складі виїхав до аеропорту. І стало зрозуміло, що вся ця історія закінчилася. Я, тріумфуючи, вибіг до бабусь і дідусів, які сиділи на лавці перед домом, і сказав: "ГКЧП провалився!" Вони на мене подивилися таким виразом обличчя, що я зрозумів, що от вони й дізналися саме зараз, що взагалі сталося. Це був трошки дисонанс. Наступного ранку я нарешті доїхав до бабусі. І наступні кілька днів відтягувався по повній програмі, катаючись по лісах, озерах, річках і де тільки можна. Я абсолютно все пропустив. Я не пам'ятаю трансляції, нічого. І це в мене була дитяча травма, що як це я пропустив ключову дату нашої історії. Мабуть, як компенсація дитячої травми, з'явився і фільм "Колапс: як українці зруйнували Імперію Зла", і книжка, яка вийшла по мотивах, і в обох цих проєктах нам вдається реконструювати буквально похвилинно все те, що відбувалося в Києві 24 серпня 1991 року", — каже Олександр Зінченко.
Олександр Зінченко. Фото: Суспільне
Почувши це все, я запитав Олександра: "Ти і справді всі наступні 30+ років, відчуваючи цю травму, намагаєшся не пропустити більше нічого?"
"Це функція історика – допомагати суспільству рефлексувати ті події, які, можливо, суспільство і не хотіло б пам'ятати так, як воно відбувалося. Бо величезна кількість речей, які відбувалися 24 серпня 1991 року, сьогодні багато в чому не вкладається в уявлення більшості. І, наприклад, коли я їжджу з презентаціями книжки зараз по різних містах в Україні, то дуже часто я бачу, що в них є дуже багато різних речей. І, наприклад, у різних містах в Україні дуже часто кажуть: "Ви так хвалите Кравчука!" Я кажу: "Я не хвалю Кравчука. Я вам розповідаю, що він зробив". Тобто насправді в нас дуже часто, наприклад, Кравчук був недооцінений в тій ситуації в 1991 році. Навпаки, в нас є кілька історичних персонажів, які дуже сильно міфологізовані та переоцінені. Але факт лишається фактом. Дійсно, нам необхідно перепрочитати наше минуле. І спробувати зрозуміти, яким же ж воно було насправді", — додає історик.
"Незалежність витала у повітрі, було зрозуміло, що імперія валиться"
Ось що розповіли про перші миттєвості Незалежності і про свою подальшу діяльність з точки зору Незалежності брати Капранови. Я все так само продовжую називати їх брати, хоча сьогодні, звісно, ми можемо говорити тільки з Віталієм Капрановим.
"Незалежність для нас почалася, звісно, з "Лебединого озера", втім, як і для більшості людей (державне телебачення СРСР на початку заколоту ГКЧП 19 серпня 1991 року транслювало цей балет – ред.). Але перед тим ми все-таки були на "Червоній Руті" в Запоріжжі. Це був великий фестиваль, ми отримали велетенське задоволення, велетенську насолоду. Тому що на той момент "Червона Рута" вже була культовою річчю. І, сівши на "Комету", ми дісталися Очакова. І зранку, як всі порядні люди, прокинулися в іншій країні. Насправді ми на той момент вже достатньо довго жили в Москві. Уже і дітей народили. А влітку приїхали до мами в Очаків. Тож незалежність ми зустріли на українській території. І вона пройшла прямо через нас, з першої хвилини незалежної України ми були з нею. Незалежність на той момент вже давно витала у повітрі. Всі про неї говорили. На парканах про неї писали. Листівки про неї розклеювали. Політики про неї тринділи. І навіть по телевізору весь час це слово згадувалось. Тому це не було несподіванкою, сюрпризом. Все до цього йшло. Було зрозуміло, що імперія валиться. І це була жирна крапка тих процесів, які починалися тоді. Розвал і старт чогось нового. Ми, звісно, розуміли, що заживемо щасливо. От прямо завтра, прямо зараз. Це я так жартую, тому що особливо не було, що їсти. Гроші, купони... Словом, була незрозуміла ситуація. Але в душі було тепло. Тому що тепер в українців нарешті з'явилася своя держава.
.jpg)
Віталій Капранов. Скриншот із відео Суспільного
І я зовсім тут не перебільшую. Ми тоді вже були достатньо дорослі, щоби такі речі усвідомлювати. Welcome to незалежна Україна. Це сталося, власне кажучи, наприкінці серпня 1991 року. І з того часу вона стала неодмінним чинником в нашому житті. Тобто ми завжди далі жили з урахуванням цього факту, що є наша країна, наша земля, наша держава, за яку ми переживаємо, за яку ми боремось, якій ми допомагаємо, чим можемо і чим не можемо. Словом, Україна стала невід'ємною частиною нашого життя. І тоді на українську ми вже перейшли на той момент. Але це був ще один стимул прагнути повернення до України, що ми й зробили, врешті-решт, за 10 років. Ми поїхали на свою рідну землю, у свою рідну державу, яка і тоді продовжувала бути нашою частиною. Так що ми народилися фактично разом з Україною як свідомі громадяни. А формальності ми оформили трошки згодом, уже на початку 2000-х, коли перебиралися в Україну і зробили всі документи, щоб отримати паспорти. Так що в нас з Україною був дистанційний роман протягом 10 років. А єдиним цілим ми стали от уже на початку 2000-х", — зазначає Віталій Капранов.
"Не вірте, якщо вам кажуть, що Незалежність далася просто так"
Серед нас сьогодні все ще багато людей, які не просто пам'ятають 24 серпня 1991 року, а які спричинилися до того, щоб незалежність стала реальністю саме тоді. Серед таких наших співрозмовників – Анжеліка Рудницька, співачка, багаторічна ведуча й авторка проєкту "Територія А", учасниця Революції на граніті.
"Ми не просто стежили за тим, як творилась на наших очах українська новітня історія, ми самі творили цю історію. У 1990-му році, у жовтні, я разом з іншими українськими студентами, яким небайдужа була Україна, вийшли на Майдан Незалежності, який на той час називався "Жовтневою Революцією" з акцією протесту. Ми назвали її "студентським голодуванням", але в історію українську воно увійшло як "Студентська революція на граніті" або "перший український Майдан". І тоді, коли хтось вам каже, що "Ой, раніше не було ніяких Майданів, Незалежність нам далася просто так", — нікому не вірте. Тому що для того, щоб українська незалежність сталася, багато людей сиділи в тюрмах, у таборах. Вони голодували під стінами Верховної Ради і на головній площі країни, ще тоді Радянської України, на Площі Жовтневої Революції. Саме студенти назвали цю площу Майданом Незалежності і територією, вільною від комунізму. Це був час великого особистого катарсису для кожного з нас, але це був і катарсис для всієї країни. І тепер, маючи вже Незалежну Україну, ми всі спільно мріємо про перемогу. Але не просто мріємо, а наближаємо її, пам'ятаючи, що ми – сильний тил сильної армії", — наголошує Анжеліка Рудницька.
Анжеліка Рудницька (праворуч) із Вікторією Радченко на Майдані Незалежності в Києві, який тоді ще був Площею Жовтневої революції, під час Революції на граніті. За 9 місяців до проголошення Незалежності України. Фото: facebook.com/AnzhelikaRudnytska
Так чи інакше виходить, що ті, хто кажуть про 91-й і пам'ятають його, сьогодні кажуть про війну, зводячи тією чи іншою лінією на внутрішній географічній мапі пам’яті ці точки.
