Ольга Бірзул і Оксана Романюк. Фото: facebook
"2022 року шок переважав над нашою внутрішньою травмою"
У соціальних мережах останніми днями точилися дискусії про межі дозволеного у демонстрації трагічних подій. Мовляв, дуже часто медіа показують надмірно жорстокі, відверті, тригерні зображення, на які боляче дивитися. Відтак виникає запитання, а чим же тоді відрізняється від медіа документальне кіно, в якому подібні сцени показувати можна? Та ще й крупним планом, і при цьому отримувати за них нагороди. Як медіа за роки повномасштабного вторгнення працюють з темою жорстокості, коли йдеться про наслідки війни?
Оксана Романюк: Ми дуже сильно еволюціонували. 2022 року ми справді починали працювати, не розуміючи, де проходять оці самі кордони. Тому ми напрацьовували їх на практиці. Наприклад, коли журналісти зайшли в Бучу, в професійній спільноті виникла велика дискусія, що саме показувати і як показувати. Також була велика дискусія в професійній спільноті, коли почали документувати випадки зґвалтувань. Особливо, коли це стосувалося неповнолітніх. Адже це дуже важливо показати і засвітити цей страшний злочин. Водночас, потрібно зберегти приватність жертви.
"Зараз ми перебуваємо у вторинній травмі"
Оксана Романюк: Я не можу сказати, що наша професійна спільнота завмерла в своєму розвитку. В цій динаміці я бачу два напрямки. По-перше, мені здається, що в 2022 році ми спокійніше сприймали фото жорстокості й частіше їх репостили. Нам здавалося це дуже важливим. Шок переважав над нашою внутрішньою травмою. Зараз ми напевно втомилися від цього шоку, і напевно ми зараз перебуваємо у вторинній травмі, травми свідка. І хочеться якось себе від всього шоку убезпечити. Отже, наша журналістика дещо розходиться з нашою аудиторією. Якби журналістика працювала сама на себе, ми, як журналісти, обмінювалися б класними документальними фотографіями, це була б одна історія. Але ж журналісти працюють для аудиторії. Тож ми повинні розуміти, як подавати інформацію, щоб цю аудиторію не травмувати.
У всьому світі зараз наростає феномен страшного чорного зовнішнього світу, коли хочеться виключити новини. Я б не хотіла, щоб таке ставалося в Україні, щоб ми забували про війну і закривалися від неї. Отже, журналістиці потрібно трансформуватися. Це перший напрямок. А другий напрямок, який я бачу, це те, що журналістам здається, ніби аудиторія читає менше новин, менше споживає візуальні образи, отже цих образів потрібно показувати більше. Шукати десь якісь вдалі історії, повторювати їх в стрічці новин. Насправді, це так не працює. Більше жесті означає – більше травми. Відтак, хочеться більше від цього закритися.
Різниця між журналістикою і документалістикою
Оксана Романюк: Окремо хочу сказати, в чому, на мою думку, полягає різниця між документальним кіно і журналістикою. В обох є дуже важлива місія. Але журналістику ми споживаємо щодня. І це, можна сказати, не наш вибір. Ми змушені її читати, щоб розуміти, як нам діяти і які рішення нам приймати щодо своєї безпеки.
Якщо ти відкриваєш стрічку новин, ти просто змушена це читати, змушена це бачити. І ти просто фоловиш цю історію, як було з історією про батьків вбитого хлопця в Києві, якого цілий день шукали під завалами. Ця історія лунала просто звідусіль з дуже потужними візуальними образами. Кожен з нас був частиною цієї історії, і ми просто не могли з неї вибратися. А в документальному кіно ти усвідомлено ухвалюєш рішення дивитися чи ні. Коли ти йдеш його дивитися, ти розумієш, що, ймовірно, винесеш звідти якісь емоції. Але ти це робиш свідомо.
Оксана Романюк. Фото: facebook/Oksana Romaniuk
Територія вдумливого спостереження
Як за ці три роки змінилася робота з досить жорстокими контекстами в документалістиці?
Ольга Бірзул: Я почну з особистого досвіду. Свого часу я втекла з журналістики для того, щоб перейти саме в документалістику. Мені подобається, що це територія вдумливого спостереження, вдумливого досвіду. Там у тебе може тренуватися і критичне мислення, і емоційний інтелект. Але мені здається, що люди не дуже вміють дивитися документальне кіно. Книжка, яку я написала, почасти це пояснює. Документалістика не є відображенням об'єктивної дійсності. Це завжди суб'єктивна версія реальності.
Класик і об’єктивність
Ольга Бірзул: Це вперше зробив Роберт Флаерті (канадсько-американський кінодокументаліст, режисер, родоначальник документального кіно - ред.) у фільмі "Наук з Півночі", коли камери стали доступними білим чоловікам, котрі поїхали в екзотичні країни і почали знімати екзотичні народи. Вони привозили це в Америку, Канаду, Європу, мовляв, дивіться, кого ми вполювали, які цікаві ці люди, які не є білими. І вже тоді вперше постали питання про етику документалістики. Також постало питання, чи це є об'єктивна версія. Роберт Флаерті цей фільм наполовину зробив постановочним. У ньому було багато неправди. Далі настає наступний етап в розвитку документалістики – це прихід до влади тиранів. Муссоліні, Гітлер, Сталін. Вони починають використовувати камеру для популяризації своїх страшних ідей, тобто, з'являється пропаганда.
І далі документалістика постійно працює на полі етики. Будь-який фестиваль документального кіно має цю дискусію. Документалісти щороку звіряють свої внутрішні годинники щодо чутливості й делікатності. І документалістам почасти щастить більше, ніж журналістам. Бо у журналістів немає на це часу. І коли несеться велика війна, коли всі вигорають і втомлюються, з'являються питання, коли нам треба поговорити. І те, що зараз в соціальних мережах існує ця дискусія, мені здається, що це наша велика перемога.
У нас із чутливістю все нормально
Ольга Бірзул: Якщо говорити про те, як працюють медіа, і як працює кіно, треба розуміти важливі нюанси. Перегляд кіно – це колективний досвід. Ми всі сідаємо в один великий зал і відчуваємо, як поряд сусід плаче. І в цей момент спрацьовують всі наші важливі інстинкти, які досі роблять нас людьми. Ми співчуваємо один одному, ми повертаємося в місце травми. Документалістика багато працює із травмоорієнтованим підходом. Зараз багато говорять про те, що ці покази потрібно робити дуже чутливими. Ми даємо аудиторії можливість зустрітися з авторами фільму і героями. Програму кінофестивалю "Докудейз" я дивилася з паузою в два тижні. Я не могла бачити стільки болю, війни і втрат. Це дуже боляче. Водночас я бачила перед кінотеатром молодь, яка між собою вирішувала, який фільм буде дивитися сьогодні. Я бачу, що вони кожен день дивляться на війну. І попри те, що у них чутливість інша, вони ставлять чудові запитання героям. Ми чуємо 10-хвилинні овації нашим військовим. І це свідчить про те, що у нас з чутливістю все нормально.
І травмоорієнтований підхід у кіно полягає в тому, що ми теж намагаємося створити оце чутливе середовище, в якому потім глядачі можуть побути в цьому стані прожиття болю, який вони побачили на екрані. А коли ти скролиш новинну стрічку, звісно, ти цього робити не встигаєш. Так працює і фотографія. Перше, що вона у тебе викликає – це емоція. Ти її перепощуєш і не встигаєш подумати. І це дуже прикро, тому що фотографи дуже стараються нас не залишити байдужими. Якби ми більше говорили про те, як працюють з нами медіа, було більше ефірів, розмов, дискусій, можливо, це б нам допомогло краще використовувати наші емоції.
Ольга Бірзул. Фото: facebook/Olga Birzul
"Спостереження за болем інших"
Не можу не згадати в нашій розмові книжку Сьюзен Зонтаґ "Спостереження за болем інших". І хоча це не найлегше чтиво, для людей, які працюють з інформацією, вона може бути настільною. Принаймні в час війни. В ній є дуже важлива сюжетна лінія про те, наскільки близько можна підпускати камери до травми, до поранень, до мертвих тіл. Авторка дійшла висновку, що чим більша дистанція до тієї країни і культури, яку знімають, тим легше підійти максимально близько. І тут ми переходимо до ще одного важливого питання, як війну в Україні показують назовні. І це питання не лише про роботу наших медійників і документалістів, а їхніх закордонних колег, яким, певною мірою, можливо й менше болить і можна підійти впритул до тих, хто щойно пережив трагедію.
Оксана Романюк: Насправді я вважаю, що наші журналісти в переважній більшості працюють досить етично. Вони точно не тикають камерою в обличчя. Вони, навпаки, всередині спільноти один одного зупиняють. Я знаю, що є дуже потужна саморегуляція всередині спільноти, коли хтось порушує межу. Насправді за ці роки ми напрацювали доволі чіткий етичний кодекс, що саме ми публічно показуємо, а що – ні. Можливо у нас колись з'явиться і своя Сьюзен Зонтаґ, яка все це опише. У нас взагалі не прийнято показувати, наприклад, тіла загиблих дітей, відірвані кінцівки в калюжі крові, не прийнято показувати людей, у яких порушено гідність або вони в стані крайнього горя чи оголені. Це вже за межами якихось етичних стандартів.
Часто правоохоронці спираються на свідчення, зібрані журналістами
Оксана Романюк: Водночас, ми не можемо зробити наш простір стерильним. Я вважаю, що метою журналістики є прагнення зробити якомога більше блага для якомога більшої кількості людей. Для цього нам потрібно документувати російські злочини і показувати їх. Можливо в майбутньому це фото стане доказом. Інститут масової інформації працює з правоохоронними органами. І багато в чому вони спираються на свідчення, зібрані і опубліковані журналістами. Підхід, мовляв, давайте не будемо травмувати аудиторію, в нашому контексті не підходить. Нам потрібно боротися, нам потрібно пам'ятати, що наш ворог – Росія. Чисто психотерапевтичний підхід в журналістиці не може працювати, тому що це вже буде загроза національній безпеці. Тому потрібно працювати за етичними стандартами і певними рамками.
Між фотографом і аудиторією має стояти редактор
Оксана Романюк: Але є ще один момент, який дещо означила моя колега, говорячи про те, що журналісти поспішають видати інформацію. Дуже важливо те, що між фотографом і аудиторією має стояти редактор, який має опрацювати цю історію і сказати, що це фото ми не публікуємо. Ми дуже закликаємо редакції до внутрішніх дискусій з приводу так званих сірих зон, коли фотографу здається, що він зняв вдалий кадр, який ймовірно принесе редакції багато переглядів. Але для аудиторії він потенційно дуже травматичний. Дуже б хотілося, щоб в редакціях були ці дискусії. Для них не потрібно багато часу. 10 хвилин достатньо для того, щоб обговорити можливі наслідки, чи сильно може травмувати це фото, чи упосліджена гідність людини тощо.
Нам сьогодні дуже важливо шукати нашу нову етику
Оксана Романюк: І насправді, коли в Києві трапилася історія, яку я згадувала на початку розмови, коли було показано дуже багато фотографій і відео про одну родину, це було доволі травматично для аудиторії. Нам сьогодні дуже важливо шукати, намацувати нашу нову етику, як нам інформувати про війну і пам'ятати, що сьогоднішня аудиторія не така, якою вона була в 2022 році. Зараз аудиторія змінилася, відтак потрібно змінювати і підходи в журналістиці. І обов'язково залучати редакторів.
Хочу теж повернутися до історії родини, яка чекала, допоки рятувальники знайдуть під завалами їхнього сина. Ці батьки зазнали зйомок впродовж цілого дня. Камери вели їх аж до того моменту, коли вони дізналися про загибель дитини. І деякі канали зняли цю мить крупним планом.
Оксана Романюк: Це зняли кілька каналів. Деякі відео були справді зняті крупним планом. Деякі знімальні групи чекали, щоб зняти це відео.
Що було помилкою
Мені здається, що в середовищі медійників такі зйомки вже не вважаються нормою.
Оксана Романюк: Я не думаю, що ця зйомка є насправді показовою. Вона є швидше винятком з правил. Ця історія наростала цілий день. Зранку фото цих батьків стало вірусним. Воно завірусилося всюди. Фото було дуже сильним. Кілька разів протягом дня цих батьків знімали. У них були дуже виразні емоційні обличчя. Потім, на жаль, була неправдива інформація про те, що їхній син вижив. Потім ця інформація була скасована. І почалися потужні емоційні гойдалки. Потім ми знову отримали відео крайнього горя цього батька.
Що ж тут було помилкою? Правило, прописане в етичних стандартах – не повторювати одну й ту ж історію, яка сильно травмує, в одній і тій же стрічці новин протягом короткого періоду часу. Ми ж отримали повторення цієї історії щонайменше п'ять-сім разів протягом дня. В результаті вийшло кілька шарів цієї травми. Тому і виникла ця дискусія. Найчастіше журналісти знімають разові історії. В цьому випадку це була не одноразова історія. Вона повторювалася і йшла по спіралі. Але вона потребує обговорення. Тому що за ці роки ми не проговорили, як повинен бути врахований контекст при документуванні і передачі інформації. В даному випадку, на жаль, контекст не був врахований.
Ольга Бірзул: Мій чоловік, відомий режисер монтажу, загинув наприкінці 2022 року. І я в стані афекту теж давала іноземним медіа інтерв'ю. І це дуже жахливий досвід. Пам'ятаю, одне відоме видання навіть не попередило мене, що це буде подкаст. І ця жінка все тягнула і тягнула з мене емоції. Я питала в неї, чи може вона припинити це робити. Я могла їй пояснити мотивацію, чому мій чоловік пішов добровольцем на війну, могла їй пояснити, чому я з нею говорила, випивши перед цим три пігулки заспокійливого. А знаєте що вона мені відповіла? Що навколо багато горя, і в Ірані вбивають дівчат. Вона сказала: "Ви думаєте, довго буде цікавість до України? От поки ви говорите, до вас є цікавість".
Те, що ми задокументували, стане основою майбутніх сюжетів ігрового кіно
Ольга Бірзул: І це звучало дуже цинічно. Я 14 років працювала в документалістиці, і мене таким не злякаєш. І я рада, що мені дуже щастить з українськими журналістами і журналістками, з якими в мене були завжди дуже чутливі розмови. І я завжди запитую, чи можу я потім перечитати готовий матеріал. Адже в моменті тебе дуже несе. Ти дуже хочеш попередити весь світ. Ти дуже хочеш передати тепло тим жінкам, які опинились подібній ситуації, розказати їм, що суспільство в травні, але є спільноти, готові підтримати і турбуватися. Люди приходять і відкривають свою емпатію, вони хочуть допомогти. Для мене документальне кіно – це заповідник, куди ми можемо прийти, помасажувати органи чуття, висловити свої емоції, поплакати, по психувати.
Я зараз часто повторюю, що не потрібно зараз знімати ігрове кіно про наші травми. Не потрібно знімати ігрове кіно про Бучу. Ми працюємо з документацією. Тому що, те, що ми задокументували стане основою тих сюжетів, які ми згодом використаємо для ігрового кіно. І що надважливо – це документація російських злочинів.
