"Острів Зміїний захищали не лише прикордонники та морські піхотинці, там залишалося кілька цивільних"
24 лютого 2022 року острів Зміїний захищали 28 прикордонників та 50 морських піхотинців. Також там залишалося кілька цивільних.
Володимир Гутник був одним із прикордонників острова, знав його, як свої п'ять пальців. Адже день повномасштабного вторгнення прийшовся на його 10-те відрядження на Зміїний.
"Народився я в місті Очаків Миколаївської області. Найбільш улюбленим заходом був похід на море. Коли батьки розлучилися, то мама перевезла мене до місця, де вона проживала, до міста Подільська. У Подільську влаштувався до локомотивного депо, працював на залізниці. І через два роки звідти мене забрали на строкову службу. Це кінець 2018 року. Прикордонна служба, як і залізниця — це ті галузі, в яких мені просто душею приємно. 5 місяців строкової служби. Підписав контракт. Коли перевели до комендатури швидкого реагування, то там ми їздили у відрядження, для посилення складних ділянок кордону. Наприклад, ще пам'ятаю, у 2021 році між Польщею та Білоруссю була невеличка "заворушка". Ми їздили туди на підсилення. На Зміїний, коли я потрапив в полон, був вже мій десятий заїзд. Ми приїжджали, тримали Зміїний під охороною, тому що це так само українська земля, яку треба захищати", — розповідає Володимир Гутник.
Олександр Куртєв, фельдшер прикордонної застави Зміїного, теж неодноразово бував на острові. Хлопець один з наймолодших його захисників. Він потрапив у полон у 21 рік.
"Я родом з міста Рені Одеської області. Батьки звідси ж. Почав я шлях в школі до 9 класу. Потім після 9 класу пішов в медичне училище, тому що мама наполягала на тому, щоб я пішов в медики. І відучився 4 роки. Потім пішов в армію на посаду фельдшера прикордонної застави. Це було у 2020 році. Потім послужив тут, і мене перевели на посаду фельдшера прикордонної застави острова Зміїний. Я перевівся і служив там шляхом ротації. Тобто, місяць там, місяць вдома. Це морське повітря. І коли ми купалися, ми бачили дно. Вода дуже чиста. Можна було ловити мідії, крабів, варити їх. Це свіжі морепродукти. Було дуже смачно. У нас були катери, і ними діставалися туди. Наш катер ішов довго, десь години три. Якщо шторм, то більше — десь годин п'ять, і тебе досить сильно штормить", — каже Олександр Куртєв.
Олександр Куртєв. Фото з особистого архіву
Острів Зміїний розташований приблизно на відстані 37-ми кілометрів від українського узбережжя. Територіально – це Ізмаїльський район Одеської області. Знали про нього ще стародавні греки. Вони вірили, що тут похований античний герой Ахіллес. Той самий, який мав лише одне слабке місце – пʼяту, через яку, власне, його й уразили. Греки збудували на острові храм на честь героя, просили там заступництва для мореплавців. Та і сам острів вони називали "островом Ахілла" або "Білим". Сучасна ж назва "Зміїний". Це прямий переклад назви острова на новогрецькій мові – Федонісі, під такою назвою острів був відомий, зокрема у XVIII столітті, коли поряд з ним відбулася відома битва османського і російського флотів. Назва, ймовірно, походить від великої кількості водяних вужів, яких раніше заносило сюди течією Дунаю. Нині ж тут цих змій майже немає.
В радянські часи на Зміїному дислокувався підрозділ протиповітряної оборони. Одразу після розпаду СРСР контроль за островом послабився через елементарну нестачу палива для кораблів та авіації. Тому в його акваторії було чимало контрабандистів та браконьєрів. Але згодом Україна взялася за Зміїний. На острові облаштували прикордонну інфраструктуру. Було збудовано спеціальний причал, тому що через скелястий берег та сильні вітри поблизу доставляти усе необхідне на острів з материка було проблематично.
У 2004 році влада Румунії звернулася до Міжнародного суду в Гаазі з питанням про статус Зміїного, який до Другої світової війни належав саме Румунії. Остання запитувала суд: це острів чи скеля. Це мало важливе значення при обговоренні розмежування континентального шельфу та виняткових економічних зон у Чорному морі. Якби Румунія довела, що Зміїний — це непридатна для життя скеля, то більша частина шельфу відійшла б їй.
На початку 2007 року на острові проживало близько 80 осіб. Це були прикордонники, науковці науково-дослідної станції "Острів Зміїний", працівники маяка тощо. Тоді Верховна Рада ухвалила постанову про надання господарським та житловим будівлям на Зміїному статусу селища з назвою Біле. У підсумку суд розмежував море з імовірними значними запасами газу та нафти приблизно посередині між лініями, на які претендували Україна та Румунія.
Попри те, що Зміїний має вигляд камʼяної брили, мешканці острова, як згадує Олександр Куртєв, намагалися вирощувати городину, тримати тварин. Основна проблема була у відсутності прісної води, її привозили з "великої землі": "Там були посади у цивільних: наглядач маяка, наглядач пірсу. Люди теж працювали, жили, в них була своя будівля, своя живність, барашки, свинки. Люди там жили, наглядали за цією місцевістю. Щось росло, а щось ні. Груша, наприклад, росла. Вона вже була там і давала плоди".
Зміїний як важлива точка спостереження за окупантами
Після анексії Криму Росією у 2014 році острів Зміїний став важливою точкою спостереження за окупантами. Адже звідси чітко проглядається західне узбережжя півострова. В гарну погоду зі Зміїного навіть можна було побачити захоплені росіянами українські газовидобувні вежі. Про свої тодішні обовʼязки згадує прикордонник Володимир Гутник: "Штат острова Змінний проводив моніторинг кораблів, які підходять до ділянки українського контролю зі сторони моря. Тих, хто хотів ввійти до Дунаю або наближався до Одеси. Взагалі острів Зміїний захоплював оглядом майже половину Чорного моря. Тобто, стратегічно це дійсно була необхідна точка. Але так виходило, що захищати цю стратегічну точку досить важко. Коли я їздив у відрядження на острів, то в мене від комендатури було інше завдання – саме захист острову. Тобто, я мав захищати підступи до суходолу. Острів Зміїний повністю стояв на дизельних генераторах. У нас не було ані можливості встановити вежу для мобільного зв'язку та інтернету, ані цивільного супутникового зв'язку, щоб зв'язуватися з рідними. Перед захопленням вже стояла вежа і був і зв'язок, і інтернет на досить високому рівні. Були натяки на те, що щось має статися. Але прямо нам це ніхто наказав. На кінець 2021 року і в 2022 у ютубі було більше проросійського контенту. Нас декілька разів піднімали по тривозі, щоб виїхати і підсилити острів. Коли вже приїхали на острів, у нас була підвищена кількість навчальних тривог", — каже чоловік.
Володимир Гутник. Фото з особистого архіву
Мешканці Зміїного розуміли, що Росія щось готує. Особливо після того, як стало зрозуміло, що біля українських кордонів зібралося 200-тисячне угруповання російських військ. Прикордонники розуміли: якщо станеться напад, допомоги чекати буде нізвідки. Надто далеко знаходиться острів.
В кінці 2021 року на Зміїному відбулися спільні навчання прикордонників з морськими піхотинцями. Відпрацьовували підсилення захисту острова в разі повномасштабного вторгнення. А вже за місяць до початку "великої війни" морських піхотинців знову відправили на Зміїний. Серед них був і Владислав Задорін з Благовіщенська, що на Кіровоградщині:
"Я в 2016 році закінчив Ульянівську гімназію. Не на відмінно, я був "середнячком" в школі, але був лідером в класі. Також займався гандболом. І всі змагання з футболу, гандболу, баскетболу, тенісу закривали хлопцями. В 2016 році, як закінчив школу, вступив до Одеського коледжу "Економіки, права та готельно-ресторанного бізнесу" на правознавство. Хоча я все життя мріяв бути коком, але батьки за мене вирішили, що мені потрібно бути юристом. Мене завжди манило море, тому я й пішов служити у морську піхоту, тому що пов'язано з морем. І певний час, навіть до того, як я приїхав до Одеси, я дуже хотів жити біля моря. Тому мене манило це. У 2018 році, як мені виповнилося 18 років, я батькам сказав: "Все, я вас покидаю, йду на свої вільні хліба, роблю закордонний паспорт і виїжджаю в Польщу". Я прожив півтора року в Варшаві, працював на складах, на різних роботах, але весною у 2019 році повернувся додому. Походив місяць і зрозумів, що немає що робити мені у цивільному житті і вирішив підписувати контракт зі Збройними силами України. Але навіть коли я вже підписав контракт, я ще вчився в Одеському коледжі. Тільки в вересні я його закінчив. Підписав контракт в кінці травня 2019 року, в 35-й окремій бригаді морської піхоти. Моя рідна одеська бригада тільки створилася. І я відразу вже двома ногами до неї застрибнув. За посадою я стрілець-зенітник, виконую завдання на різних напрямках: Донецькому, Луганському, Запорізькому, на кордоні з анексованим Кримом. І останнє завдання було острів Зміїний. Я туди потрапив 3 січня 2022 року. Чиста вода, мідії, рапани, краби бігають. Якби влітку я туди потрапив, то це був би курорт. А оскільки ми потрапили зимою, там були сильні вітри і дуже проблематично це все було. Тим паче, я хворію на ангіну часто, то для мене було важко перенести це все".
"Ми думали, що це навчальна тривога. Підготували позиції до оборони, але це було марно…"
Перед самим повномасштабним вторгненням у оборонців Зміїного почастішали навчальні тривоги. Тож коли 24 лютого 2022 року їх знову підняли о 4 ранку, військові подумали, що це навчання.
"Ми розмовляли з хлопцями про те, що Росія стягує війська, але це не вперше. Тому що вже було декілька разів, коли вона стягала війська до кордонів, аби показати, що вона може напасти і не нападала. І розраховував на те, що цей раз так само буде. Але ні, 24 лютого вони дійсно пішли в наступ. І для нас війна почалася дуже несподівано. Тому що о 4-ій ранку нас підняли по бойовій тривозі. Ми думали, що це навчальна тривога, але ні — бойова. І зробили все за інструкцією, як нас навчали. Займали на острові оборонні позиції, підготували зброю, а також безпосередньо позиції до оборони. Але це все було настільки марно, що... Якщо порівняти, то це автомат і крейсер "Москва"", — згадує Владислав Задорін.
"Оборонці острова були готові до того, що це їх останній день, вся інфраструктура була знищена бомбами"
Зранку 24 лютого 2022 року в ефірі 16 каналу – це міжнародний канал радіозв'язку, який використовується для виклику судів та подачі сигналів, російською мовою лунали заклики здати острів Зміїний: "Ви перебуваєте в повній ізоляції в зоні ураження зброї. У разі опору будете знищені. Подумайте про дітей і близьких, яким ви потрібні, які вас люблять і чекають удома живими. Це скоро закінчиться і ви продовжите своє звичне життя. Прийміть правильне рішення, залиштеся живими. Повідомте каналами зв'язку про намір співпрацювати. Припинити роботу РЛЗ та засобів зв'язку. Вишикуватися та скласти зброю".
Такі повідомлення звучали щопівгодини. Цивільним суднам росіяни заявили, що акваторія острова закрита для судноплавства. До острова підійшли ракетний крейсер "Москва" та патрульний корабель "Васілій Биков" Чорноморського флоту Росії. В ефірі 16 каналу чоловічий голос, який представився російським військовим кораблем, знову запропонував гарнізону Зміїного здатися. Після його запитання "як зрозуміли?", оборонці острова секунду порадилися, і відправили російський військовий корабель у відомий нецензурний маршрут.
Ця фраза в перші важкі дні повномасштабного вторгнення підняла моральний дух українців. А нині чи не в усьому світі її знають і вживають, щоб висловити своє ставлення до всього російського. Але військові на острові тоді навіть і подумати не могли, якого розголосу набере ця розмова.
Після такого демаршу вони очікували на негайний удар по Зміїному. Але його тоді не сталося. В ефірі знову почали лунати заклики здатися. Оскільки на острові були цивільні, то з росіянами поговорили про "зелений коридор" для них. Окупанти погодилися.
Розповідає Владислав Задорін: "Приблизно о третій годині дня з континентальної частини України прибули два українських катери, які забрали цивільних. Наш командир запропонував нам теж, хто не хоче воювати, можете залишити зброю і відправитися на континентальну частину України. У нас всі відмовились, тому що в нас всі вірні присязі, тим паче морпіхи, наш слоган "Вірні завжди". І я не хотів би, щоб на моїй сім'ї була пляма чи помітка про те, що я зрадник. Ні, я не зрадник. І тому я залишився, знав, що я помру в той день. І всі хлопці знали, що ми помремо. Але ми були готові до цього. Саме відчуття того, що це останній день, тому що у військового немає слова "останній", у нас є слово "крайній". Будь-що крайнє може бути, а от в цьому випадку це був останній день, тому що ми знали, що ми не потрапимо додому, що наші тіла не повернуть додому, що або прилетить сюди щось і нас розкидає, або якщо нас і будуть штурмувати, то наші тіла скинуть в море. Ми були все одно до цього готові. І о третій дня провели евакуацію, тільки цивільні пішли в бік України, зайшли за крейсером "Москва", на ньому піднявся червоний прапор, і він завдав удару по зміні. Там майже не було де ховатися. У погребок, де ми думали, що 10 людей туди залізе, а нас 30 залізло. По каміннях зі скель ховалися, по всьому острові, де тільки можна було. Там не було укриттів. І після цього було бомбардування острова з російської авіації бомбами. Було знищено прикордонну заставу, музей, маяк — всю інфраструктуру, тим паче військову, все було знищено бомбами".
"Після того, як цивільні відійшли, на Зміїному почалося пекло"
Рятувальні судна, які мали забрати цивільних, вивезли лише три особи. Начальник маяка і швартувальник вирішили залишитися. Після того, як цивільні відійшли, на Зміїному почалося пекло. Згадує фельдшер прикордонної застави Олександр Куртєв: "Ми чекали, що підійде "Москва", почне висаджувати десант, обстрілювати. Так відбулось, але десант не з "Москви" пішов, а з Криму на швидкохідних катерах. Вони спочатку взагалі почали транслювати: "Здавайтесь, ви оточені", І потім ми чекали. А росіяни почали бомбити нас по пірсу. "Москва" пустила торпеду. А потім три "сушки" почали скидати на нас некеровані авіабомби. І кружляти, і залякувати. Потім вони пустили три "Раптори" зі спецназом десанту. Це були заряжені хлопці з тепловізорами, з крутими снайперами. А в нас крім АК-47 нічого немає. Ми звичайні рядові, чекаємо наказу. Якби був наказ стрілятися, то ми б стрілялися. Наш начальник вирішив зберегти особовий склад. Тому що сили були нерівні. Якби ми дали бій, я думаю, що ми б когось би теж "підзняли". Але все одно залишилися б там. "Москва" відстрілювала і погрожувала. У моєму баченні, то краще б ми там відстрілювалися, ніж потрапили в полон. Бо полон – це вже взагалі інша історія, тому що я таке вдруге не пережив би".
Владислав Задорін навпаки дякує за рішення керівництва здатися в полон, хоч вони вже були готові відкрити вогонь по десантниках, які підходили до острова: "Слава Богу, що нікого не зачепило, навіть не поранило. Після бомбардування вже почало добре темніти. І нам по радіостанції сказали, що до нас наближаються два катера з десантом. І ми були готові вже приймати їх. І чекали від командира наказ про те, щоб відкрити вогонь. Його так і не сталося. І вони почали висаджуватися на острів. Це було вже о пів на п'яту вечора. І зима, рано темніє, в нас не було нічного бачення, тепловізорів і взагалі ніякого обладнання для того, щоб вести бойові дії в нічний час. І командир ухвалив рішення, щоб ми потрапили в полон, щоб зберегти наші життя. Тому що він порахував так, що нічого не може бути цінніше, ніж людське життя і людський ресурс. І я їм дуже вдячний за це рішення, що я можу зараз вільно розмовляти, подорожувати, висловлювати свої думки, допомагати іншим полоненим хлопцям. Ми могли просто померти там, і це б нічого не вирішило, тільки ускладнило б життя моїм батькам і батькам хлопців, їх рідним".
Рідні захисників Зміїного згадують, що в день повномасштабного вторгнення вони телефонували їм двічі. Зранку і перед масованим обстрілом – попрощатися. Потім зв'язок з островом зник. Того ж дня президент України Володимир Зеленський повідомив у своєму зверненні, що оборонці Зміїного загинули.
Як захисники Зміїного потрапили в полон
Відтак 24 лютого 2022 року після закликів, на які захисники відповіли відомою фразою, Зміїний було шквально обстріляно з авіації та кораблів, через що повністю зник звʼязок з островом, усі вирішили, що військові там загинули. Насправді, в той час, коли вся Україна їх оплакувала, захисники Зміїного лежали 12 годин на холодному пірсі обличчями донизу.
Згадує морський піхотинець Владислав Задорін: "Ми лягали на пірс лицем до бетону. Це по всьому пірсу ми лежали. І під час шторму з пів на п'яту вечора до пів на п'яту ранку ми лежали на цьому пірсі. Поки вони обшукували весь острів, шукали щось цікаве, тому що вони почали з наших кімнат, забирали наші ціні речі, усі ноутбуки, телефони. Втім дуже лояльно до нас поставилися, тому що нас брали Сили спеціальних операцій Росії. Ніхто нас не бив, не принижував. Все було по регламенту і по статуту. Коли військовий військового бере в полон, він проявляє військову повагу, тому що розуміє, що він такий же військовий, і він виконує завдання і накази. Це те саме. Тільки дурники не можуть зрозуміти того, що є негласний кодекс військового".
Для того, щоб забрати тіла захисників Зміїного, яких вважали загиблими, з материка надіслали цивільне рятувальне судно "Сапфір". До острова їм вдалося підійти 26 лютого 2022 року. Там екіпаж також взяли в полон. Того ж дня українці дізналися, що морські піхотинці, прикордонники та кілька цивільних зі Зміїного живі. Їхні рідні побачили пропагандистський сюжет на російському каналі, що острівний гарнізон перевезли до Севастополя. Через місяць, 27 березня 2022 року, в інтерв'ю опозиційним російським журналістам президент України Володимир Зеленський заявив, що частина прикордонників загинула, частина потрапила в полон, полонених згодом обміняли на російських окупантів.
В Севастополі, куди спочатку відвезли захисників Зміїного, як відзначає Владислав Задорін, до них ставилися досить непогано: "У Севастополі дуже добре до нас ставилися. Давали камбалу, каші, йогурти, телевізор був, душ. Ми вільно пересувались військовою казармою. До того моменту, поки нас не посадили в автобус, привезли в Сімферополь, посадили в військовий літак, і доправили в Курськ, коли нас передали у Федеральну службу виконань покарань. Там почалися каруселі. Вже було страшно, тому що вони відбивали все. Це Сімферополь, Курськ, Шебекіно, Старий Оскол, Валуйки, Олексіївка, Курськ. Це все місця, де я і мої хлопці перебували. Хоча Зміїний багато куди порозкидали. По різних місцях".
Після того, як захисників Зміїного перевезли з Криму до Росії, почався найважчий для них період. Умови час від часу змінювалися, бо бранців кілька разів переводили до різних місць увʼязнення. Десь було погано, а десь було ще гірше. Говорить прикордонник Володимир Гутник: "У Валуйках просиділи з квітня до вересня. За весь час полону це був найважчий період. Там було найжорсткіше ставлення, найгірше харчування. Трохи змінилося, коли почали виходити на швейний цех. Там нараховувалася якась сума і нам приносили солодке, хоч трохи підʼїли. Якщо на 30 чоловік було 2 картоплини порізаних, то це вже було ого, як ситно. Коли почали працювати, до нас поліпшилося ставлення. Але це не скасовує того факту, що до нас приходили для того, аби насипати їжу, поїсти, помити посуд і приготуватися. Нам давали дві хвилини на 30 осіб. Я перепрошую, але це неможливо. Ті, хто мав хоч якесь татуювання, — це був один з приводів, аби доколупатися. "А що це татуювання значить? Ні, це значить ось це. Ні, будеш за це відповідати". І били, і шокерами заряджали після бані. Було таке, що виходили на прогулянку, і на єдиний прохід, через який ми маємо проходити, стравлюють собаку. Вона ще на привʼязі, але її максимально близько підводять до хлопців. Декількох хлопців собака встигала схопити і потріпати. Після Олексіївки, я там пробув 2 роки і 2 місяці, я потрапив до Тули. Тульська область, місто Донське. Так вийшло, що цілу добу стоїш, о 6 ранку підйом, о 10 – відбій. Весь цей час стоїш. Присісти можна лише на прийом їжі або щоб почитати книги. Була година на читання, радянські книги".
"Це все було, як страшний сон"
Згадує про полон, як про страшний сон і фельдшер прикордонної застави Олександр Куртєв. Те, що він був медиком тільки погіршувало ставлення окупантів. Мовляв, "якщо ти лікар, чому у тебе в камері хворі?".
"Я не був до такого готовий. Мені 21 рік, я потрапляю в російську тюрму. Це такий собі фільм. Почали не годувати, бити, розтягувати. Ніякого зв'язку, жодних новин. Це було СІЗО. А потім нас перевезли в Валуйки. Там взагалі було пекло. Росіяни почали по-справжньому нас бити, шокерами нас. Раціон… Водичка така. 150-200 грамів. І плаває там одна картопля. А також ложка-дві рису, який злипся, без смаку, без солі. Чай теж без цукру, пів кружки. І шмат хліба. А потім нам не давали навіть і це їсти. Є така процедура, що вони витягують всіх з камер і проводять обшук. І поки вони проводять обшук, спецура стоїть на коридорі і наглядає за вами. І поки наглядає, вона вам розтягує ноги, як на шпагат тільки біля стіни. Витягували мене, питали, що за посада. Я кажу, що медик. Хлопці хворіли, тому що не було вітамінів, нічого не було. І вони почали мене бити, мовляв, "ти же медик, лікуй своїх". Анальгін від усього. Іноді літнім від тиску вони давали. Коли критично щось гниє на ногах, то теж давали мазь. Коли щось критичне відбувається, тоді вони лікують. А якщо щось несерйозне, то вони давали від цього анальгін. Був барак в Олексіївці, там було десь 120 осіб. Там зимою не тепло, а холодно. Влітку дуже жарко і пліснява повсюди. Це типу довга коробка, поділена на дві частини, колонами. Колонами поділені. І з одного боку люди повсюди. І з іншого боку. І всі дуже близько один до одного, тому що 120 осіб — це багато. Трошки ближче до наглядача — є туалет, краники, рукомийники. Мило було, господарське, але воно так смерділо, що жах. Наче після собак дохлих".
Володимир Гутник теж відзначає, що медична допомога в полоні майже не надавалася. У нього там розвинувся апендицит. Але операцію чоловіку зробили лише, коли апендикс лопнув. "Мене з Валуйок до Олексіївки відправили з половиною тіла в гнійниках. Хлопці, які приїхали до Олексіївки, також зі мною, 15-20 осіб, підхопили коросту. В Олексіївці нас почали від цього лікувати. Стосовно Олексіївки, в мене 7 місяців не могли діагностувати апендицит. Годували ферментами, аби потроху заглушити. На те, що я казав, що в мене зі шлунком біда, в мене болить, вони ніяк не реагували. І один зі співробітників спецназу почув, що я три місяці ходжу і звертаюсь до їхніх медиків, то він зарядив шокером. Потім, на сьомий місяць, коли в мене розірвався апендицит, я позеленів, і мене, як вужа на петельні, почало викручувати, то викликали швидку. Швидка приїхала дуже швидко. Вирізали успішно, але догляд після цього був поганий. У мене зняли шви, і після цього сам шрам розпався. Він загоювався вже заново, келоїдний рубець. У мене в тому місці грижа. Мені пояснили, що воно спочатку зажило келоїдним рубцем, але потім приїхав самий співробітник спецназу, і на останніх його змінах дав посилене навантаження. І вийшло так, що в той момент у мене вилізла грижа".
"У російському полоні ти безправний"
Настільки жахливо було в російському полоні, ілюструють фізичні зміни, які сталися з Владиславом Задоріним. В полон він потрапив з вагою 120 кілограмів. А через 679 днів його звільнили вдвічі легшого. Чоловік втратив 60 кілограмів ваги. Коли він повернувся додому, то навіть не відчував болю – настільки був знижений поріг чутливості через постійні тортури.
"Основну масу всього свого скидання ваги я втратив в Курську, тому що там не давали нам їсти. Ми їли мишей, слимаків, червʼяків, туалетний папір, господарське мило навіть намагались їсти. Тому що не було нічого їсти, давали три шматки чорного хліба вперемішку з опилками або піском. І це все їжа. Постійно били, на допитах голки засовували, пляшки об голову розбивали, собак спускали. Я рік не виходив майже з камери, крім допитів. На прогулянки не виводили, раз в тиждень виводили в баню, тобто давали одну хвилину на покупаться і все. Це достатньо, щоб голову намочити і просто облитися водою, те саме, що я міг би зробити в камері. Всі хворіли на коросту, туберкульз, тому що неналежні умови, медицини немає, "Червоного Хреста" немає, відповідних органів, які спостерігають за дотриманням прав полонених теж немає. Ти там безправний, привид. Ти там ніхто і звати тебе ніяк. Тебе якби вбили би, то нічого, вбили і вбили. За тобою немає спостереження. Я навіть не знав, який у мене статус. Мені два рази приносили, один раз в Олексіївці, і один раз в Курську, російський паспорт, який вони зробили і обіцяли, що якщо я прийму цей паспорт, то в мене буде все добре в житті. Я два рази відмовлявся від російського паспорта, і отримував дуже сильно за це. І мене тримало те, що в вдома сім'я. І я не зрадник своєї країни. Вони шукали, можливо, слабших людей, чи фізично, чи психологічно. Ті, хто були психологічно слабші, чи прогиналися під них, йшли на співпрацю з ними. Вони були "шестірками" в камерах", — розповідає Владислав Задорін.
"Ми навчилися читати поміж рядків і знаходити, де була правда"
В деяких місцях утримання полоненим дозволяли дивитися телевізор. Звісно, це були пропагандистські російські канали, але бранці навчилися фільтрувати інформацію і хоча б приблизно знали, що відбувається. Згадує Володимир Гутник: "Це було в Олексіївці. В перші півроку, коли ми там були, заборонено було. Ми до начальника зверталися, нам дозволили ввімкнути телевізор. Це була хоч якась можливість знати, що коїться у світі. Через їхню призму. Але якщо спочатку було трохи важко об'єктивно шукати, що коїться, то потім ми навчилися читати поміж рядків і знаходити, де була правда. Нам перемкнули "Росію 24" на дитячий канал, на "Карусель", коли "вагнерівці" пішли проти Росії. Нам тоді на два-три дні перемкнули на мультики. Тоді дійсно сподівалися, що ПВК "Вагнер" стане на бік України. Тільки вони "заїкнулися" в новинах, то нам одразу перемкнули канал, і ми не мали можливості ще дізнатися. Потім ми подивилися, що Україна зайшла в Курську область, то був окремий цирк. Путін сказав, що будуть пропорційно відповідати. І все, що нам зробили, це взяли і забрали телевізор. У нас телевізора після цього довго не було. До нас заходили, питали, які новини ми знаємо. Ми сказали, що наших з Курська так і не вигнали. Вони спитали, а звідки ви знаєте? — Так нам телевізор так і не повернули. До нас в травні 2024 року завезли хлопців, які потрапили вже після нас в полон. І ми вже від них дізнавалися, що коїться в Україні, які в нас новини. Ми цікавилися геть усім. Починаючи від цін на паливо, закінчуючи тим, що коїться в нашому шоу-бізнесі. Ми цікавилися новинами з Батьківщини".
"Допити були приводом, щоб привезти нас і побити"
Про те, що справи в України на полі бою не на стільки погані, як хотілося б окупантам, полонені здогадувалися через хвилі ненависті і тортур. Якщо більше бʼють – значить, десь українці пішли в наступ. Владислав Задорін розповідає, що наглядачі взагалі постійно говорили, що України уже нема, що захоплені і Одеса, і Київ. Але коли приходили нові полонені і розповідали справжні новини, це окриляло.
"Це нам давало сили навіть боротися на їхній території. Мені б побільше сили, більше жиру підшкірного, я б вже готувався до втечі звідти. Були думки, що мені потрібно звідси втекти і вижити, якщо потрібно, то вбити начальника чи наглядачів. Будь-яким чином, але врятувати своє життя. Якщо спочатку допити були на військову тематику, зокрема де стоять війська, які частини стоять, то потім росіяни заради задоволення приводили на допит, били, питали тупі речі: чим мама займається, чи ти любиш ковбасу, чи цукерки любиш. Це просто був привід, щоб привезти нас і побити. Потім ми помітили тенденцію, що кожний місяць вони міняються. Спецназ, наглядачі і слідчі міняються раз у місяць. І приїжджає слідчий, нове молоде покоління, яке вчилося, практикувалися, як правильно допитувати військовополонених, злочинців, куди правильно бити, щоб не було синців, як можна відбити нирки. З ким я тільки не спілкувався – одне й те саме. Ті самі побиття, ті самі приниження, електрошокери, згвалтування, кастрації – все було", — зазначив Владислав Задорін.
"Окупанти прагнули дізнатися, хто вказав напрямок руху крейсеру "Москва""
Окремий вид допитів – це намагання окупантів дізнатися, хто ж сказав ту славнозвісну фразу, адресовану російському військовому кораблю. Допитували кожного і неодноразово. Полонені українці, яких поневолили пізніше, розповіли захисникам Зміїного, що ця фраза – повсюди, вона стала мемом і гаслом, а самі вони – справжніми героями. А той самий крейсер "Москва", гордість російського флоту, після удару по ньому українськими крилатими ракетами "Нептун" затонув 14 квітня 2022 року.
"Мене особисто вісім разів возили на аудіоекспертизу в різних місцях, де я перебував. І давали мені книжки, російські казки, де я читав, я з першого разу зрозумів, що вони шукають за цю фразу, тому що нам сказали перед цим за "руский воєнний корабель", що шукають, що до чого. Я кожен раз змінював голос, темп. І все робив для того, максимально це все прикрити. Але ми не будемо розкривати ніяких карт, хто кого послав, тому що є ще наші хлопці, які перебувають у полоні. Тому чекаємо їхнього повернення, — каже Владислав Задорін.
Владислав Задорін. Фото з особистого архіву
"Дуже часто згадую, як ти їдеш, бачиш українські прапори і людей, які радіють, що ти вдома"
Володимир Гутник провів в неволі 2 роки і 10 місяців. Владислав Задорін та Олександр Куртєв – майже 2 роки. Кілька разів хлопцям натякали, що їх везуть на обмін, але повертали назад в камери. Тож бранці намагалися не дуже радіти, коли йшли чутки про звільнення. Але якісь дані, номери телефонів рідних тих, з ким були в полоні, намагалися запамʼятати, щоб потім після можливого звільнення передати звісточку від них.
"2 січня прийшли росіяні і кажуть: "Говори свій розмір ноги, штанів тощо". Я сказав. Хлопці одразу почали, що все, їдеш на обміни. Я не вірив, а потім вночі прийшли маски-шоу і сказали збиратися. І все, я поїхав. З мішком на голові. Це був барак в Олексіївці, там було близько 120 осіб, і я один поїхав. На жаль. Мішок зняли вже в автобусі біля пункту пропуску, де був обмін. Це Колотилівка, Сумська область. Вони там нас міняли тоді. Це був вечір, вже було темно. Це було класно. Дуже часто згадую, тому що ти їдеш, бачиш прапори, людей, які радіють, що ти вдома, це не передати словами. Фізично є проблеми, відбита спина, хребет, ноги, новоутворення, зір, ніс, я не міг дихати, зробив операцію. Серйозним було психічне захворювання. Сидів на таблетках, які з мене робили овоча. Антидепресанти, транквілізатори. ПТСР. І два-три місяці я в "панічках". Жив в Києві, поки проходив реабілітацію. Після реабілітації я пішов служити далі. Потім поїхав в Іспанію, тому що запропонували реабілітацію бойових медиків. Психологічне розвантаження. До цього ми ще поїхали з дружиною в Карпати", — каже Олександр Куртєв.
Нині Олександр Куртєв вдома у рідному Рені. Він одружився з коханою Ярославою, яка під час полону ходила на всі акції, щоб Олександра швидше звільнили. У грудні у пари народився малий Назарчик. Медик вирішив відкрити бізнес – має магазин шин та дисків, а також намагається налагодити шиномонтаж.
Володимир Гутник теж досі відновлюється після полону. Каже, одразу після звільнення організм впадає у стан ейфорії і всі проблеми зі здоровʼям важко оцінити. Але вони точно проявлять себе пізніше. "Я досить довго спав лише по дві години. Я з першого дня приїхав і не міг спати. В мене організм кричить: нащо ти так багато спиш? Тобі досить. Іди, іди щось роби. Я певен, що зараз йдуть обміни і що хлопці також будуть слухати це. Тож не махайте на себе рукою в перші місяці після полону. Зараз я вже у відпустці. Я два місяці був на лікуванні. Полікувався в Києві, у Львові. Після цього я трохи походив на службу. Це було моє бажання. Я зараз до хлопців приїхав, яких нещодавно поміняли. Я розумію, як ця моральна підтримка необхідна", — каже чоловік.
Володимир Гутник планує навчатися на психолога. Хоче фахово допомагати військовим з ментальними проблемами подолати їх. Також у мріях Володимира створити сімʼю, кохана дівчина в нього вже є.
У Владислава Задоріна після звільнення лікарі також виявили і зафіксували численні недуги, набуті в полоні. Військовий побував у Литві, де намагався відновитися як фізично, так і психічно. Після повернення додому отримав інвалідність та звільнився зі Збройних Сил України. Але, як він сам каже, його боротьба не закінчилася: "Я – амбасадор проєкту "Break the Fake", який спеціалізується на протидії російській дезінформації в Україні та Європі. Наш проєкт проводить адвокаційні поїздки в різних країнах, зараз за моєю спиною 15 країн, де слухачі наших робіт — це парламентарі, високопосадовці, майбутні політики та громадяни, які хочуть бути обізнаними, як протидіяти російській інформації. Ми навчаємо, у нас є фактчекери, які аналізують інтернет і виявляють джерела, звідки йде російська дезінформація. Відтак ми надаємо відповідним службам інформацію про те, що є джерело, заблокуйте".
У квітні, травні і червні 2022 року українські війська завдали численних ударів по окупованому Зміїному. 30 червня 2022 року російський гарнізон було поспіхом евакуйовано, 126 днів російської окупації завершилися. 4 липня українські військові загалом завершили звільнення острова і повернули на Зміїний український прапор. Офіційно повідомили про встановлення прапору України 7 липня. Станом на початок липня 2025 року в російському полоні залишався ще один із захисників Зміїного — прикордонник Віталій Гиренко. Через 2 місяці після того, як його взяли в полон, у нього народився син Дмитро. Віталій Гиренко за весь цей час бачив його один раз по відеозвʼязку.
