Руслан Мирошниченко, позивний "Санта" в студії Українського Радіо
"Шила в мішку не сховаєш"
Руслан Мирошниченко: "Я народився в селі Абрамівка Машівського району Полтавської області в 1969 році в родині військового. Батько служив. Батько закінчив Харківський університет історичний факультет. Пройшов військову кафедру, починав службу в Луганській мотострілковій дивізії. Мама з Лисичанська. Обидва з Полтавщини. Але мамині батьки в 50-х роках, тоді був такий тренд, після Другого світової війни поїхали на відбудову Донбасу. Тобто, це відбудова шахт, будівництво шахтарських поселень, містечок, відбудова промисловості тощо. І мамині батьки відбудовували Костянтинівський цегельний завод. Потім опинились на Луганщині під Лисичанськом в містечку Новодружеськ. Але немає вже бабусі і дідуся, і будинок зруйнований в Новодружеську. Я був там у червні 2022 року, ми боронили Новодружеськ. Я бачив, що там від будинку залишилась. Приліт був. Мама навчалася в технікумі в Харкові, тато вчився в універі, познайомилась, з'явився я на світ. Потім вже було логічно, коли я закінчував школу, тобто питання не було – поступати у військове училище чи ні, це було за замовченням. Питання було, куди? Тато тоді був, до речі, заступником кафедри марксизму-ленінізму в артучилищі і батьки так собі вирішили, що я обов'язково туди поступлю. Це ж логічно, поступити туди, де тато працює, все схоплено і гарантовано я поступлю. Але я вирішив по-іншому. Цікаво, чому Київ? Логіка була дуже проста. Ми українці? Українці. Київ – столиця України? Хочу до Києва. Куди? От, начитався книжок, надивився фільмів – хочу стати військовим розвідником. І так я поступив у Київський загальне військове училище на розвід факультет".
У 1990-му році Руслан Мирошниченко закінчив навчання і його відправили служити на Кавказ. Військовий каже, що туди відсилали усіх, кого вважали "неблагонадійним". А він слухав радіоголоси з Заходу, читав заборонену літературу, дружив з "Молодими рухівцями". У 1991 році Руслан Мирошниченко написав рапорт про те, що бажає служити у Збройних силах уже незалежної України. За розподілом потрапив у тодішнє Київське танкове училище, став курсовим офіцером. Тоді військовий інтенсивно почав вивчати мови – англійську і, як не парадоксально, українську, якої тоді майже не знав.
Руслан Мирошниченко: "Сам розвідфакультет Київського загального військового училища, був відомий тим, що до 1988 року випускав офіцерів, референтів, перекладачів. Тобто, рівень викладання іноземної мови був дуже високий. Причому викладали не тільки європейські мови, а й китайську, наприклад. Тобто, була ціла рота, як ми їх називали, "китайці". Був навчальний батальйон курсантський, він складався з трьох рот – рота повністю англійська, де вивчали англійську мову, рота змішаних європейських мов (французька, англійська, німецька, іспанська) і окрема рота – китайська. Коли я поступав у 86-му році, то для нас була розроблена окрема програма, яка була заточена саме на виконання бойових задач в Афганістані, більш прикладна. Ми жартували – краще б пожертвували вищою математикою чи "сопроматом", які, як ми вважали, не потрібні військовому розвіднику. Але жертвою стала іноземна мова. Тому, коли я випускався, я "на трієчку" нею володів. Потім потрібно було самостійно працювати над собою. Я це робив. І взагалі для мене був такий виклик, завдання, яке сам собі поставив – опанувати українську мову. Я не володів українською мовою взагалі. Я ж вчився в радянських російських школах по місцях служби мого батька. А оскільки тато був "марксист-ленініст", то він був під мікроскопом і, напевно, уникав спілкування українською мовою навіть вдома. Тому я опановував українську самостійно. Дякую своїй дружині. Вона була моєю вчителькою української мови. Я в народознавчій світлиці в танковому училищі позичив "Історію України" Ореста Субтельного. Це був мій перший підручник історії і мови. І диктанти, твори – все по історичних періодах нашої держави. На четвірку здав іспит в Дипломатичну академію. Але оскільки я ще був не в змозі висловлювати думку, то я не поступив. Сказали мені: "ще не готовий, вчи далі".
Руслан Мирошниченко, позивний "Санта". Фото: facebook/ruslan.miroshnichenko.9081
"Ми створювали пул підготовлених офіцерів державної політики і нам вдалося це зробити"
Згодом Русланові Мирошниченку запропонували службу в управлінні зовнішніх зв'язків Генерального штабу Збройних Сил України. Стажування почалося у 1997 році. Саме тоді була підписана Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО. Пізніше Руслан Мирошниченко перевівся в командування Сухопутних військ в управління міжнародного співробітництва. Саме за його ініціативи там почали багатоступенево готувати офіцерів суто для участі в миротворчих операціях.
Руслан Мирошниченко: "Логіка була в тому, що саме Сухопутні війська мали найбільше навантаження з точки зору участі України у миротворчих операціях. Тобто, контингенти, які відправлялися за кордон (на Балканах, в Африку, формувалися здебільшого Сухопутними військами. Навіть вертолітні загони. Переконати командувача – це одне, поставити його підпис на план – це інше. А саме челендж був у тому, щоби дійсно… Це ж багаторічна програма, я пам'ятаю, перший пул був десь 54 людини. І це процес відбору кандидатів. Це означає, що комбриги виділяють людину, яка через два роки циклічної такої підготовки потрапить до миротворчої операції. А де, пробачте, корупційна складова? Це ж був бізнес того часу в певному сенсі, щоб потрапити у миротворчу операцію. На жаль, були такі ганебні випадки. Тобто, цей план був бомбою уповільненої дії, який повністю бив по "хвостах", корупціонерах. Тобто, ми створювали безкоштовно, відповідно до планів реалізації державної політики, пул підготовлених офіцерів. І нам вдалося це зробити. Ми підготували не всіх 54 людей, їх було трішки менше, але все ж таки вдалося все зробити. Іноді командири відправляли на навчаня тих, хто їм не потрібний. Були і такі випадки. Ми їх відсіювали. Вдачею було, коли дійсно талановита людина, розумний, грамотний офіцер отримував шанс пройти таку підготовку. У 2003 році ми всі зрозуміли, що ця програма була потрібна і вона спрацювала. Тому що в 2003 році було ж ухвалене рішення про відправку українського контингенту в Ірак. Я теж там був. І тоді, до речі, Україна теж постала перед таким викликом. Ми були другим за чисельністю контингентом у складі багатонаціональної дивізії "Центр-Південь", яку, до речі, США доручили формувати полякам. Поляки були нашими адвокатами, лобістами України і щодо євроатлантичних процесів, і в контексті саме участі в Іраку, в операції. Найбільший контингент у складі дивізії був, звісно, польський. Ми були другі за розміром. Відповідно саме українцям було запропоновано десь 56 посад у складі багатонаціональної дивізій. В різних відділах, секція, які Україна змогла задовольнити тільки половину – 26 посад. Але за цих 26-ть, хто поїхав, не було соромно. Вони пройшли ту саму багатоступеневу підготовку. Це люди, які вільно розмовляли англійською мовою і функціонували англійською мовою як штабні офіцери".
Руслан Мирошниченко, позивний "Санта". Фото: facebook/ruslan.miroshnichenko.9081
"Потім сталося, що сталося"
Тоді ця програма дозволила підготувати чимало офіцерів, які брали участь спочатку в миротворчих операціях за кордоном. А у 2014 року вони стали на захист України під час Антитерористичної операції.
Руслан Мирошниченко: "В Україні формувались об'єднані сили швидкого реагування за стандартами НАТО. Це був спільний українсько-американський проєк. Це передбачало формування Об'єднаного оперативного командування (ООК) Збройних Сил України. До речі, генерал Сирський був керівництвом цього ООК певний час. Тобто, ті люди, які потім командували і Сухопутними військами, як генерал Попко, генерал Сирський, пройшли через оці процеси. У період 2007-2008 років був створений центр комп'ютерного моделювання спільно з нашими американськими партнерами. Тобто, були дуже потужні процеси дійсно спрямовані до інтеграції наших оборонних структур, збройних сил для набуття спроможності нашими підрозділами дійсно брати участь у спільних операціях. Потім сталося, що сталося. Ми пам'ятаємо, хто прийшов до влади. 2009-2010 роки, всі програми були згорнуті, стали проводити українсько-російські навчання військові".
Відрядження в Ірак
Руслан Мирошниченко брав участь у стабілізаційній операції в Іраку в 2003 році. Українці отримали свою зону відповідальності у провінції Васіт під польським командуванням.
Руслан Мирошниченко: "Задачею контингенту було забезпечення миру та спокою в провінції. Це охорона об'єктів, недопущення бандитизму, допомога у відновленні цивільної інфраструктури. Дуже потужний підрозділ цивільного і військового співробітництва нам вдалося сформувати саме в провінції Васіт, завдяки ефективній діяльності якого багато цивільних об'єктів було відновлено. Це школи, дороги, системи водопостачання, каналізації, бо сама болюча сфера була саме ця – каналізація і вода. Чиста вода. І саме на це був зроблений акцент, щоб не допустити хвороби, антисанітарію тощо. Шпиталі, звісно. І такий напрямок, як заклади освіти, дитячі садочки, школи. Все це відновлення інфраструктури відбувалося за кошти, експропрійовані в режиму Саддама Хусейна. Цікавий факт – коли був повалений режим Саддама, хтось залишив країну, хтось пішов в партизани, хтось потрапив до в'язниці Абу-Грейб, у певний момент місцеве населення відчуло безвладдя і більше 80% об'єктів цивільної інфраструктури було просто розтрощено самими місцевими. По цеглинці, на будівництво своїх власних будівель, на власні потреби. Просто влади немає і все. Це була така троща. Я був там з серпня 2003 по лютий 2004 року. Тут ще треба сказати, що до відрядження в Ірак у мене була задача розгорнути групу взаємодії в Варшаві, в Генеральному штабі війська польського. Функцією цієї групи було фактично забезпечити належну координацію цих процесах формування нашої бригади у складі багатонаціональної дивізії".
Руслан Мирошниченко говорить про іракського диктатора Саддама Хусейна, який був повалений в квітні 2003 внаслідок війни США в Іраку. Також він згадує правлячу партію за часів диктатури – Баас, що в перекладі означає Відродження. А ще говорить про сумнозвісну в'язницю Абу-Грейб, неподалік Багдада. За часів диктатури Саддама там тримали, катували і страчували політичних противників. Із 2003 року її використовували американці і з нею був пов'язаний скандал з тортурами в'язнів. У 2006 році Абу-Грейб передали новому уряду Іраку, в'язницю остаточно закрили в 2014 році.
"Ми намагалася показати людяність людини у пікселі"
Після повернення з Іраку військовий зізнається, що деякі управлінські рішення в Збройних силах його розчарували. У 2005 році він звільнився. 13 років працював у цивільній сфері, займався зовнішньоекономічними відносинами. Серед іншого очолював Торгово-економічну місію України в Кувейті. Згодом Руслан Мирошниченко зрозумів, що не хоче більше мати справи з державними структурами. Почав займатися бізнесом. Продавав труби нафтові і газові труби в країнах Африки та Близького Сходу. Певний час розвивав бізнес одного з українських виробників в Іраку. Це дозволило Русланові мати можливість активно допомагати військовим, коли почалася російсько-українська війна.
Руслан Мирошниченко: "У 2014 році почалася війна, я був ще на контракті в Іраку. Я завершив його за своєю ініціативою в 16-му році. Цей період, 14-15-16-й, ми з дружиною активно брали участь у волонтерстві. Я міг собі тоді це дозволити, враховуючи сферу своєї діяльності. Допомагали хлопцям і оптикою, і іншими засобами. А в 2016 році я ухвалив рішення завершити контракт. Контракт був завершений і ми з дружиною поїхали на Схід. Це були гуманітарно-просвітницькі проєкти в Луганській області. Це було за власні кошти фактично, за власної ініціативи. Це були і уроки мінної безпеки, і нам тоді вдалося ініціювати програму лідерства молодіжного для старшокласників. Вдалося залучити кошти НАТО на програму молодіжного лідерства в трьох школах – дві школи Лисичанську і одна школа в Чернігівській області на кордоні з РФ. І оцей період, 2017-2018-ий, це моя діяльність громадська. Плюс проєкти були спрямовані на те, щоб підняти імідж Збройних сил України. Ми обирали об'єкти для відновлення, наприклад, відремонтувати дитячий садочок, дах школи. Ми шукали кошти у донорів, трішки своїх додавали і залучали підрозділи Збройних сил України до цих проєктів. Військові теж своїми ресурсами допомагали. Це були такі спільні зусилля. Звісно, це супроводжувалось і висвітленням, і інформаційною підтримкою. Ми активно працювали з медіа, які були представлені в Луганській області, намагалася показати людяність людини у формі, людини у пікселі. У тому числі святкування Дня звільнення Лисичанська, бо цей парад звільнень по Донецькій Луганській області... Святкування цих дат було потрібно у сенсі національно-патріотичного виховання, у сенсі роз'яснення молоді, чому це відбулось, за що війна, що трапилось. Бо російська пропаганда працювала і працює дуже потужно. І неабияких зусиль потрібно було приділити саме розвінчанню міфів. Люди ж були в телебаченні, супутникові антени були направлені на схід. Але ми через дітей, через роботу зі старшокласниками, через просвітницькі уроки, через зустрічі з ветеранами АТО, з військовими, з цивільними патріотами, волонтерами.. Пасіонарних особистостей на Луганщині та Донеччині було дуже багато".
Але, як зазначає Руслан Мирошниченко, найкращим просвітництвом для населення прифронтових регіонів були реальні справи – коли приїхали українські військові і погасили пожежу, відремонтували школу чи надали невідкладну медичну допомогу. Організацією таких заходів також займався Руслан Мирошниченко.
Руслан Мирошниченко приїхав з освітньою програмою "Розвиток Молодих Лідерів" в Семенівку на Чернігівщині. Грудень 2018 рік. Фото: facebook/OksanaGrygorievaUA
"Боротися треба не лише на полі бою, а й за уми і душі молоді"
У 2018 році Руслан Мирошниченко відновився в армії. Йому запропонували очолити Службу цивільно-військового співробітництва в Сухопутних військах Збройних Сил України. Тепер повернення довіри населення до армії перестало бути для Мирошниченка волонтерською справою, це стало його прямим обов'язком. Росіяни досі проводять агресивну пропагандистську кампанію, яка здебільшого ґрунтується на фейках. Руслан Мирошниченко ж намагався просто поширювати правду. Усі розуміли, що боротися треба не лише на полі бою, а й за уми і душі молоді.
Руслан Мирошниченко: "Дуже багато було таких інформаційних проєктів. Ми подружилися з Центром безпеки інформаційного простору – державне підприємство при Мінкультури та інформаційної політики. Разом з ними ми зробили шикарні проєкти. Наприклад, "Феї та лицарі", фотовиставки, потім це вже трансформувалося в білборди – зображення дітей і наших ветеранів. Ветеранів в лицарських обладунках. "Ваші лицарі завжди на захисті" – це інформаційні такі кампанії. Організовували конкурс плакатів. Малюнки переможців конкурсу трансформовувалися в білборди по всій України, тоді дитина бачила своє визнання на білборді у своєму місті. І ці білборди були і по Луганській, Донецькій області. До речі, брали участь у конкурсах діти з Луганщини і Донецька.
Ще варто пригадати один з потужних проєктів, реалізований разом з авторами коміксу "Протистояння. Червоний терор". Це унікальний комікс. Цей комікс був створений повністю за державний кошт. Це про українську революцію 1918-1921 р. Шикарний комікс. Автори – Spring Comics. І Олександр Корешков – художник. Він автор цього коміксу. Це мальопис. Дуже талановий, яскравий мальопис. Ти дивишся на нього і ти розумієш, хто є зло. А там червоноармійці – це чорти, козаки – це козаки, це воїни світла. І на підсвідомості, на оцих образах, воно дуже класно заходить дитячій аудиторії. І в той же час там три абзаци – визначення, що таке червоний терор? Що таке голодомор? І що таке революція 1918-1921 року? І чому Голодомор йде після революції? Бо це покарання українського народу за революцію. І цей маленький, але дуже потужний логічний рядок, коли дітям пояснюєш, а ще воно заходить за допомогою коміксу, воно працює потужно. Ми до ковіду ще встигли зробити декілька офлайн зустрічей. Фішкою проєкту було те, що комікси безкоштовно роздавалися як подарунок дітям. Але після такого просвітницького уроку ми робили зустріч з авторами коміксу і вони розповідали. Тобто, це було і про малювання, і про історію України. Такі от творчі зустрічі робили – і Луганщина, і Донеччина, і Чернігівщина, і Київщина, і Бровари, і Ірпінь. Тобто, там де так чи інакше є вихідці зі Сходу. Чому Бровар і Ірпінь? Тому що там саме громади переселенські були і потрібно було з ними теж працювати".
"Це моя робота"
Команда Руслана Мирошниченка активно використовувала різні засоби масової інформації для підвищення обізнаності дітей та молоді про історію, політичні процеси, про те, що справді відбувалося. Крім того, вони впроваджували медіаосвіту в загальну систему навчання. Для цього було залучено десятки шкіл, в тому числі в Донецькій та Луганській областях.
Руслан Мирошниченко: "Штаб Сухопутних військ мав меморандум з лабораторією медіаосвіти Інституту педагогії і психології. Це моя робота. Саме ця лабораторія впровадила медіоасвіту в систему середньої освіти України. Це передбачало і конкурси, і офлайн, і онлайн зустрічі. Логічним продовженням цієї ініціативи було, наприклад, створення дитячих радіостанцій на Луганщині і Донеччині. Це на рівні гуртків, але це працювало. Гуртки були юного журналіста, гуртки були радіо. На Донеччині були навіть дитячі документальні продакшн, який ми теж підтримували. Чому я зачепив цю лабораторію медіаосвіти? Ми охопили 23 школи онлайн. Ми зробили онлайн зустріч, а напередодні цієї зустрічі ми Новою Поштою у всі ці школи відправили комікс. І коли почався онлайн урок, діти вже мали в руках ці комікси. Більш того, вони вже з ним ознайомились, вони вже знали, що це подарунок. Вони вже були залучені, зацікавлення і вже були підготовлені до розмови. А потім вже відбувалась розмова. Виступали і дівчата з лабораторії медіосвіти, і автори коміксу, і представники Центру захисту інформпростору. Я теж пару слів сказав. Діти висловлювались, викладачі. Це була цікава розмова. До речі, коли москалі знайшли цей комікс в руїнах одній зі шкіл у Маріуполі і похвалили нас, що комікс дуже якісний. "От українці, яку пропагандистську літературу навчилися робити", – сказали вони. Коли ми боронили Новодружеськ, до речі, в руїнах школи, де я проводив ці заняття, ми теж декілька коміксів і книг знайшли. Взагалі, за період 2017-2021 рік примірників українських книжок українською мовою, авторства ветеранів АТО, українських істориків, було розповсюджено десятки тисяч по бібліотеках і навчальних закладах Донецької, Луганської області".
Зустріч зі школярами Ірпінського ліцею №3. Лютий 2021 року. Facebook
"Залучення іноземних інструкторів – був пріоритет"
За день до повномасштабного вторгнення росії Руслан Мирошниченко приніс свою особову справу в штаб Територіальної оборони. А вже наступного дня, коли вся країна намагалася прийняти нові реалії війни, очолив там відділ міжнародного співробітництва. Тоді треба було суміщати оборону Києва, співпрацю з іноземними партнерами та підготовку своїх підрозділів.
Руслан Мирошниченко: "Міжнародна співпраця фокусувалася на залученні іноземних інструкторів – це був пріоритет, який було визначено. І нам це вдалося зробити. Період березень-квітень ми провели курс за допомогою приватної британської компанії. Це ветерани спеціальних підрозділів британської співдружності. Це і британці, і новозеландці, і австралійці. І вони проводили тактичні тренінги для відділень батальйонів територіальної оборони. Ми охопили всі батальйони Київської бригади ТРО в період за 1,5 місяці – з середини березня по кінець квітня. Близько 220 осіб. Галушкін Юрій Алімович сказав, що ми британців приймемо тільки за умови, якщо вони погодяться брати участь з нами у вуличних боях, якщо до цього дійде. Вони погодились і приїхали. Більш того, наприкінці цих тренінгів ми ще провели відбір найкращих студентів, з них зробили інструкторів. І наприкінці цього циклу навчань вже українські інструктори під наглядом британських інструкторів проводили заняття, вже як командири відділень. Потім я звернувся з проханням до генерала Галушкіна, командувача Сил територіальної оборони України, щоб він мене відпустив у бойову бригаду, бо якраз точилися бої за Сєвєродонецьк, Лисичанськ. Він спочатку не хотів, потім погодився. Я долучився до бригади імені Богуна. Там командиру бригади було потрібно "якось розібратися з іноземцями", як він казав. Ми розібралися і це все вилилося в формування Першої інтернаціональної роти у складі цієї бригади. Ми завершили цей процес 16 червня 2022 року. Тобто, за півтора місяці ми сформували підрозділ практично з "нуля". До речі, командирами роти, взводів і деяких відділень стали випускники цих наших курсів. 16-го хлопці прийняли присягу, а 22-го червня ми вже копали окопи на південно-східних околицях Лисичанська. Більше 20-ти національностей. Майже 50% – це були представники Грузинського легіону. Десь до десятка було білорусів, а решта – українці і представники інших національностей. Тобто, склад був 86 людей. Командир роти українець, позивний "Індія", командири взводів – українці, які володіють англійською мовою. З 22 по 30 червня ми боронили Лисичанськ, потім був організований відхід в бік Сіверська. І ми зайняли оборону в селі Григорівка Сіверської громади. Із 1 по 30 липня 2022 року ми боронили Григорівку. Боронили успішно. Збільшили кількість "гарних руських". Попрацювали нормально, достойно. Хоча і зазнали втрат. Небагато, але були втрати, на жаль. Серпень – це відновлення роти".
Інтернаціональний легіон
У вересні 2022 року Руслана Мирошниченка призначили заступником командира Другого інтернаціонального легіону. Батальйон тоді був лише на папері. В нього за списком входило лише 5 людей. От "Санта" і взявся за створення повноцінного бойового підрозділу. Різними способами шукав як громадян інших країн, так і підготовлених українців, які знали мови. Звичайно, усіх іноземців ретельно перевіряли перед тим, як долучити до війська. Зокрема, вони проходили детектор брехні.
Руслан Мирошниченко: "27 лютого президент Зеленський звертається з запрошенням до всіх добровольців світу приєднатися до захисту України. Командуванню Сухопутних військ була поставлена задача розробити штати 4-х окремих підрозділів. Це було зроблено і логічно, що формування цих підрозділів почалося з формування Першого інтернаціонального легіону. Він був сформований теж за рекордні терміни – десь за місяць-півтора. І вже наприкінці квітня вони брали участь в боях за Харків. Це перший легіон. Другий тоді ще був на папері. Я виступив за ініціативою перед командуванням Сухопутних військ, перед Головкомом, що я можу це зробити, можемо почати рекрутинг. І ми почали спочатку формувати штаб. Сирський підтримав мене і допоміг мені перевести залишки першої роти з бригади "Богуна", з якою я пройшов бойовий шлях, до мого легіону. Ці хлопці, їх було 33 людини (офіцери, сержанти, солдати) – це і українці, і іноземці. Але ми всіх їх перевели. І це фактично стало початком Другого легіону. Я сам особисто їздив, і наші офіцери батальйонів їздили по ТЦК. Ми шукали англомовних українців для того, щоб з них формувати штаб батальйону. Тобто, відповідних спеціальностей, які так чи інакше могли би бути близькі до потреби. Наприклад, логісти, медики, айтівці нам потрібні були. Ми почали десь у вересні, а в листопаді в батальйоні вже було 46 людей. Взимку, в січні це вже було біля 200. У березні я формую першу тактичну групу спеціального призначення у кількості 88 людей. Це було контрдиверсійне завдання вздовж кордону з Росією, щоб не допустити захід диверсійних груп противника на нашу територію. І потенційно вивчати можливість "хуліганити" на їх території, що нам теж вдавалося. В квітні 2023 року група приступила до виконання своїх бойових завдань. Наприкінці 2024 року – це вже більше 100 людей, які працювали в цих районах – Чернігівщина, Бєлгородщина, Курщина -- до лютого 2025 року".
Тренування бійців Другого інтернаціонального легіону. Березень 2024 року. Фото: facebook/2InternationalLegion
"У Серебрянському лісництві ми тримали батальйонний район оборони"
Паралельно було створено тактичну групу спеціального призначення для виконання завдань на Сході України. Спочатку це був невеликий підрозділ. Із сотні військових було лише 30 піхотинців, аеророзвідка, два мінометні розрахунки, снайперське відділення, чотири медичних екіпажі, зв'язківці, логісти, сапери,.. маленький тактичний підрозділ. Але вже через рік група повноцінно тримала батальйонний район оборони.
Руслан Мирошниченко: "16 червня ми вже були в Донецькій області, а 25 червня відбувся перший бій в Серебрянському лісництві. Ми тоді разом з десантниками 95-ї ОДШБ отримали задачу відновити стан та положення 63-ї бригади, бо вони трішки просідали. Нам потрібно було їх підтримати і відновити втрачені позиції. Ми це зробили, закріпилися, понесли втрати. Виходячи зі специфіки мого підрозділу, я запропонував, що краще буде, якщо ми закріпимось на рубежі і я буду продовжувати рекрутинг, буду продовжувати формування. І ми фактично в Серебрянському лісництві з червня 2023 року по липень 2024 року розрослися на півтора кілометра і тримали батальйонний район оборони. Мені вдалося сформувати два ротаційних склади піхотних по 120 чоловік. Це 240 тільки піхотинців. Мої хлопці заходили на позиції на максимум 4 доби влітку і на 3 доби взимку. І ми вели оборону нашої лінії за принципом ротації. Ніколи мої хлопці не були в окопах більше ніж 4 доби. Був випадок, коли була проблема з ротацією. Я не міг хлопцям просто сказати по радіо "стійте", це так не працює. Я приїхав на рубіж, пояснив ситуацію, сказав, що треба ще трішки постояти, буде ротація. Я свою обіцянку виконав – через півтори доби була ротація. Ми знайшли заміну, все нормально, стабілізували ситуацію. Іноземці – це специфіка. Мистецтво командира полягає побудувати такі відносини, які б забезпечили і довіру, і дисципліну. Мені це вдалося зробити".
"Все грунтується на довірі й порядності"
Потрібен був час, щоб різні роти в складі Легіону почали працювати спільно і без нюансів. До складу першої роти входили українці, білоруси, грузини, азербайджанці. Друга рота – це англо- й іспаномовні бійці. Спочатку вони не дуже товаришували. Але після перебування на ротації одних і інших разом почалося справжнє побратимство. Військові ділилися різним досвідом, як бойовим, так і культурним, мовним, кулінарним. Мотивація в іноземців воювати за Україну, як зазначає "Санта", теж була і є різна.
Руслан Мирошниченко: "Хто їде виключно за грошими, він не затримується дуже довго. По-перше, це не такі великі гроші, а вірогідність залишитись без кінцівки дуже висока. Тому коли ми проводимо відбір і рекрутинг, я дуже прямо і відверто кажу, що я можу запропонувати тобі або ризикувати своїм життям в штурмах, або ризикувати своїм життям в обороні. Або і таке інше. Отже, дивись, навіщо це тобі потрібно? Відповідь: "Я хочу допомогти Україні, тому що вважаю, що це несправедливо". Кажу: "добре, тоді працюємо на скільки тебе вистачить". І такі хлопці залишаються. Тобто, все ж таки моральний етичний аспект присутній. Тут комплексні речі. Скажемо так, а чому ми мусимо соромитись казати за гроші? Є поняття винагороди. Воїн – це така ж професія, яка має бути і має достойно оплачуватись. Але ми розділяємо суто заробітчани і люди, які мають комплексну мотивацію. У мене в підрозділі залишалися довго ті, для кого морально-етична складова мала перше місце. Зрозуміло, коли ти йому не платиш гроші, і українець не буде виконувати задачі. Незалежно від національності. На перших етапах, це 22-23 рік, коли командир батальйону, роти, ти знаходишся в певному сенсі заручником. Бо немає впевненості в тому, що людина з тобою залишиться і не кине тебе саме в критичний момент. Потім були внесені зміни до законодавства, відповідно до яких вони не мають права розривати контракт протягом 6 місців. Але це умовно. Хто затримає іноземця? Не існує механізмів юридичного правового впливу. Їх не існує. Все ґрунтується на довірі, на порядності. Якби воно не звучало ідеалістично, але це так. Ти людину не затримаєш, якщо людина цього не хоче. Людина прийшла воювати, задача командира – створити умови".
Боєць Другого інтернаціонального легіону. Фото: facebook/2InternationalLegion
"Для іноземців – складніше"
Як зазначає Руслан Мирошниченко, іноземці в Україні проходять службу на тих же умовах, що й українці. Всі ті самі виплати, забезпечення після поранення. Після загибелі родина також має можливість отримати допомогу. Але є нюанси, які поки не передбачені нашим законодавством.
Руслан Мирошниченко: "Є складнощі, не без проблем. Коли людина розриває контракт, або з нею розривають контракт, вона переходить в інший статус – статус ветерана. Іноземці ветерани – отут починаються проблеми соціально-правового плану. І ці питання потребують врегулювання на законодавчому рівні. Якщо людина не встигла пройти МСЕК в статусі військовослужбовця і вона опинилась прямо на вулиці, то проблема пройти МСЕК, тому що потрібен сімейний лікар, а він не громадянин України. Тобто, є певні складнощі. Якщо не встиг отримати УБД, коли ти в лавах ЗСУ, ти опинився на вулиці. Для українців це не проблема, він іде в ТЦК, через який призивався, і оформлює себі УБД. Для іноземців – це складніше. Зараз ведеться робота на рівні Міністерства ветеранів разом з певними громадськими організаціями, щоб якось унормувати цей процес і якось його систематизувати, щоби ветерани-іноземці, які перебувають в Україні, не відчували дискримінацію в цьому контексті. Далі банківські послуги. Існують певні питання, певні обмеження. Посвідки на проживання. Ще існує норма діюча, яка передбачає 3 роки безперервної служби і тільки через 3 роки після того, як ти прослужиш безперервно, ти отримуєш право, як іноземний доброволець подаватися на громадянство України. Чому так? Тут потрібно вносити зміни, тому що я вважаю, сам факт того, що іноземець служить в ЗСУ – це вже має надавати йому право.., звісно у відповідних рамках, але скоротити йому і спростити умови отримання громадянства. Є категорії, наприклад, білорусам нема куди повертатися. Це ж настільки природньо. Люди одружуються, люди зустрічають тут своє кохання, люди хочуть продовжувати жити в Україні, будувати тут сім'ю. Це і білоруси, і грузини, і колумбійці, є такі люди. Наш австралієць одружився, зустрів кохання, але повіз дружину в Австралію. Але повертається зараз. Не знаю, які у них будуть наміри – чи залишатися в Україні, чи тимчасово вони приїжджають сюди. Є питання особистої безпеки. Є з нашого підрозділу білорус, який нащодавно одружився на українці. Це романтична історія кохання. Він поранений, вона почала за ним турбуватися і вони одружилися. Вони залишаться в Україні. Є колумбійці, які знайшли кохання, одружуються і будуть теж в Україні залишатись".
У листопаді 2024 року Руслан Мирошниченко звільнився зі Збройних Сил України. Каже, останнім часом мав проблеми зі здоров'ям, але все думав, що це війна так впливає. Коли ж нарешті дійшов до обстеження, то у нього виявили онкологічне захвоювання в третій стадії. Після операції, він прослужив ще 3 місяці на фронті, хоча мав повне право списатися ще тоді. Нині «Санта» займається власним відновленням, проходить необхідних 10 тисяч кроків щодня і паралельно займається громадською діяльністю. Він готує проєкт, спрямований на захист іноземних ветеранів. Також у планах Руслана Мирошниченка написати книгу про Другий інтернаціональний легіон.
