Фото: Vasyl Bodnar / Facebook
"У нас добрі, стабільні та передбачувані відносини із Польщею"
Пане Василю, теперішнє місце вашого служіння – це Польща. Наші двосторонні взаємини зараз переживають, я скажу так, своєрідний етап…
… так і називайте, непростий момент в нашій історії, але треба працювати, щоб він став конструктивним, вигідним і важливим для України і для Польщі.
От. І коли я бачу новини про, наприклад, блокування кордону, як це було в минулих роках, чи своєрідний сплеск громадянської активності, розбурханий електоральним циклом зараз, то дуже часто можна прочитати й репліки "а де ж наші дипломати, а що робить МЗС?" Тож питання таке: а що ж, власне, робить дипломат в такі непрості періоди? Які в нього є інструменти, зокрема й в контексті теперішнього етапу наших українсько-польських взаємин? Що ми можемо зробити і що ми робимо?
У дипломата завжди є слово і дія. Звичайно, сьогодні українська дипломатія надзвичайно мобільна та сильна і, порівняно з попередніми роками, успішна в досягненні результатів. Сьогодні по Польщі ми також можемо сказати, що незважаючи на весь медійний шум, на все, що крутиться навколо теми українців в Польщі, допомоги Україні, навколо громадської думки, навколо спроб російської дезінформації вбити клин між Україною і Польщею, у нас добрі, стабільні та передбачувані відносини. В нас налагоджені контакти з керівництвом держави, після виборів особливо. В нас досить успішно працює економіка: тут в Польщі проживає понад 2 мільйони українців, які є також доданою вартістю для Польщі і зараз якраз триває процес обговорення нового закону про забезпечення прав українських біженців, який викликає також неоднозначні емоції як в Україні, так і в Польщі. Але ми працюємо над тим, щоби права українських громадян були не порушені, щоб ми з кожної ситуації виходили з гідністю і з результатом для обох сторін.
Нагадаю, що двосторонні відносини – це завжди дорога з двостороннім рухом. Якщо ми хочемо від партнера допомоги і підтримки, то ми повинні розуміти його інтерес і чутливість. Такі ситуації проявлялися, наприклад, в справах, пов'язаних з блокуванням кордону, які мали надзвичайно серйозний резонанс.
На сьогодні, принаймні за час моєї каденції — а це більше 9 місяців, будь-які спроби спрямовані на те, щоб заблокувати кордон, успіхом не увінчалися. Тому що розроблений дієвий механізм реагування органів влади, поліції, працюють наші консули, працюємо ми тут на рівні комунікації з урядовими і президентськими колами. І навіть спроба в минулу суботу заблокувати кордон, була припинена. Тому що немає суспільного запиту, навіть більше — є розуміння, що такі речі, як блокування чи створення перешкод, перешкоджають обом сторонам. Не буде перебільшенням сказати, що під час останньої блокади кордону втратили також і польські товаровиробники, які на сьогодні більше постачають в Україну, ніж Україна постачає до Польщі. Це показує, в чому Україна є корисною і вигідною.
Моїм завданням як посла є, звичайно, комунікація з урядовими та політичними колами, з суспільством через засоби масової інформації, щоб доносити українську позицію, захищати нашу позицію, але також промотувати українські інтереси, основним з яких є, звичайно, оборона України і підтримка у війні проти Російської Федерації. Ці механізми цілодобово діють, бо немає часу, коли б не виникла якась ситуація, де треба було б негайно реагувати, негайно братися за контакти, йти по кабінетах чи зустрічатися з тими, хто ухвалює рішення, і відповідним чином це відбивається потім на взаємних відносинах або на підтримці.
"Польща зараз переживає непростий період"
Польща зараз переживає непростий період, оскільки і президент, і прем'єр належать до різних політичних партій, і цей внутрішній політичний дискурс певним чином відбивається на темі України і українців та викликає зворотню емоційну реакцію як у нас, так і в Польщі. Але ми намагаємося тут працювати стримано, доводити свою позицію і одночасно формувати ті корисні речі для обох країн, які допомагають збільшити і взаєморозуміння, і оборону здатність. Прикладами такого є поховання решток 42 осіб, які були ексгумовані в Пужниках (вже неіснуюче село в Тернопільській області, де в 1945 році загинуло чимало поляків — ред.). Ця тема минулого року була однією з топових в двосторонніх відносинах і впливала на фактично весь спектр наших відносин. Зараз проблема з ексгумацією вирішена і цей процес йде в правильному руслі.
Питання, пов'язане з співпрацею між оборонними відомствами, між відомими Збройними силами, також розвивається. Я не буду зараз давати деталі, але це корисно для наших Сил оборони і це позитивно впливає на нашу обороноздатність.
Дякую за таке детальне розʼяснення! Бо я як ведучий в контексті українсько-польських взаємин наче між двох вогнів. Коли читаю такі дописи із закидами щодо того, де наша дипломатія, то мені хочеться запитати: а хто погано працював?
Якщо є якісь конкретні запити, то ми закликаємо звертатись в порядку звернення громадян. В багатьох людей виникають різні реакції. Наприклад, в мене був певний меседж про те, чого українські громадяни ходять на концерт російськомовного білоруса Коржа. Відповідно отримував запити, чому це я так вважаю або ділю українців на правильних і неправильних. Чи питання, наприклад, з історії: я закликаю звертатись або до МЗС, або до нас безпосередньо. Я є у фейсбуці й твіттері, можна написати мені повідомлення приватне чи публічне. І так само закликаю слухачів звертатись з питань, які вас цікавлять, ми завжди даємо відповідь. Можливо, я не коментую пости і різні слухи, але якщо йдуть повідомлення, запити на електронну пошту посольства чи безпосередньо до мене, я буду намагатися на все відповідати, щоби знімати оці стереотипні уявлення про українську дипломатію як про якихось закритих чиновників чи людей, які не хочуть відповідати за свої дії. Навпаки, ми будемо тільки раді.
"Я себе вважаю частиною тих двох мільйонів українців, які проживають в Польщі"
Я хотів запитати, як дипломату, людині, яка обрала для себе цю професію, це служіння, переживати ось такі політичні виверти чи віражі, повороти, які в електоральному житті будь-якої держави, будь-якого континенту трапляються? Дипломати, коли починають свій шлях, вони одразу до цього готові? Чи це якийсь емоційний імунітет формується в процесі? Як це з вами було?
На мою думку, це емоційне приготування, яке береться із досвіду, із практичних результатів роботи з тими чи іншими людьми і, звичайно ж, з обсягу повноважень, які тобі надано посадою. До посади Надзвичайного і Повноважного Посла я пройшов 23 роки роботи дипломатом. Тобто всі щаблі від, як кажуть, молодшого лейтенанта до генерала. Тому я знаю всю систему, як вона працює і відповідним чином, як на що реагувати.
Зрозуміло, що для нас, коли змінюється політична ситуація, коли виникають надзвичайні ситуації, коли є якісь речі, які не передбачувані, головне – це швидка реакція, мобільність, здатність ухвалювати відповідні рішення, координація з нашим керівництвом, тому що система дипломатичної служби – це не одна людина, це ціла система на чолі з президентом Зеленським і з міністром Сибігою. І це рішення ухвалюється фактично всією державою. Тобто всі серйозні рішення ухвалюються узгоджено, вертикально, так має функціонувати система. І саме від цієї здатності виходить потім результат для двосторонніх відносин і для функціонування дипломата на місці.
Тому, звичайно, що відразу з студентської лави чи з іншої роботи потрапити в дипломатичну службу і отримати максимальні результати небагатьом дається. Але є, звичайно, і такі в дипломатичній службі, хто прийшов з керівних посад, високих посад, які показують доволі високу, на мою думку, ефективність.
З іншого боку, для нас також важливо, щоб ми були зрозумілі для суспільства, щоб дипломатія не була закритим посольством чи консульством, де люди не можуть достукатися і зрозуміти, а чому ви тут сидите? Я себе вважаю частиною тих двох мільйонів українців, які проживають в Польщі, і намагаюся по максимуму відповідати на громадські запити, брати участь в тих подіях, які відбуваються по всій Польщі, комунікувати як з біженцями, так і з трудовими мігрантами, церквою, меншиною етнічною, яка тут проживає фактично все своє життя. Це дає спектр можливостей і розуміння ситуації, коли ти знаєш, в якій ситуації краще промовчати, а в якій ситуації треба дуже різко відповідати. Це також залежить все від ситуації, від того, наскільки гострим чи важким є те чи інше питання.
"Головне — це ефективність"
Пане Василю, раз ви вже сказали про ці десятиліття своєї дипломатичної служби, з вашого дозволу хотів би зазирнути на її початок і спитати вас, а яке значення в житті дипломата має школа? В сенсі, наприклад, київська дипломатична чи львівська дипломатична. Ви представник львівської школи. Які це опції, можливості дало вам? Як це на вашому шляху, на вашій роботі позначилося?
Насправді українська дипломатична служба складається і з київської, і з львівської, із багатьох інших, навіть не дипломатичних, але університетських шкіл. В мене в посольстві, яке є сьогодні найбільшим посольством України за кордоном, є представники різних регіонів України, які так само володіють і мовою, і знають країну, і вже пройшли певний дипломатичний чи консульський досвід і адекватно відповідають своїм посадам, працюють для досягнення результату. Головне — це ефективність.
Я не маю можливості порівняти одну школу з іншою, бо я маю досвід тільки львівської школи. Можу тільки про неї сказати, що це, по-перше, світоглядне бачення. Досить проєвропейськи налаштований факультет міжнародних відносин Львівського національного університету давав можливості багатьом студентам пізнавати Європу зі студентської лави. Я не приховую, що ще студентом їздив сюди, писав дипломну роботу по Польщі, займався різними студентськими об'єднаннями. І це, в принципі, створило враження і відчуття країни, регіону. І, звичайно, у нас складається фактично коло, тому що свого часу Маркіян Мальський багатьох випускників випустив зі свого вузу, а потім був послом в Польщі. В той час, коли він був послом, я якраз працював в Міністерстві закордонних справ, і ми спілкувалися вже трішки з іншого боку. Зараз у нас діалог підтримується і це показує, наскільки школа впливає пізніше на твоє бачення життя, на твій підхід до дипломатичного спілкування і як ти можеш потім передати цей досвід.
Я вам скажу, більше того, львівська школа має свої коріння ще в 1930-му році. Ще під час Другої Речі Посполитої були засновані спеціальні дипломатичні курси для тоді вже польської дипломатії, але там вчились також і українці. І в цьому році, в жовтні ми святкуємо 95 років львівської дипломатичної школи, що показує тяглість традицій і є певним об'єднуючим фактором, наприклад, між тою ж Україною і Польщею.
Все це залежить також від європейського погляду на нашу спільну історію. Наприклад, можна від чогось відсахуватися, казати, що в Львові немає польської культури чи пливу польської культури, чи архітектури, а можна говорити, що це спільна спадщина. І це більше допомагає розумінню і будуванню якихось мостів, в реалізації спільних проєктів, ніж те, щоб ми відкидали ту частину історії, яку ми вже пройшли. Ми її не повернемо, але все це залежить від того, як ми до неї ставимося.
Так само і зі складними історичними питаннями. Це також залежить від політики, як ми будемо формувати цю історичну політику і наскільки в нас достатньо ресурсів для захисту цієї політики, як ми зможемо її реалізувати, виходячи з наших національних інтересів.
Тому львівська школа зміцнилася, укріпилась, вона має досить своє серйозне реноме і в Україні, і за кордоном.
"Переформатування Росії фактично починалося в мене на очах"
Якщо говорити про початки вашої дипломатичної кар'єри, як так склалося, що львівська школа, відрядження до Польщі, а потім відділ Балкан в МЗС і перше закордонне відрядження, якщо я достатньо глибоко вивчив вашу біографію, до посольства України в Росії?
Це має своє пояснення. Насправді, ще з другого курсу на самому факультеті була така група ентузіастів, яка завжди їздила до МЗС на стажування. За той час я прийшов декілька напрямків — консульський, правовий, територіальний. І коли було останнє стажування, це вже в рік, коли закінчував університет, я просто напросився до того департаменту, який відповідав за взаємодію з балканськими країнами. Бо там просто на той час було вільне місце, але я розказав, які в мене є базові знання, чим я займався, що я вивчав. І після того, як я пройшов відповідні екзамени і співбесіду, мене взяли туди на роботу. Звичайно, довелося освоювати новий напрямок. Це — як ми називаємо, "перша любов МЗС" — були Болгарія і Албанія. Ними я тоді займався.
А потім, після двох років роботи в міністерстві, був конкурс на посаду помічника посла в Москві. Я не скажу, що це моє найулюбленіше рішення, але так склались обставини і виклик був досить серйозний. Я, звичайно, його прийняв. Тож прийшлося 4 роки відпрацювати в досить непростих умовах тогочасних двосторонніх відносин. Хоча вони виглядали досить позитивно і добре, вже в той час багато чого було зрозуміло і тенденції, які ми зараз бачимо, в той час вже формувалися і в громадській думці, і в політичних колах. Це був рік, коли Путін приступив до виконання своїх обов'язків як президента, і переформатування Росії фактично починалося в мене на очах.
От якраз про це хотів запитати, пане Василю. Ваше відрядження до Росії – це 2000-2004 роки. Це там Путін, тут пізній Кучма. Закінчилося відрядження перед Помаранчевою революцією. Як вам було там і як вам було туди комунікувати процеси, що відбуваються тут? Чи ви працювали, як це у дипломатів кажуть, на прийом? Що це був за період?
Насправді це був час, коли ми відбивалися від спроб Росії втягнути нас в єдиний економічний простір. Це час Тузли проти тієї спроби притягнути цей острів до Росії. Це час, коли були фактично ініційовані Росією акції "Україна без Кучми", бо це не без них відбулося. Я переконаний, що і плівки Мельниченка, це також спецоперація ФСБ.
Для роботи в Москві тоді це був досить непростий час, бо більшість еліт українських на той час вважали Москву одним із центрів прийняття рішень. Завантаженість була більшою, ніж в інших посольствах на той час. Знову ж таки, це мені, мабуть, щастить, що на той час це було також найбільше посольство України за кордоном. Кількість представників різних служб, органів і так далі була безпрецедентною для будь-якої області, не те, що посольства.
Тому це непростий період, але це добра школа. Це школа виживання. Нагадаю, що в той час послом був відомий український політичний діяч Микола Петрович Білоблодський, який приїхав на посаду посла з глави адміністрації президента. Це мій фактично перший закордонний вчитель, який фактично сформував в мені стержень, що треба завжди тримати удар і працювати на благо Батьківщини. Воно звучить, може, пафосно, але насправді він, хоч і виріс з Комуністичної партії, але був такий трудоголік і колектив налаштовував на 120% віддачі. Ну і, звичайно, для мене, як молодого дипломата, це була досить серйозна і важлива школа, за що я йому надзвичайно вдячний.
Чорне море в руках НАТО
Пане Василю, я хотів би торкнутися ще одного величезного напрямку вашої дипломатичної служби — Туреччини. Йдеться і про відповідний департамент в МЗС, і різні посади в межах нашого дипломатичного представництва в цій країні, впритул до Надзвичайного та Повноважного посла. Як ці взаємини на різних етапах розвивалися і де вони сьогодні, якщо можливо поглянути на це панорамним оглядом і, можливо, з акцентом на роки вашої діяльності? Що тоді відбувалося?
Туреччина завжди була для нас важливим партнером, таким вікном на південь. Країна, яка спочатку була просто торговельним партнером, в той час одна з небагатьох країн, де ми продавали більше, ніж купували. Для торгівлі це дуже велике значення мало, хоча там здебільшого якась ресурсна база була, але все рівно це формувало певний порядок денний в сторонній торгівлі, в сторонніх відносинах. Пізніше ми перейшли до статусу стратегічного партнерства, і дійсно для Туреччини та ж Україна – це одна із найменш проблемних країн в її оточенні. На сьогодні ми можемо сказати, що Туреччина, як би ми на неї не дивилися через погляд сьогоднішньої війни, багато в чому розуміє значення України для власної безпеки. Тому що як тільки Україна виникла на карті світу після оголошення незалежності в 1991-му році, для Туреччини відкрилися неймовірні можливості з точки зору безпеки в регіоні, оскільки з півночі вже не було такої загрози, як від Радянського Союзу. Відкрились серйозні можливості для торгівлі і це взаємно. І, звичайно, технологічна історія, яка ще підлягає вивченню, оскільки дуже багато речей ми робили спільно, просто не про все говорили, і не завжди цей результат був видимий. Навіть ми доходили до спільних проєктів космодромів і багатьох інших речей, які сьогодні, можливо, вже й забули, але перспектива дуже велика, оскільки в нас є наукова база, у них є технологічно-фінансова. І ця спільність інтересів чи зміцнення позицій, можливо, допоможе і в майбутньому нам певним чином відігравати досить серйозну роль захисту західного світу від різних загроз зі Сходу.
На сьогодні це один із тих партнерів, який так само, як і Польща, одним з перших прийшов на допомогу. Ми знаємо, що Андрій Сибіга був послом, коли підписувалися угоди про постачання "Байрактарів", і яку роль вони зіграли в перших місяцях війни. Туреччина не залишалася у осторонь і завжди була союзником в допомозі Україні в конкретних питаннях. Потім це були переговори, питання, пов'язані з зерновою угодою, з поверненням військовополонених. Великий пакет напрацювань, який дійсно корисний для обох наших народів, але і також показує, наскільки ще невикористаний потенціал обох держав стоїть перед нами.
За час мого перебування на посаді нам вдалося підписати Угоду про зону вільної торгівлі, вона зараз чекає своєї ратифікації. Було підписано відповідні документи про створення заводу фірми "Baykar Makina" в Україні, до речі, вже начебто побудований. Було вирішено досить багато технічних проблем, пов'язаних зі зміцненням військово-морського флоту України. Зокрема, перший корвет було спущено на воду під час мого там перебування, зараз закінчується будівництво другого.
Тобто іде досить серйозна змістовна і глибока співпраця. Звичайно, позиція Туреччини в регіоні і в світі серйозно посилюється, що для нас може мати досить серйозні користі з точки зору геополітичного балансу і протидії російським впливам в, наприклад, регіоні Чорного моря.
Ми також не залишилися боргу, оскільки завдяки діям Сил оборони, завдяки діям наших спеціальних служб, сьогодні Туреччина фактично є домінантом, як військово-морська сила в Чорному морі.
Це через те, що ми прибрали звідти Чорноморський, російський флот?
Так, звичайно. Тобто зараз, якщо по кількості подивитись, то Туреччина є домінантом в Чорному морі. Фактично, якщо додати сюди Болгарію і Румунію, то Чорне море в руках НАТО.
"Ми завоювали вже місце в світі, місце під сонцем, і наше слово важить"
Цікавий погляд. Я з цієї точки ніколи не дивився на наше чорноморське співробітництво з Туреччиною. Пане Василю, не можу не запитати про ще одну річ: якщо дивитися на дії президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана, це завжди емоційно складно.
Я це переживав неодноразово, особливо коли були зустрічі з Путіним… Але до цього треба ставитися спокійно: Туреччина насамперед дбає про свої власні інтереси, її геополітичні амбіції значно сильніші, ніж ми це бачимо. Спроможності Туреччини побудовані не тільки на тому, щоб бути частиною західного світу, вона шукає себе як глобального гравця у значно ширшому спектрі, тому й намагається балансувати, знаходити користі в різних союзах і обʼєднаннях. Це, звісно, викликає емоційні реакції, але якщо ми це правильно розуміємо і використовуємо, якщо ми вміємо формувати діалог з турецькою стороною, враховуючи ці нюанси, то ми будемо мати тільки користь від цього. Як кажуть, "схід — справа тонка".
Давайте порахуємо сьогодні просто математичним способом, що Туреччина здобула під час триваючої російсько-української війни. Прості факти. Домінування в Чорному морі, вигнали Росію з Азербайджану, з Вірменії, з Сирії і зміцнили свої позиції в Африці, в тому числі, за рахунок місць, де були колись російські впливи чи впливи деяких західних країн. Посилили свої позиції в Лівії, в Катарі. Близький Схід зараз з ними дружить.
Тобто, за цей час ми живемо тільки в своїй "бульбашці". Ми зараз країна вже глобального виміру. Ми на рівних говоримо з тими, хто сьогодні, скажімо, керує цивілізованим світом. Нам не треба посередників. І ми повинні думати так само глобально, враховувати глобальні тенденції і інтереси глобальних гравців. Але ми вже сьогодні також пишемо цю історію, на жаль, своєю кров'ю і своєю зброєю, але ми завоювали вже місце в світі, місце під сонцем, і наше слово важить. Нас не ігнорують, нас чують. І це так само елемент цієї геополітичної гри. Ми не повинні поводити себе, як хтось хоче. Ми повинні поводити себе відповідно до національних інтересів, як визначено нашою державою. Тому якщо ми будемо триматись свого погляду і розуміти його, і виховувати, може, грубо сказано, але виховувати суспільство в дусі національних інтересів, виховувати чиновників таким самим способом, тоді в нас буде своє бачення і здатність захищати це бачення на міжнародній арені, як це робить Туреччина.
"Альтернативу НАТО на сьогоднішній день ніхто не придумав"
Ви, пане Василю, свого часу були Постійним представником при Організації Чорноморського співробітництва. Поговорімо ще про це. Ця організація провадить різного роду проєкти, які можна обʼєднати під загальне гасло "від моря до моря". Як сьогодні можна оцінити ці перспективи? Чи станемо ми домінантою разом з Туреччиною, наприклад, в Чорноморському басейні? Чи дійсно ця ідея від моря до моря, як альтернатива НАТО, може мати майбутнє?
Я б не бігав за гарними заголовками і красивими словами, тому що альтернативу НАТО на сьогоднішній день ніхто не придумав. Які б ми союзи не будували, поки НАТО опирається на військову потугу США, воно має в собі додану вартість і до нього варто прагнути, щоб отримати хоча б номінальну "парасольку безпеки", так як це мають зараз більшість країн Європи.
Чому Путін не напав на більш легші країни, які могли би не чинити такий спротив, як ми? Тому що вони в НАТО. І ця відповідь дуже проста і зрозуміла. Це політичний альянс, який хоча б номінально гарантує безпеку. Інших наразі не створено. Всі інші формування або на папері, або в уяві, або вони не працюючі, які не можуть фізичним способом забезпечити безпеку країни. Коли почалась військова агресія Росії проти України, сили швидкого реагування НАТО негайно перекинули свої підрозділи в прикордонні з Росією країни-члени Альянсу. Були мобілізовані сили, приведені в бойову готовність. Можливо, це не сили, які здатні відразу захистити від повномасштабної агресії, але це, принаймні, демонстрація сили союзників, які готові реагувати не тільки словами.
Звичайно, нам треба прагнути до регіональних союзів і об'єднань. Триморʼя – це більше економічний вимір. Цікава ідея і проєкт, який підтримується Польщею.
Для Польщі загроза російської агресії — це не бутафорія, це те, що відчуває фактично кожен поляк
Наостанок хотілося б поговорити також про європейську інтеграцію. Відбулася спільна пресконференція президента Литви Науседи та польського президента Навроцького, на якій пан Науседа сказав, що українська інтеграція має відбутися не пізніше 2030 року. І тут цікавіше навіть не те, що він сказав, а в присутності кого — Кароля Навроцького, який є євроскептиком щодо України. Що це все означає?
Польща в цілому підтримує європейську інтеграцію України. Але, якщо говорити про предметні питання, які турбують польське суспільство, то насамперед мова йде про економіку та торгівлю. Польські товаровиробники певним чином бояться нас: обсяг виробництва збіжжя в Україні в рази перевищує польське, його ціна значно нижча і це створює перше побоювання, що українська продукція заполонить ринки ЄС і витіснить з них польську продукцію. Ця ситуація спровокувала всі блокади, непорозуміння.
Найкращою відповіддю тут є діалог. Протягом останнього півріччя була налагоджена системна робота, співпраця міністерств сільського господарства і відповідних асоціацій виробників різної продукції, де вони обмінювалися реальними статистичними даними, показували, хто що виробляє, які пестициди використовують, які обсяги куди йдуть. І це знімало 80 % застережень, міфів, стереотипів, проблем, які були підставою блокування кордону. Сьогодні навіть спроби блокувати кордон були повʼязані не з українським збіжжям чи іншою продукцією. Тобто зараз ми не бачимо з польського боку якихось жорстких дій, які би суперечили євроінтеграційній перспективі України.
Якщо йдеться про президента Навроцького, то він є істориком, який тільки прийшов з посади керівника Інституту національної памʼяті, і для нього, звичайно, історична тема, питання ексгумації, поховання решток жертв Другої світової війни, жертв Волинської трагедії є одними з ключових особистих питань, тому він кожного разу це питання порушує. Ми з грудня минулого року розпочали цей процес по-новому, надали йому певного політичного та технічного поштовху і зараз вже в двох місцях на території України на запит польської сторони відбулися ексгумаційні праці. На кінець вересня ми очікуємо приїзд нашої групи, яка буде проводити відповідні пошуки та ексгумації в Польщі, адже в Польщі теж є українські жертви того протистояння, які також потребують належної уваги, памʼяті і захоронення. Поступово будуть видаватися й інші дозволи, відповідно до запитів польської сторони та, сподіваюсь, відповідно до запитів української сторони.
Коли виникає таке питання, нам треба про все це говорити. В нас є спільний ворог зараз, він екзистенційний. Це для Польщі абсолютно зрозуміла історія, тому що вони 300 років потерпають від ворога зі Сходу, з Москви й для них загроза російської агресії — це не бутафорія, це те, що відчуває фактично кожен поляк. Звичайно, безпековий елемент нас обʼєднує, але це не говорить про те, що ми не повинні реагувати на чутливості польського суспільства і польської влади. В нас є повне розуміння, що відкритість і діалог дають більше результатів, ніж суперечки через медійні канали чи окремі заяви. Тут односторонні рухи ні до чого не призведуть.
