Олесь Ульяненко. Фото: commons.wikimedia.org
Пане Андрію, роман Олеся Ульяненка "Хрест на Сатурні" має присвяту вам. Як вона з'явилась і чому?
Андрій Дончик: Гадки не маю. Це ж Лесь. Він нічого мені про це не говорив. Уже після написання сказав: "Та я ж тобі там роман присвятив". На жаль, уже не дізнаємося, чого він так зробив.
Якщо згадувати з самого початку, наше знайомство відбулося восени 2003 року. Не пам'ятаю, хто його привів на телебачення. Це було на вулиці Мельникова, яка зараз Іллєнка (на "Олівці" так званому), де розміщувалася "Студія 1 + 1", в якій я був тоді головним режисером. Можливо, це Володимир Тихий або Мирослав Слабошпицький мене познайомили з Ульяненком.
Знайомство мало певну мету? Ульяненко ж написав діалоги до вашого фільму "Украдене щастя" (сучасне прочитання твору Івана Франка з Наталею Долею та Олексієм Богдановичем у головних ролях).
Андрій Дончик: Саме так. Це сталося майже одразу після знайомства. Пам'ятаю, Лесь тоді сказав, що в нього зламалася друкарська машинка, і спитав, чи не знайдеться списаний ноутбук. Я відповів, що не знаю, чи є такі в наявності, але запропонував йому інше: "Хочеш заробити? Давай я краще запропоную тобі роботу". Тоді якраз тривав підготовчий період до серіалу "Украдене щастя", і я був незадоволений діалогами у сценарії. Запропонував йому переписати. Наступного дня попросив, щоб його оформили до нашої групи редактором. Зарплата була близько 800 доларів — якраз вистачило б на новий ноутбук. Але замість техніки Ульяненко отримав можливість працювати.
Він виявився вправним майстром написання діалогів?
Андрій Дончик: Надзвичайним. Я досі — а відтоді вже 22 роки минуло — ставлю його за приклад студентам. Пояснюю, що означає, коли діалог для кіно пише людина, в якої від кожного рядка народжуються образи.
Завжди розповідаю один приклад. У моєму сценарії була фраза, де директорка говорить головній героїні: "Якби не він, тебе б давно на світі не було". За сюжетом, ішлося про Миколу, який допоміг Анні й фактично врятував їй життя. На перший погляд — начебто нормально, краще й не скажеш. Усе зрозуміло: якби не він, тебе вже не було б.
Але Ульяненко переписує цю репліку і дає іншу: "Якби не він, на твоїй могилі вже би вдруге хрест фарбували". Й оце "на твоїй могилі вже би вдруге хрест фарбували" одразу викликає у глядача образ. З'являється час. Люди починають розуміти, скільки часу потрібно, щоб хрест вигорів, як часто його фарбують… Купа асоціацій, образів у голові. А фраза "тебе б і на світі не було" нічого не викликає.
Отак Лесь переписував сценарій. Кожна його фраза і примітка давали або характер, або народжували образ, або викликали цікаві асоціації. Наприклад, у сцені, де діти вовтузяться біля мотоцикла, головний герой заходить і каже рядок Ульяненка: "А ну киш, мікроби!" І все — характеристика дітей готова. Малюки, які обліпили мотоцикл, одразу постають перед очима.
Мені було з ним надзвичайно легко і приємно працювати. Ми фактично разом переписали сценарій, оновили всі діалоги. І я вважаю його не просто автором тексту — для мене він був повноцінним співавтором сценарію.
Пане Андрію, де можна подивитися фільм? Чи він доступний онлайн?
Андрій Дончик: Так, його можна знайти на YouTube і, здається, на платформі "1+1". Я часто вмикаю його студентам: заходжу в інтернет, набираю "Украдене щастя" — і воно завжди є.
Чи справді "Хрест на Сатурні" виник як кіносценарій? І чи Олесь писав його з думкою, що саме ви знімете цей фільм?
Андрій Дончик: Думаю, що так. Ми часто обговорювали з Лесем майбутні ідеї. Я розповідав йому про улюблені фільми, ділився мрією зняти українського "Форреста Ґампа", згадував багато інших сюжетів. І він мені не раз казав: "Я пишу для тебе сценарій", — який потім став романом. Але ми запустили інший проєкт — "Жага екстриму", де Ульяненко знову допомагав із діалогами. До "Хреста на Сатурні" руки вже не дійшли.
Потім на "1+1" змінилося керівництво, канал переформатувався, прийшли нові люди. Я пішов на фріланс. Коли Лесеві було погано, а потім його не стало, я був в Аргентині, знімав телевізійний проєкт. Часу повернутися до того тексту вже не було. Тільки пізніше Мирослав Слабошпицький повідомив, що роман, присвячений мені, планують видати друзі Олеся. Тоді я й дізнався про нього по-справжньому, бо під час написання Лесь не розповідав мені ані про сюжет, ані про свої задуми.
Здається, співпраця з вами справді вплинула на нього. Друзі кажуть, що в той період Олесь був набагато відкритішим до людей, ніж зазвичай, опинившись у невластивому для нього "кіношному" середовищі. І навіть, кажуть, ви жартома посадили його у свій кабінет, де він ніби грав роль директора. Що це за історія?
Андрій Дончик: Ніякого жарту не було. Просто на студії було мало вільного простору, а мій кабінет головного режисера часто пустував: я рідко там сидів, постійно був на майданчиках або в монтажних кімнатах. Тому й сказав Лесеві: "Сідай тут, працюй". Він був дисциплінований, приходив щодня. Його знали охоронці, спокійно пропускали. Я сам рідко заходив у той кабінет, бо знав — він там працює. Бувало, приходили люди з ідеями чи сценаріями. Вони не знали мене, але бачили табличку "Головний режисер" — і потрапляли до нього. Лесь казав: "Це повна дурня". І далі займався своїм. Тож, окрім того, що писав, ще й виконував мої обов'язки. Він справді бракував сценарії. Люди приносили свої ідеї, але він часто відсіював їх без моєї участі.
"Хрест на Сатурні" — це сімейна сага, історія кількох поколінь, переплетення доль. Як вважаєте, час цього роману як кіносценарію вже минув і його вже не втілити так, як мріяв Олесь? Чи з нього ще може щось вийти?
Андрій Дончик: Важко сказати, бо я вже в дещо іншій іпостасі. Але переконаний: те, що написав Олесь, не втратило актуальності. Звісно, потрібна адаптація. Потрібна людина, яка попрацює над текстом, осучаснить його.
Ми вже так робили, коли осучаснили "Украдене щастя". Можна було сказати, що й той твір давно застарів, там же ціле століття минуло. Але ми знайшли сучасне прочитання, нові мотивації, інші конфлікти. Наприклад, якщо у класичному варіанті героїня каже: "Я дана йому Богом", — то на сьогодні така мотивація вже не звучала б актуально. Тож ми разом із Лесем шукали інші стримувальні фактори: дитина, яку вона мала з Миколою, і те, що він уже втратив дитину від попереднього шлюбу, — це робило для неї рішення ще важчим. Вона просто не могла вдруге вчинити так само.
Аналогічно і з "Хрестом на Сатурні": треба подивитися на нього під новим кутом. І я думаю, ще не пройшло достатньо часу, щоб говорити, що текст застарів. Ще й двадцяти років не минуло.
Пане Володимире, як би ви (як продюсер фільму "Ульяненко: без цензури") прокоментували історію Андрія Дончика? Зокрема, про те, що ви познайомили митців і привели Леся у світ кіно.
Володимир Тихий: Чесно кажучи, вже не пам'ятаю точно, як саме Лесь почав допомагати Андрію Дончику з написанням сценаріїв. Але добре пам'ятаю, що його участь у сценарній роботі не обмежувалася Дончиком. Він писав і для інших. Наприклад, для Миколи Княжицького, який тоді працював на "СТБ".
Це був початок двотисячних. Княжицький запропонував Олесеві щось написати — здається, йшлося про мелодраматичні серіали. Олесь спробував, бо саме тоді в Україні активно розвивалося виробництво так званих телемуві — коротких телевізійних фільмів. А ще — багатосерійних мильних опер, які здебільшого знімали російською для українського ринку, з прицілом на продаж у Росії, Казахстані й інших російськомовних країнах. Тож авторів тоді шукали активно, і Княжицький звернувся до Ульяненка.
Але, наскільки розумію, з того проєкту нічого не вийшло. Хоча мені здається, що саме тоді він працював і над "Хрестом на Сатурні". Бо Андрій Дончик у той час теж працював на телебаченні й займався серіальним виробництвом.
Тривалий час роман "Хрест на Сатурні" вважався втраченим, однак є людина, завдяки якій цей текст зберігся. Пане Григорію, наскільки пам'ятаю, роман уперше опублікували у 2004 році на сторінках "Кур'єра Кривбасу", у липневому номері. Як текст потрапив до вас і що спонукало тоді його опублікувати?
Григорій Гусейнов: Насправді нічого нового тут не було. Мої стосунки з Олесем були дуже простими. Він брав конверт і надсилав матеріали в редакцію. Все, що надходило, ми переглядали, вичитували. І з цим текстом відбулося так само. Я тоді й не уявляв, що з цим романом потім буде така історія. Оце перечитав тепер — типовий Ульяненко. Я не мав сумнівів, друкувати чи ні.
Ви вважаєте, що це типовий Ульяненко? Чи, можливо, у цьому тексті він відійшов від звичної для себе манери?
Григорій Гусейнов: Кожен його текст — оригінальний. У нього не було повторів, стандартних форм. Він завжди писав по-своєму, унікально. Якби я побачив щось зовсім не схоже на нього — то, мабуть, і листа б йому написав.
Володимир Тихий: "Кур'єр Кривбасу" — унікальне культурне явище вселенського масштабу, якщо ми говоримо про планету української культури. Я подумав, що варто було б зняти окремий фільм про саме це видання. Бо "Кур'єр Кривбасу" був справжнім осередком сучасної української літератури.
Пане Володимире, ще була одна історія: Олесь часто згадував, що в нього вкрали сценарій, який згодом з'явився у російському бойовику. Можливо, згадаєте, про що йдеться?
Володимир Тихий: Так, це була "Сталінка", над якою ми тоді працювали. Ретельно переписали, особливо діалоги. Це було ще до роботи з Дончиком. Я тоді відіслав цей сценарій на прочитання Сергію Сельянову — московському продюсеру, знаному фільмами "Брат", "Брат-2". Він на кінець 90-х був одним із провідників нового російського кіно.
А в Україні тоді взагалі не було альтернатив?
Володимир Тихий: Узагалі не було. Потім він дав дуже розмиту відповідь. Пізніше вийшов фільм "Піжмурки", спродюсований Сельяновим, режисер — той самий, що знімав "Брата". І ми там побачили багато ульяненківських речей. Наприклад, сцена: кримінальний герой прокидається з похмілля, болить голова, хоче пити. Зупиняється біля автомата з водою, починає його гамселити, щоб отримати воду. П'є — йому легшає, і він їде на "стрєлку". Це суто Лесеві ходи.
Ви не зверталися до цього продюсера? Не намагалися офіційно вказати на схожість, бодай на рівні ідей? Олесь, наскільки пам'ятаю, не був тим, хто б ішов боротися з системою. Він розгубився навіть тоді, коли комісія з моралі заборонила роман "Жінка його мрії".
Володимир Тихий: Тоді був виклик: йому довелося захищати своє право на творчість. А тут — типова російська історія: взяти, привласнити й сказати, що це, мовляв, ми придумали.
Мирославе, власне, ви є людиною, яка "винна", що цей роман з'явився. Я так розумію, це була ваша ідея.
Мирослав Слабошпицький: Це дивна історія. Не можу сказати, що тут моя "археологічна" заслуга. Я знав лише назву "Хрест на Сатурні", але не те, про що він. Десь років десять тому хтось — можливо, Євгенія Чуприна — надіслав мені ксерокопії сторінок із "Кур'єра Кривбасу". Я зберіг їх у комп'ютері, кілька разів пересилав Андрію Дончику й ще комусь — просто "щоб було". Не дуже вірив, що з цього щось вийде. Видавництво "Фоліо" хотіло надрукувати, але все лишалося на паузі.
Тут слід зазначити: якщо брати саме "Хрест на Сатурні", багато хто з прибічників Олеся просто відмахнувся б, що це якась слинява мелодрама, не характерна для "жорсткого", "кривавого" Ульяненка, до якого ми звикли. А ті, хто чекали серіалів, вважали, що, по-перше, “Кур'єр Кривбасу” — це не явище, а по-друге — що твір занадто контроверсійний: мовляв, принаймні точно не для умовної Антоніни, яка дивиться українські серіали. Тому Ульяненко засмутився, зробив із цього роман і надрукував його в "Кур'єрі Кривбасу". Після його смерті близько сорока відсотків творів Ульяненка вперше вийшли окремими книжками.
Зараз видано й перевидано не все, але все, що вдалося віднайти — зокрема, із малою прозою, яка вирізалася буквально з газет "Київські відомості", куди рибу загортали, та іншими текстами. Важливо було завершити цей цикл і видати роман. "Хрест на Сатурні" був останнім неопублікованим романом Ульяненка. Я щасливий, що майстерня "Яр" вирішила його видати. Для невеликого експериментального видавництва це, безумовно, потужне видання.
Тиждень тому обговорював цей роман із книжковим клубом при українській амбасаді в Токіо. Були й представники українського читацького клубу при амбасаді в Кореї. Твір, можливо, один із найнещасніших — адже задумувався як фільм, але фільмом так і не став.
Може, в цьому сенсі все ще попереду. Залежить від того, у чиї руки потрапить текст.
Мирослав Слабошпицький: Я дуже сподіваюся побачити екранізацію. Олесь був особливим: з одного боку — справжній лицар, а з другого — простий хлопець, метикований, як селянин. І недарма він присвятив цей текст Андрію Дончику.
Кінорежисерів вистачає. Важливо — директори студій, продюсери, фінанси. Може, об'єднаймося і зробімо так, щоб цей фільм вийшов? Я був би щасливий.
Мирославе, чи не здається вам, що цей текст — своєрідна гра Ульяненка з жанром? Наче він свідомо обирає мелодраматичні кліше — вкрадені діти, переплутані долі, втрачена пам'ять — і навмисно намагається зробити "як правильно", але по-своєму?
Мирослав Слабошпицький: Є анекдот: коли Радянський Союз надсилав іншим країнам допомогу, пральну машинку чи праску, там їх збирали — а виходив завжди автомат Калашникова. Так і з Ульяненком. Він намагався зробити "як треба" — а вийшов автомат Калашникова. І для всіх п'ятьох ульяненкознавців — таких, що видали літературознавчі книжки про нього, — цей роман цікавий тим, що це була спроба "зробити правильно". Але тут Ульяненко переміг Ульяненка. І чи на краще, чи на гірше — питання дискусійне.
Мирославе, про що цей роман для сучасного читача? Чому його варто прочитати сьогодні — і чому, на вашу думку, він потребує кінематографічної адаптації?
Мирослав Слабошпицький: Не хочу спойлерити сюжет, але скажу от що. У мене є переконання: коли ця війна закінчиться, українська література зміниться. Я колись телефонував фінському видавцеві Ульяненка й казав: боюся, що Ульяненко може не пережити цієї війни — не фізично, звісно, а в сенсі значущості. Бо після війни з'явиться нова хвиля: бенефіціарами культурного поля стануть ті, хто писатиме в 60-х, 70-х, 80-х роках XXI століття. Потужний історичний досвід має відстоятися, пройти через осмислення. Ветерани напишуть мемуари, а їхні діти й онуки — переосмислять.
Однак Ульяненко вже в каноні. Він є в 12-му томі "Історії української літератури", виданому Інститутом літератури. Він –– частина історії. Та чи буде він сучасником для 18–20-річних? Напевно, ні. Він помер 15 років тому, і багато його висловів молодь уже не розуміє.
Ми з покійним Юрієм Мінзяновим працювали над екранізацією "Серафими" за сценарієм Марисі Нікітюк. Проєкт не мертвий, хоча завмер у 2017-му. Сценарій досі живий. Знаю, що Володимир Тихий разом з Олесем Ульяненком адаптували "Сталінку", і це треба знімати. Але важливо знімати не лише фабулу, а й дух.
"Хрест на Сатурні" написаний добре. Якби я був керівником Netflix — запустив би цей проєкт. Там треба тільки підкоригувати акценти. Що цікаво, роман структурований за архетипами. Не знаю, чи читав Ульяненко Джозефа Кемпбелла ("Героя із тисячею облич" — біблію всіх сценаристів), але роман побудований саме за цією схемою. На мою думку, цей твір Ульяненка з-поміж усіх найменше потребує адаптації, зокрема тому, що там легко простежується фабула.
Володимир Тихий: Це сценарій для HBO. Олесь тоді писав для умовного "спільного" ринку — українсько-російського, який існував на той час. І так, війна багато чого обнулила, але водночас з'явився новий український читач. Не академічний, а звичайний, готовий до Ульяненка. Зараз є читацькі клуби, сильні молоді автори, які пишуть попсову, але якісну українську літературу. Люди вже виросли в читанні — дозріли.
Слухаючи Мирослава, подумала: Стефаник теж був складним і незручним свого часу. Але він пройшов через це, прозвучав пізніше — і звучить донині. Думаю, така ж доля й Олесевих творів.
Володимир Тихий: Я теж у це вірю.
Підготувала Валерія Мусхаріна
