Юрій Савчук і Наталія Грабченко в студії Радіо Культура
На початку вересня минулого року інтернет та ЗМІ облетіла фотографія, де ви тягнете дорожній знак, добряче посічений кулями, на якому написано "Україна – ліворуч, Росія – праворуч". Було зрозуміло, що історик пише сучасну історію Курщини, як колись історію українських земель. Цей знак з'явився потім в Національному музеї історії України у Другій світовій війні, і нині він представлений на виставці, яка триває в музеї. Розкажіть про цю експедицію.
З початку повномасштабного вторгнення музей надзвичайно тісно співпрацює з Силами оборони. І перші артефакти потрапили до нашого музею ще в березні 2022 року від Головного управління розвідки Міністерства оборони України. І за чотири роки склалася добра традиція – музейна експедиція з'являлася на визволених територіях. Вкрай важливо було побачити картинку, яка, як кажуть телевізійники, швидко зникає. Тому потрібно було все фіксувати, збирати артефакти і поповнювати музейну колекцію. Можливо все бачити і серцем відчувати ту атмосферу, яка опановує визволені території у перші хвилини. Мушу сказати, що це дуже вдячна практика. Завдяки Силам безпеки і оборони ми практикуємо ці експедиції з квітня 2022 року, коли були визволені Київщина і Чернігівщина. Потім ми побували в Херсоні, на Харківщині, в Ізюмі, Балаклії. Тому коли, затамувавши подих, весь світ спостерігав, як наші Сили безпеки і оборони перетнули кордон, у нас з'явилася думка, що ми теж маємо там бути. Наша музейна експедиція була на Курщині на 10-й день від початку операції. 6 серпня 2024 року операція розпочалася, а 15-го ми вже були на території Курщини.
Нам пропонували поїхати з першими журналістами, але для нас було важливо їхати окремим транспортом, адже ми розуміли, що везтимемо артефакти. Ми затрималися там на кілька днів. І кожен день, кожна година – це був дуже особливий досвід. А наявність власного автомобіля дозволяла зібрати артефакти. Цікаво, що на одному з блокпостів наш автомобіль впізнали військові, з якими ми перетиналися під час наших попередніх експедицій.
Які артефакти ви зібрали?
Насамперед, це той знак, який ви згадали. Ми його експонували з кореспондентами місцевої газети "Суджанські відомості". На її першій сторінці була стаття про те, що крадіжка дорожніх знаків несе за собою кримінальне переслідування. Але ми із сарказмом прокоментували, що знак, мовляв, був пошкоджений. Тож ми допомогли російським дорожнім службам демонтувати пошкоджене майно. Серед артефактів, якими ми поповнили колекцію, був фрагмент розбитого пам'ятника-монумента Леніну. Причому ми були тими, хто бачив цей монумент ще цілим. Спочатку у нього були фрагментарні попадання, а згодом він був повністю знищений російським дроном. Відтак у нас є фрагмент Леніна із Суджі. Також у нас є суджанські газети. Але ключовим артефактом є, безумовно, дорожній знак, який став символом історичного роздоріжжя. Також ми зробили дуже багато фото – близько 6000 кадрів. А ще ми записали кілька інтерв'ю з місцевими мешканцями. Адже це не менш важливі речі. Ця експедиція складалася з двох осіб: мене і фотографа Романа Пупенка, який і зробив всі ці фотографії і знімав відео. Нагадаю, це був лише початок операції, тож постріли лунали в самому місті.
А де ви побували?
Безпосередньо в Суджі. Я намагався отримати дозвіл потрапити в найближчі села, але на той момент це було неможливо. Поїздка відбувалась на службовому автомобілі, і я найбільше переймався за свого фотографа.
А чого ви очікували як історик від цієї поїздки?
Мета цієї операції – це документування сучасної російсько-української війни. І оці всі переїзди, розмови з мешканцями зовсім близького прикордоння – це все треба бачити, розуміти і усвідомлювати. Для мене було величезним здивуванням, коли на самому кордоні можна було розрахуватися карткою. Важливо уявити, що цей магазин був наполовину розбитий. І ти маєш розуміти, що це не просто прикордоння. Далі – Росія. І коли ти можеш розрахуватися карткою ПриватБанку, спілкуючися з цими людьми, у тебе виникає зовсім інше уявлення про війну. Найбільше враження залишилося від зустрічі з нашими військовими. Коли ти бачиш всю цю атмосферу, це зовсім інший літопис війни, ніж його реконструкція за тим чи іншим відео.
Тобто емоційні враження історика, який це фіксує, вони теж дуже важливі?
Вони вкрай важливі. Вони значно ширші. Вони помножені на безліч деталей. Вони помножені на спілкування з місцевими, з військовими, на споглядання ландшафтів і краєвидів. Так, ми були в Суджі. Але ми були в Суджі на газово-компресорній станції. Це зовсім інше місце і зовсім інша картинка.
Отже, невдовзі відкрилася виставка, якою захоплювався Вашингтон пост. Ця виставка триває і зараз. Вона називається "За межею свого краю". І для цієї виставки був випущений каталог, який називається "Історичний портрет Слобідської України – Курщина". Давайте про це розкажемо детальніше.
Ідея історичної виставки народилася саме на Курщині. В атмосфері сучасної війни і в тому числі в спілкуванні з мешканцями Курщини. Яким 70 років. Які бездоганно говорять українською мовою. Йдеться не лише про збереження мови. Йдеться про їхні природній стан. Вони з певним здивуванням ставилися до моїх запитань. Інтернетом гуляло багато відео, коли місцеві бабусі знали не просто всі українські слова. Вони коментували все українською мовою. Вони знали всі слова: і паляниця, і драбина, і грубка.
Маю підозру, що українських шкіл у них ніколи не було.
Українські школи у них були. У них навіть проходила українізація в 20-х роках. Саме тому я звертаю увагу на людей, яким зараз 70 років. Якщо їм сьогодні 70, умовно, вони народилися в 50-х роках. Їхні матері не просто ходили в українські школи, вони мешкали в українському середовищі, вони були частиною етнічно-культурного історичного українського світу. Їхні матері і батьки, я вже не кажу про бабусь і дідусів, це було винятково українське середовище. З українськими школами. І з українською свідомістю. І з історичною пам'яттю. І коли ми впродовж перших двох днів поверталися, я розумів, що ми маємо представити цей край в історичному розрізі. І це вдалося. Це виставка рекордсмен. Я думаю, що ми її ніколи не перевершимо. Вона була змонтована і створена за 16 днів. Для музейної практики це більше, ніж дивовижа. Найважливіше, що на цій виставці ми представили у історичному розрізі життя українців упродовж майже чотирьох століть. Це дивовижно, що в наших архівах зберігається ціла низка оригінальних історичних документів, які говорять про заснування Суджі. Українськими істориками застосовується це поняття як дефініція, або руїна. Ми представили карти, з якими представлена взагалі унікальна історія. Я хотів би трішки сказати про те, що Слобідський край, слобожанська Україна – це унікальна територія, колонізована українцями під час руїни, національно-визвольна революції. На жаль, після смерті Хмельницького застосовується саме це поняття, як дефініція, або руїна. Це 30 років безперервних війн, це дуже непростий і складний час. Народ зберіг це в своїй пам'яті в прислів'ї "Від Богдана до Івана не було гетьмана". Це саме про смерть Богдана Хмельницького в 1657 році. І отримання булави гетьманом Іваном Мазепою в 1687 році. До речі, свою булаву він отримав біля річки Коломак. Це нинішня Харківська область. І це також Слобожанщина. І саме у цей період нестабільності, найбільш зрозумілий нам саме сьогодні, значна частина українського населення центральної України масово переселялася на незайманій території між козацькою державою і московською державою. Прикордонні території – це дикий степ, або татарські стежки, і саме Суджа, Миропілля, Харків, Суми, це було п'ять слобідських полків, саме вони сформували цю територію Слобідської України. Частина якої опинилася не тільки в Курській області. Це Курщина, Вороніжчина і Білгородщина.
Як ці землі намагалися увійти в українську державу?
Це дуже цікаво і дуже важливий історичний момент. Тому, коли ми говоримо за історичний зріз, вкрай важливо подивитися на сучасну українську історію, на XX століття, на час, про який ведуться дискусії щодо формування української модерної нації. Тому вкрай важливо подивитися на період національного відродження, який охопив українські землі і в Російській, і в Австрійській імперії. Ким себе ці люди відчували? Як вони себе ідентифікували? Наша виставка називається "За межею свого рідного краю". Це фраза з телеграми, яку надіслали 17000 українців на мітинг у пушкінській волості в Курській Губернії зі зверненням до Центральної Ради. Про те, що вони опинилися за межею свого рідного краю. І тому вони звертаються до Центральної Ради з питанням і проханням, як долучитися до України. Тому що вони відчувають себе тільки українцями.
