На фото: Ірина Славінська, Віра Агеєва, Олена Гусейнова, Вадим Міський у книгарні "Сенс"
Зі мною ті, кого я представлю не за звичними довгими чи коротшими регаліями, а як авторів та авторок книжок. Поруч зі мною Віра Агеєва – авторка есеїв про національну пам'ять та ідентичність "Проти культурної амнезії" і ще багатьох книжок насправді. Але зупинимося на цій, бо вона найсвіжіша. Олена Гусейнова – наша колега, радіоведуча Радіо Культури і авторка поетичної збірки "Нічний ефір". Я навіть бачила на власні очі, що відбувалося, перш ніж ці вірші були створені. І Вадим Міський – співавтор книжки "Українське Радіо. Історія буремного століття". Ми сьогодні будемо говорити про століття радіо. Поговоримо про письменників на радіохвилях, про радіо на сторінках книжок. І для мене, напевно, в цій розмові одна з важливих сюжетних ліній – запитання про радіо, як гравітаційне поле, яке приваблює письменників і письменниць. У різних країнах світу літератори, літераторки працюють на радіо. Це історія з 1920 років, коли радіо розпочинається, але дотепер ми бачимо цей магнетизм радіо для письменників. Олена Гусейнова – письменниця, поетка, радіоведуча. Сергій Жадан – поет, радіоведучий. Павло Вольвач – наш колега, прозаїк, поет, радіоведучий. І так далі. Я зупинюся на цих іменах, бо інакше буде дуже-дуже довгий список. Чому письменники опиняються на радіо? Що їх так манить в радіоефірах?
Віра Агеєва: Я думаю радіо – це, принаймні, до появи телебачення, було найпевнішим способом стати знаменитим, славетним. В 1920 роки, от уявіть собі, хто їх там аж так читав? Країна ще боролася з неписьменністю. І от оці, згадати їх, чорні репродуктори, які висіли на стовпах в більш-менш кожному населеному пункті. І це був такий привабливий якийсь духовний центр, якщо хочете, привабливий голос… Ось сюди приходили не просто поговорити між собою, а ще й послухати новини з далекого центру. Здається першим українським письменником, який здобув високу посаду на Українському Радіо, був Григорій Косинка. В сучасних якихось довідниках чомусь пишуть, що він був директором Українського Радіо. Директором він не був, він був диктором Українського Радіо. Ось там склад зайвий.
Ще невідомо, яка посада у вухах слухачів престижніша. Диктор точно – головна людина в радіоефірі.
Диктор набагато престижніший. Григорій Косинка, котрий писав чудові новели, належав до угруповання "Ланка" (київське літературне угруповання, засноване у 1924 році, яке об'єднувало письменників різних напрямів для збереження творчої незалежності та протистояння ідеологічному тиску – ред.), дружив з Осьмачкою, Підмогильним. Косинка, котрий свої новели читав на пам'ять. Це унікально, так як він такий був єдиний в цьому жанрі. Друзі стежили за кожним сполучником і прийменником у тексті. Він читав їх напам'ять, навіть є прегарна не надто зла епіграма Максима Рильського: "Читав ти їх вже сотий раз, то не читай 101 раз". Але не лише диктори-поети на радіо читали свої вірші. На радіо були якісь обговорення, диспути. Якщо ви питаєте про те, як радіо зображено в українській літературі, то тут є теж дуже багато сюжетів.
Чому радіо приваблює письменників і письменниць? Що це за магніт?
Олена Гусейнова: Я думаю, що в мене немає відповіді, але є ціла галерея письменників, які з'являються перед очима і не тільки українські. Інґеборґ Бахман – авторка радіоп'єс. Джордж Орвелл – один із авторів дуже важливої програми антипропагандистської під час Другої світової війни на BBC. Зрештою от зараз навіть в сучасному світі ти, коли зустрічаєшся на якомусь фестивалі з письменниками, насправді якщо це старше покоління плюс мого віку або трошки старші, в них обов'язково є цей період, коли вони працювали на радіо. І якщо це німецькомовні, вони обов'язково всі мали цей досвід писання якихось радіоп'єс, чи радіодрам, чи текстів художніх, які би мали бути на радіо. В мене немає відповіді – чому? В мене є припущення, що це так історично склалося, тому що коли радіо, як медіа, з'явилося – а це 101 рік тому в Україні і плюс-мінус в цілому світі, кому там ще було працювати, як не письменникам? Це зараз можна вивчитись на радіожурналіста. Або спробувати, або набути якихось навичок. А в якихось 1920-х з'явилося це медіа, хтось там має працювати. І, крім письменників, ніхто не міг туди зайти. Це така царина була, що тільки людина, яка мала досвід писати тексти, мала досвід їх вголос озвучувати, мала цей дуже складний і потужний продуктивний стосунок із мовою. От тільки вона з цією дивною річчю мала можливість дати раду. Тільки вона могла дати відповіді, що ж тут можна робити. І тут треба, мені здається, усвідомлювати, уявити, що таке радіо. Це не тільки річ, яка могла прославити в одну секунду, в хвилину. Сьогодні для нас найближчий, напевно, аналог – штучний інтелект. Це така технологія, це щось таке неймовірне, звідки не звідки приходить голос, звук, ти сидиш в будь-якому місті світу, в якомусь маленькому британському селі чи невеликому українському містечку і чуєш харківський чи лондонський оркестр. Це абсолютна фантастика була для 1920-х років. І от з цією фантастикою єдиний, хто міг собі щось дозволити зробити, знайти ключ до цієї фантастики – це якраз письменники. Бо письменники, що зрозуміло, можуть все. Бо мова може все, а письменник пробує з нею щось зробити і, відповідно, в нього є ключі від навіть таких незрозумілих на той момент речей, як радіо.
Вадиме, ти багато дослідив історії першої сотні років історії Українського Радіо. Може в тебе є відповідь?
Вадим Міський: Я пам'ятаю нашу з тобою розмову про те, чи це український феномен, що так багато письменників видатних, пов'язані їхні кар'єри, долі, історії з Українським Радіо. І ми тоді перебрали п'ять-шість країн і зрозуміли, що це повсюдний феномен. Біля головного офісу BBC стоїть пам'ятник Орвеллу, який там вже працював і не тільки був диктором – тим, хто озвучує кимось написаний текст. Він і власні тексти також озвучував. Але починав він там із новин, працював новинарем, потім в нього була оця відома антифейкова передача. В певному роді – мій колега. І в цьому є спільність радіомовників по всьому світу, вони завжди були привабливим місцем. І коли виникло радіо, то воно, не маючи бази великої працівників – а це певного роду мистецтво, бо треба вміти себе поводити перед мікрофоном, щоб тебе чули і твою думку розуміли люди, які сидять дуже-дуже далеко від тебе. То, звісно, зверталися до попередників інших видів мистецтв, які вже на той момент були розвинені, які мали що запропонувати. І це були і музиканти, письменники, які могли і написати, а часом і своїм голосом розповісти.
Вони вміли читати і писати. Будемо максимально прямі.
Так, так, так. Це цілком слушно. Ну і було кілька таких періодів, коли радіо не могло не стати магнітом для інтелектуалів. І воно було способом донести оцю провідну думку інтелектуальну до мас. Зокрема Друга світова війна, коли у нас у книжці є історії про те, як Довженко і Вишня вели свою щотижневу радіорубрику на Українському Радіо "Сатиричний залп". І сьогодні, коли я згадую про ті проєкти, які Радіо Культура робить із радіоесеїстики під час нинішньої повномасштабної війни, коли автори пишуть свої тексти спеціально, щоби їх прочитати згодом по радіо, мені цей досвід видається чимось таким дуже спорідненим і спільним, що переживали українські письменники, які працювали на Українському Радіо в часи Другої світової війни. І ці періоди не тільки сплеск творчості, сплеск якоїсь інтелектуальної потуги, роздумування над тим, що відбувається, але це і запит на ці речі. І радіо – це один із головних запитувачів продукту, який виробляють письменники.
На фото: Ірина Славінська, Віра Агеєва, Олена Гусейнова, Вадим Міський у книгарні "Сенс"
Ми почали говорити про слово, яке звучить з письменницьких вуст у радіоефірі. І звучить на окупованих територіях.
Віра Агеєва: Спочатку Другої світової письменники – старше покоління – було або в Саратові, або в Уфі. Уфа була великим центром, куди всі були евакуйовані – це нинішній Башкортостан. І було молодше покоління, вони були фронтовими кореспондентами, радійниками, зокрема. І ось я читала багато спогадів про радіомітинги, які провели в Уфі й Саратові, які транслювались на окуповану територію. Маємо розуміти, що єдиний зв'язок, який був – це або листівки, які розкидалися з літака, або радіо, яке все-таки хтось десь міг почути. І ось до цих так званих радіомітингів готувалися. Там були дуже добре розроблені програми. І я читала багато спогадів, як Максим Рильський вперше прочитав на радіомітингу "Слово про рідну матір". Це знаменитий вірш, який хвилював тоді, який хвилює зараз, тому що ситуація дуже схожа. І ми якось в мирний час до так званої громадянської лірики ставимося досить прохолодно. Але, виявляється, ми на своєму досвіді бачимо, що справді, коли
"Благословенні ви, сліди,
Не змиті вічності дощами,
Мандрівника Сковороди
З припорошілими саквами,
Що до цілющої води
Простує, занедбавши храми.
Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами,
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами".
Коли Рильський це читав, є спогади, що люди справді плакали. Були спогади з окупованої території, як це сприймали слухачі. Адже це був голос, який обіцяв, що повернення можливе. Ніхто ж не знав, як іде війна, ніякого не було сполучення. Микола Бажан часто виступав по радіо. І є листи його дружини, вони закохані, далеко одне від одного. І от для неї це єдиний спосіб почути його голос. Так само ті, хто знав, голоси вже пізнавали, голоси знали і їх ловили. Так що це от від воєнного часу. А коли в якийсь момент Остап Вишня, якого повернули напів живим із ГУЛАГу, раптом заговорив на радіо?!... Це був якийсь такий момент, майже Ренесанс.
Воєнний досвід радійників. Вадиме, ти теж його багато досліджував. Він описаний, є доволі об'ємний розділ, присвячений в книжці "Буремне століття". Як радіо працювало в часи Другої світової війни? Це абсолютно ні на що не подібний досвід.
Вадим Міський: Згадала пані Віра Бажана. І я сьогодні перечитував тільки, ідучи сюди, оцю главу, яка в нас присвячена письменникам на Українському Радіо, хоча вона дуже маленька. Ви розумієте, що за 100 років кожному аспекту дуже багато ми присвятити не могли, але там процитували ми із "Клятви" Бажана уривок. І кожна строфа закінчується словами, що "ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою фашистських катів". І я просто читаю це ще раз. Прочитав спершу "російських", а потім зрозумів, що як же добре лягає слово "російських" замість "фашистських" туди.
Бо громадянська лірика робить.
Абсолютно працює і досі актуальна.
Віра Агеєва: "В нас клятва єдина і воля єдина, єдиний в нас клич і порив. Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою рашистських катів". Син петлюрівського офіцера Платона Бажана на нас точно не образиться за зміну букви.
Вадим Міський: Так, цілком, цілком слушно. Мені в цьому контексті ще цікавий досвід, який відбувався в Західній Україні, де совєти прийшли туди тільки вперше під час Другої світової війни. І один із видатних на той момент львів'янин, який був членом львівської "Дванадцятки" (львівська літературна група молодих письменників, яка відбувала свої зустрічі у Львові між 1934–1939 роками – ред.) – відомого літературного, мистецького об'єднання у Львові Зенон Тарнавський, виявився також диктором Українського Радіо, який мав просто блискучу історією. Він двічі допоміг захопити – спочатку у поляків допоміг захопити Радянському Союзу цю радіостанцію, а потім, коли ОУН заходили в місто, допоміг ОУНівцям її відбити у радянських розпорядників. І відзначився тим, що в той період короткий, коли ОУН панувало у Львові між тим, коли вже втекли радянські війська і зайшли німці, проголосив в ефірі Акт відновлення української держави. Це був диктор Українського Радіо, який до того два роки працював на Українському Радіо у львівському радіокомітеті. А перед тим він пише у своїх спогадах – у нього залишилася книжка "Дорога на Високий замок". Він уже потім її написав у Сполучених Штатах, там уже і помер в Детройті. Іі не повертався після німецької окупації до Радянського Союзу. І він пише, згадує про це, як дуже теплий період. І згадує, що дуже хотів стати першим українськомовним диктором в Західній Україні. На жаль, за часів польського панування, там такої нагоди не могло навіть передбачитись. Тому що радіо відпускало, як він пише, для українських передач всього 10-15 хвилин на тиждень. А ось за радянського періоду, за перших совєтів, які, як ми знаємо, з галицьких усіх оповідок були кращими за других совєтів. Ось оцей от період перших совєтів був періодом національного відродження. Цей воєнний контекст, ми розуміємо, що трошки послабилися лещата цензурні. І якраз людина змогла там проявитися і настільки яскраво мати історію свою персональну, вписану в історію України, щоб проголосити Акт відновлення української держави.
Олена Гусейнова: У Сергія Ждана є в "Месопотамії" оповідання, яке називається "Ромео". Воно про велике, нещасливе, пристрасне кохання з багатьма стражданнями. Так от оцей Ромео, який ходить і страждає, не може відв'язатися від звуку радіо, яке він підслухав там десь зранку. І от він думає одночасно про цю свою недосяжну старшу подругу, яка чи то з ним, чи то не з ним. І паралельно в голові його звучить оця ранкова ФМ якась харківська. І це теж цікаво, тому що це ж пізні 1990, ранні 2000 – Ромео там десь живе. І це бум радіо в Харкові, тому що радіо незалежне, радіо ФМне, яке ми швидко навчилися слухати. І воно було певний час недовгий в кінці 1990 українським. І ФМ-ка була в кожному великому і маленькому місті. І в моєму Кривому Розі навіть була своя ФМ-ка. Вочевидь там не так багато було україномовних дикторів, але один на зміну обов'язково мав бути. Але це все одно був контент, це було радіо, яке робили українці своїми руками. І оцей Ромео, який слухає, він слухає когось із оцих от легендарних харківських радійників, яких знищили російські ФМ, які зайшли в ранніх 2000. І просто всю цю галузь закрили. І через який ми тепер і пробиваємося. Як ми і втратили слухача великою мірою, за якого ми тепер боремося. І це такий момент… Це начебто про любов, і взагалі не про історію і ніякі речі, але звідти можна це витягнути. Це таке прогресивне, дуже-дуже альтернативне з великими експериментами харківське радіо пізніх 1990, воно в голові Ромео з "Месопотамії" все ще звучить.
Які сторінки літератури або важливі сторінки історії Українського Радіо звучать в голові у Вадима Міського?
Вадим Міський: Я в цьому контексті не можу просто не згадати Жадана, в якого Радіо Промінь – майже головний герой його романів. І Степан Галябарда, який очолював Радіо Промінь, постає там у різних барвах. І в цілому видно, що загалом у Сергія сформувався світогляд так чи інакше не у відриві від радіо. Це було частиною для нього простору навколо нього, коли він зростав. Тому воно ж, напевно, і прорвалося в усю його літературну творчість. Андрухович, його "Радіо Ніч", звісно. Теж документальні класні книжки є. От цього року вийшла книжка Олега Криштопи – журналіста, "Радіо "Афродіта"" про повстанську радіостанцію, взагалі феномен, українську повстанську радіостанцію, яку створили ОУН-УПА під час Другої світової війни. І тривалий період вона залишалася в ефірі і була альтернативним джерелом інформації про те, що відбувається в країні, якої на карті взагалі-то не існує, кордонів її. Вона от тільки в публічному просторі була на радіо, ну можливо ще в газетах, але ці газети ще треба якось доставити. А радіо воно, власне, і формувало оці кордони українського світу тоді. І це теж магічна просто якась сила оцього ефіру і радіо, хоча книжка документальна, здається, документальний роман її класифікує автор. Але в цьому от є така дуже велика і художність цього образу, як радіо, як сила, яка формує кордони.
Роль і внесок радіо, як бастіону збереження української мови. В радянський час на Українському Радіо говорили і мовили українською мовою. Тут не було російськомовних спікерів. І, можливо, це може бути теж одна з причин, чому для українських літераторів-класиків радіо було таким привабливим. Тут можна було продовжувати творити, говорити українською мовою, але радіо і українська мова, наші класики, як ті, хто берегли українську мову. Що про це важливо знати, що про це важливо подумати?
Віра Агеєва: Можна трішки автобіографічно? Я була дитиною, яка зростала біля радіоприймача. Мама працювала в школі, йшла на один чи два уроки, прибігала на мене подивитися, чи зі мною все добре. Я сиділа біля радіо дошкільні роки. В мене була радіоняня в мої дошкільні роки. Я досі пам'ятаю ті дитячі передачі, які тоді були. Дуже багато радіоп'єс, текстів, які озвучувалися. Тут цікавий перегук. Нинішні підлітки, нинішні діти часто класику шкільну частіше слухають, ніж читають. Так простіше, так зручніше. Поки не було якихось новітніх засобів передачі інформації, або читали самі автори, особливо дитячу літературу, або були радіоп'єси. Це був засіб популяризації української літератури і, водночас, української мови. Україномовне радіо десь там в якісь 1970, 1980 роки, коли навколо було розпаношення російської мови, Українське Радіо лишалося бастіоном. Вони, крім всього іншого, зберігали мову, задавали якісь стандарти. Я не знаю, як це досягалося, але таке враження, що от якраз в ті часи була дуже потужна, назвемо це цензурою, назвемо це рівнем перевірок. Це не тому, що радянська влада дуже любила, щоб була чистота мови, але просто за помилки каралося, бо боялися ідеологічних помилок. Але це призводило, як вторинний ефект, що це справді був стандарт мови, стандарт літературної мови врешті-решт. І те, що було багато передач дитячих і підліткових, оце теж дуже важливо.
Олена Гусейнова: Те, що з голосом Наталя Ужвій робила, але робить, бо вона у нас в записі. Там живе Курбас, до якого ми не можемо тепер дотягнутися. Нічого не залишилося. І навіть більше, ніж мову, воно зберігає. Щось таке, що у нас, вочевидь, забрали, але ми можемо його пильно роздивитися, пильно до нього прислухатися.
Вадим Міський: У травні цього року був ювілей: 105 річниця від дня народження Миколи Погрібного, диктора Українського Радіо, який паралельно мав іще таку цікаву кар'єру в галузі орфоепії. Він створював оті стандарти, про які пані Віра говорить. Це дуже є великий, хоча і побічний ефект. Але ще один побічний ефект був у тому, що це велика державотворча історія. Тому що, розуміючи і маючи вже власну мову стандартизовану, чуючи власних поетів, письменників, літераторів на хвилі. І оці всі речі, які такими вторинними, начебто, ознаками впливають на побудову держави, воно потім все і конвертувалося в те, що в 1990 роках люди розуміли, що вони обирають на референдумі за незалежність України і сьогодні ми теж, завдяки цьому, розуміємо, за що ми воюємо.
