Ілюстративне фото з відкритих джерел
Центр прав людини і меморіалізації війни Київської школи економіки є ініціатором експертних обговорень разом із громадською організацією "Вшануй". І це обговорення стосується, зокрема, звукового супроводу хвилини мовчання — метронома. Чому виникла потреба в цих експертних обговореннях і на якому етапі ми зараз?
Громадська організація "Вшануй" відома тим, що працює з популяризацією хвилини мовчання в Україні. Однією з її засновниць була Ірина Цибух, українська військова, яка за життя цим питанням опікувалася і просувала. На жаль, вона загинула, і її посестри та подруги з ГО "Вшануй" продовжують цю справу, і ми їм експертно в цьому допомагаємо. І стало зрозуміло в якийсь момент, що деякі компоненти хвилини пам’яті потребують суспільної дискусії або реактуалізації. Наприклад, яка саме дія має відбуватися під час хвилини мовчання: чи це зосередження, медитативне пригадування, чи це певна соціальна дія; чи це стосується тільки загиблих військових чи й цивільних; який музичний або взагалі звуковий супровід має бути. Ці питання почали цікавити абсолютно конкретних людей: наприклад, органи місцевого самоврядування ставлять питання, як правильно її супроводити. Бо є указ президента про загальнонаціональну хвилину мовчання, але він визначає лише загальні рамки — про що це подія, коли вона відбувається і на вшанування чого. А інші деталі залишаються неартикульованими. Люди питають, як це правильно зробити, як організувати, і на ці питання ми й намагаємось відповісти: досліджуємо традицію, її історію, як вона потрапила на українські терени тощо.
У побутових розмовах багато людей думають, що хвилина мовчання — це радянська традиція. Але це не так.
Ця традиція не радянська. Вона виникла в контексті Першої світової війни і була широко поширена в Британії та країнах Співдружності. Первинно вона складалася з двох хвилин. Перша була хвилиною мовчання за загиблими військовими, а друга — хвилиною вдячності тим військовим, які продовжують своє служіння. У радянський час вона приходить у вигляді, який ми приблизно знаємо вже після Другої світової. Традиція використання метронома також з’являється після Другої світової і в тому вигляді, в якому ми її знаємо, десь із 1960-х років. Вона не мала надмірного ідеологічного підтексту, тому добре поширювалась. Але виникла вона саме в тому контексті.
Чим наповнюється хвилина мовчання — це важливий момент. Бо цю практику не лише популяризують, а й працюють із місцевими органами самоврядування, пояснюючи, як проводити хвилину мовчання навіть на методичному рівні: як зупиняти рух транспорту, як проводити її в кав’ярнях, школах, банках — де завгодно. І це дає результат, бо в багатьох публічних просторах хвилина мовчання вже реалізовується. Як ви вважаєте, чим хвилина мовчання має бути наповнена? І чи ця дискусія досі має сенс?
Насправді має. Тому що традиційні парадигми пам’яті, пов’язані з гаслом "Ніколи знову", відходять, тому що не спрацювали. Пам’ять про велику війну мала бути запобіжником для наступних конфліктів, але війни у Балканах, в Африці, в Латинській Америці довели, що ця парадигма не працює. Тож традиції вшанування, побудови музеїв починають ефект доміно. Немає належної поваги, пам’яті про події в багатьох суспільствах, немає усвідомлення жахів війни. Тож ставиться під сумнів превентивний характер пам’яті. І ми як спільнота, яка по-новому демонструє, що таке спротив, гідність, боротьба за справедливість виробити нові практики пошанування наших загиблих, за яким нам болить. І в цьому про процесі ми приходимо до практики про хвилину мовчання. Хтось бачить її як молитовне споглядальне мовчання; хтось — як хвилину дії, коли людина думає, чим може допомогти війську, яке бореться зараз; хтось — як хвилину пам’яті, коли в голові перебирає імена — не лише загиблих, а й живих. І ми як спільнота шукаємо нові традиції. І це відбувається в процесі чесного, відкритого, невизначеного наперед діалогу.
.jpg)
Антон Дробович. Фото: Суспільне
Сам по собі метроном у частини людей може викликати різні відчуття, але хтось може сказати, що це усталена традиція і складно уявити іншу мелодію. Ми на Суспільному робили невеликий зріз, говорячи з нашими кореспондентами в регіонах — як це відбувається в різних громадах. І бачимо, що реально є все: від простої тиші до церковних дзвонів, від гімну України після хвилини пам’яті до інших способів вшанування. Є випадки, коли вмикають "Пливе кача" — хоча для багатьох ця пісня пов’язана з дуже болючим, глибоко емоційним досвідом. Є люди, які кажуть, що не змогли би слухати її щодня — це дуже емоційно виснажливо. Яка вам відома практика хвилини мовчання по Україні? І тут важливе питання: чи потрібна, на вашу думку, жорстка уніфікація? Чи ця варіативність має лишатися?
У різних містах є різні варіанти. Наприклад, у Харкові, — дзвін. В іншому — замість метронома використовують звук серцебиття. Ще варіація — звук секундної стрілки під час церемонії. Є й практика, коли на радіостанціях ставлять звук відбивання секунд і додатковий музичний супровід. Тобто практики абсолютно різні, і не можна сказати, що це погано. Навпаки — це загальнонаціональний пошук нового церемоніалу, нової традиції.
Що стосується питання уніфікації — на мою думку, мають бути зразки. Наприклад, ми підготували в Українському інституті національної пам’яті проєкт розпорядження Кабміну, який запропонував кілька зразків того, як може виглядати церемонія, які смисли в неї вкладаються. Але ми тоді наполягали, що це мають бути саме рекомендації. Там, де органи місцевого самоврядування або якийсь заклад не знають, як реалізувати хвилину мовчання — немає досвіду, немає педагога-організатора або людей, які можуть наповнити це змістом — вони можуть взяти зразок і ним користуватися. Але там, де спільнота сама знає, як вона це бачить — має бути так, як вона хоче.
Зазвичай великий канон з’являється тоді, коли виникає потужна й продумана практика, яка стає популярною, бо всі хочуть її наслідувати. Ми впевнені, що в результаті наших напрацювань з’явиться така церемонія, яку всі захочуть наслідувати і таким чином настане новий канон.
Є важлива методична річ: треба розрізняти мелодію та звук. Мелодія — це більше про урочисті події, разові церемонії. Мелодію треба виконувати або оркестром, або за наявності музичного обладнання. Натомість звук — простий ритмічний сигнал, метроном, цокання, дзвінок — це щось доступне для всіх, без авторства, універсальне. Саме це підходить для щоденної хвилини мовчання. А складні музичні композиції більше імпонують не стільки українській хвилині мовчання, а підходить для разових церемоній або спеціальних, урочистих меморіальних заходів.
Чи у ваших експертних обговореннях у Київській школі економіки звучали ідеї щодо саме української традиції? Можливо, якісь інструменти, фольклорні мотиви? Чи це має значення?
Власне, на ці два треки й поділилися наші висновки. Один — для складніших церемоній, наприклад, раз на рік або кілька разів на рік. Там обговорювали багато матеріалів, був сформований перелік пісень. У фінальних матеріалах буде велика стаття, де зазначено пісні й композиції — складні інструментальні твори, що виконувалися на вшанування воїнів або загиблих членів громад. Це один напрям — музична традиція, що частково пов’язана з фольклором.
І є другий трек: звуки для щоденної практики. Вони мають бути простими, без авторства, короткими. Серед варіантів — невеликі мелодичні звуки, які можна виконати на бандурі чи кобзі; духові інструменти, наприклад, труба; барабан, трикутник; короткі ритмічні та повторювані звуки. Частина з них має фольклорні відсилки — наприклад, дзвін. Дзвін — це не лише сигнал тривоги, а й традиційне прощання з померлими. Є навіть фрагменти дуже впізнаваних мелодій. Наприклад, рингтон Українського Радіо — фрагмент "Реве та стогне Дніпр широкий". Такий короткий фрагмент також міг би бути використаний. Але це питання, яке ми маємо спільно вирішити. Ми зараз думаємо над тим, чи варто проводити загальнонаціональний конкурс.
