Євген Малолєтка. Фото: Taylor Jewell/Invision/AP
Щодо самого задуму видати окремо книжку і свої рефлексії: це ваша особиста інтенція була чи до вас прийшло видавництво з пропозицією?
Це була моя ініціатива зробити цей проєкт – зафіксувати з огляду на те, що наша пам'ять дуже мінлива. Я по собі дивлюсь: ті моменти, які були 10 років тому, часто забуваються. Головна ідея була не забути те, що відбулось, передати досвід молодим колегам і людям, які цікавляться війною, показати, як працюють кореспонденти на війні. Це важливий документ, щоб залишити його в історії не тільки в світлинах, а ще й у текстовому форматі для подальших поколінь. Бо все забувається, війни також минають, а досвід залишається. І я хотів би цим проєктом показати, наскільки важливо мати серйозну відповідальність до тих знімків, особливо на війні, які ти робиш. Бо дуже часто ми знімаємо людей в стані шоку, коли тільки щось сталося. І так само, коли публікуємо ці знімки, ми несемо відповідальність. Ця книга в більшості також про те, що ми маємо не забувати і бути з людьми, яких ми фотографуємо. Цікавитись, що з ними сталося, яка буде їхня подальша доля. І це також важливо, це також в книзі про тих людей, яких ми знімали саме в Маріуполі.
Ваші особисті етичні маркери, лінії, рамки, якими ви послуговуєтеся в своїй роботі, ухвалюючи рішення фотографувати чи ні, публікувати чи ні?
Ми маємо знімати все, що відбувається навколо нас. Щодо публікації, то тут іде дуже серйозне переосмислення перед тим, як натиснути кнопку "відправити" в саму редакцію. Бо дуже багато моментів етичних, безпекових, якими я користуюсь із основним принципом "не нашкодити" людям, яких ти знімаєш, не нашкодити так, щоб потім нічого не прилетіло. І це дуже важливі мікромоменти, яких ми вчимося і дізнаємося щоразу. Лінії, де вони… Інколи правил не існує, загальні і журналістські стандарти теж розмиті. Але це все дуже інтуїтивно і болісно. Коли, фотографуючи, ми пишемо матеріал, то думаю, що б я про себе прочитав і подумав, якщо б таке сталося? Коли я бачу якусь фотографію чи відеоматеріал, як сьогодні з Тернополем, я би хотів побачити таку сильну світлину, яка ілюструє руйнування, страждання людей, які відбуваються щодня, як сьогодні. Ще в Харкові були обстріли – теж дуже сильні фотографії виходили. І я думаю, чому ми не можемо це показувати? Це важливо показувати. Бо всі люди, які на фотографіях і в Маріуполі, і ми з ними спілкувались після, кажуть: "Ми хочемо все це забути, ніби цього не було з нами". Це болісні моменти. Але з точки зору історії це надважливі моменти. Вони дуже мінливі. Вони є і через секунду, хвилину цього всього немає. Як швидко прибирають вулиці Києва після обстрілу?! Наче був нещодавно тут, а приходиш через декілька годин – вже відкритий проїзд, їздять машини і наче тут нічого не було. І це важливо фіксувати і не забувати про це. Для мене ці всі моменти пов'язані також з цим, щоб ми цього не забули. Тому фотографії мають бути сильні, інколи жорстокі. Бо фотографії мають викликати реакцію людей. І тільки так ми можемо привернути увагу до нашої війни.
Щоби продати, віддати або привернути увагу закордонних медіа до знімків, вони мають бути сильними, можливо жорстокими і такими, що показують усе це жахіття. Якщо немає цієї емоційної маніпуляції, а будь-яка емоція – це і є маніпуляція – то вона не є цікавою для медіа. Ця межа між тим, що ти усвідомлюєш, коли працюєш і робиш фото, а потім далі його передаєш в інші ЗМІ або публікуєш, що ти таким чином впливаєш на людську долю… Ти, можливо, робиш те, чого людина насправді не хотіла би показувати іншим… Чи є у вас цей дисонанс всередині, чи бувають у вас якісь суперечки із самим собою, як ви їх вирішуєте?
Я сам працюю в міжнародній агенції Associated Press. Я тут штатний кореспондент, редагую знімки українських фотографів, і сам я український фотограф, який працює просто на іноземну компанію. В мене дисонансу не викликає. Бо важливо це для суспільної думки за кордоном. І якщо ми не будемо нічого показувати, не буде сильних знімків, сильних відео, про нас просто почнуть забувати. І що залишиться також в історії – те, що було зняте, те, що було записано. І все. Страждання людей на знімках – це привернення уваги. Але з точки зору ще документації воєнних злочинів – це також дуже важливий момент. Бо потім мине час і ми відкриємо якусь хроніку, що відбувалось в тому чи іншому місці, які взагалі матеріали залишились. Приклад – Маріуполь. Там не було інших кореспондентів. Там були локальні кореспонденти на початку, але міжнародних не було. І єдине, що вдалося зняти – було нашою командою, яка знімала і фільм, і фотохроніку, і матеріали для Associated Press. Усе – більше інших журналістів не було. І це залишилися єдині знімки, які виходили на той час із оточеного міста. І це важливо. Так само я дивлюсь, що відбувається з Харковом, Херсоном. І це все ж такі маленькі пазли великої картини. І дуже важливо цю хроніку мати. І люди мають бачити це. Хто не хоче, той не буде дивитись. З точки зору персонально людей – можливо, коли людина виходить в шоці. Але це важлива подія, як обстріл сьогодні в Харкові, Тернополі, Львові. Це суспільно-важливі події, які потрібно задокументувати.
Спостерігаючи за вашою роботою і розуміючи, в яких обставинах ви працюєте вже тривалий час, наскільки треба мати велику мотивацію і якийсь величезний внутрішній ресурс, щоб і надалі це робити. Рано чи пізно цей запал також закінчується. Чи відчуваєте ви емоційне вигорання від того, що спостерігаєте і що саме фіксуєте? Це дуже і дуже складні емоційні ситуації.
Чесно відповім – так, це все не додає мотивації. Звісно. У нас, якщо на перших двох роках війни всі працювали дуже сильно, не виїжджаючи майже з відряджень. Зараз ми не їздимо так, як раніше, коли я був там по пів року у відрядженні, майже безперервно. Зараз такого явища немає. Ми робимо більш короткі виїзди. І так намагаємося зберегти сили. Ми розуміємо, що це марафон. І тут головне ще дійти до кінця. Не бігти спринт на 100-500 м, розуміючи, що в тебе довгий забіг. І незрозуміло взагалі, де кінець цього забігу. Тому тут правильно розподіляти сили, своє емоційне тло, треба берегти "кукуху", бо дуже важливо про неї дбати. Я дивлюсь, що відбувається з людьми, з військовими. І цей моральний, психологічний стан не такий, як був на початку війни. І треба берегти свою голову, свої емоції, щоб дійти до кінця, бо ми не знаємо ще, наскільки це все затягнеться.
Останні роки війни і ваша робота саме за останні роки… Чи фіксуєте ви якісь зміни, які вона у вас сформувала? Можливо, це якісь риси інакші, інші. Щось таке помічаєте?
Я думаю, як і всі українці, так само. Ми живемо в одних обставинах, ми стали менш емоційні всі в більшості випадків. І вже намагаємося жити звичайним життям, як жили раніше. Чи просто намагаємося жити нормальним, мирним життям, коли у нас було чисте небо і не летять ракети і дрони. Ми робимо те саме, що і робили раніше. Просто важливо зберігати середній темп, йти вперед, думати, що ти будеш робити завтра, які історії, що нового ти можеш зробити. В нашій редакції часто питають: "А що нового?" Бо ми працюємо в новинах. "Що ти нового принесеш?" І основний виклик зараз – знайти цікаві історії, знайти історії важливі, яка історія буде важлива через день, тиждень, рік, робити більш великі проєкти, розслідування. Чим ми займаємось зараз – більше сил вкладаємо, щоб придумати, а потім поїхати зробити. А потім щоб не було в нас історії без історії. Дуже важливо це робити. Знайти нову форму, новий кут подачі інформації. Інколи це дуже непросто.
