Ілюстративне фото з відкритих джерел
"Відійти від інтернатної системи і перейти до сімейно орієнтованої"
Куди ми рухаємося у контексті цієї реформи деінституалізації в Україні? Адже траплялися різні ексцеси, коли люди були у розпачі від інформації, що інтернати будуть закриватися.
На сьогодні ми маємо лише початок реформи. У 2024 році було ухвалено оновлену Стратегію. Усі роки незалежності Україна намагається перебудувати систему захисту прав дитини. Ми хочемо відійти від інтернатної системи і перейти до сімейно орієнтованої. Коли ухвалювалося рішення закрити інтернатний заклад, а там були діти, це є порушенням прав дитини і загальних підходів до деінституалізації. Поки діти перебувають в інтернатному закладі, є певні норми, як це повинно відбуватися: має бути проведена оцінка кожної дитини, оцінка батьків, якщо вони не позбавлені батьківських прав, для кожної дитини мають розробити індивідуальний план, з дитиною повинні працювати психолог і соціальний працівник. І лише після ухвалення рішення по кожній дитині — заклад закривається. А у нас насправді просто змінюють вивіски, це називається ліквідація, і цим знецінюють саму ідею реформи деінституалізації.
"Дитячий будинок сімейного типу — це фізична сім’я, яка може приймати від 5 до 10 дітей"
Станом на сьогодні що вдалося змінити, аби хоча б трохи поліпшити роботу інтернатних закладів?
Почнемо з дитячого будинку сімейного типу. Це визначення з’явилося ще у 1989 році. Відповідно до нашого українського законодавства, це — фізична сім’я, яка може приймати від 5 до 10 дітей, позбавлених батьківського піклування. Прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, опікунські сім’ї — тут ситуація у нас трохи краща, ніж зі звичайними інтернатними закладами. Адже реформа — це насамперед виявити проблеми в біологічній сім’ї, яка виховує дітей, і на ранньому етапі допомогти. Щоб потім ми не бачили в сім’ї алко- і наркозалежність батьків, щоб діти не страждали від насильства тощо. Зараз, в умовах війни, багато сімей перемістились, батьки намагаються влаштуватися на роботу, але в них немає реєстрації. І люди іноді починають випивати, батьки починають сваритися і страждає дитина, бо часто стає жертвою власних батьків. І тоді дитину вилучають, тому що в сім’ї їй стає небезпечно. Але все має працювати інакше. Якщо ми побачили, що батьки втратили роботу, сім’я потребує допомоги, то вони мають знати, куди звернутися та яку допомогу їм можуть надати.
"СОС Дитячі Містечка Україна" працює у 10 областях, під супроводом перебувають майже 8 тисяч сімей
У "СОС Дитячі Містечка Україна" ми працюємо зараз у 10 областях. Під супроводом у нас перебувають майже 8 тисяч сімей. Це дуже різні сім’ї. В одних лише початок кризи, в інших — вже серйозні проблеми, але там немає насильства. Щойно з’являється насильство, ми його точно не толеруємо і, як громадська організація, можемо організувати вилучення дитини в безпечні умови. Спершу це може бути сім’я патронатних вихователів, притулок, центр соціально-психологічної реабілітації, а далі дитина може бути влаштована під опіку до родичів, якщо вони готові прийняти дитину, або дитина може бути влаштована у прийомну сім’ю, дитячий будинок сімейного типу або ж усиновлена. Так це має працювати. Але під час війни багато будинків сімейного типу виїхали за кордон, нові створюються повільно, бо це велика відповідальність. До того ж у травні Мінсоцполітики передало всі виплатні процеси до Пенсійного фонду. Зараз є складна ситуація з виплатами прийомним батькам, батькам-вихователям, опікунам, дехто не отримує гроші на дитину вже 3-4 місяці. Отже, проблем багато, але ця реформа деінституалізації має допомогти нам вибудувати таку систему, де в центрі — дитина та її потреби, і щоб дитина перебувала у безпечній біологічній або прийомній сім’ї.
"Соціальні послуги мають з’явитись у кожній громаді, відповідно до кількості сімей та кількості дітей"
Чи вдається досвід вашої громадської організації масштабувати на державу? У цій Стратегії вже є обрані шляхи, як напрацьований досвід масштабуватиметься і запроваджуватиметься?
Я вважаю, не все можна масштабувати. Є певні обмеження тих розробок. Не обов’язково в кожній громаді мають з’явитися центри раннього втручання. Є мінімальний пакет послуг, який сьогодні визначено державою. Він насправді змінюється, і за минулий рік зміни були декілька разів. Але мінімальний пакет соціальних послуг — це база, котра має з’явитися в кожній громаді або ж у кількох громадах. Тут є проблема, бо наші люди складно сприймають, що таке соціальна послуга. Тому в громаді мають з’явитися фахівці соціальної роботи, психологи, логопеди тощо. Сім’я може звернутися до фахівців або ж фахівці прийдуть у цю сім’ю, за потреби. Ми маємо місця, наприклад, пологовий будинок, потім поліклініка, де можна у звичайних умовах поспілкуватися з сім’єю і побачити, чи все гаразд. Так це працює в усьому світі.
Дар’я Касьянова. Фото: facebook
Тобто у громаді повинні з’явитися відповідні фахівці та послуги. Є послуга соціального супроводу сімей у складних життєвих обставинах, це саме для того, щоб виявляти такі сім’ї та допомагати їм. Також є послуга раннього виявлення для дітей до 4 чи 6 років, щоб допомагати сім’ям із дітьми, які можуть мати інвалідність у подальшому. Ця послуга дуже допоміжна. У багатьох сім’ях завдяки цій послузі дитина уникла набуття статусу людини з інвалідністю, тому що вчасно побачили проблему, займалися з фахівцями — і ризики вдалося мінімізувати. Є послуга соціального супроводу сімей, які виховують прийомних дітей, сиріт, дітей, позбавлених піклування. Адже йдеться про дітей, які пережили інтернат або були в дуже складних біологічних сім’ях, тому таким прийомним родинам потрібна постійна допомога, щоб перебувати в ресурсі. Отже, є певні дуже потрібні послуги, які треба розвивати. Вони не мають бути масштабованими, а мають бути уніфікованими — і з’явитись у кожній громаді, відповідно до кількості сімей та кількості дітей.
"За 6-8 тис. грн мало хто хоче працювати"
Але ж де брати кадри?
Це проблема. І вона пов’язана з тим, що соціальна робота у нас дуже низько оплачувана. За 6-8 тис. грн мало хто хоче працювати, адже йдеться про складні випадки. І тому ми, як громадська організація, доплачуємо іноді фахівцям, навчаємо їх, оснащуємо нормальними приміщеннями, купуємо комп’ютери, щоб люди мали нормальні умови для праці. А держава поки що не переглядає цю тарифну сітку, хоча на базі громад такі можливості є. Проте голови громад не завжди мотивовані займатися сім’ями та дітьми, бо є інші проблеми — треба відремонтувати дах школи, зробити дорогу і, звісно, допомагати фронту. До сімей і дітей справа не доходить.
"Раніше бюджет інтернатних закладів складав 13 млрд грн. Це немалі кошти"
Реформа деінституалізації складна, бо інтернати перебувають у віданні трьох міністерств. Чи буде ця справа зведена до одного відповідального?
Нам це радить Комітет ООН із захисту справ дитини. Вони наполягають на тому, що для реалізації реформи всі інтернатні заклади мають бути передані під одне міністерство чи під іншу новостворену структуру, але у нас поки цього не відбувається. Не знаю, як зараз, але раніше бюджет інтернатних закладів складав 13 млрд грн. Це немалі кошти, і лише 5% цих коштів ідуть на потреби дітей, які там перебувають. Усе решта — зарплати, податки, оплата комунальних послуг, обслуговування територій. Відповідно, це непогані гроші, тож ніхто не готовий від них відмовитися. Ці міністерства не можуть самі себе реформувати, тому що вони не будуть у цьому зацікавлені. Отже, мають відбутися зміни, але поки я не бачу політичної волі на це.
"Українська мережа за права дитини" налічує 39 організацій
Які можливості мають громадські організації та чи спрацьовують горизонтальні зв’язки?
Я очолюю "Українську мережу за права дитини", на сьогодні це 39 організацій. Ми максимально мережуємось і допомагаємо державі у ці складні часи. На початку повномасштабного вторгнення ми допомагали з евакуацією дітей та сімей, шукали їм прихисток, надавали гуманітарну допомогу. Сьогодні ми допомагаємо державі повертати дітей із депортації, з окупованих територій, надаємо прийомним сім’ям житло, за яке сплачуємо оренду, навчаємо громади, допомагаємо там, де можемо. Але все це гасіння пожеж. Насправді ми адвокатуємо системні зміни, й обговорювана Стратегія — саме про системні зміни. Але будь-які зміни відбуваються складно. І можливо, інтернат є простим рішенням, але це рішення є поганим для дитини. Відтак, як би складно не було, ми маємо розвивати максимальну підтримку біологічних сімей, особливо тих, які виховують дітей з інвалідністю, підвищувати їх фінансову підтримку, розвивати соціальні та інші послуги таких сімей. І водночас розвивати сімейні форми виховання, підтримувати прийомних дітей та їхніх батьків. Діти — це людський капітал. І якість людського капіталу в інтернатних закладах, на окупованих територіях — інша, тож цим дітям, коли вони стануть дорослими, буде дуже складно конкурувати. Відповідно, маємо діяти зараз, поки ми ще можемо їх реабілітувати і допомогти їхнім сім’ям.
