Онисія Синюк. Фото: zmina.ua
Основне в злочині геноциду — намір
Пані Онисіє, що таке геноцид?
Якщо ми говоримо саме про юридичну концепцію, то розуміємо, що геноцид, на жаль, є досить заполітизованою темою, яка дуже часто вживається і в контекстах, де вона не має місця. Але, якщо говорити про визначення конкретного злочину, то геноцид — це конкретний перелік діянь. Але основне тут — намір: всі діяння мають бути вчинені з наміром знищити повністю або частково певну групу. Є чотири групи і на даному етапі розвитку міжнародного права їх розширити неможливо. Це може бути національна, етнічна, расова або релігійна групи.
Але ми бачимо в публічних виступах ідеологів "русского міра" відверті заяви про бажання знищити нас.
Так, тут йдеться про визначення групи, до якої відносять українців. Найближче, що для нас може бути, — це національна група.
Коли ми говоримо про злочин, треба говорити про його доведення. Відповідно, треба довести, що мова російських представників спрямована саме на українців як національну групу. Й тут ми повертаємося до діянь, тому що вони також вичерпні. Ті діяння, що можуть вважатися геноцидом, — це вбивство членів однієї з чотирьох груп; заподіяння їм серйозних тілесних ушкоджень або психічного розладу; створення навмисно таких умов життя, які розраховані на те, щоб призвести до повного або часткового фізичного знищення групи; заходи, які спрямовані на запобігання дітонародження; примусове переміщення дітей з однієї групи в іншу.
Геноцид через зміну ідентичності дітей
А якщо говорити про насильницьку передачу дітей з однієї групи в іншу? Коли ми говоримо про викрадення наших дітей…
На мою особисту думку, це дійсно те діяння, про яке можна говорити, що воно має ознаки геноциду. Але треба розуміти, що ми говоримо не винятково про переміщення і депортації. Це є елементом, але не є повним визначенням. Переміщення не завжди означає у інших контекстах знищення групи. Але те, як це робить РФ, – інше, бо воно не закінчується і не обмежується переміщенням. Мова йде про те, що дітям на окупованих територіях змінюють ідентичність, з них роблять російських громадян — як ментально, так і за документами. Їх передають на піклування і навіть усиновлення у російські сімʼї, їх виховують як частину російсько групи, таким чином, переміщуючи з однієї групи в іншу. Тобто тут йдеться не про обмеження фізичне, а про зміну структури. Те, що вони перестають бути учасниками, власне, української групи.
Міжнародні процеси — довготривалі
Які інституції на сьогодні можуть юридично визнавати злочин геноциду і карати винних?
Якщо ми говоримо про відповідальність за геноцид як держави, то йдеться про єдину інституцію — Міжнародний суд ООН. Якщо ми говоримо про злочин геноциду й індивідуальну відповідальність конкретних осіб, то історично це були і спеціальні трибунали, як трибунал щодо Руанди та Югославії. На даний момент також — Міжнародний кримінальний суд, який передбачає злочин геноциду у своєму статуті. також не варто забувати, що провадження можуть проводитися в тому числі й на національному рівні. Тобто українські правоохоронці можуть притягувати до відповідальності окремих осіб і за злочин геноциду. Такі провадження розглядаються.
А хто збирає доказову базу? Адже, наскільки я розумію, найважливіше — знайти доказ наміру знищити національну групу?
Так. Це якраз той найважчий фактор, тому що сам факт діяння зазвичай на поверхні. А от саме його привʼязка до умислу — це вже дуже кропітка роботу з документування і доведення. Тут потрібно розуміти, що тут по суті синергія роботи. Тому що якщо ми говоримо про документування, то можна говорити і про діяльність громадських організацій, які працюють зі свідками і постраждалими. Але це, звичайно, й офіційна діяльність правоохоронних органів, які збирають доказову базу за всіма процедурами процесуального кодексу.
А як довго тривали судові процеси над злочинцями в Руанді та Югославії? На якому етапі ці процеси перебувають зараз в Україні і як довго вони можуть тривати?
Міжнародні процеси загалом, не тільки по злочину геноциду, — це, зазвичай, довготривалі процеси. До цього потрібно бути готовими і насправді мені видається, що потрібно це сприймати не тільки як проблему, але й необхідну реальність. Набагато гірше поспішити і отримати виправдувальний вирок у такій справі, ніж довести справу до кінця, зібрати всю необхідну доказову базу і отримати обвинувальний вирок.
Трибунали щодо Руанди і Югославії були утворені в 1990-х роках, але процеси йшли дуже довго, деякі закінчувалися в 2020-х. Це дуже довготривалі процеси і це повʼязано не тільки з тим, що довго розглядалася справа, але й із затримання злочинців для того, щоб їх привести на лаву підсудних. Основне — що обвинувальні вироки справді є, ці злочинці не були виправдані.
До відповідальності за геноцид можна притягувати широке коло обвинувачених
А чи завжди в таких випадках, коли йдеться про геноцид, звинувачення падають на вище керівництво?
Дуже часто через неможливість дотягнутися до найвищого керівництва, яке або не виїжджає з країни, яка його ніколи не видасть, або переміщається лише до тих країн, які відмовляються видавати таких людей, процеси стосуються безпосередніх виконавців. Це може бути і вище військове керівництво, хоча нам би хотілося бачити на лаві підсудних вище політичне керівництво. Це не одиничні випадки, тут ширше коло обвинувачених може бути, ніж, наприклад, за злочин агресії, який дуже обмежується саме лідерськими позиціями, які мають вплив на політику держави і те, як ведеться збройна агресія. У злочину геноциду такого обмеження немає, тому тут можна говорити і про нижче керівництво, як часто було в міжнародних процесах.
