Подружжя Олени Козоброд і Володимира Стенька під час розпису. Фото із сімейного архіву
Володимир Стенько – із Дніпропетровщини. Народився у старовинному козацькому селі Кислянка. Тут, за переказами, колись розташовувалися зимівники запорізьких козаків. От цей дух свободи, любові до України йому і передався. Чоловік завжди мав націоналістичні погляди, як сам каже, займався "антирадянщиною". Був членом товариства Української мови, мав звʼязки з Народним Рухом України.
Про свій шлях розповідає Володимир:
"Мене виховували дід з бабусею. У 5 років я вже самостійно читав. Потім Синельниківська школа номер чотири, в якій я навчався. А ще паралельно закінчив музичну школу по класу баяна. Після восьмого класу вступив до Дніпропетровського театрального училища, закінчив його як актор. Працював два роки у Севастопольському театрі імені Лавреньова. Потім робітничі були професії. Згодом знову потягнуло до мистецтва, вступив до Театрального інституту імені Карпенко-Карого і закінчив його в 1995-му році за фахом режисер театру. Попрацював в різних театрах: Дніпропетровськ, Тернопіль, Івано-Франківськ, Чернівці, Київ. Я був одружений у свій час. Потім так сталося – розлучилися. Дякуючи моїй попередній дружині, у мене є дві доньки, на жаль, нема козака хлопця. Ну, що ж поробиш, зате в мене онук є. Виховував дітей, навчав їх, був донькам як батько. Єдине, що онуків не бачу. Одна вже народилася в США, бо вони поїхали до Штатів у 2024-му році. Від молодшої доньки поки ще онуків немає. Сподіваюсь – будуть".
У 2014-му році Володимир Стенько був учасником Революції Гідності.
"Я приїхав до Києва, коли почали стріляти, вбивати хлопців. Я приїхав, зайшов до сотні своєї, Дніпропетровської. Мені сказали: ну, зачекайте, якщо щось буде… Справа в тому, що строкову службу я проходив в морській піхоті, тобто, я хоча б володів зброєю, міг взяти автомат в руки і зробити постріл. А ця дітвора, яка бігала з цими щитами, з палицями - ну, що вони могли зробити проти зброї? Там буквально я побув, поки будували барикади.
Найцікавіше згадав: в 2014-му році, коли я служив в Харківській частині Національній гвардії, командири у мене були - командири, офіцери - ті, які в свій час розганяли Майдан. Моя українська мова, мої такі націоналістичні погляди - вони упереджено до мене ставилися".
Коли у 2014-му році росія почала війну на Донбасі та анексію Криму, Володимир Стенько вирішив стати на захист Батьківщини. Через вік його спочатку не хотіли брати, але згодом майбутній військовий досяг свого, навіть спеціально обрав фах мінометника, щоб відразу потрапити на передову:
"Діди мої, прадіди по батьківській лінії - воювали. От і я потрапив на війну в 2014-му році. Спочатку не брали, бо мені вже було 50 років. Взяли лише коли змінялися закони, лише в серпні 2014-го року. Це була звичайна частина Національної гвардії, Харківська частина. Там - так вийшло - що сказали: мінометники перші поїдуть на передок. І я, не знаючи що це за професія, вступив, погодився бути мінометником. І отак вчився, все самотужки, книжки. Добробат був уже в 2015-му році. Я просто служив в "Донбасі", але оскільки там у нас мінометників було дуже мало. Інколи так трапляється, що ти знаєш більше за командира, а тобою командує хтось з малим об'ємом знань. Тому я пішов в серпні 2015-го року з армії, але пішов ненадовго. Уже 10 жовтня я був в "Правому секторі". Послужив до квітня 2016-го року. Були під Авдіївкою ми двічі: воювали. А потім, коли почали брати звичайні ЗСУ частини, я перейшов в ЗСУ. Бо справа в тім, що в "Правовому секторі", "Донбасі" я дечому навчився. І коли ми стикалися в "Правовому секторі" зі звичайними частинами, з ЗСУшними - це був жах. Слабо навчені були хлопці, дуже слабо навчені. Тому в мене була мета - навчити".
І Володимир Стенько навчив. Перші результати були уже через кілька місяців:
"Я тільки прийшов - зразу батарея. Я навчив розрахунки. Якщо після першого бою збиралися з позиції десь пів години, то через певний час, буквально декілька місяців - остання міна вилітає, вона летить десь порядка 30-40 секунд - ми встигали вже завантажитись в машину і залишити позицію. Тобто, ми менше ризикували життям. Ви самі розумієте, півгодини і 30 секунд - є різниця.
Коли служив в Нацгвардії, була Новотошківка - це Луганська область. Так склалася доля, що в цій Новотошківці я служив як в Нацгвардії, так потім і в 93-й. "Правий сектор" – це Авдіївка, Широкине, Гранітне, Волноваський район теж. Оскільки мінометники – "хлопчики по виклику", як у війську називали, ми постійно були поряд з піхотою, бо наше завдання було прикривати своїх хлопців. Робота була постійно. Там нічого цікавого у цій війні немає. А випадки були, я трошки хуліганив. Мене мій начальник артилерії навіть "Сєпаром" називав. Тому що я що робив? Коли ми були в Луганській області - там такі, проросійські ж, самі розумієте. Я одягав шеврон "Правого сектора" і переходив на російську мову. А оскільки я мав театральний фах, у мене російська була - бездоганна, і тому мене сприймали за росіянина, тим паче я запускав легенду, що я сам росіянин з Курської області, приїхав сюди воювати. Ну, і цікаво було, коли місцеві помічали шеврон "Правого сектора", вони запитували: а що, ви і в "Правому секторі"? А я їм відповідав, що "Да, господа, ми вєзде". Це була легенька провокація".
Цікаво, що фах режисера, навички, здобуті в театрі, допомогли Володимиру Стеньку і на війні:
"Коли я працював, я ставив вистави з великою кількістю людей. Тобто, коли це була оперета - це 40 чоловік акторів, балет, оркестр, спілкування з людьми, зацікавлення їх. Це мій фах. Ну, другий фах - оскільки це мінометники, це артилеристи - там необхідно було знання математики. А я в школі вчився добре, я брав участь у математичних олімпіадах, коли був у восьмому класі. І тут знадобилася саме математика, тому що там рахувати треба дуже швидко. А театральний фах — це коли ти можеш поспілкуватись з людьми, пожартувати, розповісти якусь історію, інколи щось зацитувати - якогось класика. Воно могло звучати трохи кумедно, але на фронті, коли ти підіймаєш настрій під час обстрілу - це інколи допомагає".
Володимир Стенько. Фото з особистого архіву
Театрал у війську почав писати пʼєси. Каже: накопичилися враження, які хотілося б зафіксувати. Володимир Стенько навіть надіслав одну зі своїх робіт на міжнародний літературний конкурс "Коронація слова". У 2019-му році його пʼєса "Шахтар-чемпіон" посіла третє місце.
Перед своїм 60-літтям Володимир Стенько служив у 93 окремій механізованій бригаді "Холодний яр". Звідти і звільнився за віком. Сталося це 23 лютого 2022-го року. Наступного дня почалося повномасштабне вторгнення росіян, і Володимир знову взяв зброю до рук:
"Мені донька з Києва зателефонувала, що почалась війна. Я не чув прильотів, по нашому місту Синельникове не було. Ну, пішов - вже в ЗСУ не брали, бо вже вік був за 60-плюс, тому довелось йти в ТРО. Поталанило мені, що взяли це, по-перше, а по-друге, може, їм трошки поталанило, бо на батальйон я був єдиний фахівець з мінометної справи. Тобто, на мене відразу навісили мінометну батарею. Нормально хлопців підтягнув, навчив, нормально воювали. В ТРО це мається на увазі район Великої Новосілки, другий – це Гуляйпільський район. Потім, оскільки уже поприходили молоді офіцери, яким треба було давати посади, мене трохи посунули з командира - і довелося йти інструктором. Ну, працював інструктором, навчав хлопців за мінометним фахом".
Володимир підготував близько півтисячі мінометників і вирішив, що час на відпочинок. І от торік у жовтні звільнився з армії. Каже, що, можливо, йому і було б важко через стільки років служби знову стати цивільним, але знайшов собі справу до душі – купив дачу і зайнявся її облаштуванням. Зробив озерце, посадив там водяні лілії. Також влаштувався на роботу сторожем у школу. Під час чергувань зʼявився час на соцмережі - так одного разу Володимир побачив відео військової Олени Козоброд з рідної йому 93 бригади. Жінка співала шлягер 60-их років "Коханий". Співала так щиро і гарно, що Володимир вирішив їй написати.
У Володимира й Олени виявилося чимало спільного. Крім того, що вони військовослужбовці 93 бригади "Холодний яр", обоє з Дніпропетровщини, цікавляться музикою та театром, були й інші цікаві збіги. Наприклад, Олена народилася 26 грудня, а Володимир – 27. Батька в обох звали Анатолій, вони добровільно вирішили стати на захист України та обох спочатку не хотіли брати до війська через вік.
Про свій шлях розповідає Олена Козоброд:
"Я родом з міста Орджонікідзе Дніпропетровської області, зараз це місто Покров. Народилася 1965-го року , там закінчила і школу, і музичну школу, а потім вступила до педагогічного вузу на музичний педагогічний факультет і закінчила його успішно. Тож, у 21 рік я вже була з вищою освітою. Приїхала в своє ж місто працювати у школі викладачем музики. І так я ось по цей день і працюю у своєму місті. І зараз за мною місце зберігається - я працюю в дитячому садочку музичним керівником. Іноді ще у школі працюю, викладаю музику і також - у мене був досвід такий - я працювала викладачем в МАУПі, тому що друга освіта вища в мене юридична, тому я викладала теорію держави і права.
Був у мене такий час - сама виховувала дитину - треба були гроші, працювала в школі, садочку і в інституті. Щоб ви розуміли, в мене більше 40 років педагогічного стажу. Ось так. Я ніколи більше не працювала ніде, тільки з дітьми. Мені це подобалося, я це полюбляю, я знаюся на цьому - я викладач вищої категорії. Це звичайна біографія для вчителя, який росте на своєму місці. Це нормально, як то кажуть. Я люблю свою роботу, той результат, який я отримую. Я бачу, якою дитинка приходить. І коли ти вкладаєш в неї всі свої знання, свою любов, увагу, свій час - і ти бачиш, який результат досягається - я від цього просто таке задоволення отримую! Коли мої діти, мої учні на сцені - я отримую таке задоволення, просто катарсис. І коли мій учень, який співає у капелі імені Ревуцького, запросив мене в минулому році на свій концерт, я приїхала до Києва спеціально в Будинок учителя на його концерт. Потім в Дніпрі в училищі, "культпросвєт" у нас називається, був концерт мого учня - теж я приїхала, тому що я пишаюся ним".
Олена Козоброд рано вийшла заміж. Шлюб не склався, але з колишнім чоловіком вони залишилися друзями:
"Чоловік був старшим за мене на 14 років. І це був невдалий досвід. Але ми розсталися дуже мирно, гарно і залишилися друзями. Він був юристом моєї родини до кінця свого життя. І я йому дуже вдячна. А потім не було в мене шлюбів багато років. Були стосунки, звичайно, якісь там - довготривалі іноді, але по тому й все. І свою дитину я виховувала сама. Нічого страшного не було - мої батьки мені допомагали. Мій батько став для моєї доньки татком. Він був папа-діда. Так ми жили разом і нас всіх влаштовувало. Тому багато років я вже не мала надії в такому віці збудувати родину. І тим паче закохатися.
Донька в мене з'явилася, коли їй вже було три місяці. Щоб ви розуміли, в мене не могло бути своїх дітей. І ця дитина потрапила до мене з Дніпропетровського будинку малюків. Мені було вже 35, це був усвідомлений такий вчинок, я все продумала, я вирішила, що треба. І донечка в мене з'явилася, коли їй було три місяці. Це було щастя. І воно є щастям й зараз. Все моє життя крутилося навколо цієї дитини. Може, неправильно виховувала, в тому сенсі, що хотілося в ній всі свої мрії втілити. Це помилка всіх батьків, але я схаменулася потім. Вона закінчила школу музичну, закінчила хореографічну школу і студію. Вона з 4 років вивчала англійську мову і цілий рік жила в Англії, щоб вивчати англійську мову. Літала до Борисполя: я її саджаю на літак - обливаюся слізьми - і вона летить; там її зустрічають - і так було цілий рік. Зате вона у носіїв мови навчалася. І для мене це було важливо.
В неї вже інше прізвище, вона вийшла заміж. Вона офіцер Збройних сил України, чим я дуже-дуже пишаюсь. Це її усвідомлений вибір. Я готувала її до музичного вузу. Вона на трьох інструментах грає, вільно розмовляє англійською, французькою, українською, тим паче, російською. Але вона вибрала шлях військового. Вибір був після Майдану. Майдан дуже сильно на неї вплинув, тому що ми були в Києві. Навчалися у Боярці ми тоді в школі. Це приватна школа, вона навчалася там до дев'ятого класу. Ми переїхали з нашого міста, там винаймали квартиру, щоб вона навчалася в такій школі. Я працювала на трьох роботах для того, щоб це втиліти. І вона закінчила її в 9 класі. Потім ми приїхали до нашого міста, 10-11 клас вона закінчила у нас в школі, там, де я працювала. І ми дуже вдячні і Києву, і Боярці, і нашому Покрову, за тих вчителів гарних, які вклали в неї шматочок свого життя, своєї душі. Вона вступила до військового інституту, ВІКНУ при університеті Шевченка. Стала військовим психологом, при цьому вільно грає на інструментах, малює і пише вірші".
Олена – затята театралка. Завжди знаходила час на культурний відпочинок. Часто виїжджала на вистави в інші міста. Тим більше донька проживала в Києві. Встигала і з нею поспілкуватися, і сходити в театр, галерею чи філармонію. От і в переддень повномасштабного вторгнення росіян Олена мала квитки у київську оперу.
"В ніч вторгнення, коли ці звірі російські напали на нас, пролунав дзвінок о 4 ранку, донька з Києва подзвонила - сказала, що війна почалася, що тут робиться страшне. Вона була тоді курсантом військового інституту. Це був жах і для Києва, і для мене особисто, і для кожної родини, у кого дитина була там в той час - це була дуже страшна ніч. Чим я могла б допомогти своїй дитині? Там у мене брат в Києві, звичайно, він одразу поїхав до неї. Нічого не ходило, ніякий транспорт не ходив, він - пішки. Я знаю, що 6 кілометрів прийшов, щоб її побачити, щоб упевнитися, що вона жива, здорова. А що я? Така була напруга, не знаю… Я спочатку прийшла в свій садочок дитячий на зміну. Постояла трішки, говорю, що я не можу стояти вже - і я пішла. Пішла в військкомат.
Це ціла історія, як зустріли. Тому що я прийшла і сказала: слава Україні! - і така тиша. На мене дивляться такими очима, знаєте, квадратними. Ну, тут мене понесло. Я їм пригадала всю Конституцію України, і все-все-все, вони на мене дивилися, думали: "Тітко, ідіть звідси, що ви прийшли в такому віці - 56 років, 150 кг вага, метр 80 зріст. Куди ви прийшли?" Я їм розказала все: як вони попирають мої права громадянина України. Вони сказали, що ми вам подзвонимо. А в мене за плечима - військова кафедра. Я закінчила педагогічний вуз, тоді це було обов'язково - військова кафедра для всіх педагогів, в мене був диплом медсестри запасу. Але я не офіцер, у мене солдатський залишився військовий квиток, і я стояла на обліку в своєму військкоматі, тому туди і прийшла. Справді ввечері до мене подзвонили і сказали: готуйтесь, збирайте речі - зранку ми вас чекаємо. Тобто, я не проходила ніякого обстеження, ніякого ВЛК, ні жодного доктора, нікого. Я взяла чорненький свій рюкзачок, зібрала необхідні речі. Була одна проблема – це пристроїти свого кота. Ми відповідаємо за тих, кого приручили. Я не знала, куди його діти. Я дякую своїм однокласникам, які взяли його і піклувалися про нього. Я залишила кота на друзів, залишила ключі від квартири своїй подрузі і з рюкзачком вони мене проводили зранку до військкомату. Там вже чекала нас маршрутка. Було 25 хлопців і я. І нас відвезли в 93 бригаду одразу ж".
Не секрет, що в перші дні великої війни біля тодішніх військкоматів стояли черги добровольців. Чимало кого відправили назад додому. А от Олену Козоброд у її віці взяли. Військова припускає, що це сталося через її наполегливість та енергійність:
"І найцікавіше, що взяли тільки мене з першого разу, бо потрібні були бойові медики, а хлопців взяли тільки на наступний день. Так я опинилася в 93 бригаді. Від інструменту, від фортепіано, від дітей. Це був такий спонтанний вчинок допомогти донці якось, допомогти країні. Я не знала, що я буду робити, але я би робила все, що сказали. Нема такої роботи, нема такої справи, яку б не зробила українська жінка, коли потрібно. Я вважаю так.
Я служила військовим медиком, потім нас направили на БЗВП - курс молодого бійця. І я отримала травму, так скажімо. Бронік, каска, автомат, чоботи - це весна - спалах ліворуч, спалах праворуч: ти падаєш... Ну, і 150 кг ваги. Це було дуже важко. Я натягалася хлопців, натягалася броніків, і в мене вилізла велика-велика грижа. Я такого ще не бачила. Я ж думала: я повоюю трішечки, ми їх швиденько...переможемо! А дивлюся, що ні, затягується це все. І мені бойовий медик говорить: ти що, з такою грижею - не можна. Як ми тебе тягати будемо потім, таку велику?.. І мене забрали в госпіталь, прооперували. І після цього я вже не могла їхати нікуди. Я плакала, я думала, що я вже ні на що не здатна. Але мені дуже пощастило на командирів. Посадив мене отак от командир і сказав: Анатолівно, вас троє бойових медиків. Одна – молода, нічого зовсім не знає. Інша - з 2014-го року воює. І ти - 56 років, велика тітонька, то кого я візьму? Звичайно, візьму ту, яка знає свою справу. І вони взяли цю дівчинку, 36 років. Ми зараз з нею спілкуємся. А я залишилася на ППД, і він сказав: роботи вистачить на всіх. І, ви знаєте, я тоді думала, що армія — це тільки з автоматом бігати. Бо я взводу від роти не відрізняла. Але коли я занурилися в цю роботу, то зрозуміла, що армію треба кормити, армію треба постачати, армію треба одягати, армію треба лікувати, армію треба стригти, мити... І це все робить служба логістики, служба тилу. В цій службі я успішно вже третій рік і служу. Ось так, зараз я служу в продовольчій службі, штаб 93 бригади".
Не все відразу склалося в Олени на службі добре. Були різні моменти. Але, якщо є бажання бути корисною і готовність вчитися, то все вийде.
"Це і в цивільному житті так, що ми поки не завоюємо своє місце під сонцем, не доведемо свою компетентність - до нас будуть зверхньо ставитися. Це нормально. І я, як жінка з досвідом, це розуміла. Звичайно було образливо, коли тебе називають - бабуся. Це ображало, звісно. Хочу сказати, що в армії жінка не повинна бути взагалі. Але настають часи, коли жінка просто повинна бути в армії, повинна бути поряд зі своїми чоловіками. Нічого страшного в цьому я не бачу. І це не втрата жіночності - ні. Це просто такий час. Бувають такі часи в країни. Ставлення до жінки таке, що якщо ти чиясь жінка - до тебе краще ставлення. Якщо ти з вулиці, звичайно - гірше, але ти маєш своєю працею, своїм відношенням до служби показати, що ти теж щось можеш. І тоді до тебе ставляться нормально. І ставляться з розумінням. Мені просто дуже пощастило з командирами на моєму шляху. І я їм дуже вдячна. Вони вчили мене. Зараз моя робота - це комп'ютер. Я не володіла так комп'ютером, як тут в армії мене навчили. Просто навчили, і я зараз можу сказати, що я хороший діловод. Я гарний діловод, я грамотно пишу, я юридично підкована. Я своєю роботою задоволена, результатом своєї роботи, своєї служби. Я дуже вдячна людям, які помітили, що я стараюсь, що я викладаюсь, що я не дивлюсь на час: коли треба - тоді і працюю".
Олена Козоброд. Фото з особистого архіву
Навіть на службі Олена знайшла можливість займатися своєю улюбленою справою – музикою. Допоміг випадок:
"На третьому році своєї служби я вже мала вихідні, я могла собі дозволити по неділях відпочивати в казармі. І я якось стояла на зупинці, і назустріч мені йде хлопець - дуже великий, красивий, молодий, і він несе тромбон в чохлі. А я говорю: Боже, як приємно бачити музиканта. Я вам вдячна за вашу службу. А він каже: а ви який стосунок маєте до музики? Я - ну так я вчителька музики. Каже: нам потрібна співачка, в ансамбль. Є такий ансамбль - "Розмай", в навчальному ліцеї, в містечку, де я служу. Це військове містечко. І в цьому ліцеї вчительки і жінки військових, свою групу зробили. І для них це було віддушиною від усього. І я прийшла в цю групу співати, стала солісткою, тому що це моя робота – співати. І ми виступали, і виступаємо зараз - їздимо до хлопців. Не можу сказати, що прямо на передову - ні, не буду брехати. Але за 20-30 кілометрів від фронту ми їздимо до хлопців і виступаємо, підтримуємо їх, як можемо. Так що моя робота стала моїм хобі. Я виклала свій виступ з піснею "Коханий" з репертуару Цісик. Ми дуетом співали з директоркою ліцею. І дійсно вийшло дуже гарно. Стали приходити відгуки на цей виступ, а один із відгуків був дуже душевний. Пан Володимир мені написав, що в нього серденько затьохкало, коли він послухав цю пісню, що він не гадав, що її співають, бо це пісня ще 60-х років XX століття. Загалом, такий грамотний був, дуже цікавий відгук. І так ми стали спілкуватися, але не довго, оскільки з’ясувалося, що ми поруч, він живе недалеко від місця моєї дислокації, і він раніше служив у 93 бригаді. Він запропонував випити по чашці кави. Ну, так ми і зустрілися. Випили кави, потім поїхали до його друзів. І так почалось наше спілкування".
Олена Козоброд і Володимир Стенько познайомилися у серпні цього року. Разом відзначили День прапора, День Незалежності України. І майже одразу зрозуміли, що це ті стосунки, про які обоє мріяли.
Розповідає Олена:
"Мені дуже цікаво з ним. По-перше, я ж не бачила його. Це тільки спілкування було таке душевне. Така в нього мова гарна українська, він так багато знає. Мені було дуже цікаво з ним спілкуватись як з людиною. Коли ж я побачила його фотографію - і вся грудь у нього в відзнаках військових - написала, що моє ставлення до вас, пане Володимире, якщо навіть з нас не вийде пари - ви завжди будете шановані мною. Це було для мене таке потрясіння, що людина з 2014-го року - вона на фронті. А він же за фахом просто режисер театру. Для мене це було таким потрясінням. Я завжди буду шанувати вас і поважати". А він сказав: давайте, може, ще поспілкуємося. Звичайно, я в ніякому разі не хочу переривати наше спілкування. Знаєте, такий зв'язок був одразу – щемливий. Мені сподобалось".
Продовжує Володимир:
"Коли ви закохуєтесь, ви ж не питаєте: чому саме ця людина? Це якось відбувається так. Це певний комплекс. По-перше, хоча б людина, коли тобі відповідає, дає адекватні відповіді. Коли вона не зацікавлена виключно там, я не знаю, низькими якимись питаннями, проблемами. Є про що поговорити на цікаві теми. І, по-друге, вихованість – вона ж відчувається. Плюс фізіономічно - вродлива жінка, красива. Ми ж теж, чоловіки, любимо й оцінюємо очима".
Якось пара вкотре листувалася. Обговорювали якісь театральні постановки. Тут Олена читає: "Виходь за мене заміж". І далі продовжується повідомлення Володимира про виставу:
"Я спочатку не зрозуміла, думаю: може, мені здалося? Дзвоню йому, кажу: може, мої очі щось неправильно побачили? Він - ні, все правильно побачили твої очі. Добре, я в принципі не проти. І далі ми обговорювали виставу...
А потім було інтерв'ю на Хрещатику - спонтанне таке було, яке наробило багато галасу. І коли ми планували через місяць одружитися, подати заяву, а через місяць розписатися, бо, може, в когось якісь питання будуть. Приїжджаю, кажу: так, після інтерв'ю - стільки відгуків, стільки розголосу, що мене уведуть. І він: ну, значить, треба робити щось. І ми поїхали - і нас розписали, бо я військова. Відразу. Ось так.
Я не пожаліла, ні разу, що я так спонтанно це зробила. Якщо б думала, може б і не зробила. А так - мені гарно. Мені чудово з цією людиною. Мені треба було терміново в частину. Ми розписалися, після Києва я приїхала, тут же ми розписалися, і він через дві години відвіз мене у частину. Але мої командири пішли назустріч, дали мені десять днів за обставинами сімейними, і ще десять днів ми провели разом у нього. Приходили його родичі, і мені дуже сподобалася донька, в Києві вона живе, вона написала мені: "ласкаво просимо в сім'ю". Отак. Вона робила мені фотосесію. Знаєте, я завжди мріяла зробити професійну фотосесію. Ну, як кожна жінка, бо це так виявляє твої сторони, хороші і погані. З професіоналами завжди працювати дуже приємно, це кайф. Вона – професійний фотограф. І вона зробила мені фотосесію, як подарунок, скажімо так".
Володимир Стенько каже, що такий швидкий шлюб – це закономірно у їхніх обставинах. Адже обоє уже досвідчені, обоє розуміють, що і хто їм потрібен. То навіщо втрачати час:
"Життя швидкоплинне, тому втрачати хвилини не хочеться. Тим паче, у нас дуже багато спільних інтересів. Ми любимо музику, любимо театр. Вона Брамса не читала, вона його слухала. Ну ви ж самі розумієте це. Таким чином захотілося жити разом. Ну, от і все. Все так з одного боку просто. Коли ти даєш команду своєму організму: все, я вже старенький, пора до предків. І організм сам: а, старенький - ну все, зараз виконаємо твоє прохання, і ти скоро помреш. Так само і з цим. Кожна людина, якщо вона вважає, що вже все: життя закінчилося, ні на які вчинки ти не здатен, ні на що таке нове, то доля тобі нічого і не дасть. За віруваннями наших предків, коли зникало в людини бажання когось кохати - значить його залишала душа. Інколи казали, що людина ще живе, але душа її вже залишила. Ми виховані були на коханні, це найголовніше мірило було нашого життя, наших предків, українців. І тому не хотілося ставити на собі хрест, не хотілося. Тому потенційно я був готовий до цього, а там сталося, як сталося. Я не шкодую".
Доньки і Олени, і Володимира були раді за батьків. Адже такими щасливими їх давно не бачили.
Розповідає Володимир:
"Доньки. Я їх виховував самостійно. Навіть так вийшло, що коли ми розлучилися, старша донька вже тоді вступила до інституту, а з меншою всі старші класи ми жили вдвох, бо дружина поїхала. І в нас сформувалася своєрідна демократія: кожен робить, аби бути щасливим, і ніхто в це не втручається. Тобто, вони за мене раді. Вони обидві мені сказали: ми за тебе раді. Єдине, мене полаяли, бо коли ми одружувались, вона була у військовій формі, я був у цивільній. Казали: ти міг одягнути військову форму. Ну, я вже нібито на пенсії, демобілізований - не люблю я так, знаєте, хизуватися формою. Це в душі є, треба буде - можу одягнути її. Якщо одягну, то значить, візьму зброю таким чином.
Отже, нормально все з боку дітей. Коли ми відчуваємо, що нам комусь добре, то ми з цього приводу радіємо".
Позаяк Олена Козоброд досі в ЗСУ, то в будні дні вона перебуває у військовій частині, а на вихідні приїжджає до чоловіка:
"Я приїжджаю - все готово. Він так смачно готує. Але я теж готую. Я не такий великий кухар, не пристосована до сільського життя. Але мені дуже приємно це для нього робити. Мені приємно готувати йому сніданки, тому що в нічну зміну працює і приходить о пів на сьому ранку. Я його чекаю. Я обов'язково приготую сніданок - і мені це таке задоволення: його нагодувати. Знаєте, навіть не було такого питання: хто готує, хто миє посуд. Хто вільний - той миє.
Я стала добрішою, стала жіночнішою, я стала уважнішою. Може, не така егоїстка вже стала, як була. Мені приємно робити щось приємне для нього. Звісно, все повинно було бути в свій час, коли були молодими. Я вважаю, що це велика подяка Богу за такий подарунок в такому віці, коли ти зустрічаєш кохання так пізно. Ви знаєте, коли ми співали "Коханий", то хотіли віддати молодим дівчаткам співати, солірувати. Вони кажуть: що там ви знаєте про кохання? Говорю, ой, дівчатка...навпаки. Коли в такому віці, ти це кохання відчуваєш трішечки інакше вже, ніж ви. Це як останній подих, останні такі відчуття теплої душі, рідної душі поряд".
І Володимир, і Олена розуміли, що двом дорослим людям для того, щоб звикнути й порозумітися в побуті - потрібен час, адже обоє - лідери з сильними характерами. Але поки, як зізнаються, все добре:
"Безумовно, в нас є всі свої звички. Але ви розумієте, це така закостенілість. Це де ти саме в певні межі, певні рамки сам себе заштовхуєш. Але я вважаю, що людина мусить все життя видозмінюватися. Це можуть бути болючі процеси, але навпаки, ти сам себе цим процесом - коли ти сам себе долаєш, долаєш свої оті самотні звички, долаєш свій егоїзм – це ти сам себе ніби хвалиш. Ти сам відчуваєш свою цінність людини, яка може, не в поганий бік змінюватися, а робити щось краще. Мій один знайомий, коли ми ще вчилися, класно сказав, що чоловік і жінка – це дві безмежності. Тобто: чоловік – безмежність і жінка - безмежність. І коли вони єднаються, це поєднання двох безмежностей. Це два різних світи, і вони завжди приносять, може, й деякі неприємні моменти, але в більшості - це ти знайомишся з новим світом, з новою безмежністю. Такий мій підхід".
Продовжує Олена:
"Був один раз - він підвищив на мене голос. Я так на нього подивилась і говорю: "Ооо, Юпітере, ти сердишся? Значить, ти не правий". Він засміявся - і все. Конфлікт був вичерпаний.
Я так думаю, що будуть ще, звичайно, якісь конфлікти. Тому що ми вже склалися за характером, як люди. Але, я думаю, пристосовуватися треба. Ми ж можемо розмовляти. Це молоді не знають що сказати, а ми-то можемо один одному поставити запитання, сказати: давай обговоримо. Мені здається, що багато конфліктів між людьми виникають тільки тому, що ми не вміємо розмовляти і не чуємо один одного. Я хочу його почути. Я хочу йти назустріч".
Невдовзі Олені Козоброд виповниться 60. Вона планує демобілізуватися. І хоч її місце в дитячому садочку залишається вакантним, військова хотіла б спробувати себе в новому амплуа - стати помічником ветеранів при місцевій адміністрації. А якщо не вийде - буде волонтерити. Попередньо Володимир згоден переїхати у Покров до дружини. А ще після знайомства і одруження він знову почав активно писати. Каже, Олена прочитала кілька його попередніх робіт і наполягла творити далі. Тож на світ зʼявилося ще кілька пʼєс. Тепер подружжя шукає театр, який би взявся за їхню постановку.
