Борис Лятошинський. Фото commons.wikimedia.org
З чого взагалі варто почати розповідати про Бориса Лятошинського?
Зараз його музика більше звучить, про нього більше говорять. Але все одно ми стартуємо десь із нульової, мінусової точки і дуже мало про нього знаємо. Лятошинський — одне з імен, яке, можливо, отримає Національна музична академія України, якщо позбудеться імені Чайковського. Лятошинський – одне з імен, яке розглядається. Це центральна фігура в українській музиці перших двох третин ХХ століття. Це та основа, на якій будувалася сучасна українська академічна музика. Він учитель Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича, Леоніда Грабовського, Лесі Дичко, Ігоря Шамо. Він, звичайно, не був першим в українській музиці. Але в ХХ столітті саме Лятошинський був тим фундаментом, на якому вибудувалася сучасна академічна українська музика, яка, насправді, дуже багата, яку ми теж недостатньо знаємо, але вона має коріння саме там.
Симфонічне мислення — це як повноцінний роман із дотриманням усієї драматургії, який тримає від першої до останньої сторінки, в якому розгортається не одна сюжетна колізія. Все це поєднується цікаво. Симфонізм у музиці проростає. Це мислення абсолютно іншого рівня, це глибинно, з осягненням усього світового доробку. Лятошинський у 20-х роках організував спеціальне товариство вивчення модерної музики Європи. І ця музика завдяки йому звучала в Києві в концертах, тому що він її вивчав, діставав ноти, був у курсі, організовував концерти, де паралельно звучала і західна музика, і українська. Він той, хто заснував модерну українську музику. Це шлях у майбутнє.
Чи можемо ми сказати, що у Бориса Лятошинського була б можливість розгорнутися, розквітнути і зробити значно більше, якби не радянський режим?
Він розгорнувся і розквітнув всупереч. Але якби йому не заважали, якби не було такого шаленого ідеологічного тиску, він би розквітнув інакше. Він на зрілі роки був би іншим, більш модерним, суголосним загальній європейській традиції.
Період учнівства — 10-ті роки. 20-ті роки — його цікавість до модернізму в освіті. Музика, написана у 20-ті роки, абсолютно нічим не поступається: вона своєрідна, авторська, дуже глибока, експресіоністична, драматична, часто трагічна. Це був композитор із дуже драматичним мисленням, який у своїй творчості прагнув не до ліричної, світлої краси, в нього була зосередженість на якихось драматичних, філософських питаннях. 30-ті роки з їхньою повною ідеологічною забороною на все, окрім радянського, пролетарського. На Лятошинського був такий тиск, що це диво, що він узагалі його витримав. Його ламали, нищили — хіба що не фізично. Але музику забороняли. Написати грандіозну Другу симфонію – прекрасний твір, яка не прозвучала взагалі. Він пише Третю симфонію — вона один раз виконується і починаються такі нападки на неї, що забороняється все. Не лише ця симфонія, а взагалі музика Лятошинського підпадає під якусь гласну чи негласну заборону, вона ніде не виконується. Щоб врятувати цю симфонію, він переписує фінал і робить його з драматичного, трагічного умовно оптимістичним, включає якісь радянські мотиви типу: "Ура, ура, марш нашої непереможної армії!" Він бореться всі ці роки. Лятошинський писав, але його змусили дуже спроститися. У нього були державні премії, бо влада радянська не могли не зважати на його талант. Музика 40-х років чудова, але вона набагато простіша своєю музичною мовою. І лише наприкінці життя, вже в постсталінський період, він ніби обертається, повертається до своїх 20-х років і навіть бере звідти якісь теми, твори, потім трансформує їх у свою Четверту симфонію. Він взяв кілька ранніх спогадів, ремінісценцій не тому, що не міг написати нову тему. А тому, що йому було цікаво все-таки згадати, як він йшов, який був його шлях, і як його розвернули і змусили бути іншим.
Світлана Галась. Фото: facebook
Як можна було чинити тиск, якщо музика не така весела, не така оптимістична або без маршів?
Корінь цієї проблематики, окрім узагалі тотального радянського знищення всього іншого – не пролетарського, не цього радянського соцреалістичного. Вони дуже добре розуміли, яка музика соцреалістична, що пісня про Сталіна — це добре. А пісня не про Сталіна, а про Україну — це погано. Сталін, який керував усім Радянським Союзом в усіх галузях, мав доволі своєрідне ставлення до класичної музики. В нього воно було. Він любив музику красиву, гармонійну. ХІХ ст, оперний театр. У нього була ложа в Большом театрі, він його відвідував, знав усіх співаків, давав персональні вказівки: ця опера хороша, ця – погана. І це теж було одним із моментів, чому до музики в СРСР було багато уваги. Важливо, щоб із вуличних радіо лунав бадьорий марш, який спонукав робітників ставати до верстатів і працювати. Щоби звідти не лунало щось депресивне, важке і людина не задумалася, а де ж мій сусід, який учора був, а сьогодні його немає і нічого про нього не відомо… Музика буде спонукати до якихось роздумів. А цього не можна.
Чому всі маніпуляції в масмедіа у світі завжди відбуваються, що людину треба заговорити, закрутити, показувати якісь розважальні шоу? Треба, щоб людина в цей момент не думала про щось серйозне. Вони це дуже добре розуміли. Там не зовсім уже дурні люди були. Вони були дуже жорстокі, підлі, які завгодно, але не дурні. Вони прекрасно розуміли, що музика має бути одурманююча. І дуже проста, щоб кожен робітник її зрозумів. Бо що це за складні гармонії, коли фортепіано грає незрозуміло що? Має бути чітка мелодія, легка гармонія, яку легко сприймати. А якщо вона ще й, як цвяшок, залізе в голову. І ця пісня буде крутитися у людей в голові — це взагалі прекрасно, тому що в цей момент вони не будуть думати про щось інше, не згадають якусь свою пісню дитинства.
З того спадку, який залишив Лятошинський, ми можемо це нести і популяризувати, робити своїм новим, нести за кордон і якомога більше пропагувати, робити певного роду брендом України зараз?
Безумовно, так. В його величезному творчому доробку це є. Це вже, насправді, робиться. Ще до Великої війни Тріо Лятошинського їздило Європою і показувало його музику. І при цьому були наші люди, які казали: "Це складна музика – модернізм, що ви пропонуєте. Європа цього не захоче". А там були повні зали і захоплені відгуки, тому що люди розуміють цінність не лише простої музики. Так само й зараз. Інтерес до не простої модерної української музики є. Люди, які роками, десятиліттями ходять на концерти, знаються на музиці і не потребують лише чогось легкого, розважального. Тому Лятошинський абсолютно може бути. У нього п’ять симфоній — можна обирати різні.
Українська музика має дві величезні проблеми. Перша — відсутність системного, хорошого фінансування. Точкове є. А друга, суто музична проблема: відсутність нот і надрукованих партитур, щоб заграти симфонію. У нас є надрукована партитура симфонії Лятошинського. Але голосів, тобто партій для кожного інструмента, для кожного скрипаля, немає. Оркестри грають по вручну переписаних голосах. У Європі так ніколи не будуть грати. Вони мають прийти, взяти ноти в оренду або купити. Цього сьогодні майже немає. З 9 по 18 січня у філармонії Liatoshynsky Space 2026.
