Подружжя Вербових у студії Українського Радіо
"Доля так звела з моделінгом"
Ілона Вербова народилася у маленькому селі на Хмельниччині. Тато був завфермою, мама працювала у тракторному парку. Її дитинство пройшло серед природи, в оточенні тварин.
Ілона пригадує своє дитинство:
"З розваг у мене було те, що ми пасли череду. В різних регіонах це по-різному називається, але в нас називається - пасла череду. Тоді я заробляла свої перші гроші - підприємницька діяльність така у мене була, значить. Десь, напевно, в класі четвертому я пішла до музичної школи, ще їздила в район навчатися грі на фортепіано і співала в хорі також. Після цього вступила в музичний Хмельницький музичний коледж, далі вже пов'язала своє життя з цим. … Була у мене спеціальність "Теорія музики" - це викладач сольфеджіо, музичної літератури, фортепіано. Та дуже нудно все звучить, але насправді: було дуже класно, дуже люблю наш коледж. Він дає дуже якісну освіту і потім багато наших випускників відомі по світу, можна так сказати, і як оперні співаки, і як виконавці. Тому дуже я пишаюся нашим коледжем музичним. Закінчила, працювала трішки в дитячій школі музичній викладачем сольфеджіо і музичної літератури, потім - в дитячому садочку, просто як вихователь".
Якось Ілона поїхала на море в Одесу. Там просто на вулиці до неї підійшла власниця модельної агенції, запропонувала роботу. До подібних ініціатив, а це була не перша, Ілона ставилася скептично. але того дня все-таки вирішила спробувати.
Про свої перші кроки в моделінгу розповідає з усмішкою:
"Як в селі: завжди стереотипи, що моделінг - не найкраща професія в цьому світі. Ось і мої батьки до цього скептично ставилися, та й я, власне - теж. Тому я спочатку так відкидала ці всі пропозиції. Декілька їх було в соціальних мережах - там я взагалі це всерйоз не сприймала. Потім, коли на вулиці підійшли - якось теж не сподобалася ця ідея. Потім - я навіть не пам'ятаю який то був раз - коли до мене підійшла власниця агенції і сказала, що ми тебе запрошуємо в агенцію. А я перед тим подивилася фільм "Завжди говори так". І я тоді погодилась, просто дійсно через це. От якось мене так і затягнуло в цю професію. Я не знаю, але мені здається, треба трошки собі казати: так.
Такі там були дівчата - трошки "снігові королеви"… Я себе почувала дуже незвично, некомфортно. Плюс я ніколи не мала ніяких зйомок. Не те що професійних - я ніяких не мала зйомок взагалі. У мене максимум - це був кліп у нас на березі під якусь пісню, знятий на якийсь слайдер. Всі так знімали в той час. Це були єдині мої зйомки. Я пам'ятаю, мене тоді попросили продефілювати. А я ніколи на підборах не ходила! Я пройшлася, все мені кажуть: а де ти так навчилась? Кажу - на березі у себе. Це було дуже смішно. Після мені сказали: ти гарно себе поводиш перед камерою. Я не знаю як це пояснити... Мене інколи питають дівчата: як ти розпочинала? – ну, щоб і собі зробити такі самі кроки, наприклад, почати працювати в моделінгу. Я відповідаю: чесно, я взагалі вам не порадник. Адже я не робила якісь цілеспрямовані кроки до того, щоб почати це все робити. Це просто доля так звела нас з моделінгом".
Так у Ілони зʼявилися перші професійні фото, які вона виклала у соцмережах. Ці роботи побачили інші агенти. Зйомок побільшало:
"Мене почали запрошувати в Хмельницькому, і якраз перед початком війни я підписала контракт з агенцією "Селектів". Це українська агенція, але зараз вони працюють в Польщі, щоб дати змогу дівчатам працювати безперебійно, щоб дівчата могли їздити і за кордон заробляти, бо в Україні трошки важко зараз з цим. Я підписала з ними контракт 1 лютого 2022-го року і з ними працюю всі ці роки. Я дуже щаслива, що ми знайшлися тоді. Теж в соціальних мережах вони мене побачили.
Телефони я знімала в рекламній компанії для "Huawei", різні бренди. Але найбільше насправді в усьому цьому мені подобається те, що у тебе з’являється можливість подорожувати - в різні країни, навіть на різні континенти. У мене була колись поїздка в Японію. Я розумію, якби я просто тут жила і не займалась моделінгом, то навряд чи я б там побувала. Тому це дуже класно, що є така можливість: працювати, їздити за кордон, дивитися на цей світ".
Моделінг - це прибутково і цікаво, якщо дівчина відома у фешн колах. Але коли карʼєра лише починалася, Ілона хотіла мати постійну роботу зі стабільною зарплатнею. Вона знайшла таку – у колцентрі оператора інтернет звʼязку та телебачення. За кілька місяців вже мала досвід і могла ним поділитися. То ж дівчині дали стажера – Богдана Вербового. Доручили поділитися з ним своїми знаннями та навичками. Богдан у свої 18 років уже мав досвід на кількох роботах, але продажами не займався.
Розповідає Богдан:
"Я з міста Хмельницький. Тато – будівельник, ремонтами квартир займався. А мама довгий час працювала - я не знаю як це називається - вона перевіряла витяжки в квартирах, в ЖЕКу працювала. Потім ще доглядальницею працювала, але зараз знову повернулася на попередню роботу.
Звичайне дитинство: ходив у школу, займався спортом. Потім досить багато часу приділив боксу і змішаним єдиноборствам, що у подальшому дало мені, напевно, і характер, і свою поведінку, і дисципліну якусь, бо без цього в даних видах спорту – нікуди. Це й допомогло мені знайти першу роботу - був охоронцем. Це в 16 років. Вже не пам'ятаю, як цей заклад називався - звичайний заклад, де люди розпивають спиртні напої. Різні казусні ситуації траплялися, але це частина роботи. Там же люди випивали, і вели себе не завжди адекватно. Хоч я був маленький, худенький, в мені кілограм, мабуть, 50-60 – і тих не було, але доводилося дорослим чоловіками пояснювати, що не можна грубити іншим людям, що не можна кричати на офіціанток і таке інше".
Працюючи охоронцем, Богдан паралельно здобував освіту. Розумів, що сила - силою, а професію треба мати. Вирішив стати економістом:
"Я закінчив Хмельницький торговельно-економічний фаховий коледж, після чого вже отримав бакалавра в Вінницькому торговельно-економічному, просто на заочному вже. Паралельно працював. Коли я був в коледжі, перший курс, здається, я не працював. А от вже другий, третій - я вже працював на пів доби. Спочатку це був якийсь кол-центр, але я не пам'ятаю назви - там різні компанії були. А потім, коли "стукнуло" 18-ть, вирішив, що треба робити щось нове і пішов продавати інтернет і телебачення. Менеджер з продажу. Просто ти телефонуєш людям, розповідаєш, що - от, є інтернет, телебачення ... Робота була перехідна, вона дала досвід спілкування з людьми. Тобто, тебе навчають продажам, стресостійкості, бо люди бувають різні. До речі, неодноразово доводилося спілкуватися з дуже грубими людьми. Але це твоя робота, ти розумієш, що тобі треба її виконувати. Бували люди, які мені спочатку грубили, а в врешті-решт робили те, що я їм говорив: підключали той же інтернет. Тобто, це дало мені вміння працювання з супротивом".
"Рік проходив мій супротив"
Богдан зізнається, що він доволі закрита людина. І саме робота в кол-центрі навчила його бути наполегливим, навіть попри супротив. Богдан згадує, що наставниця Ілона сподобалася йому одразу. Але дівчина взаємністю спочатку не відповідала. Цілий рік Богдан намагався привернути її увагу. І зрештою метод, якому його навчила сама ж Ілона, спрацював.
Пригадує Ілона:
"Я пам'ятаю момент, коли він приходить з проханням щось там йому показати. Я кладу руку на мишку, і він так ненароком кладе згори руку. Це був його перший натяк на щось. А потім він добре навчився проходити супротив.... І через рік ми вже почали зустрічатися".
Підхоплює Богдан:
"Тоді у нас було почалося дуже бурхливе життя, бо ми встигли пожити в Івано-Франківську, в Дніпрі попрацювати, потім в Хмельницькому, в іншій компанії. Знову повернутися Хмельницький. Нормально ми поїздили за цих пару років. Ми хотіли змінити щось. Планували взагалі їхати в Одесу, попередньо, але все змінилося дуже сумбурно. Мріяли, що хочемо до гір. Хочемо в гори - а ми дуже любимо гори. І ми поїхали в Івано-франківськ. Потім почався коронавірус, і ми мусили повернутися в Хмельницький. Коли трошки послабився карантин ми вже поїхали в Дніпро з нашими друзями. Ми жили разом майже спочатку. З третього дня ми почали жити разом. Мої батьки знали, Ілонині теж. Ми досить швидко познайомились".
Продовжує пригадувати Ілона:
"Я познайомила Богдана зі своїми батьками, коли ми повернулися з Івано-Франківська, ми одразу ми поїхали в село. Це буквально місяць четвертий- п'ятий. Привезла Богдана, щоб він допоміг мамі та тату з городами. Так, і в мене є фотка, де він стоїть з мішком картоплі. Такий - одягнений в короткі татові штани - що було в селі, в те його й одягнули".
Так і жила молода пара – постійно в роз’їздах. То в одному місті, то в іншому. Шукали нові враження і кращу роботу. Планували одружитися, але ці плани довелося відкласти - почалася війна.
Ілона розповідає про день, який змінив плани на майбутнє:
"Я їздила на зйомки в Київ, повернулася, а Богдан мав їхати 23 числа. Кажу: побудь, будь ласка, давай ти ще затримаєшся на день, давай не будеш їхати. Я відчувала, що не треба. І тут - ранок 24-го... Я вийшла гуляти з песиком нашим. Дивлюся: чомусь купа людей біля банкомату, не зрозуміло чому. Я приходжу - Богдан ще спав - дивлюся новини. В нас прилітало по місту, але я не чула. Я дивлюсь ці новини: війна, війна кругом несеться. Я кажу: треба збирати собак, треба збирати папуг - їхати кудись, щось робити. Бо в мене квартира на п'ятому поверсі, а в Богдана на першому, у нього там ще під балконом підвал -двоповерховий, його тато зробив, справжній бункер. Потім дивилася щось по волонтерству. І побачила, що на залізничний вокзал почали приходити евакуаційні потяги. І я пішла на вокзал допомагати. Богдан спочатку теж допомагав мені".
Богдан Вербовий відчував, що може робити для країни більше. Відчував, що потрібен у війську, тож прийшов до місцевого військкомату. Але через відсутність військової освіти чи досвіду та молодий вік - йому було лише 22 - Богдана розвернули додому. Та хлопець був рішуче налаштований. Тож долучився до місцевого добровольчого формування територіальної громади. Тут Богдан навчився трохи користуватися зброєю, кілька разів був на полігоні. Зрештою відчув, що готовий до справжньої військової служби.
Розповідає Богдан:
"Потім я побачив, що відбувається набір до ССО "АЗОВ- Київ", де набирали молодих хлопців. Ну, я зібрався і поїхав. Я просто прийшов і сказав, що їду: такого-то числа маю бути з речами там-то. Вона розуміла, що мене "не перепреш". Вона просто поїхала зі мною. Думала, що я ще вийду до неї, а я зайшов - і вийшов через місяці три, напевно…
Пройшов спочатку співбесіду: чи я готовий взагалі до цього всього. Попередили, що буде курс молодого бійця. І все: я вже не вийшов. Дуже довго ми чекали спочатку. Була дуже велика кількість охочих на той час. Дуже велике кількість. Там анкети треба було заповнювати, і поки дійшла моя черга до співбесіди - це вже був вечір. Я пишу Ілоні: імовірніше за все тут залишусь ночувати. Так і сталося. Я пройшов співбесіду, нам дали де розміститися, а в мене вже з собою було все готове: спальник, одяг, все вже було. Тому я й не проти був залишитися. А дружина поїхала у Хмельницький. Плакати".
Уточнює Ілона:
"Я плакала ще в метро, коли чекала. Почався дощ, я стояла там і скидаю йому відео: це не дощ, Богдане, це моя душа. Давай, виходь до мене. А він каже: а все".
Подружжя Вербових у студії Українського Радіо
На гроші, зароблені на зйомках, купувала те, що просив Богдан та його побратими
Повернувшись у Хмельницький, Ілона майже весь свій час присвятила волонтерству. На гроші, зароблені на зйомках - купувала те, що просив Богдан та його побратими. Звичайно, основне екіпірування видали бійцям у підрозділі, але було чимало такого, що не входило у базовий комплект, але значно спрощувало життя у війську.
Про свій початок служби пригадує Богдан:
"Якісь додаткові речі, підсумки Ілона спочатку купувала. Але потім мені майже все видали. У цьому плані в мене все було, в мене була навіть своя плитоноска - дружина купила. Бо пішов я в травні, а зарплата була в листопаді. Ну, я поки пройшов КМБ, потім оформлення. І от тоді вже почала капати якась зарплата. Та й перша зарплатня ж скільки була – на той час 20 тисяч гривень, сильно не розженешся, бо це ще були злагодження підрозділу. Коротше, до бойових у мене там шлях досить довгий був. Я одразу потрапив в Третю штурмову бригаду. Це була рота РВП, взвод СПГ, з протитанковими гранатометами. Коли проходив курс молодого бійця (КМБ), ССО "Азов" став батальйоном. Я пройшов КМБ і почалося переформатування ССО в Третю окрему штурмову бригаду, розширення штату. Це саме в цей період все відбувалося. Третій армійський корпус, в який входить енна кількість бригад. Третя штурмова, 60-та МБР, 125-та. І ще є декілька бригад, які входять в цей корпус, який зараз підтягується під стандарти 3-го армійського корпуса".
У навчальному центрі - далеко від дому і близько до війни - Богдан багато що переосмислив. Зрозумів, що дуже хоче, аби Ілона нарешті стала його дружиною офіційно. Після курсу молодого бійця перед першим бойовим виїздом пара стала на весільний рушник.
Продовжує розповідь Богдан:
"Освідчення було давно, після першого року наших зустрічань. Просто у мене було...багато причин, через які ми не змогли розписатися. І я зрозумів, що ось - є час, треба розписуватися. Це все було дуже швидко. Мені дали десять днів. І якраз ми розписалися. А весілля - та нічого такого й не було. Я переживав, коли Ілона запізнювалась на розпис. Вона кучері крутила, а я стояв під РАГСом - нема дружини. П'ять хвилин нема дружини, десять хвилин нема дружини. А там вже хлопці підтримують: та все буде добре. Вже там кажуть - ну, заходьте, вже пора. А я кажу: нема нареченої.
Підхоплює Ілона:
"Довго кучері крутила. Були тільки найближчі друзі і рідні - і все. І ми швиденько розписались, з батьками пішли посиділи в ресторані. Я була у вишиваночці, Богдан був по формі. Я з кучерями була, як ви вже зрозуміли. Все було максимально просто. Ми ж не планували це заздалегідь. По-перше, ми розмовляли раз на скількись днів. І це були дуже короткі розмови: що там, все добре, може, тобі щось треба - і все. І вже потім, перед тим, як його відпустили, він сказав, що я буду їхати. І ми так спланували все дуже-дуже швидко. Тому у нас навіть не було часу вибирати щось. Але було гарно і дуже чуттєво я б сказала. Потім ми зробили зйомку на пам'ять в той самий день. І все на тому закінчилося. Вже на другий день подзвонили: що ти, розписався? То тепер треба воювати. В мене ще кучері не встигли розпрямитися, як я його вже відправляла на війну".
Тоді якраз тривав херсонський наступ. Тож Богдан Вербовий вперше взяв участь у бойових діях саме на тому напрямку. Але, як тепер він розуміє, то була просто розминка перед справді важкими битвами:
"Перша була Херсонська область, перші бойові. Але вона була лайтова, дуже лайтова, бо по факту ми дуже намагалися наздогнати тих, хто відступав. Ми весь цей час їхали, але і догнати їх не могли. Швидко пройшло це, я особливо й не запам'ятав, бо не потрапив в якийсь жорсткий заміс. Він настав, коли я приїхав на свій перший Бахмут. Херсон - це була операція дуже коротка. Я не буду заглиблюватися, бо в той час я був звичайним солдатом і не дуже розумів: що там, як це і для чого робиться. Це був дуже короткий проміжок часу, по факту ми покатались - і поїхали, нас перекинули на Бахмутський напрямок займати оборону, відбивати штурмові дії ворога.
Ми заїхали в Бахмут. Це було класно, що це були перші мої бойові, я особливо нічого не розумів. Зараз, якщо згадувати, що там було - там було все дуже серйозно. Там була перевага в артилерії, я навіть не уявляю в якому об'ємі. Але в плані піхотної сили ми були набагато сильніші. Дух нашого батальйона так само був на голову вищий, ніж ворожий дух. Проти нас стояли "вагнери", які нас просто закидували зеками, і про ніякий бойовий дух там не йшлося. Там йдуть три хвилі просто "м'яса", а потім вже йдуть якісь плюс-мінус нормальні "вагнери". Перевага в артилєрії була у них конкретна. Я на той момент з СПГ був, навідником розрахунку СПГ. Там дуже важливо, який у тебе колектив. Я думаю, якби колектив був інший, я би по-іншому ставився до цих перших бойових. Бо там в мене був друг "Квас" - це був такий старший чоловік. Ми прибігали, стріляли, поверталися мокрі й брудні. Прибігли, а він нам кави зробив, каже: на, попий кави, розслабся".
Спочатку був Бахмут…
Богдан Вербовий зазначає, що через те, що усі бійці мали правильний бойовий настрій, усі були, як він каже, "заряджені" на успіх, то їхній підрозділ вийшов без втрат. Але невдовзі після короткого відпочинку їм знову довелося повернутися в Бахмут.
Про свій подальший шлях у війську продовжує пригадувати Богдан:
"Спочатку був Бахмут, потім був один день штурму Курдюмівки. І ми знялися після цього. Знялися на місяць, здається. Місяць ми відпочивали. І потім вже силами цілої бригади заходили на Бахмутський напрямок. Другий заїзд, так сказати. Тоді вже і в піхоті я побігав, і з гранатометом попрацював, і вже воно трошки по-іншому все пішло взагалі. Ми були батальйоном резерву. Але через короткий проміжок часу ми так само вступили в бій і досить впевнено стали, я пам'ятаю: вкопалися в лінію і весь час до нашого контрнаступу по факту лінія трималася, взагалі позиції не віддавалися. "Вагнери" там час від часу намагалися нас штурмувати, але в них не дуже виходило. Але це вже другий Бахмут, це досить довгий період, бо ми туди зайшли зимою, а вийшли - вже майже на наступну зиму".
Ілоні спочатку було дуже складно без коханого. Вона жила від дзвінка до дзвінка. У перервах між повідомленнями думала чим себе зайняти. А згодом зрозуміла, як можна зменшити тривожність.
Про своє життя у той час розповідає Ілона:
"Я зробила ремонт в квартирі, просто щоб зайнятися чимось, щоб не думати про щось погане. Богдан був захватів від цих ремонтів. Я сама підлогу перестеляла. Я все робила сама, просто, щоб чимось зайнятися бо було надто тяжко чекати.
Спочатку приїхала до нього просто погостювати, так сказати, на декілька днів. Зрозуміла, що з чоловіком мені набагато спокійніше, навіть порівняно з Хмельницьким, не зважаючи на те, що чути інколи прильоти і таке інше. З ним я почувалася в безпеці. Це після Бахмуту я приїхала тоді якраз, і побачила, що дуже йому тяжко. Я була в шоці, якщо чесно. Це якраз було після тієї зими, коли він ноги повідморожував. Це був період Андріївки, Кліщіївки. Він справді виглядав, як дідусь якийсь. І йому було важко говорити. В нього тоді ще були контузії. Досі погано чує, зараз трошки краще, але тоді в нього був дуже поганий стан. І моральний, і фізичний. Тоді я подумала, що треба бути мені з ним - і одразу легше стало. Він такий був - оцей погляд, я не знаю як це описати - я просто приїхала, дивлюсь: в нього дуже зморшки з'явилися, ніби він прижмурювався, воно так якось виглядало. Він зовсім став іншим в той момент, я його не впізнала насправді. Мені стало трохи страшно, що війна його змінює, а я не можу його зрозуміти. Просто через те, що я не розумію, через що він проходить - бо я ніколи цього не бачила, ніколи цього не проходила. Я розуміла, що я хочу бути поруч, якось його підтримувати, якось йому допомагати і бачити той шлях, що він проходить, щоб допомогти йому влитися назад в цивільне життя, так сказати".
І от з початку 2023-го року Ілона вирішила покинути красиву квартиру у відносно тихому Хмельницькому, щоб бути поруч із Богданом. Спочатку зняла житло в Краматорську, потім поблизу Покровська, ще пізніше – за Ізюмом.
Богдан вдячний Ілоні за її підтримку:
"Щодо цього у нас досить нормальне ставлення в командирів. Вони розуміють, що наше життя продовжується. І якщо ми будемо просто воювати і воювати, то морально-психологічний стан бійця буде ніякий. Коли ж в перерві він поїсть борщу, то морально-психологічний стан одразу покращується.
Їхав собі додому до дружини, яка жила зі мною. Мені було комфортно, я відпочивав, потім їхав на бойові - виконував бойові задачі - і я їхав в нормальному психологічному стані, бо я відпочив і їду воювати, нормально. Якщо б ми протягом такого довгого часу воювали-воювали і просто воювали, то мені здається: мій психологічний стан не витримав би.
Так ми жили два роки. Але там був період Бахмуту, потім ми виїхали на ротацію, перед Авдіївкою якраз, також на місяць або щось близько того. Перед Авдіївкою ми пожили в Черкасах, потім ми поїхали на Авдіївку. Дружина поїхала зі мною, жили під Покровськом: прекрасна хатинка, готували їсти на пічці. Вночі встаєш - підкидаєш дрова, палиш. Нам бабуся здавала. Ну, як здавала: вона просто дала нам, щоб ми там жили... щоб хата була жила. Вона нам її віддала, каже: тільки там дрова - щоб їх така ж кількість і залишилася. То нам привезли дрова - ми їх накололи, наскладали їй назад. Машину дров - більше, ніж було.
Жили в одному будинку я, дружина, собака, побратими. Всі до цього нормально відносилися. Я перепитував, щоб не заважати нікому. Їсиш- спиш-воюєш. Знов їсиш-спиш-воюєш. Це твій цикл. А вже коли приїхала дружина, я відчув, що стало простіше. Морально. Я краще засинати почав. Якщо сам, там можу довго не спати, крутитись, прокидатись вночі. З дружиною я завжди сплю ідеально. Я відчуваю себе, ніби вдома, і все: мені дуже комфортно".
Коли Богдан був на бойових завданнях, Ілона займалася корисними справами. Шукала різні методи додаткового заробітку, щоб закрити потреби підрозділу. Ну, і час від часу їздила на зйомки:
"Коли ми були в Краматорську, то я почала таку собі підприємницьку діяльність: хлопці мені привозили тубуси з різних озброєнь, і ми їх розфарбовували. Я залучала хлопців з бригади, наших друзів в основному, щоб вони допомагали мені - хто там був не на позиціях тоді, вони ж важкі, ці всі тубуси. Ми в нашому дворику, біля нашого будинку, їх розфарбовували. І потім я виставляла їх, робила збір або розіграш, або щось таке. І всі вилучені кошти йшли вже на потреби підрозділу Богдана. Бабусі мені розповідали що до чого – там, в Краматорську, щоб я ввійшла в курс справ. В перший день, коли я приїхала, Богдан тоді пішов на позиції, я вийшла гуляти з собакою. Вони зробили чаювання під під'їздом - зробили чай, якесь печиво принесли, почали розпитувати: а що там-то, а що там? Одна бабуся була вчителькою. Вона одразу перейшла на українську мову, бо інші зі мною говорили російською. І вона така: Боже, я так давно не говорила українською! Це так приємно. І в неї така гарна українська, ну, знаєте, як вчителька. І я одразу подумала: як класно. А ця друга бабуся -теж з нашою під'їзду - вона вже там трошки російською, трошки українською. Це було дуже смішно, я їй казала, що це лагідна українізація була така. Вони нам допомагали. Вони там були наглядачами за нашим майном. Та й взагалі дуже нам допомагали в тому всьому: може з песиком посидіти?.. а може то?.. а може сьо? Хороші бабусі там були".
Близька присутність Ілони дуже підтримувала Богдана. Під час найважчих завдань його постійно гріла думка, що ще трохи – і він зустрінеться з коханою. Вона обійме, зрозуміє, заспокоїть.
Ділиться Богдан:
"Просто є дні, коли втрачаєш когось - і тобі важко. Ти робиш свою роботу - ти живий, в тебе все нормально. А коли ти втрачаєш когось з близьких, витягуєш його - чи там "300" ця людина, чи там просто "200" уже... От цей момент важкий. Насамперед, морально важкий. Ти приїжджаєш додому і думаєш: це там міг бути ти… Ну, голова повна думок, що зрозуміло. Але поки ти на роботі, ти про це особливо не думаєш. Там – "200-й", не "200-й" - ти продовжуєш виконувати задачу. А коли повертаєшся, тобі стає важко. Але я майже всі такі найболючіші, найближчі втрати пережив разом з дружиною. Я приїжджав - там дружина, і вона знала, що я не хочу говорити. Вона мене не просила говорити. Я просто собі лягав спати і мені було нормально. Типу: я подумаю про це потім... Я не бачив в неї якихось спадів, вона тільки росте. Чим далі ми йдемо разом - тим більше я її кохаю".
Подружжя Вербових у студії Українського Радіо
"Слухаю той запис, а там голос дитини"
Одного разу Ілона відʼїхала з прифронтової зони у справах. А коли поверталася назад, зателефонувала і попросила її зустріти. Сказала, що погано себе почуває за кермом.
Пригадує Богдан:
"Вона поки їхала, у неї щось незрозуміле зі здоровʼям сталося. Каже: не можу їхати, у мене щось віднімає… Я виїхав їй на зустріч, щоб їй легше було їхати. Зустрів, пересів до неї в машину, сів за кермо. Вона каже: почекай, я маю щось показати тобі. І вона дістає таку штучку, де ти скануєш QR-код і включається запис голосу. Слухаю той запис, а там голос дитини: "Скоро я до вас прийду"… Я був в шоці, в абсолютному шоці. Ми хотіли, ми планували це. Але все одно дуже був здивований, мені здається: це очікувати неможливо. Я трошки розчулився. Пустив чоловічу сльозу. І після ми поїхали далі".
Продовжує Ілона:
"Ми поїхали на другий день на УЗД, слухати, чи все добре. Бо дорога була важка і там взагалі дуже страшно було в дорозі. Дуже хвилювалася, чи все добре? Бо у мене відняло праву частину тіла. І коли почав німіти язик, я зрозуміла, що це щось не те, заїхала в лікарню. І ми тоді вперше почули, як бʼється сердечко".
Ділиться своїми враженнями Богдан:
"Я не думав, що це на мене так вплине. Це дуже приємно. Коли я дізнався, що це дівчинка - я дуже зрадів. Хоча я завжди говорив, що хочу хлопчика, хочу хлопчика… Мені сказали, що дівчинка. Я зрозумів, що це ще одна моя принцеска. У мене тепер дві принцески, і все в мене класно в житті.
Ми знали, коли вона буде народжувати, і мене командир без питань відпустив. Я прибув за три дні до родів, і на родах був присутній і після цього в мене був час побути, погратися з дитиною. Хоча вона зовсім нічого не розуміла, це зараз я можу з нею погратися. Але дуже радий був. Словами неможливо описати відчуття, коли я її перший раз взяв на руки… Лікарка каже: перерізайте пуповину, загадуйте бажання".
Ілона пригадує з усмішкою:
"Я дивлюсь: він закриває очі, бажання загадує. Це було дуже смішно! Як сказали - так і зробив. Ще, може, свічку задуєш?"
Після народження маленької Устини Ілона вже не могла бути поруч з Богданом. Але пара постійно на зв'язку. Обмінюються фото і відео. Хоч і віртуально, але військовий бачить, як росте його дитина. Закохані постійно спілкуються, мріють - куди поїдуть у відпустку.
Продовжує Ілона:
"Це дуже важливий період, через те, що ми звикли бути разом і постійно спілкуватися. От він приходить додому - щоб не було - ми просто говоримо. І мені стає легше, і йому стає легше. А зараз ми набагато менше часу можемо поговорити. Просто через те, що зараз Богдан вже не солдат, в нього більше відповідальності, більше роботи. Так само у мене зараз своя відповідальність. І в нас мало часу є на те, щоб поговорити".
Пояснює Богдан:
"Мене просто подають на офіцера, а після цього йде низка етапів, це бюрократичні моменти. Просто робиш свою роботу, показуєш свої знання, показуєш, що ти хочеш розвиватися, що ти постійно прогресуєш, що ти не стоїш на місці. Я, своєю чергою, ділюся своїми знаннями, своїми ідеями якимись - як більше нищити ворога. Наша бригада, тепер армійський корпус, дає тобі можливості рости, щоб ти проєктував ці ідеї, реалізовував їх. Я росту, корпус росте".
Ілона резюмує:
"Дуже класно тримати цей зв'язок, показувати, що відбувається в нашому житті. Щоб він був причетний до всього, щоб він бачив, як росте дитина; щоб він знав, що відбувається, що у мене антифриз в машині тече і таке інше. Я знаю так само, що в нього ремінь порвався ГРМ. Тримати в курсі, щоб був цей зв'язок такий, як і раніше. Це дуже важко спочатку було, коли Устинка народилася: він не хоче від нас їхати, він повертається на війну. Знову це все робити те саме. А він хоче до Устинки, він хоче бачити її. Але треба було знайти вихід з цього всього. Тому це супер важливо – тримати в курсі життя. Так само, щоб я розуміла, що в нього відбувається і щоб він розумів, що в мене відбувається. Я думаю, що це нас дуже рятує".
Але попри розвиток військової карʼєри Богдан зізнається, що після закінчення війни волів би піти з війська. Обрати цивільну професію, насолоджуватися кожним днем, прожитим разом зі своїми дівчатками. Ілона ж після народження Устинки швидко відновила форму, далі працює моделлю. На зйомки їздить зі своєю мамою, яка під час процесу доглядає за малечею. Обоє Вербових мріють про одне – щоб їхня дружня родина нарешті возз’єдналася і спокійно зажила у мирній Україні.
