Євген Нищук. Фото: kmu.gov.ua
Коли на Різдво франківці традиційно колядували після вистави "Кайдашева сім'я", ви, звертаючись до глядача, назвали просто неймовірні суми, які задонатив Театр Франка на Сили оборони України. Театр не тільки здійснює терапію мистецтвом, а ще й не забуває про важливий момент: кожна гривня повинна зараз йти на Перемогу. За рахунок чого Театр Франка зміг похвалитися тим, що за вашої, наприклад, каденції було задоначено 100 мільйонів гривень? Я правильно називаю цифри?
Так. І ви слушно підмітили, що зараз такий час, коли головною є підтримка Сил оборони. Адже саме завдяки їм ми можемо творити і споглядати вистави. Я сердечно дякую всім активним глядачам, які зробили цей рекордний збір. Практично за півтора роки, відколи я став керівником театру, ми справді зібрали і задонатили понад 100 мільйонів. В 24-му це було близько 68 мільйонів гривень, і за минулий рік – понад 35. Разом – понад 100 мільйонів, і це дуже важливо. У нас є повна звітність щодо конкретних дій тієї чи іншої техніки. Я не можу дуже голосно про неї говорити з безпекових питань, але нам навіть звітують ті чи інші бригади, яким надана та чи інша техніка. І як вона допомагає нищити ворога. І це ще більше мотивує. Це різні бригади, які знаходяться в зоні бойового зіткнення. Це і Магура-7, легендарний морський дрон, який наводить жах в Чорному морі на окупантів, для нашого ГУР, для десятки, для 63-ї, для 95-ї бригад ЗСУ. Я там зараз всіх не перелічу. Ми допомагаємо різним бригадам через фонд "Повернись живим", тому що великі тракти і фрахтування тієї чи іншої техніки здійснюється саме цим фондом. Це справді для нас дуже велика мотивація, щоб не просто вистояти, а щоб перемогти.
Є таке відчуття, пане Євгене, що замале приміщення у Театру імені Івана Франка, бо воно хронічно не може вмістити всіх охочих придбати квитки і потрапити на вистави. Для цього ви в 2025 році відкрили нову сцена під дахом, яка називається "Сцена під Химерами". Скільки до вас прийшло глядачів, враховуючи тепер уже три сцени Театру Франка?
Так, справді в нас чималий попит на наші вистави. Це і гордість, і радість, і водночас великий клопіт, тому що іноді доводиться слухати певні нарікання, чому квитків немає. Це одвічна боротьба з перекупами, хоча ми їм ускладнили трішки життя нашими новітніми технологіями і покращенням системи продажу. Застосунок "Дія", який ми ввели в нашу операційну діяльність, також дає свій результат і убезпечує від масових перекупів. Але вони все одно є, тому що вони теж володіють технологіями. І ми з цим боремося, повідомляємо відповідно правоохоронні органи, але це питання не одного дня.
До нас за цей час на ті топові вистави, які розлітаються буквально за хвилини, зареєструвалося понад 150 тисяч людей. І коли виставляється продаж тієї чи іншої вистави, то наша система продажу, наш сайт, реєструє одночасно вхід близько 15 тисяч користувачів. Зал, де основна сцена, вміщує, наприклад, 800 глядачів, камерна сцена – 130. Відповідно, такі вистави, як "Конотопська відьма", "Макбет", "Марія Стюарт" чи "Кайдашева сім'я" розлітаються за 50 секунд, не доходячи навіть до хвилини.
А "Калігула" на камерній сцені розходиться за 17 секунд. І звичайно ми працюємо над тим, щоб в системі можна було здійснити якусь умовну, скажімо, почерговість. Наприклад, кому не вистачило квитка "за один клік" до того, на кому вони закінчилися, мав би наступного разу першочергову можливість купити квитки. Тобто ми працюємо над цими покращеннями, але це об'єктивна річ. З іншого боку, слава Богу, що в такі важкі темні часи люди мають такий надзвичайний попит до театру, до мистецтва, до української культури. В Театрі Франка за рік відвідало наші вистави понад 220 тисяч людей. Окремо на гастролях – понад 120 тисяч. Себто близько 350 тисяч людей за рік відвідало наші вистави. Це, насправді, дуже важливо. Важливо для нашої спільності, для нашої сили, для нашої ідентифікації, для нашого майбуття. Бо серед цієї аудиторії з'явилася дуже велика кількість молодих людей. Тим, кому до 25 років. Наша електронна система може ці речі фіксувати, і ми проводимо певну аналітику. І ця статистика показує дивовижну річ: на вистави ходять люди, яким 18, 20, 21 рік. А раніше такого не було. І це близько 30 відсотків від загальної кількості аудиторії. Це прекрасно, що молодь активно йде до театру, тому що ще якесь там десятиліття чи півтора тому казали, та що Театр – архаїчне мистецтво тощо.
Коли ви започатковували нову сцену – "Сцену під Химерами", ви казали, що вона потребує дуже серйозного технічного оснащення. Чи запрацювала вона так, як вам би хотілося?
Справді, "Сцена під Химерами" – це моя окрема мрія. Ця ідея у мене з’явилася, коли я очолив театр. І тут питання не тільки в збільшенні глядацької аудиторії. Ідея цього майданчика або цього ж простору полягає в тому, щоб ми зачепили якісь важливі теми, які в більш академічному просторі ми не можемо втілювати. Це певні експерименти, це делікатні, чутливі теми, які переважно обговорюються на кухні, а в публічний простір не виносяться.
І яскравий приклад тому – перша вистава Давида Петросяна в цьому просторі "Поліандрія", яка досліджує проблематику того, якими зраненими і психологічними навантаженнями можуть повертатися наші захисники і захисниці з фронту. Це і побутова, і сімейна історія, і певна фантазія. Це дуже чутливі речі, і ми хочемо їх пропрацювати. Тобто цю травму ми всі отримуємо в цей час, незалежно того, хто де знаходиться, навіть ті, які поїхали за кордон. Ми отримуємо цю травму, тому що люди, земля яких, держава яких, родини яких зазнають такої жорстокої війни, це вже травма, де б ти не знаходився. І мистецтво і театр зокрема – це якраз один з тих просторів, який може ці травми пропрацьовувати, проговорювати. Як з психологами: проговориш якусь болючу річ, і тобі потім стає легше. Більше того, це може бути лабораторія для читок нових п'єс, бо в нас тривалий час була прогалина в цьому питанні. Зокрема в Театрі Франка сучасних авторів, які пишуть там прозові поетичні чи драматургічні твори, практично не використовували на сцені. Зараз ми надолужуємо цю історію.
Ще з кінця минулого сезону в нас з'явилася і Оксана Забужко. Також у нас йде робота зараз над кільками сучасними п'єсами. Власне, згадувана мною "Поліандрія" Сергія Колибишева, Вероніка Літкевич буде працювати над виставою за текстами Ніни Захоженко, французький режисер Жюль Одрі ставить постановку за мотивами роману Софії Андрухович "Амадока", перша частина якої вже поставлена в Ліоні. Це наш спільний проєкт з Францією і Ліонським національним театром, де французька команда поставила вже першу частину вистави української авторки Софії Андрухович. А друга частина буде поставлена в Театрі Франка вже в цьому сезоні.
Євген Нищук і Наталія Грабченко у студії Радіо Культура
Як ви знаходите нових режисерів, нових драматургів, нові погляди на те, яким має бути сучасний театр? Чи проводяться для цього якісь конкурси, читання, експериментальні речі? Як це відбувається?
Ми активно співпрацюємо в різних напрямках з Театром драматургів, коли ми влаштовуємо окремі професійні читки, куди залучаються різні режисери, котрі і обирають акторів. Це відкриті читання, вони проводяться при глядачах. І ті твори, які мають найбільший розголос, одразу перетворюються на ідею майбутньої постановки. Так, до речі, відбулося і з "Поліандрією". Ми започаткували новий конкурс в театрі, називається "Франкопрактикум", для режисерів-режисерок до 30 років.
Що за ейджизм?
Ні-ні-ні, просто виходить так, що тому ж Уривському, чи тому ж Петросяну по 35 років, а вони вже майже корифеї.
Ну, жарти жартами, але молодому режисеру справді себе проявити дуже проблематично.
І от якраз в першому конкурсі, який відбувся, була подана найкраща експлікація на розсуд комісії: молодий режисер Станіслав Іванов спільно з молодою сценографкою Анастасією Савченко представили виставу "Наш клас" за Тадеушем Слободзяником. Паспортний вік Станіслава – 22 роки, і це дуже смілива історія, тому що це дуже чутлива тема. Вона свого часу спричинила неймовірний скандал у Польщі. Сам автор проходив жорсткі жорна дискусії, діалогу і хейту. Але, як сказали наші польські друзі і колеги, Польща пропрацювала цю ситуацію, яка мала місце в їхній історії. Відтак їм далі легше рухатися в їхньому баченні, в їхньому історичному контексті. Це чутлива тема Голокосту під час Другої світової війни, розповідь про те, як зберегти людяність в жорстоких обставинах. І вона актуальна і в наш час, коли ці речі відбуваються на нашій землі. Коли з'являються колаборанти, коли зрадники творять страшні речі, через які гинуть сотні людей. І я думаю, що це дуже актуальна річ, яка поставлена надзвичайно талановито. Це вистава не належить до категорії "подобається чи не подобається". Це вистава до обов'язкового перегляду.
А скільки загалом прем'єр відбулося в 2025 році?
Це вісім нових робіт. Серед них – вже згадані мною, а також ті, які навіть на міжнародному рівні себе дуже позитивно зарекомендували. Насамперед це "Макбет". Дуже серйозна робота. Робота, яка як і весь Шекспір, про щось попереджає, від чогось щось хоче убезпечити або щось навчає. "Макбет" – дуже актуальна робота, яка, можливо, навіть зазирає дещо далі, ніж бойові дії. Тому це дуже важлива для нас робота. Робота, яка вже має не тільки українське успішне життя. Вже відбулася міжнародна прем'єра в Гданську і Варшаві. І невдовзі починається європейський тур, такий, як був з "Конотопською відьмою". Хоча це складніше технологічно, тому що це дуже технологічна вистава, складна в обслуговуванні. Але ми їдемо зі всім обладнанням, ми нічого не спрощуємо, для того, щоб вона в повноцінному вигляді могла постати перед іноземним глядачем. Вона вже запрошена на ювілейний 35-й Шекспірівський фестиваль, який влітку відбудеться. Вона також запрошена на дуже авторитетний фестиваль в Словаччині на початку вересня цього року.
Це також "Невеличка драма" за Підмогильним – твір, який ніколи не мав сценічного вирішення. Ігор Білиць зробив фантастичну виставу, яка особливо тепло сприймається киянами. Вони приходять і чують під час вистави про знайомі місця, про Жилянську, про інші вулички, на яких відбувається дія. І люди ніби поринають в ті місця, де вони виросли. Це вистава "Арлезіанка" Дмитра Богомазова, це вистава "Галісія", яку ми згадали. І це була перша опробація простору "Сцени під Химерами". Робота Нью-Йоркського режисера, драматурга і коуча Річарда Максвелла. Це робота з запрошеними непрофесійними акторами. Це теж дуже такий цікавий експеримент, це те, чому ми хочемо надати концепту цього простору.
Це "Калинова сопілка" за Оксаною Забужко – поетичний твір на камерній сцені імені Сергія Данченка. Це "Поліандрія" Давида Петросяна в просторі "Сцени під Химерами". Це "Реквієм" Євгена Лавренчука – перша співпраця з великим національним колективом іншого жанру. "Будинок музики" і Ольга Кононенко з блискучим оркестром, солістами, хором постали в співпраці з нашими акторами на нашій сцені. Це не чистий музичний твір, він має драматичне тло, і це перегуки з тими подіями і травмами, які ми проходимо. І ця вистава буде в нас в репертуарі Театру Франка. Найближча дата – 28 січня до ювілею Моцарта. Вона вже й отримала премії, і народ вже полює за нею. Євген Лавренчук – дуже талановита постать, і це цікава співпраця. Ну і, власне, вистава "Наш клас", яку ми вже згадували, вона буде йти також наприкінці січня. Слідкуйте, це справді дуже чутлива вистава, в якій стримати сльози дуже важко навіть тим, хто вміє це робити. Але це вистава про людяність.
Ви маєте на сьогоднішній день репертуарну афішу. Якщо навіть забрати вистави 25-го року, то вже був ажіотаж. І люди хотіли, щоб "Калігула" і "Конотопська відьма" йшли якомога частіше, бо вони ж хочуть туди потрапити. Натомість театр має поповнювати цю репертуарну афішу і випускати нові вистави. Як бути з цими двома викликами, коли хочеться затримати в репертуарі вистави, які цілком природньо мають успіх і представити нові? Ви, наприклад, назвали "Кайдашеву сім'ю". Їй скільки років? 18?
Буде наступного сезону 20 років. Кошмар. Або ура. В даному випадку якраз ура, тому що вона дуже жива. Вона, звичайно, оновлюється і молодим поколінням.
Як і "Наталка Полтавка", до речі.
Так, як і "Наталка Полтавка". І вона настільки про вічне, і про те, що завжди є актуальним. І вона є завжди тією бажаною виставою, на яку хочуть люди ходити. І глядач сам говорить про те, що далі має продовжуватися. А щодо нових вистав, ви влучно сказали про певну мою, як художнього керівника, розтяжку. Бо все одно має репертуар оновлюватися, з'являються нові роботи. Бо в цьому є і суть творчої діяльності театру. А куди ж його вмістити? Тому час від часу ми маємо з якимись виставами прощатися.
І тут я би хотів навести приклад, коли ми чи не вперше зробили прощання, яке було світлим. Тобто з одного був щем для акторів, які зіграли. І люди ходять, і ще би зіграли. Але вже і режисер відчув, що мабуть можна прощатися, як кажуть, в високому польоті творчому. І ми зробили яскраве прощання з виставою Івана Уривського "Пер Гюнт" - одна з перших вистав, яка була поставлена ним в Театрі Франка на великій сцені. І ми анонсували, що це остання вистава, що там зіграють всі склади в одній виставі. Тобто, з одного боку, ті, хто не бачили, вони дещо могли плутатися. З іншого боку, вони сказали, що це дуже цікавий експірінс. І ті, хто не бачили, спеціально прийшли, щоб побачити, як виведуть всіх акторів в одну сюжетну лінію.
Але найголовніше, що вона завершилася таким донатним розпродажем, який відразу збільшив ту цифру, з якої ми починали на початку розмови про підтримку Сил оборони. А саме близько 2,5 мільйонів ми зібрали саме під час прощальної вистави "Пера Гюнта". Бо ми розпродавали чудовий реквізит, який був залучений в цю виставу, який робили наші бутафори: і фантастичний кит, і риби. Були спільні фото. Було все зроблено для того, щоб зібрати кошти для наших захисників.
