Євген Нищук. Фото: facebook
27 вересня, у день народження Івана Франка та Богдана Ступки, Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка відкрив свій 107-й сезон. Яким він буде? Які прем’єри та ключові події чекають на глядачів? І чому попередній, 106-й сезон виявився настільки значущим для колективу? Насамперед пропоную озирнутися на 106-й сезон і згадати одну з найяскравіших його прем’єр – виставу "Троянство", у якій ви вийшли на сцену в ролі продюсера. У журналістських і театрознавчих колах тоді жартували: "Тепер ми переконалися, що Євген Нищук точно знає, як не треба давати інтерв’ю". Хочу окремо зупинитися на "Троянстві". Як на мене, ця постановка є частиною важливого осмислення наших нинішніх реалій. Театр Франка робить це через античну драму, епос та класичні сюжети. Проте саме в "Троянстві" ви, здається, найболючіше й найвідвертіше говорите про війну та наші власні оцінки того, що відбувається. Тут на поверхню виходять правда й кривда; зринає те, де ми лукавимо, де прагнемо здаватися правильними, аби нікого не образити, де заграємо з аудиторією або ж впадаємо у суцільну патетику. Одні глядачі казали: "Ми так посміялися над собою!", а інші зізнавалися, що не мали сил навіть підвестися для аплодисментів – настільки ця правда прикувала їх до театральних крісел.
Зараз дійсно час переосмислювати бачення та шукати нову театральну мову – особливо на тлі такого високого попиту на театр загалом і на театр Франка зокрема. Певною мірою ми виступаємо візіонерами й прагнемо робити сміливі кроки разом із нашими режисерами та акторами, які завжди готові до експериментів. Головне – знайти цю цікаву, переконливу мову. Тут варто відзначити Давида Петросяна, який анонсував роботу над "Енеїдою" Котляревського. Свого часу в ефірі Радіо Культура ми обіцяли слухачам повернутися до цієї теми. Завдання митців і театру сьогодні – відчути справжній глядацький запит на діалог, осмислення та дискусію довкола тем, про які часом говорять лише на кухні, а іноді й там соромляться порушувати. Я маю на увазі очікування щодо повернення наших воїнів: як суспільство реагуватиме на їхні травми, біль, спогади, посттравматичний синдром і на те, якими "незручними" вони можуть ставати після важких поранень. Начебто все зрозуміло, але на побутовому рівні ці болючі моменти трапляються постійно і часом призводять до ще трагічніших наслідків для наших побратимів і посестер, які повертаються з передової.
Це один вимір. Інший – переосмислення вічної української та світової класики. Тут можна згадати, як легендарний матеріал "Короля Ліра" переосмислював Анатолій Хостікоєв. Він піднімав одвічні теми класичного твору, але пропускав їх крізь призму власного досвіду – а отже, й нашого спільного досвіду, адже це наш час, наші містечка та знайомі обставини. Коли я відвідую міжнародні театральні форуми в Авіньйоні, Единбурзі, Торуні, Венеції чи Нью-Йорку, під час дискусій мене часто запитують: "Як ви торкаєтеся теми сьогодення? Чи є у вас вистава безпосередньо про війну?" Ще рік-півтора тому ми відповідали: "Ні, ми не хочемо говорити про це прямолінійно, це надто болюча тема, яку поки не варто чіпати".
Іноземці цього не розуміють. Вони не живуть у війні, тому їм важко збагнути, що для такого осмислення потрібні час і внутрішній ресурс.
Утім, ми мусимо торкатися цих тем. Зараз ми робимо це зокрема через світову міфологію та античні сюжети. Античні війни дають змогу простежити універсальні закономірності й навіть стати провидцями: побачити, як поводяться тирани, як функціонують імперії та як вони зрештою гинуть.
Коли ми дивимося ""Одіссею"" Крістофера Нолана, то помічаємо: він прагнув сказати про сучасну війну, але висловив значно менше, ніж ми в цьому прочитали. Ми, українці, що живуть у цих реаліях, мимоволі екстраполюємо все на себе. Тож коли ми беремося за подібні теми, наша глядацька зала суттєво відрізняється від тих закордонних майданчиків, куди ви везтимете ці вистави, аби говорити про Україну під час війни. І тут ще цікаво, якою буде їхня реакція. Чи готові ви показати за кордоном ""Троянство"", де чітко прописані наші внутрішні штампи в оцінці подій – про те, як не варто реагувати та як не слід комунікувати з ветеранами? Бодай на європейській сцені?
Ми вже маємо певний досвід. Звісно, коли ми вперше відчули реакцію нашого глядача, вона була певною мірою передбачуваною – зокрема й стосовно провокативності вистави. Але нам від початку закидали, що це суто локальна тема, зрозуміла перш за все українцям, і запитували, чи буде вона взагалі потрібна за кордоном. Втім, ми навіть не просували її цілеспрямовано і ніде не подавалися. Попри це, зараз вже маємо низку запрошень – і це враховуючи, що вистава надзвичайно масштабна: як за кількістю задіяних людей, так і за технічною складністю. Нас уже запросили до Швейцарії. Крім того, ми отримали пропозицію від відомої польської режисерки Майї Клечевської, з якою плануємо подальшу співпрацю. Вона прагне організувати цілий фестивальний тур саме з ""Троянством"", адже зазначила: ""Це саме та сучасна європейська театральна мова, яка спонукає до дискусії та провокує на глибше осмислення"". Звісно, для нас це стало дуже приємною несподіванкою.
Поговорімо про виставу, якою ви відкрили новий сезон – "Одіссея. Меотида". Це ж не "Одіссея" Гомера у прямому розумінні. Розкажіть про неї детальніше. На перший план зараз виходять військові, які творять сучасний театр. Чий це текст? Хто є автором цієї п'єси?
Так, для нас це справді був певний виклик. Виклик, зокрема, і для режисера Івана Уривського, який зараз перебуває на піку професійної форми, але й він тривалий час вагався та терзав себе сумнівами, чи варто брати цей матеріал. З одного боку – глибокий історичний матеріал. Паралельно творилося й кіно на подібні теми, тож хочеш чи ні, а глядачі мимоволі починають це порівнювати, хоча там абсолютно неспівмірні засоби виразності. Проте ключовим тут стало те, що класичну "Одіссею" Гомера повністю переписав Олексій Дорічевський – драматург і нині діючий військовослужбовець. Це його авторська п'єса. Сама ідея та ініціатива виходила від наших побратимів і посестер з 1-ї бригади оперативного призначення НГУ "Азов". І, очевидно, відмовитися від цього проєкту було неможливо, адже тема надзвичайно актуальна. Вона – про наших воїнів, про тих, кого ми з нетерпінням чекаємо додому, і перш за все – про військовополонених.
Нещодавно "Редіс" якраз акцентував увагу на тому, що оборонців, які потрапили в полон з "Азовсталі", досі практично не повертають – це поодинокі випадки. Це наш величезний біль та масштабна робота з родинами полонених, тому така тематика є дуже чутливою і щемливою. Важливо, що як військовий консультант до вистави долучився ще один військовослужбовець "Азову" — Данііл Мірешкін. Він працює в дублі з нашим актором Акмалом Гурєзовим, створюючи образ Одіссея.
Я бачила виставу саме за участі Данііла. Склалося враження, що він практично нічого не грає на сцені, адже сам є справжнім героєм.
Тому це вже не поодинокий приклад поєднання театру та реального досвіду. Ви вже згадували виставу "Троянство", а також Володимира Міненка, який залучений і в проєкті "Поле". Зараз я можу проанонсувати й наші наступні творчі плани. У майбутній роботі режисера Давида Петросяна на "Сцені під химерами" також порушуватимуться дуже чутливі, стереотипні питання та міфи, якими обростає тема війни. Ідеться про матеріал "Будь мужиком!" драматургині Наталії Торжевської, прем'єра якого відбудеться у нас буквально за три тижні на Сцені під Химерами. Ми цілком природно залучаємо чимало військових до творчого процесу. Це дає можливість мовою мистецтва налагодити діалог між тими, хто залишається в тилу і не пізнав горнила війни, та тими, хто звідти повертається. Це про спільні розмови та спогади. Завдяки цьому театр отримує більш органічне, совісне та правдиве право говорити про війну та про наших захисників.
Давайте продовжимо розмову про те, що буде в 107-му сезоні. Ви зачепили кейс "Сцени під химерами". Взагалі, несподівано виник цей новий театральний простір в Театрі Франка. Що він з собою являє на даний момент? Які вистави вийшли і що там планується?
107-й сезон – 170 років Івану Яковичу Франку, 85 років було б Богдану Сильвестровичу Ступці. І якраз нанизуючи ті прем'єри, які вже в процесі або ж які вийдуть, ми для себе обрали тему цього сезону – пам'яті. Наскрізною темою. Не просто розмову про минуле чи згадувати когось. А це якраз про те, що ми зараз говоримо. Це осмислювати себе в більшій мірі, усвідомлювати те, який ми маємо історичний багаж, досвід, який ми отримуємо через певні історичні факти, через теми, які тривалий час були або під грифом заборонено, або обросли різними стереотипними речами, а якісь є просто фальшивими, їх насправді ніколи не було, а на них, як кажуть, виростало цілі покоління. А натомість ми маємо зовсім інші приклади, гідні того усвідомлення, звідки в нас береться така стійкість, яка дивує зараз увесь світ. Бо нічого не може бути з нічого. Тому якраз це дуже важливо. І от ми почали з того, що 27-28 серпня розпочали сезон виставою "Одісея. Меотида" – матеріалу, яким є розмова про повернення, про війну, про те, чим живуть, як говорить наодинці ця сцена. Ми не будемо спойлерити для тих, хто ще не дивився, але згадайте, про що в цих спальниках говорять хлопці. І оця проста розмова чи не найкращою і найтеплішою є для сприйняття в залі. Від Гомера – до реалії, про що говорять військові. І так просто, і так ціннісно, і так щиро, і так актуально, і так з гумором. І оці речі створюють оце єднання і викликають спільність.
І дуже важливі жіночі образи цієї вистави: жінки, які чекають, попри всі виклики часу. А Пенелопа отримує дуже багато викликів, спокус, спроб її зруйнувати, але вона все одно вірна, вона чекає і вірить попри все. І ця віра підживлює тих хлопців, які розмовляють між собою у спальниках, бо вони знають, що їх чекають на енергетичному рівні.
І найкраще може показати оці енергетичні рівні і ці площини саме театр. Дяка сценографу Петру Богомазову, який оці різні світи поєднує у виставі. А якщо повертатися до "Сцени під химерами", це від початку була моя "химерна" ідея. І це простір, який дасть можливість нам не просто експериментувати, а він дасть можливість робити ті роботи, які ми не можемо десь дозволити на основній сцені чи навіть на сцені камерній імені Данченка. Тобто це якісь зовсім відкриті, контроверсійні теми, теми з соромом, теми з травмами, які ми отримали. Тому в нас скоро, а саме на День пам'яті жертв голодомору, з'явиться нова робота – "Будь мужиком!" Давида Петросяна. Наталя Торжевська з Аліною Сарнацькою зробить виставу "Жир". Це якраз певна розмова про посттравму часів голоду. Це дуже жіноча історія.
Далі в нас на тому просторі буде ще одна робота Дмитра Костюмінського під робочою назвою "Пам'ять". Він зараз працює багато з архітекторами, з художниками, перебуває в осмисленні того, яким чином зараз створити ці простори пам'яті, які обов'язково будуть в кожному містечку, в тому числі на Майдані Незалежності. Бо яким чином треба переосмислити ось ці прапорці, де кожна родина загиблих вставляє свій, чи ось ці портрети, які є в кожному місті на центральних вуличках, тих вуличок вже не вистачає, бо кожного дня, на превеликий жаль, з'являється новий і новий герой. Як кожного героя не забути – ось ці дуже важливі речі ми вже починаємо проговорювати, в тому числі не просто з перформенсом, але й з лекціями, з дискусіями художників, істориків, міфологів. І це впродовж сезону ми будемо робити. І якраз "Сцена під химерами" дасть нам можливість дослідницької діяльності.
Вам вдалося її технологічно наповнити? Я пам'ятаю, коли ми з вами першу розмову робили про цю сцену, ви казали, що поки що ні світла немає, а є лише природне освітлення.
І вона справді дивовижна для осмислення, вона видовжена по горизонталі із невеликою кількістю рядів, видовжених в обидва боки, де сидять глядачі. Зараз там дуже багато кропіткої роботи в частині дослідження, для того, щоб почати великі проектні роботи, я маю на увазі перереконструкції. Водночас зараз ми починаємо роботу над інклюзивним ліфтом, який можна пристосувати в зовнішній ліфт. Він може слугувати доступом до цього простору як для людей мобільних груп, так і для глядачів: буде екскурсійна атракція, яка дозволить роздивитися будинок з химерами, розкішну архітектуру Городецького, і потрапити в "Сцену під химерами". Ми хочемо зробити комплексну інтеграцію в цей простір. До квітня будемо робити ті вистави, про які я сказав, а далі ми закриваємось на реконструкцію для того, щоб в листопаді наступного року відкрити вже оновлену повноцінну сцену. Зокрема і для проведення виграної грантової програми "Тисячовесни" – міжнародного фестивалю "Химерафест".
До речі, щодо вашої участі в "Тисячовесні": Давид Петросян брав участь у цьому пітчингу, так? І це буде "Держава" Платона?
Так, ще один проєкт, який ми виграли, – це "Держава" Платона. Попередньо анонсую: ми плануємо прем'єру на кінець лютого, якраз до п'ятиріччя повномасштабного вторгнення Росії. Хочемо реалізувати її безпосередньо в залі, оскільки сценографія матиме античну структуру, а сама дія розгортатиметься практично в партері. Ми ще доопрацьовуємо технологічні рішення, але плануємо створити амфітеатр просто в центрі залу. Глядачі ж сидітимуть на сцені. По суті, це осмислення взаємозв'язків між людиною й суспільством, людиною й державою. І взагалі спроба відповісти на запитання: хто має право говорити про майбутнє нашої країни? Давид Петросян наважився про це висловитися, тож побачимо, що з цього вийде. Проєкт обіцяє бути надзвичайно цікавим.
