Ілюстративне фото: facebook The Academy
22 січня Американська кіноакадемія оголосила номінантів на цьогорічну премію "Оскар". У лонг-листі буди три стрічки про Україну: документальний фільм Мстислава Чернова "200 метрів до Андріївки", короткометражна анімація Анастасії Фалілеєвої "Я померла в Ірпені" та британський фільм "Камінь, ножиці, папір" режисера Франца Бема, в якому зіграли українські актори. Жодна зі стрічок не увійшла до фінальних номінацій. Разом з тим претендентом на кінопремію став російський документальний фільм "Містер Ніхто проти Путіна", створений колишнім педагогом із РФ Павлом Таланкіним, а також на "Оскар-2026" номінували анімаційний фільм "Три сестри" режисера Костянтина Бронзіта, який отримував державні нагороди від Путіна та жодним чином не засуджував повномасштабну війну проти України. Чому, на вашу думку, жодна з українських стрічок номінована?
Коли ми говоримо про те, що жодна з українських стрічок не потрапила в список номінантів, хоча була в шорт-листі, я завжди думаю про те, що років 10-15 тому, в принципі, українські фільми, які б доїхали до такого етапу на головній кінопремії планети – це була би просто рожева мрія. А зараз ми говоримо про те, що в нас є цілих три фільми з українською участю, які не потрапили в номінацію. Насамперед я дуже вдячний творцям цих фільмів за те, що вони зробили. За те, що вони все одно дуже достойно провели оскарівські кампанії. Але треба розуміти, що Американська кіноакадемія – це саме американські кінематографісти, які живуть не просто в Америці, а живуть в Лос-Анджелесі, який ми між собою називаємо таким собі "Ла-Ла Лендом".
Тому що, з одного боку, їхнє уявлення про світ може дуже сильно не збігатися з нашим. З іншого боку, звісно, є оця так звана російська "м'яка сила", яка навалюється на таких кінопреміях всією своєю масою для того, щоб вибороти там якийсь результат. Я дивився стрічку "Містер Ніхто проти Путіна". Він за своїми художніми якостями і за своїм потенціалом ніяк не може стати класикою. Ця стрічка також не йде в жодне порівняння зі стрічкою Мстислава Чернова "200 метрів до Андріївки". Тобто фільм Чернова – це просто іншого рангу фільм, набагато кращий. Але, тим не менше, на фільм "Містер Ніхто проти Путіна" там була включена вся інформаційна машина: всі російські опозиціонери, всі лобісти Росії в Голівуді. Тобто, було достатньо багато зроблено для того, щоб ця стрічка пройшла і все-таки зробила нам боляче.
З приводу взагалі самої кінопремії. От ви кажете, що це такий собі "Ла-Ла Ленд", інша реальність. Але все одно досі ніби утримується оцей знак якості, якщо якась стрічка, режисер, актор, сценарист отримав "Оскар". Це певний статус, це певний рівень, це завжди почесно. Втім, розмови про те, що насправді являє собою і сама кіноакадемія, і яким фільмам подекуди віддаються нагороди, останніми роками не вщухають. Наскільки питання елітарності "Оскару" у світі кінопремій виправдане?
"Оскар" об'єктивно – це найважливіша кінопремія планети. З одного боку, тому що американська кіноіндустрія є таким собі гегемоном у світовій кіноіндустрії. Це кіноіндустрія №1. З іншого боку, дійсно, останнім часом "Оскар" став більше інтернаціоналізуватися. Наприклад, цього року на головні премії номінуються такі стрічки, як "Таємний агент" із Бразилії, який отримав приз на Канському фестивалі, або "Сентиментальна цінність", норвезький фільм, який номінується і за найкращі фільми, і за найкращу режисуру, і за акторські роботи. Тобто, це, в принципі, показує, що "Оскар" все-таки мігрує в світову премію, а не тільки в американську. Ну, принаймні, хоче інтегрувати всі ці історії.
Денис Іванов. Фото: Julia Weber/Facebook Denis Ivanov
Але мій спіч стосовно того, мовляв, давайте дивитися об'єктивно, хто голосує, він для того, щоб не сакралізувати цю премію. Об'єктивно "Оскар", його результати – це велика впливова медіаподія. І "Оскар" за "20 днів в Маріуполі", Мстислава Чернова – це був дійсно прорив для українського кіно. І звісно ми розраховували на те, що стрічка "2000 метрів до Андріївки" потрапить принаймні в список коротких номінантів. Але, з іншого боку, кіно не існує у вакуумі від ситуації зі стратегічними комунікаціями України. Тому що, скажімо, наша ситуація з опаленням теплом, електрикою і водою не стала частиною світових новин. І те, що відбувається зараз на фронті, теж не завжди висвітлюється в американських медіа. Тому, я думаю, що частина кіноакадеміків знаходиться просто абсолютно під іншим інформаційним впливом і просто не розглянула цю стрічку як достатньо актуальну.
З приводу інших стрічок, зокрема "Камінь, ножиці, папір" або ж "Я померла в Ірпені". Доводилося бачити в соціальних мережах маніпулятивні коментарі, написані швидше за все, ботами, про нібито недостатню мистецьку цінність цих фільмів.
Ви знаєте, я думаю, що це неправда, тому що всі стрічки, в яких була українська участь, і фільм Фалілеєвої "Я померла в Ірпені" , і фільм "Камінь, ножиці, папір" – це фільми дуже високого класу. Як я вже сказав, стрічка "2000 метрів до Андріївки" з точки зору своєї художньої якості – це наближення документального кіно до фактично блокбастерів рівня "Врятувати рядового Райана". Цей фільм не можна навіть порівняти з більшістю конкурентів, які я теж подивився в цій категорії документальних фільмів. Тобто, сказати, що фільми не дотягнули по художній якості – не можна, це неправда. Тому що це дуже потужні стрічки. Неймовірна роль Олександра Рудинського в стрічці "Камінь, ножиці, папір" дуже переконлива, на рівні з великими акторськими роботами зарубіжних колег. Але так склалася ситуація, що є ті, хто голосує, є певний контекст, у якому все існує, і є певні можливості нашого кінематографу, який Україна почала розбудовувати не так давно. А є можливості російського кіно, яке було присутнє, фактично як радянське кіно, і мало вплив досить довго.
Зараз ми бачимо багато емоційних реакцій, зокрема і того ж Олександра Рудинського і пані Фелілеєвої, яка сказала, що в Америки не залишилося здорового глузду, і що це дуже хороший сигнал нам єднатися, гуртуватися з Європою. От на вашу думку, чи варто нам бути радикальними і категоричними в своїх поглядах, чи це просто для нас певний маячок, що потрібно над чимось працювати більше і краще? Якщо так, то над чим саме?
Ви знаєте, в мене немає, чесно кажучи, відчуття поразки. Ми говоримо, що там хтось не дійшов до "Оскара". В тій ситуації, в якій знаходиться українське кіно, в тій ситуації, в якій знаходиться індустрія, мати три стрічки, які потрапили в шорт-лист, на нашу тематику, з українським поглядом, з українськими історіями – це дуже великий крок вперед. Мені здається, що нам треба просто робити фільми, які відгукуються глядачам всього світу, намагатися їх робити якнайкраще, пробувати постійно знаходитися в діалозі і вибудовувати стосунки з усіма індустріями, і з європейською, і з американською. Це стратегічні речі. І навіть те, що українські фільми були номіновані на "Оскар" – це в тому числі заслуга і попередніх десяти плюс років кінематографістів, які їхали від України на "Оскар" або намагалися змагатися в інших категоріях. Потроху-потроху ми собі збільшуємо простір нашого існування і існування наших художніх творів в світі. Тому мені здається, що тут дійсно треба просто робити класне кіно, намагатися з усіма знаходитися в діалозі, розуміти, що американці не будуть дивитися на світ українськими очима, і європейці не будуть дивитися на світ українськими очима, але нам треба бути переконливими і спокійно доводити свою точку зору.
