Афіша вистави. Джерело: facebook/"Ірма Вітовська-Ванца"
У Києві та Львові відбулася прем'єра вистави "Апельсиновий пунш" – вашої нової режисерської роботи. Про що вистава, чому її варто побачити?
Для мене все ще незвичне слово "режисерка" відносно мене, хоча у мене вже був досвід вистави "Київська перепічка". Але це була моновистава, а тепер я пішла далі – взяла подруг.
Я вас вітаю з цим новим відчуттям. Я думаю, що це круто відкривати в собі якісь нові такі грані.
Я вважаю, що людина може пробувати себе де завгодно. Головне – просто мати на це бажання, знаходити інструмент, ресурс і робити.
Ви вже зазначали в інтерв’ю, що вам хотілося створити історію про таких жінок, як ви. І от вистава вийшла. Про що вона?
Мені хотілося розповісти про це покоління. Ми живемо в такий час, коли деякі мої подруги втратили на війні своїх синів. Я народила пізніше, а вони стали матерями раніше. І в когось із них сина вже немає. Це страшна, невимовна реальність, у якій ми всі сьогодні існуємо. Працюючи над виставою, я багато думала про страхи. Про страхи жінок у п’ятдесят. Страх втратити роботу в цьому віці – він реальний. І знайти нову, рівноцінну, часто значно складніше. Є страх старіння – страх змін у власному тілі, у власному обличчі, у власному відображенні в дзеркалі. Про це не завжди говорять уголос, але всередині жінки живе цей момент прийняття себе нової. Для когось це минає м’яко, а для когось стає серйозним психологічним випробуванням. Є ще один страх – коли діти відходять від твоєї волі, від твого щоденного контролю. Коли вони йдуть у своє самостійне життя, а ти раптом залишаєшся наодинці з собою. Усе це я взяла за основу. У цій історії дуже багато мене: моїх роздумів, моїх спостережень. І навіть якщо це не прямі факти з мого особистого життя, то це історії моїх близьких подруг, моїх рідних, людей довкола мене. Усе це разом – особисте й побачене – поступово склалося у виставу.
Щодо структури та розвитку вистави "Київська перепічка", то важливо зазначити: це був не лише мій продюсерський проєкт. Я виступила співпродюсером разом із двома партнерами — Олексієм Гнатковським і Дависом Колбергсом. Ми об’єднали фінансові ресурси та зусилля наших продакшенів і спільно створили цю історію. Це велика й популярна історія, яку ми прагнули зробити терапевтичною для широкої аудиторії. У результаті народилася тепла, щемка, подекуди драматична, але водночас і смішна вистава, що особливо відгукується жіночій аудиторії. Хоча, мушу зауважити, що й чоловікам ця вистава також припадає до душі.
Коли ми починали розробляти проєкт і зрозуміли, що хочемо створити жіночу комедію, то насправді це був своєрідний "зшитий" проєкт – із різних ідей, принесених кожним із нас. У процесі вони поступово складалися в цілісну історію. Олексій Гнатковський разом з Івано-Франківським театром має давню традицію: щороку на День Незалежності вони піднімаються на гору Піп Іван і грають там одну зі своїх хітових вистав. Це вже своєрідний ритуал. А дорога на вершину завжди сповнена несподіванок, курйозів і різноманітних історій. Якось у жартівливій розмові з Олексієм ми подумали: яка ж це прекрасна мотивація – написати історію про підйом на Піп Іван. Адже саме в такій дорозі може статися все, що завгодно.
Згодом народилася ідея створити саме жіночу комедію. А ще трохи пізніше – визначився і склад актрис 50+. Ви бачите, хто грає в цій виставі: у нас справді потужний жіночий ансамбль. Ми чітко розуміли, що нам потрібні медійні акторки – ті, кого добре знає й любить глядач. Але цього було замало. Нам були потрібні артистки, здатні миттєво переходити з комедії в драму, легко й органічно змінюватися емоційно. І головним питанням залишалося інше: чи погодяться вони? Чи довіряться мені як режисерці та продюсерці, чи повірять у цю постановку й у наше бачення історії.
Погодились всі одразу?
Усі читали драфти. І що важливо – ніхто не сказав "ні". Хтось погодився одразу, довірившись мені. Комусь потрібно було спершу уважно прочитати текст – і це природньо, адже в ньому зібралося багато різних ідей і сенсових ліній. Олексій приніс історію про підйом на Піп Іван. Я додала соціальні монологи – про страхи жінок у п’ятдесят, про їхню вразливість і силу водночас. Спочатку в нас було четверо героїнь. Надя змінювала дівчат. Згодом з’явилася ідея зробити Надю загиблою подругою – тією, чия відсутність стає присутністю. І тоді для мене логічно склалася історія з медучилищем, яку ми почали розробляти: стало зрозуміло, що саме Надя стала єдиною з них хірургинею, а згодом – парамедикинею. Чому саме парамедикиня? Тому що для мене це особиста тема. Я давно товаришую з Госпітальєрами, ще задовго до повномасштабного вторгнення. У мене є друзі, які працюють у шпиталях, у медичній системі, на фронті й у тилу. Цей досвід і ці історії не могли не увійти в текст — вони стали його живою тканиною.
Мені хотілося створити не лише локальний проєкт, а й локальний збір – конкретний, адресний. Сьогодні всі ми збираємо кошти: це частина нашої реальності. Моя вистава "Київська перепічка", як і проєкт Олексія "Як виростити чоловіка", працюють на різні потреби – то на автомобілі, то на генератори, на все, що необхідне тут і зараз. Але в цьому випадку нам було важливо зосередитися саме на парамедичних службах. Це вже була не просто організаційна деталь, а певна філософія проєкту. Відповідно трансформувалася й історія Наді. Хтось запропонував сакралізувати її образ – зробити його образом пам’яті. Так народився цей симбіоз ідей – особистих, творчих, соціальних. І саме в цьому поєднанні вистава набула своєї остаточної глибини.
Ірма Вітовська. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Я розробила конструкцію вистави, адже виступила ще й як сценографка цього проєкту, придумала цю умовну, майже іграшкову сценографію, вибудувала візуальну мову, колористику, костюми. Той, хто побачить виставу, зрозуміє: зовні все виглядає просто й легко. Але ця простота – свідома. Ми не ставили перед собою завдання створити виставу, що мала б задовольнити театральну критичну спільноту. Для цього є блискучі професійні режисери, які працюють зі складними текстами й формами. Ми ж із Людою Тимошенко, авторкою тексту, від самого початку обрали інший напрям – умовно кажучи, "народний шлях". Говорити просто про складне. І, здається, нам це вдалося.
Те, що відбувається в залі, особливе. Ці жінки повертаються у свої дев’яності. А центральним музичним мотивом стають хіти Ірини Білик 1990-х – символ юності покоління, для якого й створено цю виставу. Ми ніби повертаємося в той момент, коли попереду – тільки надія. Я називаю нас поколінням надії. Поколінням, яке отримало паспорт новонародженої – або, як мені більше подобається, відродженої – країни. Ми увірвалися в неї як громадяни, закохані у свою державу. Ми ростемо разом із нею, проходимо з нею всі випробування, втрачаємо в ній, але несемо свою надію далі – так само вперто, як колись несли сітку з апельсинами. Чому саме апельсини? Чому цей образ став для мене таким важливим? Я довго про це думала, вже працюючи над проєктом про жінок 50+. І якось у Полтаві, стоячи на рецепції готелю, я побачила кошик з апельсинами. Подивилася на них – і раптом подумала: це ж мої героїні.
В апельсині є солодкість, є гірчинка, є кислинка. Є кісточки – той досвід, об який уже можна зламати зуби. Його не очистиш так легко, як мандарин: шкірка тримається міцно. І водночас це яскравий, сонячний, майже веселий м’ячик, який усе ще мріє й усе ще біжить свою дистанцію – вперед, у надію. А потім я згадала й про наш "помаранчевий" місяць, про цей колір як знак епохи. І все склалося в єдиний образ. Апельсин.
Пані Ірмо, а оцей режисерський досвід ви як для себе визначаєте, як виокремлюєте? Він був для вас чимось особливим? Можливо, протягом роботи ви для себе відкрили щось для себе?
Коли я для себе чітко розклала всю історію по поличках, зрозуміла, куди ми рухаємося, з’явився внутрішній каркас. Уже були написані тексти, народжувалися монологи. Ми постійно були на зв’язку з авторкою: я підкидала ідеї, сенси, а вона оформлювала це в слова. Так крок за кроком ми й створювали цю історію. Ірина Білик була для мене важливою від самого початку. Одразу. Я зрозуміла: якщо це популярна історія, то їй потрібна популярна діва. У 90-х Іра Білик була справжнім вибухом української поп-музики. І поєднати наших героїнь із цією музикою означало зшити їхню юність із духом часу, повернути не просто пісні, а атмосферу, філософію їхнього становлення. У певний момент я відчула: є кістяк, є структура, вже наростають м’язи. Тепер це потрібно оживити. А для цього – згода й довіра актрис. Без них нічого б не сталося. І коли сценографія остаточно склалася в моїй голові, я зрозуміла ще одну річ: я маю зробити це сама. Цю частину я не віддам нікому.
Виставу можна буде побачити в інших містах України?
Так. У нас уже сформований гастрольний графік – можна заходити на сторінки й стежити за анонсами. Невдовзі ми презентуємо окрему сторінку "Апельсинового пуншу". Я переконана, що це добрий комерційний проєкт. І я не боюся слова "комерційний". Незалежний, вільний театр у сфері дозвілля теж має розвиватися. Головне – якість. А я впевнена, що це якісний продукт. Це популярна історія, яка працює з вашою емоцією. Вона очищує, підтримує настрій, пробуджує ностальгію. Вона допомагає триматися, проходити власну реабілітацію, не здаватися – і нести свій кошик апельсинів, свою надію далі. Я запрошую всіх жінок – беріть подруг. Не зважайте на умовні 50+. До нас приходять і жінки 60+, і 40-річні, і 30-річні. Молоді дівчата теж дивляться – і відчувають. Тим більше, що в Іри Білик сьогодні нове дихання: тіктоки, переспіви, нова хвиля інтересу. І мені подобається, що ця історія – такий собі народний шлягер народилася спільно.
Я безмежно вдячна актрисам. Скажу – моїм актрисам, хоча вони, звісно, не "мої" в буквальному сенсі. Вони незалежні, самодостатні, повноцінні гравчині цього процесу. Скільки привнесла Олеся Жураківська, скільки – Римма Зюбіна, Олена Узлюк, Віталіна Біблів, Інна Мірошніченко! Кожна прийшла зі своїм досвідом, зі своїм баченням, зі своїми напрацюваннями. І це величезна цінність. Для мене було важливе співавторство. Я прокладала дорогу в цю історію: куди ми йдемо, про що говоримо, як рухаємося, що з нами відбувається сьогодні. А все те живе, справжнє, що ви побачите в постановці, – це вже наше спільне народження сенсу й форми.
