Кульмінація церемонії відкриття. 12 лютого 2026. Фото: berlinale.de
12 лютого розпочався 76-й Берлінський кінофестиваль — один із трьох найбільших та найстаріших у світі, Берлінале. Українські фільми будуть представлені як у основних програмах фестивалю, так і в рамках європейського кіноринку, що також є його важливою частиною. Думаю, що про Берлінале чули, напевно, більшість, а може, й усі. Але на початку скажіть кілька слів про вагу цього кінофестивалю. Що означає бути представленим на ньому, потрапити до основних програм? Яке значення має сам фестиваль для кіноіндустрії та світового кінематографа?
Берлінале, або ж Берлінський кінофестиваль — це частина так званої "великої трійки" — трьох найбільших і найвпливовіших європейських кінофестивалів. До цієї трійки входять Каннський, Венеційський та Берлінський кінофестивалі. Каннський фестиваль проходить навесні, Венеційський — восени, а Берлінський — взимку. Чим же Берлінський фестиваль відрізняється від Каннського та Венеційського? По-перше, це найбільш демократичний кінофестиваль: тут можна просто купити квиток у касі кінотеатру, чого не можна сказати про Венеційський чи Каннський фестивалі.
Це кінофестиваль, що проходить на численних локаціях по всьому Берліну, що робить його максимально демократичним і відкритим. Інша важлива ознака — він є найбільш політизованим та політичним серед великих фестивалів. Якщо Канни та Венеція, прикриваючись фіговим листком, розповідають, що вони поза політикою, заявляють, що культура повинна бути поза політикою, Берлінський кінофестиваль завжди наголошує на своїй політичній позиції. Він стверджує, що кіно — це політичний акт, що воно має бути частиною політичного дискурсу. На Берлінале зазвичай демонструють авторське, експериментальне кіно, яке виражає чітку позицію та порушує важливі політичні теми. Це одна з головних особливостей Берлінського кінофестивалю.
Власне, представлення на Берлінському кінофестивалі, як ми вже зазначали, є надзвичайно важливим — особливо для авторських режисерів та митців експериментального кіно, яке часто може не дійти до широкого прокату. Адже це фактично можливість заявити про себе на одному з найбільших у світі майданчиків незалежного кінематографа. Іншим таким важливим майданчиком є американський фестиваль незалежного кіно Sundance. Після того як директоркою Берлінале стала Тріша Таттл, комунікація та партнерство між Sundance Film Festival і Берлінським міжнародним кінофестивалем помітно активізувалася. Уже третій рік поспіль ця співпраця зростає: чимало фільмів із програми Sundance потрапляють до Берліна, і навпаки. Це історія про міжнародну представленість авторського та експериментального кіно, про його видимість і включеність у глобальний культурний контекст.
Говорячи про конкурсну програму цього року та представлення України, варто згадати документальну стрічку "Сліди" Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк. Що можна сказати про цю роботу?
Тут варто зазначити ще один важливий момент про Берлінале: на цьому фестивалі є багато секцій. Якщо на Каннському та Венеційському фестивалях основною є центральна конкурсна програма, то Берлінале пропонує значно більше варіантів. Фільм "Сліди" Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк не потрапив до основної конкурсної програми і не змагається за "Золотого ведмедя". Він представлений у програмі Panorama Dokumente. Це надзвичайно важлива частина фестивалю, яка дає змогу продемонструвати широкий спектр світових проблем через призму документального кіно. Саме ця робота режисерок присвячена дуже важливій та болючій темі — сексуальним злочинам, скоєним під час російсько-української війни. Героїнями фільму є шість жінок, які пережили досвід сексуального насильства — хтось ще у 2014 році, хтось у 2022-2023 роках. Ці жінки, попри все, знайшли сили об'єднатися в громадську ініціативу, що тепер допомагає іншим жінкам, які пережили подібний досвід, долати його. Це надзвичайно важлива та водночас дуже страшна робота. Слухати ці історії надзвичайно важко, не лише на емоційному, а й на фізичному рівні. Проте, це саме та робота, яка дає голос цим жінкам і порушує тему, що, на жаль, досі залишається надзвичайно стигматизованою. І тепер про це будуть говорити на одному з найбільших кіномайданчиків у світі. І мені здається, що це вже дуже велика перемога.
Ігор Кромф. Фото: instagram.com/observer_kromf
В яких ще програмах присутня Україна цього року?
Україна цього року представлена ще двома фільмами в ретроспективних показах. Це не нові роботи, а стрічки, що вже мають свою історію. Перша — це фільм початку ХХ століття "Кришталевий палац" Григорія Гричера. Це німа стрічка початку ХХ століття, дуже натхнена німецьким експресіонізмом. А ось друга стрічка — це фільм "Розпад" Михайла Бєлікова. Фільм, знятий у 1990 році, є першим художнім фільмом про Чорнобильську катастрофу. Це кіно, яке знімалося в радянський час, під час перебудови, і воно дуже яскраво, без прикрас, показує саму катастрофу та її наслідки. Фільм є сумішшю неонуару та фільму-катастрофи, з багатьма сюжетними лініями, які з часом були забуті. Однак завдяки зусиллям Довженко-Центру ми знову можемо побачити цю стрічку — як онлайн, так і в кінотеатрах. І тепер, через багато років, вона отримує нове життя, і буде показана на Берлінале. Це важливий перспективний показ.
Загалом, можливість побачити наше кіно, яке, можливо, ми самі ще не мали змоги побачити, саме на таких платформах — це важлива подія. Як ви гадаєте, наскільки це сприяє розвитку української кінематографічної індустрії? Чи все ж таки це залишається в межах обмеженого кола людей, що цікавляться кіно?
Якщо ми говоримо про перспективні покази, то це, насамперед, історія про донесення нашої кіноспадщини до західного глядача, який, можливо, інакше не дізнався б про неї, оскільки ці фільми не виходять у світовий прокат. Це чудова можливість побачити їх, зацікавитися, знайти для себе щось нове. Я тут не можу не згадати, наприклад, що фільм "Мосфератор" Роберта Егерса був натхненний роботами "Андріє́ш" Сергія Параджанова та "Вечір на Івана Купала" Юрія Іллєнка. І це один із прикладів того, як такі зв'язки працюють: він побачив цей фільм на міжнародних фестивалях, де була ретроспектива, і, перенісши це на себе, використав як джерело натхнення.
Якщо говорити про документалістику, зокрема про фільми Коваленко та Нікітюк, то це історія про те, що ці фільми побачать, зокрема, й люди, які можуть бути зацікавлені в їх дистрибуції — дистриб'ютори, продюсери, які можуть придбати їх для показу в інших країнах, для прокату чи участі в інших фестивалях. Тобто, цей фільм має шанс дістатися до глядача. Щодо більш індустрійних подій, то, крім Берлінале, в рамках цього фестивалю проходить найбільший кіноринок у Європі. Саме там відбуваються основні індустрійні події: продаються права на фільми, налагоджуються контакти, проводиться нетворкінг між фахівцями різних напрямів. Це важлива частина того, що рухає індустрію вперед і дає їй можливість розвиватися. І на європейському кіноринку, безумовно, представлені українські компанії та продюсерські агенції. Вони продають права на українські фільми. І ця історія в нас, звісно, теж існує, і вона дуже важлива.
Так, ось цей момент з копродукціями, пошуками контактів і можливістю подальшої співпраці — це дуже важливо. Чи є у нас припущення, які роботи цього року можуть отримати таку копродукцію? Вони вже якось заявлені?
Ні, звісно, це питання комерційних угод, і зараз усе вирішується на ринках. Можливо, після Берлінале ми будемо мати більше інформації. Це, зрештою, комерційна таємниця, домовленості між сторонами.
Загалом, якщо говорити про те, які роботи будуть представлені на Берлінському кінофестивалі, а також про інші країни і теми, ваше відчуття цього року — на що воно вказує? Які основні тенденції ви бачите?
Генеральна директорка Берлінале цього року досить гучно заявила, що програма настільки насичена, що кожен глядач може знайти для себе цікаве кіно. І справді, як я вже згадував, на фестивалі представлено багато експериментального авторського кіно, але водночас є й чимало фільмів, орієнтованих на широку аудиторію. Наприклад, одна з робіт, що перенеслася з Санденса на Берлінале — це фільм "Удачі, веселощів, не здохніть", режисера Гора Вербінські. Його багато хто знає як батька "Піратів Карибського моря". У цьому фільмі головну роль виконує Сем Роквелл. Він грає чоловіка, який мандрує в часі, аби привезти людей з минулого, що допоможуть у майбутньому перемогти шахрайський штучний інтелект. Це неймовірно динамічна, абсолютно шалена науково-фантастична комедія. Цілком масовий глядацький фільм.
Важливою і цікавою, і мені б дуже хотілося, щоб ця стрічка потрапила до наших кінотеатрів або, принаймні, на фестивалі, є робота афганської режисерки Шахрбану Садат. Це фільм відкриття Берлінського кінофестивалю під назвою "Немає хороших чоловіків". Він заснований на реальних подіях і розповідає історію єдиної кабульської телеоператорки, яка розчарована в чоловіках. І ось, у 2021 році, буквально перед захопленням влади талібами, вона закохується в журналіста. Це унікальна історія, де романтична комедія переплітається з політичним висловлюванням і сатирою. Цей фільм є відкриттям Берлінале.
Ще однією цікавою роботою, яку варто виділити, є фільм угорського режисера Корнела Мундунсо "Біля моря". У головній ролі — Емі Адамс. Це історія про жінку, яка подолала алкоголізм і повертається додому, але з часом усвідомлює, що її боротьба з алкоголізмом була лише спробою замістити іншу глибоку травму. Вона розуміє, що алкоголізм став способом заглушити біль від неможливості працювати через фізичні травми. Це фільм про жіночу самотність, про складні внутрішні переживання. Дуже сильна та глибока історія.
Третій фільм, який я б виділив, — це також жанрове кіно, але досить неочікуване, фінський хорор "Народжені вночі" режисерки Хани Бергхольц. Це історія про молоду пару, яка живе у фінському селі, і їхня дитина виявляється ніби проклятою. Цей фільм особливий ще й тим, що це повернення в кіно Руперта Грінта, актора, якого багато хто пам'ятає за роллю Рона Візлі в "Гаррі Поттері". Довгий час він не міг позбутися цього амплуа, і ось тепер він повертається в нову для себе роль.
