Знімальна група фільму "Одна битва за іншою", що отримав "Оскара" за "Найкращий фільм", 15 березня 2026 року. Фото: Richard Harbaugh/The Academy via Getty Images
У Лос-Анджелесі відбулася 98-ма церемонія нагородження найпрестижнішої кінопремії Оскар 2026. Телеканал Суспільне Культура ексклюзивно транслював церемонію у прямому етері. Яким був Оскар цьогоріч? Передбачуваний чи ні?
Абсолютно передбачуваний. І, як на мене, один з найнудніших. Якби не ведучий Конан О'Браєн, його б взагалі неможливо було б дивитися. Тому що більшість переможців, за винятком короткометражної секції, були очікувані. Варто підкреслити, що перемога на "Оскарі" – це не надто велика несподіванка. Адже існує цикл нагород професійної Гільдії, які передують "Оскару". Це так званий "оскарівський шлях": від премії Gotham Awards до BAFTA Awards. І на основі цього оскарівські аналітики вираховують переможців. Як правило, з похибкою на перше-друге місце лауреати відомі вже багато років поспіль. Тобто, умовно кажучи, у категорії "Найкращий фільм" перемогла стрічка "Одна битва за іншою" Пола Томаса Андерсона. І було два варіанти – або вона, або "Грішники" Раяна Куглера. І, насправді, приблизно так по всіх категоріях: аналітики більш-менш заздалегідь спрогнозували результати, і більшість цих прогнозів справдилися. Єдиний унікальний виняток – це категорія ігрового короткометражного фільму, тому що там сталася нічия, і перемогли одразу два фільми. Таке вже було востаннє у 2013 році, і цього ніхто не очікував. І навіть ведучий церемонії сказав, що цього року короткометражна секція зламала ставки дуже багатьом людям.
Давайте поговоримо про фільм "Одна битва за іншою". Що ви загалом можете сказати про цю стрічку, яка здобула аж 6 статуеток – найкращий фільм, режисура тощо?
Ну, для мене, навіть не лише як для кінокритика, а просто як для кіноглядача, це дуже приємно. Тому що Пол Томас Андерсон – мій улюблений режисер. Це режисер, який дуже довгий час номінувався, але не отримував "Оскар". Особливо це було прикро, коли вийшла "Нафта", його фільм, який вважається одним із найкращих фільмів XXI століття. Про це писали безліч різних видань. Навіть The New York Times робила добірку найкращих фільмів XXI століття, і "Нафта" там теж була. І ось тепер він нарешті отримує "Оскар".
Ми зараз говоримо про "Нафту", яка вийшла у 2007 році, так?
Так. Це був перший такий великий фільм. І коли сам Пол Томас Андерсон отримував свою першу статуетку, а загалом за цей вечір він отримав три, першу – за адаптований сценарій, він сказав, що зняв цей фільм ("Одна битва за іншою") для своїх дітей. Як пояснення того, до чого його покоління довело Америку. І, власне, це стрічка, яка показує, наскільки американське суспільство насправді радикалізоване: є якась нездорова права акцентуація, нездорова ліва акцентуація, і між ними – неймовірна прірва, від якої страждають усі. І, власне, це історія саме про це. Я завжди кажу, що коли він зняв "Нафту", то це був великий американський модерністський кінороман про американське минуле. Тому що там він розмірковував про те, як Сполучені Штати стали Сполученими Штатами: про протестантську етику, про капіталізм і про те, як вони сформували Америку. А "Одна битва за іншою" – це вже великий постмодерністський кінороман про американське майбутнє. І про те, як постійна радикалізація правих і лівих таборів, власне, може призвести до великого громадянського протистояння.
Пол Томас Андерсон уже давно має репутацію одного з найсильніших авторів сучасного кіно. Якщо у цілому підсумувати його роботи, чи можна сказати, що ця нагорода – своєрідний підсумок його багаторічної кар’єри? Тому що раніше, як бачимо, його ніби оминали.
Дуже складно сказати. По-перше, чому оминали – є, в принципі, логічне пояснення. Він авторський режисер, фактично не знімав студійного кіно. І "Одна битва за іншою" – це, по суті, його перший студійний фільм, такий великий блокбастер. Тобто він довгий час, у принципі, оминав студійну систему.
А що означає студійний фільм?
Це фільм, який знімається на великій студії, з великим бюджетом і який одразу планується на широку глядацьку аудиторію. Його попередні фільми, натомість, перемагали на Berlin International Film Festival, він отримував режисерського "Срібного ведмедя". Він узагалі режисер так званого санденсівського покоління – тих авторів, які стали зірками кінофестивалю Sundance Film Festival наприкінці 80-х – на початку 90-х років, а особливо в середині 90-х, десь у 1995 році. Тобто він авторський режисер. І при цьому один із найкращих авторських режисерів у США сьогодні. Але кіноакадеміки доволі консервативні, тому, з одного боку, його регулярно номінували – бо ігнорувати його фільми просто неможливо. А з іншого боку, нагороди часто відходили більш студійному кіно. Саме тому його так довго оминали нагороди. І зрештою настав момент, коли стало очевидно, що це, мабуть, найважливіший нині режисер авторського, незалежного кіно в Америці, і його вже просто неможливо було не відзначити. Тим більше, що цього разу, як я вже казав, зійшлися всі пазли: студійний фільм, великий бюджет, широка аудиторія. І все це разом привело до того, що він нарешті отримав свої нагороди. Абсолютно заслужені, звісно.
Оскар у документальній категорії отримала стрічка "Містер Ніхто проти Путіна". Як ви трактуєте цю перемогу? Це якийсь політичний жест? Чи це радше символічний момент? Ви дивилися цю стрічку? Я її, чесно кажучи, принципово не дивився.
Я дивився. Якщо винести за дужки те, що ми перебуваємо в Україні, і що нас буквально десять хвилин тому бомбили, то загалом це звичайний документальний фільм.
Ігор Кромф. Фото: liroom.com.ua
Я, до речі, нагадаю, що український фільм "2000 метрів до Андріївки" теж подавався в цій категорії.
Так, він розраховував на цю номінацію, але до неї не потрапив. Чому – насправді складно сказати. Я тут не маю жодного пояснення. Я спілкувався з оскарівськими аналітиками, і для них це теж стало несподіванкою. Тому що фільм "2000 метрів до Андріївки" Мстислава Чернова, я вже на початку розмови згадував про цей так званий "оскарівський шлях", активно ним рухався: перемагав, перемагав, перемагав. Наприклад, він отримав нагороду Гільдії режисерів – а це одна з найважливіших відзнак після Оскару. Також мав низку інших нагород. Тобто він доволі активно проходив цей "оскарівський шлях", але при цьому самої оскарівської номінації не отримав. І питання, чому це сталося, насправді відкрите. Якогось логічного пояснення тут немає. Якщо ж говорити про фільм "Містер Ніхто проти Путіна", то це документальна стрічка, яка показує злочини путінської Росії в одному з уральських міст. Тут важливо розуміти один момент. У нас часто навіть у медіа можна побачити формулювання "російський фільм". Але це не російський фільм – це фільм про Росію. Насправді це стрічка чесько-данського виробництва. І це важливий нюанс. Тобто це не те, що допустили російський фільм. Допустили фільм про Росію, який розповідає певну історію. І тут є ще один важливий момент. Для західної аудиторії не існує того уявлення про колективну відповідальність усіх росіян за війну, яке існує у нас. Вони чітко розділяють: є "хороші" і "погані" росіяни. І для них герой цього фільму – це, умовно кажучи, "хороший" росіянин. Тому для них цілком логічно, що він може брати участь у конкурсі, може навіть перемогти і виступати зі сцени. Тим більше, що зі сцени він не сказав нічого крамольного – просто закликав припинити всі війни.
Але він зі сцени говорив російською. І це, до речі, показово. Навіть Олексій Гнатковський під час коментування сказав: "Я не буду давати вам це слухати". І додав: "От тут хотілося б вилаятися, але в прямому ефірі лаятися не можна. Та й взагалі в ефірі лаятися не можна".
До речі, це показовий момент. Тому що на BAFTA Awards сам Таланткін – той учитель, який знімав усі ці історії, розповідав, що йому там сказали: або англійською, або ніяк. А він англійської не знає, і йому допомагав перекладач. Він навіть казав, як важко було сформулювати те, що він хоче сказати, без помилок. Тобто на "Оскарі" йому дозволили виступати російською. І це такий цікавий момент, тому що на преміях зазвичай усе дуже чітко регламентовано. На кінофестивалях це могло б бути простіше – там значно демократичніша атмосфера. А з преміями все значно суворіше. І тому це, насправді, доволі неочікуваний момент.
Тим більше, що промова тривала буквально хвилину.
46 секунд.
Вибачте, але невже не можна вивчити 46 секунд тексту англійською? Я згадую навіть якісь пародії на "Оскар", коли хтось виходить і каже: thank you to my mother, thank you to my father.
Ну, власне, так. Але загалом цей процес буде тривати. І такі фільми про Росію, або навіть російські фільми, зняті так званими опозиційними режисерами, з’являтимуться і надалі. І, чесно кажучи, ми тут мало що можемо зробити. Ми не можемо на це безпосередньо впливати. Єдине, що можемо, – це намагатися з ними конкурувати: робити краще кіно, входити в ці конкурси, перемагати. Тобто ця історія буде. І вона існує не лише на Оскарі. Можемо подивитися, наприклад, на зимові Олімпійські ігри цього року. Так само можемо подивитися на Паралімпіаду.
І, знаєте, у мене навіть є припущення, можливо, трохи не по темі, що це були останні Олімпійські ігри, де не було росіян.
На Паралімпійських уже були. І ще один приклад – цього року на Venice Biennale знову може з’явитися російський павільйон. Так, зараз є певні зусилля, щоб цього не сталося, але, швидше за все, вони будуть марні, і павільйон таки відкриють. Росія поступово повертається. І єдина реальна протидія цьому – показувати інший бік цієї країни. Нагадувати, що вона – не лише про "Містера Ніхто проти Путіна". Дуже часто вона, навпаки, – за Путіна.
Я наведу яскравий приклад з особистого життя. На початку повномасштабної війни до моєї дружини зателефонувала журналістка так званого опозиційного телеканалу "Дождь" і каже: "Я хочу, щоб ви прокоментували те-то, те-то". А вона запитала: "Навіщо вам це?". Журналістка відповіла: "Наша задача – змінити ставлення до росіян у всьому світі". І навіть не подумала, що для нас це не є нормою. Тобто їхня задача – саме змінити ставлення до росіян у світі. Телеканал "Дождь" позиціонує себе як противник війни, а насправді, сам часто піддається власній пропаганді. Вони дуже часто допомагають своєму війську-вбивці.
Власне, так, і вони з цим непогано справляються.
Ось така опозиція в лапках. Ви, Ігоре, дуже добре підкреслили на початку, що коли росіяни отримували "Оскар", вони закликали, умовно кажучи, зупинити всі війни, але це було не адресовано конкретно нікому. Тобто вони просто узагальнили. Ні Путіна, ні когось конкретного не називали.
Але важливо зазначити, що це було цілком в контексті всієї цієї оскарівської історії – намагатися залишатися політичними, але водночас уникати прямої адресованості. Можемо згадати, наприклад, минулорічну промову Едріана Броуді. Він, фактично, сказав те саме, що і Таланкін: закликав припинити все насильство у світі. Це якраз позиція "Оскара": "ми за все хороше, проти всього поганого, за мир у світі, проти насильства". Це позиція, проти якої складно виступити, бо хто ж скаже "я за насильство"? Але водночас той, хто може реально його зупинити, ніколи не згадується.
Режисер Пол Томас Андерсон та акторський склад святкують перемогу під час церемонії вручення премії "Оскар" у Голлівуді, Лос-Анджелес, Каліфорнія, США, 15 березня 2026 року. Фото: REUTERS/Mike Blake
До речі, цікавий жест зробив актор Шон Пенн. Його відзначили "Оскаром" за роль другого плану. Але він не був на церемонії. Знаєте, де він був? Він у цей час їхав в Україну. До речі, такі жести – помітні на міжнародних фестивалях чи преміях?
По-різному. Тобто конкретно такий жест, який зробив Шон Пенн, я б не сказав, що був надто помітний. Тому що насправді часто буває, що лауреати не приходять на церемонію "Оскар", бо вони десь у іншій частині світу займаються своїми справами. Існують й інші приклади. Наприклад, Марлон Брандо колись повністю присвятив свою оскарівську промову боротьбі за права корінних народів Америки – і це викликало великий резонанс. Тобто історії на кшталт Шона Пенна навряд чи сильно вплинуть на сам "Оскар" або матимуть величезний резонанс. Всі знають позицію Шона Пенна: він її озвучив ще в 2022 році, коли "Оскар" не допустив виступу Володимира Зеленського. Він ще тоді сказав, що бойкотуватиме церемонію – і досі притримується цієї позиції. І всі про це знають.
Згадаймо ще раз українське кіно, український контекст. Як би ви його оцінили? Я розумію, що "2000 метрів до Андріївки" не потрапив до номінації. Хоча, насправді, це яскравий приклад, на мою думку, якісного документального кіно. Це дуже сильний фільм.
Я б сказав, що це не просто добре зроблене документальне кіно, а насправді Чернов трохи змінює парадигму воєнної документалістики у світі. Тобто, якщо уявити, що цей самий фільм був би про Сирію чи про нинішній Іран – підхід був би абсолютно інший. Такого більше ніхто не робив. Коли кіно знімається від першої особи, яка безпосередньо бере участь у бойових діях, це унікальний досвід документалістики. І саме за це, насправді, він заслуговував на "Оскар". Тому й викликає подив, що він не отримав номінації. І не лише тому, що це українське кіно, що воно про війну, і що воно якісне. Воно насправді радикально змінює підхід до воєнної документалістики. І тому це, дійсно, дуже прикро і неочікувано. Це неймовірно сильна документальна робота, як і "20 днів у Маріуполі" – попередня. Наскільки я знаю, зараз Мстислав Чернов знімає третій фільм, який, здається, буде трилогією про війну. Тому ми очікуємо нового фільму.
Ми можемо ще згадати, що в довгому списку були й інші українські проєкти, наприклад, "Я померла в Ірпені". Якщо говорити загалом, скажіть як фахівець, наскільки українське кіно стає помітним у міжнародному контексті, навіть попри те, що воно не доходить до фінальних номінацій?
Якщо ми не говоримо про "Оскар", а загалом про український контекст, то наше кіно неймовірно помітне. Наприклад, "Я померла в Ірпені", анімаційний фільм Анастасії Фалілеєвої, у Європі переміг скрізь, де тільки міг перемогти. Нещодавно Анастасія була в Празі на церемонії "Білого Лева" – головної кінопремії Чехії. Також її робота перемагала у Франції на найбільшому анімаційному фестивалі Європи. Тобто її робота дуже помітна. Історія з "Оскаром – дещо інша. "Оскар" – не завжди про таланти чи геніальність. Це ще й величезний маркетинг, великі бюджети. Весь процес, щоб тебе хоча б взяли в шортлист, надзвичайно дорогий. Потрібні продюсери, маркетологи, люди, які домовляються про прокат у США, дотримання кваліфікаційних умов – це цілий спектр процесів. Тому прикро, що фільм Анастасії не потрапив у шортлист чи номінацію. Було б чудово, якби потрапив – він заслуговує на це. Це неймовірно важлива анімація, яка піднімає тему війни і переживання аб’юзу, і вона автобіографічна. Але це не трагедія глобальна: у Європі фільм був помітним, його бачили, про нього говорили, його знала анімаційна спільнота. Оскар – це важливий майданчик, нам добре на нього потрапити. Але якщо ми на нього не потрапляємо – це не така велика трагедія, як може здаватися. Наше кіно дуже помітне на міжнародних фестивалях. Більшість українських документальних фільмів мають прем’єри за кордоном, на великих фестивалях: від IDFA, Амстердамського фестивалю документального кіно – до Берлінале, Канн, Венеції. Наприклад, на Берлінале був фільм "Сліди", про зґвалтування під час війни українських жінок; він отримав нагороду журі і привернув значну увагу. Тобто наше кіно видиме. Просто коли говоримо про "Оскар" – це інші технології, інші бюджети, інші принципи відбору. Але це не означає, що українське кіно не помітне на світовій арені.
Які тенденції цьогорічного "Оскара" ви б відзначили?
Якщо говорити про тенденції, у цьому році багато великих фільмів, номінованих на премію, зосереджені на питаннях расової ідентичності. Наприклад, "Одна битва за іншою" розповідає про нелегальну міграцію та інші соціальні проблеми. Інший приклад – фільм "Грішники", який мав 16 номінацій і отримав 4 "Оскари". Це історія про темношкіру ідентичність, білий расизм і білих вампірів. Основний тренд – це радикалізація суспільства. Це сучасні проблеми Америки.
