"Це наш матеріал": як народилася ідея постановки
Розкажіть, у кого і як з'явилася ідея поставити "Дон Жуана" у Національній опереті?
Станіслав Іванов: Шлях був довгий. Коли виникла пропозиція від Богдана Струтинського поставити якусь музичну виставу, я почав перебирати опери. Майже через день ходив до пана Сергія в кабінет і пропонував йому варіанти. Це був і Штраус, і Берг. На що я отримував відмову — і заслужено, бо це доволі складна музика, навіть атональна. Потім якось я запитав: "А “Дон Жуан” Моцарта?". І пан Сергій сказав: "О так, це наш матеріал".
Це найнесподіваніший для мене вибір, бо з усіх опер Моцарта ця — найдраматичніша. І трагізму там багато. Порівняно, приміром, із "Чарівною флейтою", яка фактично майже мюзикл, або ранніми комічними операми, які, на мій погляд, ближчі для оперети. А ви обираєте найбільш драматичний твір. Хоча сам Моцарт написав, що це "весела драма", поєднавши непоєднуване. Чому саме ця опера?
Сергій Дідок: У творчості Моцарта можна обирати чимало зінгшпілів, і вони матимуть попит. Але я вважаю, що вершина його творчості — усе-таки "Дон Жуан". Коли ми обирали, розуміли, що ризикуємо. "Дон Жуан" давно не йшов у Києві. В Україні його ставлять обережно. І зрозуміло чому: треба шукати майстерних акторів, зокрема басів, які б утілили всі задуми композитора та режисера.
За оркестровим складом опера нам підходила, однак є нюанс: у першому акті Моцарт використовує кілька сценічних оркестрів. Ми знайшли можливість об'єднати ці версії. У нас буде цікаве рішення у фіналі першої дії — такого ще не було ні в Європі, ні загалом у світі. Але це поки інтрига.
"Тільки музика диктує правила"
Я побувала на репетиції, щоб мати попередні враження. І зрозуміла, що це буде надзвичайно цікаво — з новаторським режисерським підходом. Станіславе, це ваш дебют на оперній сцені. Й одразу "Дон Жуан". Які емоції переживаєте, коли занурюєтесь у цю оперу, і що, власне, в ній знаходите?
Станіслав Іванов: Емоції не вкласти у слова. Загалом це нелегко. Коли ми почали працювати з художницею Анастасією Савченко, мали п'ять варіантів концепцій: і драматична, і сучасна, й асоціативно-тематична… Та врешті зупинилися на класичнішій історії саме через музику.
Складність у тому, що лібрето дуже слабке. Якщо його ставити на драматичній сцені, виходить дешевий водевіль. І це завжди конфліктує з музикою, бо музика геніальна: і драматична, і комічна, й акцентів забагато. У цьому геніальність Моцарта.
Ми почали роботу як над умовно драматичною виставою. Я вимагав від акторів того, чого не треба було, як виявилося. Якоїсь миті я зрозумів: це не підходить, тут інші закони. Опера — дуже умовний жанр, сюди не можна втиснути нічого психологічного абощо. Зараз кожна репетиція починається зі співанки. Я слухаю музику вдома, записую по хвилинах акценти, бо їх не можна пропустити в Моцарта. Буквально по акцентах вибудовується вся дія. І тут складність, бо це вимагає від акторів великого фізичного навантаження і синхронності з музикою. Якщо цього не буде — немає сенсу робити виставу. Тільки музика диктує правила. Або ти порушуєш музичне полотно і робиш абсолютно свою історію, або ти ставиш Моцарта.
Станіслав Іванов, Сергій Дідок і Світлана Галась у студії Радіо Культура
Тішуся, що Моцарт у вас усе-таки перемагає. Бо в наш час інколи буває, що композитор, музика залишаються тлом, а зверху — щось геть інше.
Станіслав Іванов: Композитор у кожному разі з'явиться. Хочеш ти чи ні, однієї миті він скаже: "Ні, стоп, тут є я". Без пана Сергія я б цього не зрозумів. Його увага до музичних деталей дуже допомагає.
"Наша мета — максимально долучити молодь. Показати, що опера — це круто"
Сергій Дідок: Коли ми говоримо про традиції постановки цієї опери, то сам автор ставив різні варіанти: наприклад, у Празі була одна постановка, у Відні — інша. Ми схилялися більше до празького варіанту, але шукали, що змінити, щоб пришвидшити дієвість, аби сюжет не тупцював на місці. Десь скорочували речитативи, десь шукали засоби їх драматизувати. Наприклад, зміст, який є в арії, залишити за основу, а речитатив змінити чи прибрати, або ж навпаки. Як-от у другій дії: якщо вся інформація вже закладена в речитативі, то, можливо, арія буде зайвою, адже вона фактично дублює щойно сказане.
Ми шукаємо компроміси, щоб сучасному слухачеві було цікаво не тільки слухати, а й спостерігати за сюжетом. Щоб він не засинав. Наша мета — максимально долучити молодь. Показати, що опера — це круто й не лише для людей старшого віку чи еліти. Ми прагнемо її популяризувати, щоб вона виховувала естетику сучасної молоді й формувала новий зразок культурної людини.
Про український переклад
У Київській опереті опера ставиться українською мовою. Чи робився переклад спеціально під цю виставу?
Сергій Дідок: Ми замовили переклад у Яни Іваницької. Вона вже не вперше робить переклади для нашого театру і має великий досвід. Але це завжди виклик. Є італійський, німецький варіант. Проте український текст треба робити не як кальку з попередніх, а перекладати з оригіналу. Тож ми адаптуємо український варіант. Існує специфіка бельканто (манера виспівування італійською), і ми адаптуємо її, шукаємо аналоги. Особливо коли говоримо про верхні ноти у вокалістів — важливо, щоб туди потрапляли зручні для виспівування голосні. Ми довго над цим працювали й навіть зараз знаходимо варіанти, які можна покращити в тексті. Це завжди живий процес.
Але ж ви створюєте українську версію, і, можливо, колись хтось захоче скористатися вже готовим матеріалом, що дуже важливо.
Сергій Дідок: До цього вже був український переклад. Колись у Київській опері вона йшла українською мовою. Ми ознайомилися з цим перекладом, але, якщо чесно, він трішечки "тих часів" і вже не зовсім підходить для сьогоднішнього слухача. Багато слів вийшли з ужитку: люди ніби чують мову, але не розуміють контексту. Хоча це переклад Миколи Лукаша. Тож ми вирішили все ж таки звернутися до Яни. Нам також дуже допомагали солісти, які адаптували текст під себе під час виспівування і пропонували власні варіанти. Отже, зараз маємо універсальний переклад Київської оперети.
Про особливості постановки
Сергію, робота диригента-постановника — не лише керування оркестром і співаками. Що ще вона передбачає?
Сергій Дідок: Диригент-постановник визначає структуру, форму вистави, орієнтири на темпи. Автор прописує темпові позначки, але все ж це умовно, і треба визначатися: відчути пульсацію всередині твору й обрати певні темпи.
Визначається склад: підбираються голоси, які можуть це виконати. Зараз модно це називати кастингом. Прицільно дивишся на певного актора, пробуєш на ньому якусь арію — вийде чи ні. І вже потім адаптуєшся. Три повноцінних склади зараз працюють, і ми сподіваємося, що всі вони вийдуть на прем'єри.
Диригент-постановник заглиблюється в деталі, розуміє стилістику, визначає, де виспівуються аподжатури, а де — ні. Аподжатура — це коли, скажімо, у Моцарта написано дві ноти підряд однакової висоти, а співати треба із затримкою верхньої ноти. Є певна умовність, де вони доречні, а де ні. Є редакції, які вже виписують ці аподжатури, але вони пристосовані до того перекладу й тієї мови, яка звучить. А оскільки в нас українська мова й наголоси інші, можливо, інше слово потрапляє на ключову фразу, і його недоречно пом'якшувати за рахунок аподжатури. Тож ми її прибираємо, і залишається твердий варіант фрази. Я працюю над цими деталями, звертаю на них увагу виконавців.
І, безумовно, це стилістика: каданси та розв'язання. Кадансовий зворот — це ніби магніт, до якого тяжіє попередня музична фраза. Це своєрідний висновок музичної фрази. Він має свою естетику виконання, особливо в класиці. Оскільки Моцарт є представником віденської класики, існують певні традиції виконання: десь ми домінанту робимо гучніше, а тоніку — трішки м'якше. Усі розв'язання пом'якшуються, і це формує певний стиль музики. У Моцарта все прописано в партитурі: і сфорцандо, і форте, і піано. Коли ми ставимо виставу зі Станіславом, шукаємо ключові моменти, щоб вони передавалися в дії через музичну партитуру.
Станіславе, я так розумію, що ці акценти для вас — поштовх зробити цікаву мізансцену, рух чи драматичну складову?
Станіслав Іванов: Музика диктує дію. Не може бути так, що ти робиш на сцені одне, а музика — про інше. Це неправильно. Я розумію, що не можна пропустити акценти, бо музика головна.
Сергій Дідок: Ми визначилися зі стилем — commedia dell'arte. Це допомагає реалізувати моцартівську стилістику. У нас велике навантаження на клавесиніста, який гратиме речитативи. Він озвучує не лише музичну, а й дієву складову мізансцени. Клавесиніст, як живий імпровізатор, сидить і озвучує те, що відбувається на сцені. Він теж персонаж у цій виставі. Це задумка Станіслава: у нас фактично додається ще один живий актор, який і гратиме, й ілюструватиме події.
"Якщо грати цю оперу як трагедію — нічого не вийде. Моцарт сміється з суспільства, яке породило Дон Жуана і яке його ніколи не вб'є"
Ви сказали, що цією постановкою хочете долучити до оперних глядачів молодшу аудиторію. А який сенс ви закладаєте у виставу? Чому історія про Дон Жуана має бути цікавою глядачам XXI століття?
Станіслав Іванов: Це глобальне питання. Треба зібрати всіх композиторів, диригентів, режисерів і запитати, чому світові досі цікава опера "Дон Жуан". У ній мені було цікаве суспільство — люди, які оточують Дон Жуана. Вони багато говорять і нічого не роблять. Усі кричать про помсту: "Ми тебе вб'ємо!". А коли він опиняється в їхніх руках, вони й далі говорять про те, як уб'ють його, як помстяться. Але дають цьому злу втекти. Вони толерують зло своїми діями. І тоді, звісно, до боротьби долучається фатум, Бог, вища сила — і вбиває Дон Жуана. В одній із версій фінал закінчується сценою в пеклі (відомою сценою з Командором і Дон Жуаном). А пізніше дописані мораліте, коли люди кажуть: "Боже, які ми молодці!" — хоча насправді нічого для перемоги над злом не зробили.
Я б не сказав, що тут є хтось однозначно позитивний. Але річ у тім, що не варто характеризувати персонажів опери як позитивних чи негативних. Вони всі нещасні, у кожного свій хрест. Донна Анна, через яку вбили Командора, її батька. Адже в них із Дон Жуаном справді все було, вона це дозволила, і через це батько загинув. Оттавіо, який постійно шукає власної вигоди в цій смерті, щоб бути ближче до Анни. Ельвіра, яка зрадила себе: вона намагається сподобатися Дон Жуану й забула, ким є насправді. У кінці вона єдиний персонаж, який прибігає на кладовище і каже: "Змінися!". Коли всі вже все зрозуміли, вона — ні. Лепорелло, який постійно поруч через своє становище. Є геніальна думка, що опера "Дон Жуан" — передвісник Французької революції. Опера починається з арії Лепорелло: "Не хочу бути слугою, а хочу бути паном". І це стається в другій дії у відомій сцені з переодяганням. А через кілька років почалася Французька революція, коли слуги стали панами. Ось містичність цієї опери.
У цьому й геніальність Моцарта. Якщо грати оперу як трагедію — нічого не вийде. Якщо ж сміятися разом із Моцартом з суспільства — тоді будь ласка. Моцарт каже: "Молодець, ходімо вип'ємо вина з тобою". Здавалося б, трагічні арії, а вони всі в мажорі. Він сміється зі смерті. І це довго було важко зрозуміти. Ти хочеш напхати туди пороху, трагізму, щоб усе вибухнуло, а музика тобі грає інше, і виникає конфлікт. Тому з Моцартом треба сміятися. Він сміється з суспільства, яке породило Дон Жуана і яке його ніколи не вб'є.
І, як бачимо, повертаючись до наших сучасних реалій, усе це триває досі.
"Мистецтво має врятувати світ"
Сергій Дідок: Воно перегукується із сьогоденням. Особливо те, що щойно сказав Станіслав: ми всі говоримо, що це зло і треба щось робити, але, на жаль, панує бездіяльність. Фактично фінал першої дії — це квінтесенція того, що зараз відбувається в суспільстві. Тож актуальність є. Напевно, ця тема ніколи не буде вичерпаною. Її ставитимуть — у цьому геніальність самого сюжету й музики Моцарта.
Якщо повернутись до наших побутових реалій — складної ситуації в Україні, зокрема в Києві, — які виклики виникають у процесі постановки, коли немає то світла, то опалення? Як ви їх долаєте?
Сергій Дідок: Знаєте, насправді ми цього, можливо, уже й не надто помічаємо, бо постійно в цьому живемо. Це наша реальність, ми до неї звикаємо — і це страшно. Людям, які повертаються з Європи, наприклад, після місячних гастролей, треба перемикати мізки знову. Безумовно, такий режим виснажує і актора, і тебе як творчу людину.
Я постійно шукаю засоби, щоб надихнути, повести за собою, сказати: "Ми прийшли сюди працювати, тож зберімося. Я розумію, що сьогодні були вибухи, метро не ходило, але ж ви доїхали. Так, нехай на годину пізніше, але ми всі зібралися". І люди мобілізуються, бо розуміють: мистецтво має врятувати світ. Ми прагнемо цього і не перестаємо цим жити. Для нас робота — спосіб існування сьогодні й певною мірою порятунок, щоб на якийсь час відійти від реалій.
"Музика Моцарта — як лакмусовий папірець"
Тобто це порятунок не лише для глядачів, які прийдуть у театр і на дві-три години, сподіваємось, забудуть про все довкола, насолоджуючись прекрасною музикою і дивлячись на цікаву постановку, — а й для виконавців це соломинка, за яку можна триматися?
Сергій Дідок: Безумовно! Наш театр багатовекторний, багатожанровий. Ми маємо в репертуарі мюзикли, класичні оперети, музично-драматичні вистави. Але музика Моцарта — як лакмусовий папірець, до неї хочеться повертатися. Самі артисти хочуть це співати, бо відбувається певне очищення. Тому, попри все, ти надихаєшся і вже з перших акордів готовий працювати.
"Ми за здорову конкуренцію"
Ви усвідомлюєте, що цією постановкою прямо конкуруєте з оперними театрами, зокрема Києва? Ви ставите повноцінну, дуже складну оперу. Всі опери Моцарта непрості — це найвищий пілотаж для музикантів, співаків, диригентів. Чи переймаєтесь тим, що про вас скажуть?
Сергій Дідок: Ми за здорову конкуренцію. Завжди прагнемо розкриватися максимально. І якщо можемо це потягнути, то чом би й ні? Глядач нас розсудить. Ми готові до різної критики, але ніколи не боялися експериментувати і ставити щось нове й цікаве.
Станіслав Іванов: Це, знаєте, ярлики: "Цей театр ставить Шекспіра, а цей — не ставить". От і виходить: мовляв, опера може ставити таке, а оперета — ні. Наскільки мені відомо, у більшості наших артистів освіта одна — консерваторія. Питання лише в тому, де і в якому жанрі вони зараз працюють.
"Це буде дещо нове, так іще не прочитане ніким"
Чого очікувати від вашого "Дон Жуана"? Розумію, що ви не хочете видавати всі секрети, але це буде ближче до класики чи, навпаки, до сучасності — у костюмах, мізансценах, рухах акторів? Адже давно минув час, коли співак статично виспівував арію від першої до останньої ноти, максимум приклавши руку до серця. Зараз усе інакше.
Станіслав Іванов: Це не буде радикально сучасною інтерпретацією, тобто джинсів на сцені абощо не буде. А щодо рухів — звісно, вони будуть. У мене залишилися дитячі травми після відвідування статичних опер і балетів, тому захотілося це змінити.
Сама музика диктує дію. Ми знову повертаємося до Моцарта (бачите, він ніби сів скраєчку й шепоче на вухо: "Про мене кажи"). Моцарт диктує дію, ти не можеш просто стояти. І в цьому полягає складність. Тут виринає тема освіти: чи готують у консерваторії солістів для театру, чи просто вчать співати? І в які театри ці солісти потім приходять? Туди, де досі збереглася традиція: вийшли, поспівали, подивилися на диригента, зірвали оплески, мовляв, який я хороший, похваліть мене? Або ж ми готові взяти оперу і йти від музики? Звертати увагу на все, що там відбувається, і "крутити" актора так, як того вимагає режисерський задум? Звісно, лише якщо це аргументовано. Тому зараз є така складність, і це абсолютно нормально, коли ти кажеш акторові: "А тут вішайтесь, а тут ріжте вени, а тут бийтеся об фортепіано". І водночас усе це на арії. Важко, але актори молодці. Сподіваюся, їм усе подобається.
Сергій Дідок: Уже сьогодні можемо констатувати факт: це буде дієва історія. Вона рухлива, має свою динаміку і не відповідає опері 30-40-річної давнини, де здебільшого панувала статика, а енергія з'являлася хіба що в речитативах. Зараз усі мізансцени побудовані режисером так, що дієвість є в усіх аріях і речитативах.
З музичної точки зору — ви можете послухати постановки Метрополітен-опери, Штаатсопери. В YouTube маса інформації. Але ми запропонуємо наш варіант. Навіть наважилися змінити компонування певних сцен: поміняли їх місцями й розробили власну версію. На наш погляд, це абсолютно логічно, з дотриманням усіх тональних моментів. Це буде дещо нове, так іще не прочитане ніким.
Текстову версію розмови підготувала Катерина Бечко
