Валерій Пузік. Фото: facebook
Сам календар, сама реальність накладають відбиток на нашу розмову і визначають її тему. Кінець лютого – день, коли почалася велика війна. Як на мене, стався справжній тектонічний зсув, зміна реальності, за якою відбувається дорослішання і українського суспільства, і української нації. І зрозуміло, що найтонше ці вібрації часу відчувають митці. Не просто ті, які пишуть, покусуючи олівця десь у кабінетах, а митці, які є бійцями Збройних сил України. Як ти зустрів початок повномасштабного вторгнення? Чим для тебе був той день?
Для мене цей день – це насамперед повна точка обнулення. Після АТО в мене був певний період адаптації. Я не хотів визнавати, що в мене був ПТСР. Лише наприкінці 2021 року я вперше пішов до психолога, і здавалося, що все вже добре. І от лютий став для мене повним обнуленням усього. Зустрів я його з сім’єю в Одесі. Син зранку розбудив мене й сказав: "Війна". Мені дуже важко це згадувати, бо я спав, чесно скажу. Думаю, більшість спала. Спочатку я якось не повірив. Потім почав читати новини, в Одесу вже почало прилітати. І, власне, все.
Нещодавно читав у Facebook: напередодні писав один боєць, учасник АТО, що того ранку теж спав. І коли отримав повідомлення в Telegram, для нього це не стало якимось вододілом чи тим тектонічним зсувом, про який я говорив на початку нашої розмови. Хоча, здавалося б, мало би. Але для нього, з огляду на його досвід, усе виглядало значно прозаїчніше. Він прочитав повідомлення, зафіксував його в оперативній пам’яті, перевернувся на другий бік і заснув. Бо, як каже, для нього нічого не змінилося. Він й так збирався вирушати на війну й знав, коли йде. Тобто вона для мене просто продовжилася. У повітрі не пролягло жодної межі. А як це було для тебе?
От я якраз не хотів продовжувати. Можна сказати, я вискочив із цього стану постійного внутрішнього пошуку війни. Я переніс її в літературу. І для мене тексти про війну стали тим полем, у якому я знаходив себе, щоб так чи інакше продовжувати свою роботу. А 24 лютого стало для мене днем, коли знову треба. Треба захищати дім. Я довго йшов до того, щоб писати сценарії для кіно. У мене вже були проєкти, які мали запускатися за місяць. І все це обнулилося. Пам’ятаю, як підійшов до вікна і довго стояв. Ми з дружиною ще випили ранкову каву. А далі – почали шукати укриття: де ближче, куди виїхати, як виїхати.
Твій досвід АТО встиг якось утілитися в художні форми до початку повномасштабної війни? Я до чого веду: яка різниця між цими двома етапами? По суті, це одна війна, але все ж таки – два різні періоди. І вони, як на мене, кардинально різні.
Повністю в художню форму це вилилося в книжці "Моноліт", де всі спостереження й історії, які я так чи інакше чув, трансформувалися в художню прозу. Була також книжка "Шахта. Ранкове зведення", повністю документальний текст, вибудуваний як розповідь про перебування на одній позиції в червні–липні 2015 року поблизу Авдіївки. І була ще комедія "Наші котики", власне, її новелізація. Тобто поступово, крок за кроком, знаходилася своя форма. Після "Моноліту", цієї типової депресивної прози, хотілося чогось світлішого, і тоді Володимир Тихий зателефонував мені: ми певний час писали вебсеріал "Бліндаж". Це короткі, іронічні історії про перебування бійців на позиціях.
А я, почувши прізвище Володимира Тихого, хотів перепитати, чи ти маєш стосунок до фільму "Наші котики", бо автором сценарію там вказаний саме він, а ти до цього писав із ним короткометражні фільми "Бліндаж"?
Так. Це була студія "Вавилон-13". І "Бліндаж", так би мовити, став передтечею "Наших котиків", власне, того фільму. У якийсь момент я просто запропонував Володі: давай я зроблю новелізацію, бо мені це цікаво. Він погодився, скинув сценарій, і я почав нарощувати на нього літературну тканину.
Але все ж таки література, мені здається, для тебе принаймні зараз – головне поле для вияву. І мені цікаво, як ти вважаєш: чим наша – а за ці 12 років війни, п’ятий рік повномасштабної, вже сформувався цілий материк – ветеранська, мілітарна, військова література відрізняється від інших? Її по-різному називають. У чому її особливість, якщо вона є? Мені здається, що одна з особливостей у тому, що вона твориться зсередини, поки що без дистанції. Вона ніби на поверхні, без історичної відстані. А що ти скажеш?
Ну, по-перше, тексти, які пишуться в зоні бойових дій, це радше про фіксацію емоцій, станів, обставин. Я говоритиму передусім про себе. Коли я писав книжку "Мисливці за щастям", ми перебували в Херсонській області. Я поставив собі завдання щодня записувати, що з нами відбувається. І ця хронічна втома, недосипання так чи інакше впливали на письмо, на саму оповідь, на те, як вона деформується, як змінюється сприйняття реальності в умовах бойових дій. Це було більше про фіксацію. З часом приходить розуміння, що цей досвід потрібно трансформувати, підняти на інший рівень. Наприклад, "Привиди у гілках" – це п’єса, яку я написав приблизно через два роки після Херсона, і вона вже більше про переосмислення цього досвіду. Тобто на початках військовий письменник у будь-якому разі пише про свій досвід із позиції очевидця. А згодом минає певний час, і настає етап осмислення того, що відбулося.
Тобто, іншими словами, те, що пишеться зараз, – це не література міфу, а література факту. Література фіксації, література пам’яті, література відповідальності. Твій талант, можна сказати, синтезований: ти і художник, і сценарист, і драматург, і прозаїк, і поет. А що з цього для тебе найголовніше?
Я насправді не можу виокремити щось одне: воно все існує разом. Буває, що я пишу про те, як малюю, і все це постійно переплітається. Це частини одного цілого. Наприклад, нещодавно я писав п’єсу "Нора" і паралельно почав малювати сценографію, костюми. Усі ці види мистецтва так чи інакше взаємопов’язані. Був навіть випадок, коли я написав вірш, а через кілька років із нього виросло оповідання. Це про Майдан.
Ну так, вірш – це емоція. Він виринає одразу, його можна написати десь у бліндажі, буквально на коліні. Це зрозуміло. Але як тобі вдається так плідно працювати на фронті? Я дивився твій послужний список – у тебе вже близько п’ятнадцяти книжок?
Та я, якщо чесно, вже перестав рахувати.
Ось бачиш, навіть сам підзабув. То як тобі вдається так насичено працювати, перебуваючи там?
Я можу розповісти про свій нещодавній досвід. Це була позиція поблизу села Степове в Запорізькій області. Ми прожили в норі сорок днів. Вона йде на п’ять метрів під землю. І в якийсь момент я зрозумів, що все це потрібно фіксувати. До того я писав вірші, а потім почав писати саме про цю нору: про те, як ми копаємо, як вилазимо воювати, як живемо в цьому підземному просторі. У результаті вийшла книжка з двох частин. Перша – "40 днів" – написана безпосередньо в норі. Друга – "Вихід з позиції", датована 4 січня 2026 року, – про сам вихід, який виявився дуже важким, дуже довгим, із втратами. Це книжка з двома оптиками. У першій ти не знаєш майбутнього. У другій – уже знаєш, що вибрався. І мені зараз цікаво, як це сприйматиме читач: чи відчуватиметься ця різниця двох поглядів.
А як це сприймають твої побратими? Бо зрозуміло, що література факту – це багато в чому автобіографічна проза, побудована на реальних подіях. Чи сприймається це нормально? Чи виникають якісь тертя? Як ти взагалі до цього підходиш? Це ж дуже тонка межа.
По-перше, просто на тій позиції хлопці читали мої вірші. Я читав їм уголос, і це було доволі смішно, прямо по-тарантинівськи. Мовляв, що ти, умовно, дурниці пишеш? Це ж було не так, а зовсім інакше. І ми починали сперечатися, розповідати, як воно насправді мало б виглядати. Насправді сприймають по-різному. І я для себе як письменник ставлю завдання не підсвічувати негативні сторони заради самого негативу. Вони в будь-якому разі є – і в мені, і в тих, хто поруч. У нас на позиції був період, коли не було їжі. Починалися сварки через якісь дрібниці: хто більше ковтнув води, хто з’їв більше консерви. Реальні сварки через те, що ти більше випив, ти більше з’їв, а де вода? І я намагався описувати це з певної, можливо, філософської перспективи. Бо голод, по-перше, знімає всі маски. А по-друге, в умовах, коли росіяни сунуть, напруга зростає до межі. І коли до цього додається голод, дуже не хотілося б – важко це сформулювати – принижувати честь і гідність людей, які перебувають на самому вістрі. Бо сварка через дві ложки тушонки – це не про честь і не про гідність.
Тим більше, що я пригадую розмови з письменниками, які описували свій цілком мирний досвід, і навіть тоді виникали, можливо, кумедні, але все ж напружені ситуації. От, наприклад, Василь Герасим’юк, наш відомий поет, розповідав досить смішні історії. У віршах він згадував реальні місця, максимально наближено до дійсності, і все одно з’являлися проблеми. Його чи його родичів могли зупинити в селі, односельці смикали за рукав: мовляв, що це він пише? Та гора ж називається не так, і того чоловіка звали інакше, по-вуличному. І це – мирний час, мирна атмосфера. Я розумію, що коли ти описуєш людину, їй може не сподобатися навіть те, як ти згадав форму її носа, чи не так?
Так. Коли ми виходили з позиції, моя книжка була записана у двох телефонах. І сталася така ситуація: я прошу – дай скотч, треба перемотати куртку, бо один телефон у нагрудній кишені, другий – в іншій, а замки не працювали. І мій побратим Руслан каже: "Не дам тобі скотч. Ти про мене в будь-якому разі якусь дурницю написав". Ми посміялися. Спочатку він простягнув мені червоний – російський. Я сказав, що не буду ним обмотуватися, мало що може бути.
А червоний – це російський?
Так. У нас були ближні контакти, ми розпаковували їхні рюкзаки. Там була їжа, вода, якісь продукти, боєкомплект. І той червоний скотч якраз був з одного з їхніх рюкзаків.
Пульсують у вухах ці розмови, принаймні в літературному середовищі вони дуже популярні: де ж наш сучасний український Гемінґвей, де наш Ремарк? Мені здається, він десь там, у тумані лінії бойового зіткнення. Скажімо, Валерій Пузік – один із них, як і його побратими. Цей досвід унікальний, і ти трансформуєш його в різні жанри, у різні сфери. Тебе так кидає то в прозу, то в драму. Я бачу, тебе тягне до п’єси, до драматургії.
Так, це моє захоплення останніх років. І мені навіть здається, що про життя на позиції простіше написати п’єсу, ніж роман.
А чому?
Якщо сприймати позицію як сцену, то розумієш: там немає нічого зайвого. Усе рано чи пізно задіюється. Люди, замкнені в певних обставинах, це вже готова драматургічна рамка. І з цього можна писати просто по ходу. У мене навіть у норі були записи у формі п’єси – коли ми сварилися через воду чи тушонку.
Мабуть, це своєрідний театр, це все по-чесному. Він поряд із глядачем, усе видно. Видно фальш, там не сховаєшся за густим гримом чи монтажем. Ця оголеність, мабуть, і є визначальною.
Що я можу сказати: у п’єсах у мене зазвичай відбувається певна міфологізація простору. В останньому тексті, який я написав, з’являється Харон, що човном причалює до дерева. Це вже про переосмислення через міф. У п’єсі "Привиди у гілках" дівчина переводить у потойбіччя тих, хто загинув або помирає. І говорить із ними побутово: попросити сигарету, посвітити ліхтариком, каже — цей загине завтра. Можливо, це і є своєрідне міфотворення.
Отже, п’єса "Привиди у гілках". Я читав в одному з твоїх інтерв’ю, та й не лише в одному, що вона мала доволі добру пресу за кордоном. Це правда?
Більше того: її переклали вже за місяць після написання і поставили в США. У Санта-Моніці відбулася читка: текст спеціально перекладали для постановки, мене попросили написати вступне слово і пояснити, про що ця історія, щоб його зачитали перед показом.
А чому в нас не ставлять? Тим більше що в театральному середовищі часто звучить теза: мовляв, немає сучасної української драми, немає матеріалу. Дайте щось нове. А ось воно – беріть.
Мені здається, це питання, можливо, не проблема, а радше візія частини театрів під час повномасштабного вторгнення: не травмувати глядача, розважити його, подарувати позитивні емоції. А п’єси, де так чи інакше йдеться про травматичні події, навіть якщо вони стилізовані й на сцені немає буквально "крові-крові", сприймаються насторожено. Це трохи нагадує ситуацію з літературою авторів із бойовим досвідом, коли їхні тексти сприймали як щось на кшталт терапії, мовляв, це графоманія, особисте проговорювання травми.
Як ти думаєш, чи готовий український читач до художнього переосмислення травми, болю, смерті – до фронтового досвіду, чесно втіленого в прозі чи поезії?
Мені здається, що загалом не готовий. Так, на кухні можна чесно поговорити про те, що відбувається. Але більшості потрібні, я це так називаю, рафіновані, вінтажні рецепти: тексти, які не травмують, а радше підтверджують уже наявні думки читача. А читач здебільшого – цивільна людина. Коли ж військовий пише, він у більшості випадків не має перед очима образу цивільного читача. Він пише про те, що знає і як бачить. І там багато військової термінології – не завжди, але часто. І зазвичай він не намагається підлаштовуватися під читача, не йде йому назустріч.
Як ти вважаєш, усе-таки читач змінився? І українське суспільство змінилося чи ні? Наскільки воно трансформувалося? Які головні зміни відбулися в колективній психіці українця після 24 лютого?
Мені здається, читач готовий, або принаймні готується до цієї розмови. Але вода в цій ванні холодна, і він не хоче свідомо заходити в крижану воду. Хоча внутрішньо до цього підходить.
А якщо вийти за межі суто літературного аспекту, як змінилося суспільство? От, скажімо, літературознавиця Оксана Харчук написала у себе на Facebook, що попри всі втрати, мегатони болю, смертей і драм, українці вперше за багато років вирвалися з гетто, в якому перебували – ментального, політичного, державного, але насамперед ментального.
Мені складно про це говорити. Я переважно перебував у військових частинах, майже не їздив на літературні фестивалі, хіба що раз на рік, іноді двічі чи тричі. Тому в мене немає такого обсягу спостережень, щоб узагальнювати й говорити про зміни в масштабі всієї країни. У війську — так, це мені ближче.
Я читав в одному з твоїх інтерв’ю, що кут зору військового – і зокрема твій – не панорамний. Він обмежений норою, бліндажем, краєм бруствера.
Мені подобається, що коли я був у мінометній батареї – і в 2015-му, і в 2022–2023 роках, – нашу позицію називали "Город". І фактично все, що я знаю про свій напрямок, – це "город" мого мінометного розрахунку, моєї батареї. Оце й усе. Ну, ще приблизно – рух росіян, куди ми стріляли за координатами. Це дуже локальна оптика.
Тобто ці масштабні, епічні, панорамні романи, де, крім сюжетних ліній окремих людей, показані генерали, які схиляються над картами, причому різних сторін протиборства; де думка автора перескакує між різними штабами, – це справа майбутнього, справа далекої перспективи?
В більшій мірі так. Але, можливо, через років п’ять почнуть з’являтися такі масштабні полотна. Спершу, можливо, у вигляді проб, а потім – роман, який дивитиметься на події 2022-го року під іншим кутом, ніби як з позиції Бога. Тобто вже з охопним аналізом. Можливо, не Бога, а якогось беркута з розпростертими крилами, який летить над цим полем подій і фіксує всі масштабні зміни.
