Письменник та військовий Валерій Пузік на Meridian Odesa. Фото: Facebook/Валерій Пузік
Сьогодні розпочинається один із найбільших книжкових фестивалів країни – "Книжкова країна", що триватиме до 26 квітня на території київського ВДНГ. У програмі близько чотирьох сотень подій: дискусії, автограф-сесії та зустрічі з авторами. Зокрема, відбудеться перша презентація книжки "Ким ми були" за вашої особистої участі. Ви бороните країну з 2015 року. Коли книга побачила світ, ви були на фронті, а невдовзі після виходу вирушили до "Нори" – письменницької "резиденції" в Запорізькій області. Насправді ж це була підземна позиція, де ви пробули 40 днів і звідки привезли матеріал для наступної книги. Валерію, у вас дуже насичена програма на "Книжковій країні". Майже щодня – у п’ятницю, суботу та неділю – відбуватимуться події за вашої участі. Якби я могла відвідати лише одну з них, яку б ви рекомендували?
Свою я б не рекомендував. Натомість порадив би звернути увагу на події "Халабуди" – це майстер-класи для дітей. Куратор програми – Кирило Лукаш. Вони підготували дуже сильну та насичену програму із залученням і батьків, і дітей: там і розмови, і майстер-класи, і жарти. Я б свого сина туди обов'язково звів.
Це дуже по-джентельменськи – рекомендувати події інших. Проте у вас заплановані й читання поезії, і презентація власної книжки, де ви нарешті будете присутні особисто. Я так розумію, що через службу ви давно не бували на подібних заходах. Які ваші передчуття?
Враховуючи, що попередня презентація книжки "Ким ми були" мала відбутися ще 12 листопада 2025 року, а саме в цей день я отримав бойове розпорядження про відрядження в піхоту, – так, це справді перша презентація, на якій я буду особисто. Взагалі я підраховував, що в середньому на одну мою книжку виходить 0,75 презентації на рік. З одного боку, це комфортно: один раз поговорив – і ніби виконав зобов’язання перед видавцем. З іншого – хочеться побачити, хто ці книги читає. Коли довго перебуваєш у війську, іноді здається, що все йде в якусь невідому трубу і нікому не потрібно. Хоча відгуки в Instagram та Facebook надходять, часом дуже розлогі, це все ж не замінить живого контакту. Цієї весни я нарешті подивлюся, скільки людей прийде: десять чи, можливо, трохи більше.
Впевнена, що буде значно більше. Тим паче, вашим модератором буде Павло Казарін, тож час ви проведете чудово. А для тих, хто пропустив вихід книги "Ким ми були", чи можете ви коротко розповісти про неї?
Коротко, мабуть, не вийде. Я рахував, скільки вона писалася, і виявилося, що з лютого 2015 року. Перші тексти були створені саме тоді. Коли я прийшов у Добровольчий український корпус, через мій журналістський досвід мене запросили (як це часто буває у війську – добровільно-примусово) у підрозділ "ДокІнфо". Там я місяць займався збором інформації з фронту та написанням статей. Це була марудна робота, яка мені не подобалася. Згодом я почав проситися в мінометну батарею, бо там були всі знайомі хлопці. Саме тоді прийшло розуміння: потрібно записувати все по гарячих слідах. Тому що текст, написаний через рік, буде дуже відрізнятися від емоції, зафіксованої в моменті. Наприклад, опис страху "тут і зараз" потребує інших слів та іншої мови, ніж рефлексія через довгий час. Книжка писалася десять років. Вона про людей, з якими я познайомився – про Руту, Далі та інших. Усе це нанизується на спогади та пошук відповіді на питання: ким ми були, ким можемо бути і чи будемо взагалі? Форма книги експериментальна: там є листи та хроніки, які просто зберігалися на комп’ютері. Я вставив їх, щоб нагадати собі, як виглядали лютий та березень у селі Піски Донецької області. Мені боляче, коли люди кажуть, що війна почалася 2022 року, а до того була "тепла ванна", і ніхто не гинув.
Лише за офіційними даними в період АТО-ООС загинули понад 10 тисяч людей.
Тому для мене важливо писати про це десятиліття. Навіть у книжці "З любов’ю – тато" є вставки про АТО та період умовно мирного життя між службами.
Тобто це значною мірою щоденниковий матеріал? Не мемуари?
Боронь боже, не мемуари. Для них ще зарано. Коли ми виїжджали в Херсон, я мав установку: кожного дня примушувати себе описувати все навколо. Спочатку думав написати роман, але це занадто довгий процес. А коротка проза дозволяє писати частинами: написав – забув, написав – забув. Так матеріал назбирався. Книга "Мисливці за щастям" про Херсонську область – це швидше фіксація. Оптика військового дуже вузька. У мінометній батареї в тебе є три "городи" (вогневі позиції), куди ти виїжджаєш. Ти не бачиш широкої картини, тому писати про якісь соціокультурні чи геополітичні штуки не варто. У "Мисливцях за щастям" я сконцентрувався на побуті: я був командиром міномета, у підпорядкуванні четверо людей, жили в будинку ще з кількома побратимами. Історія крутиться довкола цього. Чомусь багато писав про втому: мабуть, тому, що коли ти виснажений, писати про щось життєрадісне дуже важко.
Крім презентації "Ким ми були", ви братимете участь у презентації збірки "Птахи у пітьмі". Це антологія мілітарного горору, яку відкриває ваше оповідання "Мурашині гнізда". Як можна писати жахи про війну, якщо війна сама по собі є жахом?
Це цікаве питання. Своє оповідання я почав писати у 2020-му і закінчив у 2021 році, ще до повномасштабного вторгнення. Тоді ми часто спілкувалися з Максимом Кривцовим ("Далі") по відеозв’язку. Він розповідав про позицію біля цвинтаря. Ми обговорювали це як "метафізичний реквієм". Він казав: "Прикинь, йдеш ти, а тут стоїть білий пес і світиться. Що б ти робив?". Я якийсь час ходив із цією історією, потім спитав Максима, чи можу її описати. Він дозволив. Я написав свою версію, дав йому почитати, а він сказав, що це погано. У нас були різні погляди: у мене – суха механіка дій, а він дивився на реальність прискіпливіше, помічав речі, на які я не звертав уваги. На цьому ми не зійшлися, але оповідання залишилося.
Ви вже неодноразово згадували покійного Максима Кривцова. У контексті його загибелі ви якось сказали: "Поки автор живий, він нікому не потрібен". Наклад книжок Максима після його смерті перевищив 20 тисяч примірників. Це велика несправедливість – він мав би знати, наскільки став улюбленим і як влучив у нерв суспільства. І мав би жити довге життя. Але зараз я бачу, що і ваші книги, і книги Артура Дроня стають бестселерами. Чи можна говорити про зміну тренду? Людям стало цікаво читати живих воєнних авторів?
Ви влучно підмітили – зміна тренду справді відбулася у 2024 році. Можливо, це прозвучить жорстко, тому я не буду озвучувати всі свої думки. Але в період АТО ветеранська література була десь на периферії: якісь намети на Книжковому Арсеналі, ярлики "графоманії", "терапії" чи "матеріалу для майбутніх великих письменників". Читаючи критику чи інтерв'ю деяких літературознавців, я б і сам не став читати ці книжки, якби не був військовим. Термін "комбатантська чи ветеранська література" сприймався як щось другорядне. Зміна відбулася після смерті Максима Кривцова. Як зауважив Ігор Мітров, Максим змінив усе. Ми втратили потужного автора на піку його літературної форми. Він працював над романом, і раптом цей голос обірвався. Відбулася зміна парадигми: суспільству став потрібен живий автор – як-от Артур Дронь, якого можна торкнутися, з яким можна поговорити. Вектор змістився від мертвих до живих, бо люди усвідомили, кого ми втрачаємо і як швидко може обірватися перспективна кар'єра.
Ми побачили, кого ми втрачаємо. Максим був митцем з великої літери. Але чому ми в тилу раніше уникали воєнної літератури? Моя гіпотеза така: можливо, ми настільки переповнені болем, що нам просто нікуди його більше докладати? Для закордонного читача це просто ім'я з України, а для мене – це сусід, друг чи однокласник. Читаючи про їхній біль, я боюся не витримати власного.
Я вагаюся з відповіддю. На прикладі двох фільмів Мстислава Чернова, можу впевнено сказати, що світу потрібно розповідати не "рафіновану" версію війни, а таку, як вона є. Тільки тоді буде розуміння тих процесів, які відбуваються в Україні. Коли я відкриваю закордонні антології про війну і не бачу там текстів про бойові дії – лише про тих, хто виїхав, врятувався чи дискутує в Європі – це створює викривлену картину. Голос військових чомусь часто ігнорують. У 2022 році я відстежив десяток антологій: там згадувалися військові, але це були одні й ті самі імена, і тексти знову ж таки не про бої. Якщо ми просимо допомоги у європейців, але не говоримо про саму війну, я б не повірив. Ми не цікавилися літературою військових, тому що був навішений певний ярлик меншовартості. Але за час АТО ветеранська література вже довела свою конкурентоспроможність. Артем Чех ("Паштет") отримав Шевченківську премію, наклади Артура Дроня вражають. На жаль, після загибелі, відбувся сплеск довкола імені Максами Кравцова. Ця література життєво необхідна всередині країни, але парадигма того, як про неї розповідають, досі не зовсім відповідає дійсності. Іноді я читаю рецензії на свої книжки й дивуюся тому, що люди там пишуть.
Що ми, цивільні, втрачаємо, коли оминаємо літературу про війну, написану безпосередніми учасниками?
Ви випадаєте з реальності. Я вже третій місяць у Києві, і якщо хтось каже, що тут війна, то це не так. Я можу спокійно вийти в магазин, замовити піцу чи попити кави. Це зовсім не про війну. Я не хочу нікого образити – людей, які пережили обстріли чи екзистенційні кризи. Але війна у своєму первісному стані – дуже тваринна та інстинктна. Ігноруючи тексти військових, їхній живопис та творчість, ми ніби одягаємо шори на очі і бачимо якусь вузьку картину. Щоб зрозуміти військового, цивільний має прочитати хоча б одну книжку про бойові дії: про те, як важко заходити на позиції, виходити з них і просто виживати. Тоді цінність усього навколо змінюється. Я сам тепер прокидаюся зранку і відчуваю насолоду від простого, неквапливого ранку.
Кого з військових авторів ви читаєте?
Читаю Ігоря Мітрова, читав і перечитую Максима Кривцова – його збірка "Вірші з бійниці" завжди зі мною. Також читаю Олену Герасим’юк, Федора Рудого. Список можна продовжувати довго, боюсь когось забути. Мені подобається драматургія Аліни Сарнацької, читаю Ярину Чорногуз. Дуже вболівав за Юрка Костишина та його книжку "Аби добраніч", але він її не дочекався – загинув 15 грудня 2025 року на Запорізькому напрямку. Ми з ним листувалися. Востаннє, коли на позиціях був інтернет (десь 10 грудня), обговорювали, що його фотографії ілюструватимуть книжку. Ми погоджували проєкти, сперечалися, а потім зв’язок зник на 30 днів – і людини не стало. На позиції я зрозумів: за ці 30 днів поки не було зв’язку, ти пропускаєш купу новин та дискусій, але вони ніяк не впливають на стан речей у зоні бойових дій. Там головні рішення приймаються за хвилини. Життя людей на позиції – це відрізок від доповіді до доповіді. Година пройшла, не з'явився в ефірі – вже знак питання. Дві години – вже великий знак питання. Усе дуже динамічно. Та територія, на якій ми тоді стояли, зараз під окупацією.
Ви нещодавно написали у Facebook: "Людська нора" якраз взуває берці. "Людська нора" – це ваша нова книга, написана майже повністю під землею, на тій самій позиції в Запорізькій області, де ви з побратимами трималися 40 днів. То коли чекати на книгу?
Зроблю уточнення: книжка складається з чотирьох частин, має інтро та епілог. Фактично вона ділиться на дві книги. Перша – зіткана з текстів, написаних безпосередньо на позиції. Друга – написана під час 14-денної відпустки. Це два погляди: спочатку ти не знаєш, що буде далі, а потім пишеш з точки зору людини, яка вже вийшла і знає, що вже сталося. Вийшов такий "нахлест" двох реальностей. Ми вже затвердили редагування та обкладинку. Книга буде проілюстрована фотографіями, які я зробив у тій самій "норі". Навіть там я малював у блокноті схематичні портрети людей, що були поруч, і фотографував їх на телефон. Блокнот, до речі, зберігся. Мені його прислав Влад. Спершу проходила інформація, що Влад загинув, і я два тижні жив із цією думкою. Аж раптом приходить повідомлення: "Валерію, знайшовся твій блокнот у хаті, куди відправити?". Виявилося, він чудом вибрався з іншої позиції. Для мене було критично важливо зберегти ці телефони з текстами. У мене їх було два: в одному – нотатки-щоденник, у другому – вірші та думки про культуру. Коли ми виходили 4 січня, я примотав обидва телефони скотчем до тіла в кишені куртки, щоб не загубити дорогою. Один побратим, Руслан, ще пропонував мені взяти червоний скотч із рюкзака вбитого росіянина, але я відмовився: "Який червоний скотч? Ми виходимо невідомо куди, нас у тому червоному скотчі здалеку побачать". Поки був інтернет, я потроху пересилав тексти дружині, бо розцінював цю книжку як останню. Але, як кажуть, не відспівали.
Намагаюся уявити умови: 40 днів під землею, голод, нестача води (провізія була лише на два тижні), страшна тіснота... Я бачила фото на вашій сторінці – це справді нора, а не облаштоване приміщення. І ви в цих умовах писали. Що вам це давало?
Потрібно було фіксувати реальність. Найдовше я не спав десь п’ять днів. А що робити, щоб не заснути? Писати. Це була така специфічна резиденція. Нікому не радив би, хіба що можете звернутися до ТЦК і спробувати. Писання було спробою зафіксувати досвід і зміни. У текстах багато повторів, бо наше життя було як "день бабака". Не хочеться прокидатися, бо знаєш: нагору вилізти не можна, ти можеш тільки лежати або сидіти. Навколо – туман, сніг, дощ. Росіяни лізуть, ми відбиваємося, забираємо їхні рюкзаки, бо там є вода і "Снікерси", а їсти хочеться. В якийсь момент мені здалося, що "нора" – це жива істота. Прокидаються тваринні інстинкти: чуєш будь-який рух на поверхні – і вже напоготові. Час розмивається, але відчуття загострюються. Я навіть думав, що печерні монахи йшли в гори, щоб відчути присутність Бога. Коли живеш у землі, в якийсь момент ти просто приймаєш те, що ти вже помер, а ця нора – твоя могила. Просто ти ще чомусь дихаєш. Писання дозволяло побути на самоті. Це дивна практика: вдень ви вбиваєте росіян, а ввечері ти сидиш і записуєш, як це було. А наступним текстом пишеш про те, що культура формує майбутнє. Це справжній жорсткий сюрреалізм.
