Ілюстративне фото: facebook/Labiennaledivenezia
"Ця подія не стала сюрпризом"
До відкриття Венеційської бієнале ще півтора місяця, а про неї вже говорять через відновлення роботи російського павільйону. Попри те, що понад 20 країн Європи виступили проти участі росіян, їхній павільйон все ж буде на Бієнале. Чому так стається, що Європа, особливо в культурній площині, все частіше й частіше "сумує" за росіянами і впускає їх на свою територію?
Почну з того, що ця подія не стала сюрпризом для великої частини української культурної спільноти. Це рано чи пізно мало статися. Я думаю, ми це розуміли з колегами і коліжанками. Росія повертає собі позиції, втрачені після початку повномасштабного вторгнення в 2022-му році. Але не лише тому, що європейці за нею "скучили" або бачать у ній якусь "незамінну цінність". А тому, що продовжується цей конфлікт, з яким ми працюємо з 22-го року, між ліберальними європейськими культурними інституціями, для яких свобода висловлювання і рівність представлення справді є наріжним принципом. А з іншого боку є очевидна ідіосинкразія до Росії як до країни-агресорки, яку начебто не прийнято впускати в порядне товариство, але знову ж таки це йде всупереч якимось фундаментальним принципам, які має більшість європейських культурних інституцій, в тому числі Венеційська бієнале. І цей розлам триває з 22-го року, та й раніше насправді – від початку російсько-української війни.
"Культура є зброєю в руках авторитарних режимів"
Для мене це радше не розмова про конкретну подію, хоча Венеційська бієнале дуже важлива, ключова подія у візуальному мистецтві та архітектурі, а про те, що ми досі перебуваємо по обидва боки цього розламу усвідомлення того, що культура є зброєю в руках авторитарних режимів. І потрібна дискусія, в принципі, в Європі, в демократичному світі про те, де закінчується свобода і де починається відповідальність за злочини. Із цим насправді працює українська і дипломатія, і культурна дипломатія, і незалежні дієвці культури. Дуже багато роботи проведено з 22-го року. Ці розмови ми маємо постійно з десятками, з сотнями інституцій за кордоном. Але, як бачимо, все ще ці принципи живуть і на них все ще спираються.
"Для Росії культура – інструмент політичного впливу і гібридної війни"
Коли йдеться про культуру, зокрема, музичну культуру, я дуже часто чую: "Ви не розумієте, в Європі склалися традиції. Цих композиторів не можна викреслювати з афіші. Європейці до них звикли, без них неможливо тощо…". Але чи можна слухати їхню музику, дивитися їхні твори в той час, коли вбивають цілу націю? Так, мер Венеції сказав, що можуть закрити російський павільйон, якщо його діяльність нагадуватиме пропаганду. Але чи зможуть європейці, особливо ліберальні, побачити різницю між промоцією культури і російською пропагандою?
Вони справді дуже багато не бачать. І вони звикли до тези, що культура поза політикою, що культура є нейтральним самоцінним полем, якому не повинна загрожувати політика. Але тут теж треба розуміти цей глибинний страх західних суспільств між цими двома полюсами – між владою, політикою і свободою творчого висловлювання. З цього, мені здається, проростає наше непорозуміння з багатьма європейськими інституціями. Україна абсолютно справедливо стверджує, що для Росії культура – це інструмент політичного впливу і гібридної війни. Що це в принципі розмивання відповідальності за агресію і це "відбілювання" воєнних злочинів. Так і є.
"Це одна з ключових фігур в російській державній машині в сфері культури"
І тут важливо розуміти, хто стоїть за організацію російського павільйону як такого. Це Михайло Швидкой – колишній багатолітній міністр культури Росії при Путіні, а зараз він спецуповноважений президента РФ за міжнародну культурну співпрацю. Тобто це одна з ключових фігур у російській державній машині у сфері культури, якій конкретно було доручено працювати над міжнародним представленням Росії. І цей політичний лінк тут абсолютно простежується. Ми теж про нього говоримо, пояснюємо іноземцям. Вони цього не розуміють. Ми маємо теж усвідомлювати, що речі, які для нас є загальновідомими істинами, можуть бути абсолютно неочевидні для партнерів за кордоном.
Володимир Шейко. Фото: facebook/UkrainianInstitute
"Парадокс демократії"
Наскільки взагалі суб'єктною є Бієнале в Італії, в італійській культурі, якщо між президентом бієнале П’єтранджело Буттафуоко і Міністерством культури Італії розгорівся конфлікт? Він може піти наперекір волі міністерства?
Бієнале не підпорядковується міністерству. Бієнале – це незалежна Фундація, яка не бере жодних вказівок від уряду Італії чи будь-кого іншого. І в цьому теж полягає цей парадокс демократії, коли справді є автономність, незалежність, яку можна використовувати, на жаль, і в не дуже конструктивний і приємний спосіб. Італійський уряд дуже підтримав Україну в цій історії. Натомість, міська влада Венеції, в принципі, стала на бік Бієнале. І дуже добре, що була потужна реакція з боку України. Була спільна заява міністра закордонних справ Андрія Сибіги і віцепрем'єрки – міністерки культури Тетяни Бережної. Український інститут теж підтримав цю заяву. І була спільна заява міністрів культури 22-х країн Євросоюзу, що теж є дуже важливим символічним жестом. Тобто ця історія ще незавершена. Мене загалом тішить те, що 22 підписи зібралось під цією заявою. Це значить, що наших союзників більшає насправді. Бо в 2022 році такої одностайної і швидкої реакції могло б і не бути. Тому думаю, що зараз підтримка української позиції є сильнішою, ніж підтримка російської.
"Це великий скандал"
Тут теж треба пам'ятати, хто такий очільник Венеційської бієнале зараз. Президентом Венеційської бієнале він був призначений в 2024 році, тобто він відносно новий. Це колишній журналіст, доволі виразних правих поглядів, який ще до вторгнення висловлював публічно симпатії до Путіна як єдиного справжнього правого консервативного лідера тощо. Тобто всі ці меседжі, які зараз видає Бієнале, дуже пасують персональним переконанням президента Венеційської бієнале. Ну, а що вже зробить із ним Наглядова рада бієнале – подивимося. Я думаю, що без якоїсь реакції, без відповіді вони цей скандал не залишить, бо це великий скандал.
"Розраховую, що переважна більшість відвідувачів Бієнале поділятимуть українську позицію"
Чим це все може зрештою завершитися чи продовжитися в процесі – вони мирно відкриють свій павільйон і будуть просувати там свої наративи? І наскільки Італія, культурна спільнота на Бієнале покаже, що вони за цим "сумували"?
Мені важко щось зараз передбачити. Повторюсь, я не думаю, що це про великий сентимент до Росії чи про те, що за нею хтось сумував. Розраховую на те, що переважна більшість відвідувачів Бієнале поділятимуть українську позицію. До речі, участь в російському проєкті на Бієнале беруть понад 100 художників. І я зустрічав позиції культурних менеджерів, критиків, які вважають, що це не спроба якийсь стейтмент зробити, якусь заяву, якийсь наратив проштовхнути цим проєктом, а навпаки уникнути якогось висловлювання, максимально розмити це художнє висловлювання, але "застовпити" за собою простір. Мені здається, це найважливіше зараз для Росії – показати, що вони там є. А про що вони там говорять – це вже немає ніякого значення.
