Проєкт оновлення громадського простору на розі бульвару Тараса Шевченка і вулиці Хрещатик. Фото: КМДА
Ідея київської влади встановити фонтан на місці пам’ятника Леніну збентежила багатьох активних містян. І ця історія зовсім не про благоустрій столиці – вона значно ширша й підсвічує системну проблему роботи з темою національної пам’яті в країні. Отже, коротка передісторія. У Києві є бульвар Шевченка – просто навпроти добре відомого Бессарабського ринку, тобто в самому центрі міста. На бульварі стояв пам’ятник Леніну. Він простояв до грудня 2013 року, коли його скинули учасники Майдану. До речі, це стало початком "ленінопаду" по всій країні. Ленін упав, але постамент залишився, як і площа довкола нього. Роками там встановлювали різні арт-об’єкти, але нічого не приживалося. І ось днями Київська міська державна адміністрація оголосила про вже фіналізовані плани оновлення громадського простору. Окрім пішохідних доріжок та озеленення, планують збудувати на місці Леніна фонтан у класичному стилі кінця XIX століття. Кошти мають надати меценати – відома фармкомпанія. Як вам фонтан, Антоне?
Антон Дробович: Він позолочений. І, знаєте, він виглядає як щось іншопланетне. Ти йдеш собі, наприклад, донатиш, читаєш про черговий прорив на фронті або думаєш, де дістати якісь речі і раптом дізнаєшся, що мерія під час війни вирішує встановити золотий фонтан. Фонтан з позолотою! І ти думаєш: ми точно живемо в одному місті, в одній країні, в одному контексті? Далі з’явилися цілком справедливі реакції представників культурної спільноти, дизайнерського середовища, креативних індустрій. Історики, креативники, києвознавці, культурні діячі – всі, м’яко кажучи, здивовані. При цьому, наскільки я розумію (я спеціально не досліджував політичний аспект), це, ймовірно, та частина київської влади, яка займається забудовою. Бо, наприклад, Ганна Старостенко, яка відповідає за культуру, загалом добре знає це середовище. І навряд чи вона не дала б сигналу, що тут щось не так. Тому, думаю, це ініціатива, умовно кажучи, від забудовників. Але, звісно, варто запитати у київської влади, як таке рішення з’явилося, і чому його не обговорили з громадою.
Я так розумію, що це рішення народилося в результаті взаємодії міської влади з фармкомпанією "Фармак", яка відзначає сторіччя і захотіла зробити щось хороше для міста. І в якийсь момент з’являється фонтан. Ярославе, вам як людині, яка все життя працює з дизайном, що говорить цей фонтан?
Ярослав Белінський: Мене найбільше тригерить те, що це, як і багато подібних проєктів, зроблено без узгодження з громадою. Тобто хтось щось вирішив. Мабуть, влада пишається тим, що знайшли недержавні кошти, і раз уже є фінансування, значить треба швидко реалізовувати проєкт. Але в мене щоразу виникає запитання: чому саме це має тут стояти? Я ж буду бачити це щодня. Хтось у мене про це запитував? Публічний простір – це приблизно як ваша власна домівка. Уявіть, що до вас приходять, вішають на стіну картину й кажуть: вона має тут висіти. А ви відповідаєте, що вам це не потрібно, але чуєте у відповідь: але ж ми це для вас купили. Це про нерозуміння того, що будь-яке рішення в публічному просторі має проходити через дискусію, обговорення, і лише після цього можуть ухвалюватися рішення. Чомусь влада досі цього не усвідомлює. Мені це здається дуже дивним. Уже десять років громадські активісти намагаються вибудувати цей міст – діалог між бізнесом, владою і громадою. І щоразу складається враження, що влада намагається цей міст зруйнувати.
А як це мало б виглядати в альтернативній, хорошій реальності? Як захистити публічний простір від смакових побажань окремих чиновників?
Ярослав Белінський: Дуже хороше питання. З одного боку, це, мабуть, питання до мистецтвознавців і культурологів, як працювати зі смаком, зокрема й у можновладців. Бо, на жаль, дуже часто його бракує. І це видно на прикладі об’єктів, які зараз встановлюють по всьому Києву – і там, де доречно, і там, де ні. З іншого боку, це про пошук компромісу і рішень, які справді потрібні місту. Нам не потрібен ще один пам’ятник у Києві. До речі, мені дуже запам’яталася одна дискусія про меморіалізацію – це було багато років тому у львівському контексті. Тоді прозвучала думка: чому б ці кошти не спрямувати не на черговий пам’ятник, а, наприклад, на облаштування парку в цьому місці? Зробити його зручнішим, більш дружнім до людей. Мені також подобається один приклад, який я часто наводжу. У Лондоні влада вирішила відремонтувати стару туристичну вулицю – щось на кшталт нашого Андріївського узвозу. Там багато років існували сувенірні крамниці, кафе, ресторани, але сама вулиця була в занедбаному стані. Оголосили міжнародний конкурс. Подалося дуже багато проєктів, серед них були й доволі "космічні": із багаторівневими конструкціями, перекриттями зі скла, фактично в стилі сучасних мегаполісів. А зрештою перемогла студентка-активістка. Вона просто не полінувалася піти й опитати мешканців цієї вулиці: що їм потрібно. І більшість відповіла, що загалом їх усе влаштовує, потрібно лише оновити покриття, бо асфальт у поганому стані. Саме цей проєкт і переміг. Це, як на мене, дуже показовий і навіть трохи фантастичний приклад того, як влада має працювати з подібними проєктами і з публічним простором загалом.
На цій площі за понад десять років після повалення Леніна не раз намагалися щось встановити. З’являлися різні арт-об’єкти, але вони так і не приживалися – людям це не подобалося. І зараз хтось може сказати: слухайте, там усе одно нічого немає, а тут хоча б облаштують переходи – і нехай уже буде той фонтан. Мовляв, це краще, ніж нічого. Що б ви, Антоне, відповіли на закид "краще, ніж нічого"?
Антон Дробович: Мені здається, це загалом не дуже добра логіка. Нею, звісно, можуть користуватися не надто добросовісні чиновники. Але якщо подивитися ширше, будь-яке місто – це простір взаємодії громади. Власне, це і є місто. Для Києва самоврядування і взаємодія – це органічна традиція. Ще за часів Київської Русі справжнім містом вважалося те, де існувало віче – механізм спільного ухвалення рішень. Цій традиції вже понад тисячу років. Так, її не раз переривали і в різні історичні періоди, і в радянські часи, і під владою імперій. Але це те, з чим потрібно працювати. Тому перше і цілком логічне рішення – це говорити з громадою про вигляд міста, про простір, у якому ми живемо. Це ж не складні політичні дебати про податки чи економічні моделі. Це питання нашого спільного середовища. Саме про це нормальна громада насамперед і радиться між собою. Тут немає жодних непереборних бар’єрів. І особливо дивно, що цього не робить міський голова, який був учасником Революції Гідності. Згадайте: він був на Майдані, спілкувався з людьми. То що сталося? Дві каденції в кріслі – і цей зв’язок із громадою зник? Для мене це дивно. Людина, яка точно була частиною цієї революції. А якщо повернутися до історичного контексту – це місце завжди було складним. До Української революції 1917–1921 років там фактично був кінець Бібіковського бульвару, і нічого особливого там не стояло – кіоски, дрібна торгівля. Під час Другої світової війни там була шибениця – нацисти страчували людей. Після війни більшовики на тому самому місці вішали нацистів. Згодом встановили пам’ятник Леніну, авторства скульптора Меркулова. До речі, спочатку цей монумент експонувався на виставці в Нью-Йорку, а потім його привезли до Києва. І навіть тоді, коли його встановлювали, виникали суперечки. Одні казали: чи доречно ставити Леніна на місці шибениці – це має важку символіку. Інші звертали увагу на сам образ: мовляв, постать ніби тягнеться в бік Бессарабського ринку, що теж виглядає неоднозначно. І з усіма цими сенсами потрібно працювати. Навіть саме осмислення цієї історії робить нас як спільноту багатшими. Далі – вже відомо: пам’ятник стояв десятиліттями. Після 1991 року демонтували інші радянські монументи, зокрема на Хрещатику, але цей Ленін залишився. І громада Києва роками вимагала його прибрати. У 2013 році це обурення, помножене на свавілля влади Януковича, вилилося в конкретну дію. Я бачив це на власні очі. Один чоловік – типовий інженер, у товстих окулярах – буквально вихопив кувалду в іншого й почав бити пам’ятник. Було видно: цей Ленін йому ще з радянських часів намуляв… Для мене все це викликає справжній когнітивний дисонанс. Мер міста – людина, яка є частиною цієї громади, яка добре відчувала її під час Революції Гідності. Я пам’ятаю це і бачив на власні очі. Це не було якоюсь постановкою. І раптом – ніби відключення. Приходить "Фармак". Це ж нормальна компанія: донатить, підтримує культурні проєкти, має хорошу репутацію. Окей, тоді скажіть: “Фармак” дає стільки-то коштів, місто додає ще стільки-то. Проводимо відкритий конкурс – міжнародний, хоч міжгалактичний, але як мінімум організовуємо експертне і громадське обговорення. Є ж прекрасні цифрові інструменти – будь ласка, запускайте їх. А те, що ми бачимо зараз, це якісь незрозумілі домовленості, кулуарні рішення. Я відкриваю "Хмарочос", читаю коментар мера, і в мене просто волосся стає дибки. Він каже, процитую близько до тексту: мовляв, ми встановимо там фонтан, бо це місце має погану енергетику, і нехай вода її змиває. Я читаю і думаю: господи, це серйозно? Може, це фейк? Перевіряю – ні, це справді написано.
Ярослав Белінський: Стосовно алгоритмів проведення конкурсів – це для нашої організації болюча тема. Ми працюємо над цим уже багато років, і є напрацьовані рішення. Думаю, що в багатьох громадських організацій також є свої методики проведення конкурсів. Ми за цим процесом уважно стежимо, неодноразово обговорювали це з Міністерством культури, передавали їм, умовно кажучи, напрацювання "здорового" конкурсу. Чому виникають проблеми? Близько 90% конкурсів проводяться з порушенням базових правил. Просто тому, що люди не мають досвіду й не знають, як це правильно організувати. Недостатньо просто оголосити: подавайте свої ідеї, ми оберемо найкращу. Так це не працює. Є чіткі етапи: формування експертної комісії, визначення критеріїв відбору, прозора процедура оцінювання, голосування. Усі ці фільтри мають бути дотримані. Я добре розумію людей, які працюють в органах влади. Навіть якщо в них є найкращі наміри, слово "конкурс" часто викликає спротив: мовляв, це складно, буде багато критики, прийдуть активісти, почнеться хейт. І тоді виникає спокуса сказати: "Давайте ми самі вирішимо, як краще". І в результаті маємо те, що маємо. Насправді публічне обговорення – це лише один із етапів. Воно потрібне, щоб підняти тему, проговорити її, виявити проблемні точки, випустити емоції й перейти до конструктиву – до пошуку рішень. Тому, як на мене, владі передусім потрібна політична воля: почати проводити конкурси так, як вони мають проводитися – відкрито і прозоро, а не кулуарно. Я впевнений, що влада пишається тим, що на цей проєкт не витрачають бюджетні кошти…
Вони проводять це за квотою благоустрою. Тобто це не мистецьке рішення і не переосмислення простору, в якому ми живемо. Це подається як благоустрій: облаштування пішохідних переходів, озеленення – і, додатково, фонтан.
Ярослав Белінський: Згадаймо інший, досить болючий для архітектурної спільноти приклад – так званий "скляний міст" Кличка. Там, здається, проводився міжнародний конкурс – усе ніби за правилами. Якщо не помиляюся, перемогли дві архітектурні компанії. Але через бюрократичні причини їм відмовили, водночас використавши їхню концепцію. У результаті українське архітектурне бюро фактично реалізувало цю запозичену ідею. Це спричинило серйозний скандал у міжнародній спільноті. Після цього рівень довіри до України як до майданчика для таких конкурсів суттєво впав – західні компанії просто перестали подаватися. Про це багато писали, і ці матеріали легко знайти. Це приклад того, як непрофесійне управління і нехтування етичними нормами призводить до репутаційних втрат. Не лише для влади, а й для всієї професійної спільноти. Тому я переконаний: цей кейс – хороша нагода підсвітити всі ті проблеми, які накопичилися. Рішення існують. Це не глухий кут. Потрібно просто шукати підходи, які задовольнять і професійну спільноту, і громаду, звичайних людей, які хочуть простих і зрозумілих речей. Якщо є фінансування, якщо є компанія, готова це підтримати, чому б не зробити це якісно? Так, щоб це було зручно і прийнятно для всіх. На мою думку, саме місце для фонтану обране невдало. Фонтан – це про затишок, відпочинок, певну атмосферу. Як можна відпочивати посеред перехрестя? Натомість пішохідний перехід там справді потрібен, і бажано – наземний. Зараз ця розв’язка дуже складна для людей на візках, для батьків із дитячими колясками. Безліч сходів, переходів – усе це створює серйозні незручності.
Тобто від особистого смаку міського голови чи інших урядовців мав би захистити саме конкурс? Але якщо в Києві його не можуть якісно провести, то що вже говорити про менші міста?
Антон Дробович: Це тоді дуже поганий сигнал і приклад для всієї спільноти.
Ярослав Белінський: У регіонах такі рішення часто ухвалюються навіть швидше. Звісно, є дуже різні ситуації, але я знаю чимало хороших кейсів, коли справді якісні рішення проходили, затверджувалися і реалізовувалися. Частково це пояснюється тим, що в менших містах ланцюжок ухвалення рішень значно коротший, ніж у Києві. Тут же до процесу залучено надто багато людей. Є велика кількість департаментів, різних інстанцій, і ця бюрократія, безумовно, гальмує роботу.
І я боюся, що альтернативою пам’ятнику Леніну може стати просто ще один пам’ятник у Києві. Антоне, чому ми так любимо пам’ятники?
Антон Дробович: Насправді справа не в тому, що ми любимо пам’ятники. Часто проблема в тому, що люди, які ухвалюють рішення, просто не знають інших інструментів, окрім пам’ятника. І вони відтворюють знайому модель, бо вона зрозуміла й безпечна. А щоб зробити складніше, цікавіше рішення, треба вийти за межі звичного мислення. Ми зараз, до речі, у кулуарах згадували про проєкт "Минуле / Майбутнє / Мистецтво на замовлення" для Експоцентру України, більш відомого як ВДНГ. Уже рік триває дослідження, присвячене переосмисленню та декомунізації цього простору. І це надзвичайно складна робота. Потрібно працювати з архівами, шукати фотографії, говорити з людьми, аналізувати всі попередні етапи існування простору. Фактично рік іде лише на дослідження, і в результаті з’являється книга на 400 сторінок. І це лише перший етап, після якого можна переходити до наступних рішень. Тут аналогічна ситуація. Щоб не зробити просте "переставили пам’ятник – поставили інший", яке є найпростішим і найпримітивнішим рішенням, потрібно витратити час і зусилля. Але саме тому люди часто обирають легший шлях: працюють у сфері благоустрою, доріг, транспорту – і беруть те, що вже зрозуміле. Є фонтан – давайте фонтан. Є пам’ятник – давайте пам’ятник. Але так працювати не можна. Це надто спрощений підхід. Мені сподобався коментар Каті Тейлор, яка критично оцінила саме цю логіку. Вона зазначила, що є місце з багатою і складною історією, яке фактично "перекривається" новим об’єктом: без жодного пояснення, без коментаря, без спроби осмислення з боку міста. Якби тут була хоча б мінімальна робота з історією, ми б почули іншу розмову. Наприклад: добре, ви такі олдскульні, хочете розуміти контекст – давайте його дослідимо. Можна було б розповісти про київські фонтани Термена, про архітектора Олександра Шіле, про кінець XIX століття. Пояснити, чому ті фонтани були чавунні й темні, а цей раптом позолочений. Що це за візуальна мова, звідки вона взялася, чому це виглядає так, як виглядає. Тобто це все можна було б подати як історію – з повагою до простору і до людей. Але замість цього маємо повну відсутність пояснення. Просто "ляп": щось встановили без обговорення, без занурення в контекст, із поясненнями про "енергетику" і "очищення водою". І насправді тут є інші рівні роботи з пам’яттю. Можна було б дослідити історію місця, його зв’язок із Революцією Гідності, з протестами, з боротьбою за демократію і свободу, і вже з цього вибудовувати рішення. Але це потребує дослідження, мислення, інтелектуальної роботи. Натомість часто звучить: давайте гроші, і ми щось придумаємо.
Пам’ять – це лише один із можливих регістрів роботи з простором. І, наприклад, вже лунали альтернативні пропозиції – не нейтральні, а змістовні, концептуальні. Це нормальний процес. Шкода лише, що він починається не як керована містом дискусія, а як конфлікт. Хоча в міста є всі інструменти, щоб цей процес модераувати. Здоровий сценарій виглядає інакше. "Здорові" сили в місті підказують міському голові й організовуються належним чином: залучають експертів, проводять міжнародний конкурс. До цього конкурсу готують якісний бриф, який допомагає глибше зрозуміти контекст тим, хто братиме участь. Далі учасники конкурсу, якщо потрібно, проводять додаткові дослідження, заглиблюються в тему, працюють із простором і його історією. У результаті з’являється проєкт, який проходить через обговорення, експертну оцінку, громадську дискусію, і лише після цього ухвалюється фінальне рішення. Місто, у свою чергу, спирається на цю спільну роботу. Фіналізацію, наприклад, можна було б винести в "Київ Цифровий" або інші цифрові інструменти громадської участі. І це і є процес демократії – сучасне віче. Ми фактично повертаємося до цієї традиції. Хтось хоче пам’ятник? Доведи, поясни, проведи енгейджмент, залучи людей. Хтось пропонує політичну фігуру? Будь ласка. Хтось хоче повернути фонтани і переосмислити традицію? Теж можливо. Але це має бути змагання ідей, а не ситуація, коли "є гроші – отже, швидко щось поставимо". Бо інакше всі програють: і місто, і громада, і навіть бізнес, який долучився. І в результаті ми отримуємо не якісне рішення, а просто випадковий результат без сенсу й без узгодження з контекстом.
Ви говорите, що пам’ятники ставлять, бо це звично і не потрібно виходити за межі вже відомих рішень. Оці бронзові чи гранітні ісполіни, які з’являються в місті… Можливо, я помиляюся, бо точно не є фахівчинею у вашій сфері, але це виглядає як дуже радянський підхід. Чому він настільки стійкий?
Ярослав Белінський: Давайте згадаємо античну Грецію чи Рим. Там також існувала глорифікація богів, правителів, імператорів, і це слугувало цілком конкретним політичним цілям. Будь-яка імперія прагнула максимально підкреслити значення свого правителя, сенаторів чи еліт. Але важливо розуміти, що тоді це відбувалося в умовах іншої системи з однією домінуючою владою, стабільною на століття. Ми ж живемо в іншому світі – багатовекторному, динамічному. І якщо почати ставити пам’ятник кожній значущій людині в культурному чи історичному контексті, то ми просто заповнимо все місто монументами. Кому від цього стане краще – не дуже зрозуміло. Тому цей підхід, як на мене, потрібно змінювати. Я загалом скептично ставлюся до ідеї встановлення великої кількості пам’ятників. Є значно кращі рішення – коли місто розвивається через якісний простір, через комфорт, через доступність. Коли з’являються не обов’язково великі й помітні монументи, а радше делікатні маркери, які відсилають до історичного контексту. Але вони не домінують у просторі: їх ще треба "прочитати", знайти, усвідомити. І якщо людина хоче заглибитися, вона може це зробити: дізнатися більше, дослідити, прочитати історію. А якщо ні, вона просто перебуває в комфортному міському середовищі: зручний парк, нормальні лавки, зрозумілий простір. Як зазначив Антон, у нас є справді фантастична історична тяглість і демократична традиція, яка відсилає ще до часів Володимира чи Ярослава. І влада могла б цю тяглість продовжити сьогодні – зробити з неї, по суті, дуже красиву й сильну сучасну історію. Натомість ми часто бачимо, як замість цього з’являються недолугі рішення. І це, чесно кажучи, дуже сумно.
Антон Дробович: Ця думка про те, що замість пам’ятників варто робити щось інше, насправді дуже цікава. І вона точно має бути предметом обговорення громади. Ідеальний інструмент для цього – конкурс і добре спроєктований публічний простір, який можна модерувати та організувати так, щоб різні підходи й концепції змагалися між собою. Саме цього зараз бракує. Бо це ненормально, коли така дискусія відсутня. Хтось може пропонувати імерсивний простір, де відбувається сучасне мистецтво, який змінюється, де щороку куратори змагаються за право працювати з цим майданчиком. І це може стати простором світового рівня. Хтось, навпаки, може пропонувати більш консервативне рішення – звернення до київської історії XIX, XV чи ще давніших періодів. Хтось може бачити там пам’ятник. І це теж нормально, адже в нас є багато історичних і політичних постатей, які досі не увічнені в міському просторі, і громада може вирішити, кого і як там варто представити. Але ключове – це має бути результатом обговорення і вибору. Ярослав говорить: пам’ятників не треба, їх і так забагато. Окей – тоді давайте це обговорювати. Замість цього влада часто просто перемикає процес: дискусію не запускають, варіанти не зіштовхують, і громада не має можливості вийти за межі звичного. Але громада якраз і має виходити за межі комфорту. Це має бути жива дискусія. Людей має зачіпати: що це вони там пропонують? Хтось обуриться. Хтось скаже: вау, класно, що таке взагалі можливо. І саме це і є життя міста.
