Світлана Тараторіна. Фото: Суспільне
Тексти і автор мають бути якось взаємопов'язані образно?
Це може бути пасткою для читача, коли ти сприймаєш текст, а потім можеш прийти на презентацію чи познайомитися із автором і раптом усвідомити, що як людина він тобі не дуже заходить. І тоді якось інакше дивитися на текст. Я би не радила цього робити. Текст і автор – це начебто і нерозривні речі, але, водночас, дуже різні. Якщо вам дуже подобається текст, обережно ставтеся до бажання познайомитися із автором. Може бути ризик, що щось піде не так. Тому що автори, здебільшого, інтроверти. Щоб розкрити справжню душу автора, варто зазирнути в текст. І не завжди вам це вдасться у близькому контакті.
Чи чекаєте другу частину книжки "Лазарус"?
"Віват" мені обіцяє, що якась частина тиражу, перші примірники другої частини "Лазарус. Змій" будуть на "Книжковій країні".
За ці чотири роки наша книговидавнича сфера довела свою життєздатність, силу і незламність. Ринок розвивається, незважаючи ні на що. Я повномасштабне вторгнення зустрічала за редагуванням свого другого роману "Дім солі". Це постапокаліптична фантастика, яка базується на міфах і історії Криму. Він мав вийти в умовні кримські дати з Майдану 2014 року і до 18 травня – Дня пам'яті жертв депортації. Я дуже хотіла, щоб в 2022 році в цей проміжок вийшла ця книга. Мій роман вийшов в 2023 році якраз в дати, які я хотіла.
З 23 по 26 квітня у Києві на ВДНГ вже вп'яте відбудеться фестиваль "Книжкова країна". Як ви зрозуміли, що хочете писати фентезі про Київ 1913 року?
Я сама з Криму, приїхала в Київ на навчання. Мені дуже хотілося зрозуміти це місто, полюбити його, сприйняти, як своє. І водночас собі знайти в ньому місце через дослідження історії Києва. Я дуже люблю історію. Для мене це шлях зрозуміти сьогодні, щось собі уявити, що може бути в майбутньому. В мене вдома понад 300 томів, присвячених історії Києва. Я це просто вже колекціоную. З цього народилося бажання про Київ фантазувати. Друга складова народження цього роману – моя любов до жанру, до фантастики загалом. В усіх моїх текстах присутній український контекст. Фентезі для мене – це спосіб говорити про якісь подекуди тригерні теми. "Лазарус" почав писатися у 2015 році. Головне питання цієї книги – поділ на "свій-чужий", коли в одному місті в Києві живуть поруч люди і різні фольклорні види нечисті. Дуже різні. Вони мають певну конфліктну взаємодію, але якось їм вдається уживатися в цьому місті. В моєму світі владу над всім цим світом мають саме люди, вони диктують закони, обмежують нечисть у своїх правах. І нечисть дуже чекає на свого легендарного героя, визволителя, щоб якось звільнитися від цього диктату людей. Цей роман був приводом подумати в 2015 році про те, коли цей інший, інакший стає не просто чужим, а ворогом. Коли той, хто живе із тобою поруч, ходить однією вулицею, в якийсь момент ви один до одного розвернулись, як вороги. Перший роман закінчується передчуттям великої війни, про яку всі говорять – про війну між нечистю і людьми. Але ця межа не долається в цій книзі. Це лише передчуття і очікування.
Приїхавши з Криму дуже зрусифікованого в Київ на початку 2000-х не набагато більш українізованого, але тим не менш відчутно іншого, мені дуже хотілося знайти свою українську ідентичність.
Чи вам вдалося полюбити Київ?
Звичайно. Минулого року я робила навіть екскурсії Києвом за мотивами своїх книжок.
Я осмислюю наш імперський спадок. Це дражлива тема, яка потребує повноцінного осмислення. Коли я досліджувала історію Києва столітньої давнини, мене якраз дуже вразило на той момент, яким Київ був багатонаціональним, багатокультурним, релігійним, різноманітним, строкатим. І десь це я намагалася передати в "Лазарусі" цими всіма видами різних істот, які жили в місті.
Саме російська, радянська імперія використовувала наратив ворога, щоби стравлювати колонізовані народи, постійно тримати їх в напрузі. Коли імперія намагалася роздмухувати антиєврейські, антипольські, антиукраїнські настрої, Київ залишався вірним тому, що тут могли жити дуже різні люди, представники різних культур. Київ був насправді завжди українським і толерував представників інших народностей. І якраз частина історії, пов'язана із цими народами, потребує осмислення. І якраз імперія не дозволяла цього осмислення.
Що таке зараз розуміння дому?
Після 2014 року для нас для всіх розуміння дому змінилося. Дуже багато людей були змушені виїхати зі своїх домівок і шукати дім в іншому місті. І таки його знаходити. Багато людей і в 2022 році – ті, хто в 2014 році втратили вже одного разу свій дім – знову шукали нову домівку. Але це велике переселення стало великим шансом відкрити для себе іншу Україну, інші міста, інші території, до яких, можливо, колись ти б не дуже дістався. Це стало великим шансом відкрити для себе ці місця, поріднитися з ними, полюбити їх історію, ландшафт. Це все-таки велике відчуття дому, коли ти розширив свою географію від маленькій Батьківщини до всієї України. Я десь так про це мислю.
Виросло вже ціле покоління, яке не було в Криму, Донецьку, Луганську. Ці локації для таких людей фантазійні, як і ті, що я описую в книжці. Про них можна думати, читати, щось гуглити, але десь втрачається відчуття реальності цих місць, коли ти так довго їх не бачиш, коли ти так довго не можеш туди дістатися.
Для мене великий подвиг – кримські татари, яким вдалося зберегти відчуття дому. І не тільки зберегти, а й передати через покоління. Депортовані в 1944 році. Вони почали масово повертатися в кінці 80-х, на початку 90-х. І це три покоління змінилося. І справді вони повертались на порожні місця, зовсім не в ті будинки, які залишили їх предки.
Після 2014 року, коли я на собі відчула, що не можу повернутися додому, я інакше подивилась на їхню боротьбу, на їхній подвиг, який для мене є якраз прикладом того, що можна зберегти відчуття дому, незважаючи на те, що дім дуже сильно змінився, вочевидь змінився, і нам доведеться приймати ці зміни, звикати до них, зростатися із ними. І тут нам можуть допомогти книжки. Приклад кримських татар якраз для мене в тому, що скільки б не минуло років, ми повернемося додому, якщо будемо цього дуже хотіти і віритимемо в це повернення.
Як ви бачите вплив наших фантазій на реальність?
Я дуже вірю в те, що література дає надію, віру, що все можливо, особливо фантастика. Література і вигадані світи дозволяють змоделювати реальність таку, яку ти хочеш, таку, яку ти хочеш, щоб повірили інші.
Чому саме змій?
Російська імперія завжди вибудовувала міф Києва, як місто святинь. А що це значить? Що місто, в якому немає історії, воно не змінюється, застигло в часі, де є тільки святість і немає нічого від того, що тут було раніше. А для мене це вся нечисть, історії про змія, про київських відьом – це питома частина нашого київського міфу. Це про те, наскільки ми різноманітні, наскільки ми готові сприймати дуже різне. І сприймати минуле, знати, що у нас є і Києво-Печерська лавра, а на Подолі завжди були відьми. Це дуже про нас, про наш характер, про нашу життєдайність. Тому змій в моєму романі і вся нечисть насправді не є злою. А ще це символ відродження. Принаймні так вірили наші пращури.
