Київ, столиця України, 25 лютого 2022 року. Фото АР
У вівторок Польща та Білорусь провели обмін в’язнями у форматі 5 на 5. Зокрема, Польща передала Білорусі російського археолога Олександра Бутягіна, який керував незаконними розкопками Росії в Криму і якого мали екстрадувати в Україну. Те, чим займався Бутягін у Криму, є складовою російської геноцидальної війни проти України: ви в цьому переконані. Почнімо з історії Бутягіна. Поясніть, чому розкопки Бутягіна в Криму є не просто адміністративним чи навіть кримінальним порушенням, а складовою геноциду?
Перш за все, хотів би внести важливе уточнення, щоб не вводити аудиторію в оману і не створювати зайвих ілюзій там, де їх бути не може, а навпаки – зосередитися на подоланні реальних проблем. Нагадаю, Бутягіна притягнули до кримінальної відповідальності, і саме на цій підставі був поданий запит на його екстрадицію з Польщі за ординарною статтею. Фактично йдеться про проведення незаконних розкопок – так це буквально сформульовано в нашому Кримінальному кодексі. Тобто, на жаль, прокуратура розглядала цю особу як звичайного "чорного археолога", умовно кажучи, будь-кого в Україні, хто щось викопав без належних дозволів і без залучення державних інституцій. Але це не так. І в цьому контексті, як на мене, не так уже й погано, що Польща провела цю спецоперацію. На мою суб’єктивну думку, вона фактично почалася із затримання цієї особи за запитом України, а завершилася його обміном на діючих офіцерів спецслужб Російської Федерації. Це дуже важливий момент. І саме він дозволяє зрозуміти процес обміну в контексті теми нашої розмови – когнітивної війни, що триває. Адже йдеться про обмін нібито науковця, нібито археолога – такий імідж створювався Бутягіну росіянами на міжнародній арені. Так його сприймала і частина європейської наукової спільноти: мовляв, наука поза політикою, він просто науковець. Це звучало більш-менш прийнятно до моменту обміну. Але сам факт обміну висвітлив інше: Росія фактично прирівнює археолога до офіцерів своїх спецслужб, які були затримані під час виконання спеціальних завдань. Якщо спростити, це вказує на те, що Бутягін у розумінні російського керівництва є таким самим функціонером системи, як і кадрові співробітники спецслужб. І це не потребує додаткових доказів: достатньо непрямих ознак. Ми знаємо, що керівник російської служби зовнішньої розвідки також курує питання археології та історичної пам’яті в Російській Федерації. Тобто все вже сказано. І ми маємо адекватно реагувати на це та працювати з цим у межах когнітивної війни і відповідних стратегій. Підсумовуючи: Бутягін мав би бути обвинувачений саме в тому злочині, який він фактично вчиняв – знищення культурної спадщини як частини геноцидального наміру, як доказу цього наміру і фактично злочину геноциду, який ведеться вищим військово-політичним керівництвом Російської Федерації проти України.
Як ви думаєте, чому росіянам було настільки важливо забрати Бутягіна і не допустити його екстрадиції в Україну, що його включили навіть у такий обмін формату 5 на 5? Адже це не масштабний обмін "всіх на всіх", а доволі точкова операція, і серед п’яти осіб, як ви зазначили, був і археолог Бутягин, і представники спецслужб.
У мене є свої версії, які базуються на певних даних. Я б не хотів заглиблювати наших слухачів у конспірологію. Але загалом у мене була думка, я, здається, навіть публічно про це говорив, що Бутягіна могли спеціально відправити, знаючи про ризик затримання, умовно кажучи, читати лекції в Європі. Тобто Росія могла бути зацікавлена – і тут ми говоримо саме про спецслужби в контексті когнітивної війни – у своєрідному тестуванні міжнародної спільноти. Зокрема наукового середовища, професійних археологічних кіл, міжнародних організацій: де проходять межі допустимого, як сприймаються злочини, пов’язані з агресією, і наскільки цими процесами можна керувати. Отримавши певні сигнали, вони, ймовірно, вирішили здійснити обмін. Але й сам обмін має свої додаткові нашарування, зокрема, в контексті конкуренції між ФСБ і Службою зовнішньої розвідки. Є версія, що ФСБ таким чином підставила СЗР, фактично підтвердивши той наратив, що Бутягін може бути пов’язаний із їхньою системою. Але це вже, якщо чесно, глибинний рівень припущень. І ключове, на чому я хотів би наголосити: Росія експериментує, її спецслужби діють доволі креативно в окремих сегментах. І наше завдання – правильно оцінювати ці дії. Я повторю: якби Бутягіна екстрадували в Україну, я б не вважав це однозначно позитивним результатом. Тому що тоді його, найімовірніше, притягнули б до відповідальності лише за "ординарним" складом злочину – незаконними розкопками. І тоді не відбулося б головного: не було б правової рамки для оцінки його реальної участі у ширшому процесі, який ми описуємо як елемент геноцидальної політики, зокрема у контексті знищення культурної спадщини. Це створило б серйозну проблему: будь-яка спроба на національному рівні – прокуратури чи слідства – вийти за межі формальної кваліфікації і описати його роль у системному знищенні культурних об’єктів у Криму протягом багатьох років, могла б бути сприйнята міжнародною спільнотою як вихід за межі зобов’язань України. Адже особу можна судити лише в межах тієї кваліфікації, в межах якої її було видано. І тоді Україна опинилася б у ситуації потенційного порушення міжнародного права, а Польща, теоретично, могла б вимагати повернення цієї особи і поставити нас у дуже складну юридичну колізію. Отже, Бутягін – це елемент більш складної конструкції. Я намагаюся пояснити це максимально просто, без надмірної юридичної складності, щоб не ускладнювати сприйняття. І, на мою суб’єктивну думку, у сценарії його екстрадиції до України не було б однозначно позитивного результату. Те, що Польща провела цю операцію і включила його в обмін разом із представниками російських спецслужб на осіб, затриманих у Росії, виглядає як найбільш прагматичний варіант. Ймовірно, цей процес був узгоджений і з українською стороною. Ви пам’ятаєте, що все це відбувалося на тлі візиту Майї Санду, і молдовські партнери також були досить активно залучені до цього процесу.
Адвокат Віталій Титич Фото з відкритих джерел
Ви роками говорите про те, що нищення росіянами нашої культурної спадщини є складовою геноцидальної війни. Однак ані Конвенція ООН, ані національне законодавство цього не передбачають. Чому вам настільки важливо оприявнити саме культурну складову цієї геноцидальної війни?
Дуже хороше питання. Чому мені особисто? Я би сказав так – дуже прагматично. Я – юрист, це мій фах. Я займаюся кримінальним правом. Мене виховали і навчили кримінальної теорії, доктрини. Я є і апологетом, вважаю, що кримінальне право – це істинне право, математика права як такого. На відміну від міжнародного права, про яке ми кажемо. Міжнародне право має таке саме відношення до права, як морські свинки до моря. І це дуже важливо розуміти всім громадянам, особливо в Україні, які покладають свої надії на можливість якихось норм міжнародного права, якихось домовленостей, якихось конвенцій, які існують. Це не державне право, немає жодного інструменту, який може допомогти реалізувати ці порожні декларації. А в контексті того, що відбулося, відбувається в Сполучених Штатах Америки і далі по континенту, ця система міжнародного права, якою людство пишалося і випестувало за останні 80 років, вона просто рухнула. Це така важлива ремарка просто для розуміння контексту, в якому ми говоримо. Чому важливо доводити, назвемо це так, культурний аспект злочину геноциду, бо злочин геноциду – це про культуру. Рафаель Лемкін запропонував доктрину геноциду, в якій знищення групи на культурному базисі було частиною, а в конвенції це не відображено: в політичній конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього не відображено взагалі цього. Але для юриста ситуація виглядає ще дивніше, оскільки визначення злочину геноциду було дано в 46-му році резолюцією Генасамблеї ООН. Будь-хто може зайти на сайт ООН і подивитися цю резолюцію. Ці резолюції прямо визначені: там названий і визначений об’єкт цього злочину. Сказано, що об’єктом злочину геноциду є культурне різноманіття цивілізації. Тобто виникає питання у будь-якої людини, яка користується формальною логікою – я вже не торкаюся якихось доктрин кваліфікації злочину – об’єкт у вас визначений, об’єктом є культура, культурне різноманіття. Яким чином можна захистити об’єкт злочину, не захищаючи культурне різноманіття групи? Що і робить конвенція, точніше – не робить, не захищає це. Тому це настільки очевидно і примітивно, я би сказав, навіть тупо звучить, що мені навіть дивно, що так мало голосів, чому ми молимося взагалі на цю конвенцію. Конвенція про запобігання геноциду є результатом якраз політичних процесів. Там немає жодної науки. Вона спотворила ідею, вона суперечить базовому документу, який був в її основі, резолюції, яку я згадував, і вона відповідно не працює. А в Україні це виявляється буквально. Чим наш кейс важливий, чому ми маємо бути ініціаторами змін? Тому що конвенція, яка прямо так і називається – про запобігання геноциду – вона не тільки не запобігла геноциду, вона, на мою думку, у певному сенсі сприяє його вчиненню. Тобто Путін, вище політичне керівництво Російської Федерації – вони як по книжці, умовно, роблять усі ті діяння, які мають бути кваліфіковані як геноцид. Усі ті діяння, які, як практика міжнародних трибуналів напрацювала, є ознакою наміру знищення, геноциду. Вони це все роблять, усе це реалізують демонстративно, а міжнародна спільнота, навіть наші партнери, кажуть: ну тільки не згадуйте слово "геноцид". От не говоріть. У нас доходить до абсолютного абсурду. Ми зараз з вами говоримо, що треба викинути культурний так званий аспект, але ж дивіться: в Україні відбуваються буквально зразкові, якщо можна так сказати, еталонні дії, які підпадають під ознаки існуючої кастрованої статті злочину геноциду – статті Римського статуту Міжнародного кримінального суду, де цей злочин криміналізований.
Там є ці ознаки, буквально: це насильницьке переміщення дітей і створення умов, які унеможливлюють життя групи – фізичних умов. Усе це відбувається. Але жодна посадова особа серед наших партнерів на міжнародному рівні, говорячи: "ми переживаємо за українських дітей, дітей треба повернути, це дуже погано", – не називає це злочином геноциду. Виникає питання, як у юриста: чому? У мене є мої суб’єктивні розуміння, є прості пояснення, які лежать на поверхні. Перше – ці "танці" навколо криміналізації злочину геноциду, міжнародні "танці", призвели до певного спотворення й політизації цього злочину, виокремлення його з інших міжнародних злочинів. Нагадаю: ми маємо чотири основні міжнародні злочини: злочин агресії, воєнні злочини, злочини проти людяності і геноцид. І в юриста, кримінального юриста, виникає здивування: чому такий акцент саме на одному з них? Чому всі раз у раз повторюють "воєнні злочини", вільно це називають, а слово "геноцид" ніби не можна вживати? У чому логічна різниця? Це така сама тяжкість, таке саме максимальне покарання – аж до довічного. Не існує ж ситуації, коли за воєнний злочин не можна дати довічне, а за геноцид – можна "спалити живцем". Я трохи спрощую, але йдеться про один рівень притягнення. Це такі самі міжнародні злочини, але навколо геноциду відбуваються, перепрошую, якісь "танці", які логічно пояснити складно. Єдине більш-менш об’єктивне пояснення – у тому, що всі ці "танці" колись призвели до закріплення в міжнародних документах норми: держави зобов’язані запобігати цьому злочину. Тобто виникає так зване позитивне зобов’язання інших країн: якщо вони визнають цей факт, то мають діяти для його зупинення.
А як довести, що руйнування культурної спадщини – це не супутні втрати, а система? А грабування, приміром, музейних фондів – це теж система, а не "евакуація"? Росіяни ж прикриваються цією ширмою.
Є дуже прості, навіть примітивні відповіді. Будь-який злочин потребує доведення його складу, відповідно треба збирати належні докази і керуватися питаннями їх допустимості, щоб не спотворити судовий процес. Тут традиційно немає жодної, скажімо, особливості порівняно з іншими злочинами. Як довести? І тут виникає другий парадокс, ще один унікальний випадок, фактично перший із часів нацистської Німеччини, коли намір злочину геноциду декларується прямо. Тобто, так, ми пам’ятаємо: трибуналом було встановлено геноцид у Руанді, інші факти також розглядалися судами. Але проблемою доведення завжди була наявність цього геноцидального наміру – знищити певну національну чи етнічну групу. Але в нашому випадку, як і у випадку нацистської Німеччини, цей намір знищити певні групи фактично проговорюється. Якщо нацистська Німеччина висунула свою расову теорію, то нині всі, умовно кажучи, політичні декларації російської сторони спрямовані на знищення українців як національної групи, як такої нації. І це не приховується. І тут для доведення – все "на долоні". Наприклад, до Міжнародного кримінального суду було направлено з десяток подань від різних організацій – неурядових, українських і міжнародних. Вони, відповідно до Римського статуту і процедур, що регулюють доведення злочинів у цьому суді, збирали докази й подавали їх. Так от, усі ці подання, які стосувалися злочину геноциду, зокрема в контексті дітей, містили прохання відкрити провадження за статтею 6 щодо геноциду. Але Міжнародний кримінальний суд цього не зробив. Окрема історія, яку теж варто коротко зачепити: значна частина доказів базується на матеріалах OSINT – тобто з відкритих джерел. Основні докази суб’єктивної сторони, наміру як такого, взяті з публічних виступів Путіна, з офіційних документів, стратегій розвитку тощо. Тобто простота доведення найскладнішого елементу, який завжди вважався проблемним, у цьому випадку лежить буквально на поверхні. І знову ж таки повертаюся до того, про що казав: за наявності всіх цих обставин слово "геноцид" фактично викреслене, скажімо так, зі словникового запасу наших партнерів. І це негативна тенденція, яку я намагаюся зрозуміти. Сам акцент на цьому зник як із виступів президента, так і, що доволі дивно, з комунікацій, наприклад, генерального прокурора. Я стежу за його публічною діяльністю, і ця зміна риторики виглядає ще більш дивною на тлі того, що у 2022 році постановою Верховної Ради вже була визначена відповідна рамка. Для нас, як для юристів, альтернативи немає: інакше це трактувати складно. Я не кажу, добре це чи погано, але це юридичний факт: у квітні 2022 року Верховна Рада визнала агресивну війну геноцидіальною і закликала інші держави та міжнародну спільноту також визнати цей характер геноцидної агресії. І от зараз, коли відбуваються дії, які за Римським статутом, за статтею 6, підпадають під ознаки геноциду, я маю на увазі, зокрема, події зими, йдеться про знищення теплоенергетичної системи з метою створення умов у мороз, фактично несумісних із життям цивільного населення. Ба більше, ці наміри відкрито декларувалися: створити такі умови, за яких люди не зможуть існувати. І всі про це говорили, висловлювали занепокоєння на міжнародній арені, але жоден із міжнародних спікерів не назвав це геноцидом. Більше того, і в нас, в Україні, частина журналістів почала вигадувати нові терміни – "холодомори", "холодоциди", — фактично самі сприяючи, сподіваюся, неусвідомлено, елементам когнітивної війни. Це працює на розмивання правової рамки, створення туману: мовляв, це не міжнародний злочин, а якийсь "холодоцид", щось інше, не визначене правом.
Ми зараз у точці, коли росіяни б’ють по центру Львова, який є об’єктом Світової спадщини, і після цього з’являються заяви ЮНЕСКО про "глибоку стурбованість". Це не метафора і не іронія – вони буквально висловлюють глибоку стурбованість і закликають сторони охороняти спадщину та утримуватися від будь-яких дій, що завдають шкоди культурним цінностям. У цій точці історії чи є у вас надія на те, що розуміння геноциду буде переглянуте, що цей термін буде розширено, і те, що відбувається в Україні, те, що робить Росія, буде назване геноцидом?
Нагадаю, як взагалі виникло міжнародне право, яким ми оперуємо, як почали криміналізуватися на міжнародному рівні й переслідуватися міжнародні злочини. Для цього людству довелося пережити дві світові війни. Зокрема, Європа була центром світу на момент Першої і навіть Другої світової війни, але втратила цей статус, і після війни він, умовно кажучи, перемістився до США. Саме ця страшна трагедія змусила людство сісти, замислитися і почати створювати систему захисту миру, зокрема ту, якій присвячена діяльність ООН відповідно до її статуту. Але минув час, і, умовно кажучи, коли "смажений півень не клює щодня", людина, як правило, не рухається. Це загальне питання – така вже людська природа. Чи може це змінитися? На жаль, я в цьому сенсі скептичний. Ми це розуміємо і намагаємося рухатися, тому що отримали те, що маємо зараз, і це нас стимулює – усе суспільство, державні органи – діяти в цьому напрямку. До цього і ми, Україна, не рухалися достатньо. Ми не вивчали належною мірою, не досліджували наукову спадщину Рафаеля Лемкіна. У його роботах, зокрема в останній – Soviet Genocide in Ukraine, – прямо зазначено, що нас може очікувати геноцидіальна війна з Росією. Там це фактично передбачено і пояснено — чому. Але цей документ залишався десь на маргінесі: "Лемкін, геноцид – ну так, щось чули". І ми прожили 30 років поруч із цією загрозою, поводячись, м’яко кажучи, без належної інтелектуальної уваги до неї. У підсумку отримали те, що отримали. Це і є відповідь на запитання, які процеси рухають людьми. Те саме відбувається і на міжнародній арені. Справа не в тому, що хтось хороший, а хтось поганий – це людська природа. Тому я і скептичний. Наші партнери – я не говорю зараз про ЮНЕСКО чи інші структури ООН, це окрема історія – а саме держави, які формально солідарні з Україною: поки вони самі цього не переживуть, поки це їх не торкнеться, усе це залишатиметься на рівні слів. І глибокого розуміння досягти складно. Що нам робити? Брати конкретні приклади, брати те, що вже є частиною міжнародного права, і вимагати його дотримання та виконання в цьому контексті. Ті дії, які вже криміналізовані – давно криміналізовані Римським статутом як геноцид, – якщо вони відбуваються, мають бути так кваліфіковані. Це рано чи пізно буде зроблено. Ми, умовно кажучи, зламаємо цю інерцію, навіть якщо йдеться про Міжнародний кримінальний суд, у тій формі, в якій він існуватиме. Тут є й інша, когнітивна проблема: атаки на цей інститут. Трамп і Нетаньягу синхронно почали критикувати й підривати цей механізм. Яким би він не був – недосконалим, політизованим, – це все одно був інструмент, єдина реальна надія для нас, для кримінальних юристів в Україні, щоб ті кейси й докази, які зібрані, можна було принести туди і дослідити. І доводити не політичними заявами, а в формалізованій юридичній процедурі – доказами, відповідно до вже встановлених рамок. У цих рамках це можливо. І відповідні докази зберігаються.
