Олександр Міщенко. Фото: facebook.com/olexandr.mischenko
"Дві сторони висловлюють готовність сприйняти історію такою, як вона була: без перебільшень, без применшень, але, головне, без політизації"
"Польсько-український конгрес істориків" — це взагалі унікальна подія, де унікальний склад — майже 100 істориків із Польщі та України. Ваш виступ, я думаю, багатьох зачепив, тому що ви говорили про те, що нам потрібна правда. І мені дуже запала ваша цитата, де ви казали, що "не може бути так: у 20-х роках ми разом, пліч-о-пліч із поляками, боролися, а потім минуло кілька років — і почали один одного вбивати". Тобто, якщо говорити про Волинську трагедію, яку в Польщі називають "Волинською різаниною", є причини, і вони не досліджені. Щодо цього конгресу — розкажіть про ваше власне враження. Ви щойно звідти?
Півтора року тому ніхто не вірив у те, що цей конгрес взагалі можливий, тому що було напруження в позиціях обох сторін, яке не дозволяло говорити про прагматичну розмову. Але шляхом багатьох переговорів на всіх рівнях — президентських, прем'єрських, міністрів закордонних справ — поступово це все мінімізувалося.
Україна демонструвала дуже просту позицію: ми за історичну правду і об'єктивність, за те, щоб назвати злочин злочином на основі документування того, що було здійснено, а не з політичних мотивів. На превеликий жаль, деякі наші партнери в Польщі використовували цю тему з політичної точки зору, і, звичайно, ми не могли з цим погодитися. Але таку позицію треба було переконати і змінити, тому що вона не зовсім відповідала інтересам обох сторін і більше відповідала наративам Росії, яка намагається, зокрема через Волинську трагедію, посварити нас і таким чином завдати шкоди українській армії через недоотримання зброї.
Але Польща абсолютно чітко розуміє, хто є ворогом, — це Росія. І поляки ніколи б не пішли на поступки Росії. Тому стратегія була така: через поширення в польському суспільстві наративів Кремля посварити наші народи. Одним із таких наративів була Волинська трагедія, де йшлося, що українці настільки ненавиділи поляків, що вбивали їх.
І я просто сказав: "Подумайте, якщо ми у 1920 році, українці й поляки, стояли пліч-о-пліч і тілами закривали один одного проти нашого ворога, то що сталося за 23 роки, що у 1943 році ми почали вбивати один одного? Мусило щось статися. Просто так сказати: була Гута Пеняцька — і це українці, тому що вони ненавиділи поляків, — неправильно. Але така сама ситуація симетрично була і в Сагрині, де, на превеликий жаль, теж убивали українців".
Отже, щось відбулося за ці 23 роки, що спонукало людей від загальної любові перейти до загальної ненависті. І саме це нам треба дослідити. Нам треба приділити велику увагу діяльності радянських загонів НКВС, які діяли інколи під виглядом УПА, а інколи — під виглядом Армії Крайової, спеціально для того, щоб посварити нас, щоб навіки була ця кривава помста.
Історики продемонстрували велику інтелігентність: усі жорсткі дискусії відбувалися в цивілізований спосіб. Ніхто нікого не звинувачував. Просто на одну подію наводилися дві точки зору — українська і польська. І десь між ними є правда.
Наша позиція була такою: ми готові прийняти будь-яку правду. Якщо хтось із українських воїнів допустив якісь злочини — вони злочинці. Але ми просимо наших партнерів прийняти іншу позицію: якщо хтось із Армії Крайової долучився до злочинів проти жінок, цивільного населення — вони теж злочинці.
Це перший раз за останні 20 років, коли історики зібралися в такому широкому форматі. Ми почали від термінології — від перших століть і до сьогоднішнього дня. Думаю, надалі це трансформується у більш фрагментарні, вузькотематичні дослідження: окремо Волинська трагедія, окремо боротьба з Радянським Союзом, путінізмом тощо.
Але найголовніше — дві сторони висловлюють готовність сприйняти історію такою, як вона була: без перебільшень, без применшень, але, головне, без політизації.
Будемо в посольстві проводити чергову зустріч із міністром Ковалем, з представниками нашого Міністерства культури, яке опікується ексгумаційними роботами. Як на мене, все йде досить успішно. Дозволи надаються, роботи виконуються. Ми вже провели два урочистих перепоховання — у Мостиськах і Пужниках. Ми сподіваємося на дозвіл польської сторони щодо Сагриня — це для нас дуже важливо.
І це підхід саме такий, як ми ставимося до Польщі, і так само наші колеги ставляться до нас. Тут не справа в пропорційності, тому що саме ця логіка пропорційності й завела нас у складну ситуацію півтора року тому. Ми перестали рахувати, хто кому перший щось повинен зробити. Ми зробили перший крок — і побачили, що це повернулося нам у сто разів більшою позитивною реакцією з польського боку.
Це було дуже позитивно сприйнято в Польщі. Ми бачимо, що це позитивно сприймається і в історичному середовищі. Польща вже працює на Волині. Готуються наші групи, які будуть займатися пошуковими та ексгумаційними роботами у Сагрині.
І, знову ж таки, найголовніше — ми повинні вшанувати пам'ять людей, які невинно були вбиті з обох сторін. Польська влада зверталася до нас із проханням поховати їх за християнськими традиціями, і ми це робимо. Думаю, це позитивно сприймається народами обох країн.
