Ілюстративне фото Getty Images
Студентська ініціатива, що пережила всі "не на часі"
Від студентської акції в університеті у Чернівцях – до дипломатичних прийомів по всьому світу: День вишиванки за 20 років став не просто святом, а маркером української ідентичності, культурної дипломатії та спротиву російській пропаганді для мільйонів людей у різних країнах. Але чи легко було перетворити вишиванку з етнічного одягу на глобальний символ України? Чому організаторам доводилося відстоювати саму ідею української вишиванки навіть усередині країни? Коли у 2006 році ви запускали День вишиванки як студентську акцію, чи було відчуття, що українську ідентичність тоді доводиться буквально відвойовувати навіть у власному культурному просторі? Чи це була радше така фанова історія для однокурсників, і ви не очікували, що буде далі?
І те, й інше. З одного боку, це була насамперед ідея об’єднати друзів-однодумців. А з іншого, ми, безперечно, відчували, що в перший і другий рік, коли одягалися у вишиті сорочки й проводили акцію, почувалися радше білими воронами. Цей рух тоді ще не відбувався настільки органічно, як зараз. Спротив був з боку частини суспільства. Казали: "Навіщо це?". 20 років тому теж звучала ця знайома нині фраза – "не на часі". Але ми дуже вірили у свою ідею. Ми були молодими, впевненими студентами. І, до того ж, не так просто зламати вмотивовану молодь.
На вашу думку, чи вдалося це?
Ми за 20 років перетворили День вишиванки з невеличкої студентської акції на свято світового масштабу. Щороку до Дня вишиванки долучаються понад 100 країн, тож я вже можу зробити висновок, що ми багато років поступово долали різні негативні сценарії й зрештою їх подолали.
Чому День вишиванки не став "етнофестивалем"
Скажіть, а хто найбільше опирався цій ідеї, самій концепції свята? Що, на вашу думку, домінувало: державна байдужість, радянська спадщина, російський наратив про "шароварщину"?
Думаю, всі фактори, які ви назвали, працювали комплексно й у різній мірі впливали на нас. Але ми намагалися захищати свято і, захищаючи його, поступово викристалізували його основну концепцію. Спочатку було багато закидів: чому саме День вишиванки, давайте зробимо День національного вбрання, День вбрання етнічних меншин, фестиваль етнокультур. Тобто пропонували максимально розмити первинну ідею. Ми ж відповідали, що ні – це буде саме День української вишитої сорочки. Ми говоримо про українську культуру з урахуванням і повагою до всіх народів, які живуть на території України. І згодом побачили, що першими до свята долучилися кримські татари, які одягали українську вишиванку. Потім – інші народи. І таким чином вони демонстрували, що є політичними українцями, що єдині з українською державою та українськими цінностями.
Леся Воронюк. Фото: facebook
З боку Росії та російської інформаційної гібридної машини звучало багато закидів, ми їх фіксували й аналізували. Це були начебто прості фрази, які ви теж могли чути. Мені прикро, що багато українців їх повторювали: що, мовляв, одягнути вишиванку ще нічого не означає, що патріотизм вимірюється іншими речами чи вчинками. Але насправді патріотизм і ідентичність – це комплексне поняття. І, говорячи про нього, не можна щось виокремити, а щось прибрати. Одягати вишиванку, спілкуватися українською, сплачувати податки, залишатися працювати в Україні, бути добросовісними – усе це формує нашу ідентичність. А ворожа пропаганда якраз намагалася те, що стосується культурної ідентичності, знецінити, протиставляючи цьому нібито більш "практичні" завдання. Але це не так. Як бачимо, саме культурна ідентичність у 2022 році дозволила нам вистояти й дати Росії дуже ґрунтовну відсіч.
Греція та Італія: перші країни міжнародного Дня вишиванки
Коли, за вашими оцінками, акція стала справді масовою: і в Україні, і коли інші країни почали долучатися та проводити свої Дні вишиванки?
Уже наступного року до нашого свята долучилося Запоріжжя. І "меседжмейкерами" цієї акції в усіх містах передусім були студенти. А вже потім ця ініціатива почала масштабуватися на ширше коло людей. І приблизно за п’ять років ми вже вийшли на міжнародний рівень.
Міжнародний рівень – це де саме? У яких країнах вперше відбулися такі акції з вишиванками?
Першими країнами, які долучилися, були Греція та Італія – там, де було багато українок-заробітчанок. Спочатку це був рух громадських ініціатив, об’єднань українського жіноцтва. Потім почали долучатися й українські посольства. І нині до свята долучається понад 100 країн світу. Щороку ми бачимо це на мапі, комунікуємо з організаторами по всьому світу, і бачимо, що з’являються нові країни.
Як у Росії реагували на вашу акцію? До 2014 року, ймовірно, була якась комунікація, можливо, й не надто активна. Чи усвідомлювали там, для чого ми це робимо?
Для мене особисто Росія завжди була ворогом ще до 2014 року – відтоді, як я почала себе усвідомлювати. Я виросла в родині, де дуже чітко оцінювали й аналізували все, що українці пережили і чого натерпілися від росіян. Ми ніколи не комунікували з російським простором щодо Дня вишиванки чи подібних ініціатив. До 2014 року українська громада в деяких російських містах ще могла долучатися до свята невеликими акціями. Після 2014 року це вже стало неможливим. Більше того, у 2018 чи 2019 році в Росії вийшов указ про День російської косоворотки. Вони фактично повністю вкрали ідею акції, її опис і навіть спосіб відзначення, зокрема, хто має бути основними учасниками. У них навіть була інструкція, що це має бути молодіжна акція, і що студентство – це "російська сила". Але очевидно, що це свято там не прижилося. Бо коли ідея вторинна, вона не працює. Вони намагаються приміряти на себе те, що їм не належить, але це не вкорінюється. Їм складно, бо немає того культурного шару, який є в нас. Ми беремо вишиту сорочку як частину багатовікової традиції, а в них цього немає. Тому й не виходить. А те, що вони зараз намагаються вивозити з українських музеїв на окупованих територіях, – це окрема велика проблема. І після війни нам доведеться дуже наполегливо працювати, щоб ці колекції повернути в Україну.
Коли культурні сенси створює саме суспільство
Дійсно, росіяни грабують нас ще з 2014 року. І, скажу чесно, для мене було відкриттям, що вони крадуть не лише музейні експонати. Вони виносили українську символіку із захоплених адміністративних будівель, а потім це продавали. І виявилося, що крадені українські тризуби, умовно кажучи, із захоплених будівель СБУ – це для них трофеї, які вони намагалися продати. Продавали й українські прапори. Тож нам ще довго доведеться відстежувати, де перебувають наші речі, наша українська символіка. Цікаво, що День вишиванки виник без державної машини, без бюджетів і без офіційного статусу. Чи не є це доказом того, що найсильніші культурні сенси все-таки народжуються не згори?
Найсильніші культурні сенси справді виробляє і викристалізовує сам народ. І День вишиванки якраз доводить, що українці вміють об’єднуватися довкола своїх справжніх, рідних цінностей. Для цього не потрібно вигадувати штучні офіційні свята. День вишиванки – це дуже хороша історія, тому що українське суспільство таким чином демонструє: воно здатне самостійно формувати порядок денний, обирати свою історію, впливати на органи державної влади й державні інституції, коли в цьому є потреба. Також я дуже хотіла б, щоб цю нашу єдність ми частіше використовували й частіше до неї зверталися тоді, коли необхідно відстоювати українську мову, коли потрібно бути значно стійкішими й менше толерувати повернення російської культури в український інформаційний простір. І, зрештою, коли треба захищати державу – і від зовнішнього ворога, і всередині країни – тримати руку на пульсі, щоб ніхто не дозволяв собі спекулювати темою війни та терпінням українців.
Хто організовує День вишиванки за кордоном
Яким чином вдалося вийти на міжнародний рівень? І, до речі, якщо говорити про останні роки – як День вишиванки відбувається за кордоном? Хто його організовує? Я так розумію, що це точно не державна машина. Як ви комунікуєте, координуєтеся? Чи є якісь спільні заходи або точки дотику у відзначенні цього дня?
Ми дуже наполегливо працюємо зі світовим українством, із закордоном, з українськими посольствами. Для нас важливо, щоб День вишиванки став невід’ємною частиною культурної дипломатії. Торік ми навіть отримали відзнаку від Міністерства закордонних справ України як почесні амбасадори України у сфері культурної спадщини. Для нас дуже важливо, щоб під час заходів за кордоном, присвячених Дню вишиванки, обов’язково була частина, присвячена окупованій культурній спадщині та російській війні проти України. Тобто наше внутрішнє завдання як команди, формуючи порядок денний, використовувати День вишиванки як привід. Привід для розмови, для зустрічі, для запрошення іноземних колег, друзів, знайомих. А вже саме свято наповнювати важливими й актуальними сенсами – тим, що сьогодні потрібно Україні.
Тому щороку ми формуємо тему свята, видаємо етнографічні книги, їздимо в експедиції, готуємо виставки, знімаємо документальні фільми – для того, щоб і в Україні, і за кордоном організації мали якісне наповнення для своїх заходів, мали проєкти, вивірені науковцями та фахівцями. Ми співпрацюємо з Центром фольклору та етнографії Київського національного університету імені Тараса Шевченка, з великою кількістю майстрів-реконструкторів та намагаємося тримати високу планку якості наших заходів.
Чому важлива співпраця держави і громадського сектору
Чи можна говорити про те, що культура зробила для міжнародної суб’єктності України більше, ніж роками робила офіційна дипломатія? Чи це все ж взаємне підсилення?
Безперечно, сьогодні культурний громадський сектор підсилює українську публічну дипломатію та Міністерство закордонних справ України. Ми бачимо, що комунікація з нами налагоджується. Є запит, наприклад, від Міністерства закордонних справ на спільні стратегії та якісні проєкти. І це надзвичайно важливо, тому що держава має свою стратегію розвитку, свої партнерства. І саме культурні діячі та культурні інституції можуть дати якісні проєкти й максимальне різноманіття культурних тем. Держава не може самостійно виробляти це в такій кількості. І, власне, культура як явище – абсолютно емоційна й творча сфера, вона не може модеруватися державою. Натомість кооперація, коли ми досліджуємо, створюємо культурні продукти, а державні інституції беруть їх для спільної презентації за кордоном, – це хороший і вже перевірений формат роботи. Саме так ми можемо показувати якісні результати світові. Я дякую всім українцям, які впродовж 20 років долучалися до свята. Можливо, хтось лише торік одягнув свою першу вишиванку, а хтось – саме цього року одягає свою першу вишиту сорочку. Нехай День вишиванки буде світлим днем попри все. Будьмо єдиними, вірмо у наші цінності та бережімо українську державу.
