Окуповані Росією Олешки, 2026 рік. Фото: facebook/Igrik Kherson
Окуповані Росією Олешки на Херсонщині – на межі виживання. Російські військові повністю заблокували місто. З 26 травня сюди не пропускають продукти та ліки, а виїзд для цивільних фактично зупинений. Як нещодавно повідомило видання The Washington Post, через тотальну ізоляцію, мінні пастки та постійні атаки ворожих дронів у місті вже починається голод. Розкажіть, будь ласка, що відомо станом на зараз. Який нині стан справ?
Ситуація в усій громаді дуже важка. Звісно, зараз ми говоримо насамперед про місто Олешки. Ви правильно сказали, що останнє постачання продуктів відбулося ще 26 травня. Станом на зараз у місті, за нашими підрахунками, залишається близько двох тисяч людей. Із них приблизно 50 – діти. Але, як ви розумієте, ми не можемо назвати точну цифру, тому що ця територія тимчасово окупована. Спілкуючись із нашими жителями, земляками, які ще 1 травня перебували в місті, я отримала інформацію, що людей насправді може бути дещо більше – три, а можливо, навіть чотири тисячі. Тому що дуже багато людей залишаються маломобільними. Це люди поважного віку – за 70 і за 80 років. Вони не можуть через свій вік швидко пересуватися вулицями, бояться обстрілів, не бачать мін, тому майже весь час перебувають удома.
Я хотіла б наголосити, що в такій ситуації зараз перебуває не лише місто Олешки, а й ті населені пункти, які ще вціліли. Із 13 населених пунктів Олешківської територіальної громади п'ять уже знищені повністю. Ще два – на 80 відсотків. Більш-менш стабільною, якщо взагалі можна так говорити в умовах війни, коли громада фактично перебуває на лінії бойового зіткнення, була ситуація в селах Раденськ, Челбурда та Саги, які більш віддалені від лінії фронту. Але останнім часом ми вже почали отримувати повідомлення, що виїзд із цих сіл у бік більших населених пунктів, щоб придбати продукти, також ускладнений. Ми отримуємо повідомлення про загибель цивільних, які намагалися виїхати з цих населених пунктів, щоб придбати продукти або скраплений газ. Я хочу, щоб ми всі розуміли: Олешківська громада перебуває в найскладнішій ситуації серед усіх тимчасово окупованих громад. Уже п'ятий рік люди виживають без питної води, без електропостачання, без газопостачання, без стабільного постачання продуктів, ліків і всього необхідного. Люди вже тривалий час готують їжу просто на відкритому вогні. Узимку це ще можна було робити на печах, які будували просто посеред будинків. Кожного разу, коли я виходжу в ефір, я кажу, що ситуація стає ще складнішою. Але вже навіть у нашій багатій українській мові немає слова, яке могло б описати те, що зараз відбувається на нашій землі з нашими людьми. Це справжнє пекло на землі.
Тим більше, станом на зараз, навіть бути похованим в Олешках – це вже велике благо. Окупанти забороняють забирати тіла загиблих, віддавати їх землі, щоб хоча б у цьому дотриматися елементарних етичних норм поводження з померлими. Станом на зараз, за нашими, звісно, непідтвердженими даними, які ми отримуємо з тимчасово окупованої території, у підвалах лікарні – не в морзі, тому що морг давно зруйнований і без електропостачання вже не може виконувати свого призначення, – перебуває близько ста тіл. Вони лежать там уже по три-чотири місяці. Я, мабуть, не мушу пояснювати в ефірі, що відбувається з тілом людини, яка померла три-чотири місяці тому. Ми навіть знаємо місця, де просто під палючим сонцем лежать тіла людей, які ніхто не прибирає. У кращому випадку, якщо це знайома людина, хтось може прикрити тіло гіллям або якоюсь тканиною, щоб хоча б не допустити такої наруги над померлими. Тіла окупантів розтягують безпритульні собаки, тому що вони нікому не потрібні. Таких здичавілих собак уже дуже багато. Нам навіть відомо, що окупанти оголошували їхній відстріл, тому що ситуація стала катастрофічною. Вони кидаються навіть на живих людей, бо вже знають смак людського тіла. Пересуватися містом узагалі неможливо. Ситуація, звісно, просто катастрофічна. Місто – на межі голоду.
Буквально вчора я отримала повідомлення, що десяток курячих яєць коштує тисячу російських рублів. Але проблема ще й у тому, що обігових коштів у людей взагалі немає. Коли почалася тимчасова окупація, агресори видали картки, на які мала надходити соціальна допомога. Але зараз навіть немає можливості перевірити, чи надходять на них кошти. Немає світла, немає інтернету, у місті немає жодного банкомата, де можна було б зняти готівку. І так триває вже дуже давно. Найближче місце, де можна отримати готівку, це Скадовськ. Але той, хто має можливість виїхати до Скадовська, навряд чи вже повернеться в тимчасово окуповані Олешки, які перебувають практично на лінії бойового зіткнення, де щодня гинуть цивільні люди. Навіть коли востаннє, 26 травня, завезли продукти, мені повідомляли, що розкупили далеко не все. І причина дуже проста – у людей немає готівки. Місто фактично перебуває на межі голоду щонайменше з березня. Тоді люди ще мали якісь власні запаси, консервацію, якою могли скористатися. Зараз уже не залишилося майже нічого.
.jpg)
Тетяна Гасаненко. Фото: Суспільне Херсон
Продукти не були розкуплені не тому, що вони не потрібні, а тому, що люди не мають за що їх купувати. Обіг грошей фактично відсутній. Комерсанти, які привезли цю продукцію для продажу, були змушені її залишити. Але стоїть спека, немає холодильників, немає електроенергії, тому зберігати такі продукти просто неможливо. Я навіть боюся уявити, як щодня люди прокидаються в таких умовах і думають лише про те, як вижити. Дуже страшно спілкуватися з людьми, тому що в їхніх голосах уже чути байдужість. Вони відчувають приреченість. Говорять страшні речі. Виїзду немає – це дорога в один кінець. Немає продуктів харчування, немає питної води. Немає можливості вільно пересуватися містом. Люди усвідомлюють, що більшість їхніх колишніх сусідів уже загинули. І це ще щастя, якщо когось встигли поховати. Інші так і залишаються лежати під палючим сонцем. Людям потрібна психологічна допомога. І навіть якби завтра оголосили про можливість виїзду, я не знаю, чи зможе ця байдужість, це відчуття приреченості, поступитися бажанню вижити й виїхати.
Пані Тетяно, також пригадую заяву президента ще в травні про те, що створено офіційний механізм евакуації цивільних, зокрема за участю Міжнародного комітету Червоного Хреста. Очевидно, що цей механізм не працює. Як, на вашу думку, можна знайти вихід із цієї ситуації? Можливо, потрібно залучати ще якісь міжнародні організації?
Які б механізми не розроблялися, якими б вони не були, я сама неодноразово брала участь у міжнародних координаційних нарадах, коли президент або представники уряду намагалися створити механізм порятунку людей. Але важливою складовою будь-якого такого механізму, як би цинічно це не звучало, є агресор – сторона, яка контролює тимчасово окуповані території. Тому будь-який механізм може діяти лише за їхньої згоди, за їхньої участі. Втім, самі окупанти, попри те, що чудово розуміють складність ситуації, не йдуть назустріч. Вони заявляють, що виїзд неможливий, тому що дороги заміновані. Але водночас наголошують: навіть якщо дороги будуть розміновані, безпечний виїзд усе одно неможливий через нібито можливі провокації з боку Збройних сил України. Таку манеру їхньої поведінки ми знаємо давно. Ви ж пам'ятаєте Іловайськ, Дебальцеве: спочатку говорили про гуманітарний коридор, а потім відбувалися обстріли. Тому гарантії безпеки могли б надати виключно міжнародні організації. Але й для цього необхідний діалог з окупантами, які контролюють цю територію.
На мою думку, цей діалог не призводить до позитивного результату. Я не можу сказати, що його не ведуть. Найімовірніше, перемовини тривають. Просто я вже не залучена до таких процесів на найвищому рівні. Але, очевидно, згоди досі немає. Уже майже два місяці люди залишаються в пастці під палючим сонцем. Певний час їх рятували фрукти – абрикоси та інше. Так само виживали собаки й коти, хоча домашніх тварин залишилося дуже мало: багатьох уже розірвали здичавілі собаки. Люди розповідали мені, що тварини їли навіть помідори, якесь варення, яке викопували із погребів після теракту на Каховській ГЕС, їли абрикоси. Насправді сьогодні нічого їсти ні людям, ні тваринам. І можливості завезти продукти також немає.
Що зараз можна зробити? Очевидно, що говорити про цю ситуацію – це також певний механізм впливу, але його, безумовно, недостатньо. Якщо навіть не йдеться про евакуацію, то хоча б про забезпечення людей продуктами. Як тут мали б діяти держава і громадянське суспільство?
Ми обговорювали цю ситуацію, обговорювали різні шляхи допомоги. Але, скажу відверто, в ефірі я не хотіла б озвучувати цю інформацію. У місті є російські військові, які так само голодні. Буквально позавчора я отримала повідомлення про те, що чоловік поважного віку відійшов на двадцять хвилин до сусіднього двору, а окупанти тим часом зайшли до його будинку й винесли все, що було їстівним. Абсолютно все. Вони також голодні. Тому говорити зараз про можливі механізми допомоги я не можу. Насамперед це може зашкодити людям, які залишаються в Олешках.
Ще одне питання – щодо фіксації воєнних злочинів для подальших справ у міжнародних інстанціях. Розумію, що в таких умовах про це думається в останню чергу. Водночас ми всі говоримо про те, що ворог має понести відповідальність. Наскільки зараз реально документувати ці злочини, щоб надалі використовувати ці матеріали?
Так, ми ведемо таку роботу. Ми фіксуємо й обліковуємо виключно загиблих цивільних. Із самого початку повномасштабного вторгнення ми ведемо цей облік. Але робимо це лише тоді, коли точно знаємо персональні дані людини: прізвище, ім'я, по батькові, де вона була зареєстрована, де проживала. Якщо нам відомо, ми також фіксуємо характер отриманих травм. Такий облік ми ведемо від самого початку. Водночас розуміємо, що ці цифри є доволі умовними, адже далеко не вся інформація до нас надходить. Є непізнані тіла. Сталося так, що в Олешках проживали люди без офіційної реєстрації, які переїхали туди вже після початку повномасштабного вторгнення. Тому це не стовідсотково повні дані. Та інформація, яку ми маємо, є достовірною, але вона не відображає реальної кількості загиблих.
І я хочу нагадати, що під час теракту на Каховській ГЕС дуже багато людей, які загинули, так і залишилися у своїх будинках. Особливо це стосується вулиць, розташованих найближче до води. Коли вода почала стрімко підніматися, маломобільні люди вже не змогли врятуватися. Спілкуючись із земляками, які виїхали, але були свідками й безпосередніми очевидцями цього страшного затоплення, ми розуміємо масштаби трагедії. У нашій громаді було підтоплено дев'ять населених пунктів, із них у п'яти рівень води перевищував шість метрів. Ми усвідомлюємо, що під час такого затоплення людські втрати були величезними. Але точно підрахувати їх ми не можемо. По-перше, багато людей залишаються непізнаними. По-друге, про багатьох нам просто не змогли вчасно повідомити. Тому ми ведемо цей облік, але розуміємо, що він не є повним. І, мені здається, навіть після деокупації території отримати абсолютно точні цифри буде дуже важко. Усі ці дані певною мірою залишаться умовними. Але я глибоко переконана, що на лівому березі саме Олешківська громада є однією з найбільш постраждалих.
Не можна вимірювати горе – де його більше, а де менше. Але те, що зараз переживають наші люди, це справді страшні речі. І я хочу наголосити: людські втрати – це найбільша трагедія, їх неможливо ні з чим порівняти. Але, крім цього, окупанти повністю зруйнували інфраструктуру громади. Станом на зараз ми маємо близько шести тисяч повідомлень про зруйноване або пошкоджене майно. І це також не остаточна цифра. З різних причин люди досі оформлюють право власності. Зараз маємо 73 судові справи, коли люди свого часу не внесли необхідні дані до реєстрів. У нас зруйновані або знищені всі заклади дошкільної та загальної середньої освіти. Зруйновані газорозподільні станції. Зруйновані дороги. Тобто громада зазнала такого рівня руйнувань і людських втрат, що це важко порівняти навіть із масштабною техногенною катастрофою сучасності. І все це зробили свідомо. Я не можу назвати їх людьми. Це звірі, які прийшли на нашу землю.
