Олена Стяжкіна. Фото: Facebook/Galyna Grygorenko
Що для вас сьогодні означає отримати премію ім. Василя Стуса?
Коли я дізналася про своє лауреатство, у мене було постійне почуття провини, недостатності і певного заперечення. Планка, яку задає нам Василь Стус, страшенно висока. Але на той момент, коли був він і та планка, то він був один із небагатьох. Але тепер цей чин, подвиг, щоденний опір – це та планка, яку тримають дуже-дуже багато людей. І от перед ними все, що б ми не робили тут в тилу, як цивільні, буде недостатнім. І перед лицем Стуса це було б недостатнім. І перед нашими воїнами і воїнками недостатньо. Це для мене має бути не нагорода, а борг, який є почесним, важливим і навіть необхідним. Час від часу ми всі втрачаємо силу, мотивацію, втомлюємось. Але наші ноги не в окопах, наші спини на ліжках. І коли ти отримуєш таку нагороду, то це додає мотивації віддати і припинити скиглити про втому, навіть якщо вона нікуди не поділася. Але порівняно з тим, як втомилися наші армійці, це нічого. Тому я за них і за тих, хто нас захищає, маю битися, говорити, вимагати термінів служби. От що я маю робити. Я маю говорити про наших воїнів і воїнок, як про тих, які мають знати, скільки вони служать. Мають бути ситими і не думати, чи не голодують їхні сім'ї. От про це я маю говорити, як би втомлена я не була. І щось діяти з цього приводу. Але я ще не придумала що.
Я взагалі тепер не думаю, хто я. Я думаю, аби тільки правильно зробити те, що я роблю.
Наскільки змінився ваш спосіб говоріння до західної аудиторії?
Ми живемо в світі останніх слів. Слова, які ти говориш сьогодні, можуть стати останніми. Тому мої останні слова мають бути сильними і смішними. І з цим принципом я приходжу завжди у всі іноземні аудиторії, я їх там проголошую. І далі мені легко дуже формулювати різкі речі, які можуть не подобатися глибоко стурбованим, глибоко наляканим європейцям, сліпим і глухим… Але при цьому я жартую багато, передаю наші українські жарти. Розповідаю про себе, свої страхи, роблю це через такі самі жарти. І тому, як правило, це знімає почуття провини з аудиторії, оскільки я зарізка буваю. Але їм від цього смішно. І коли людина сміється, вона відкрита для розуміння багато чого. І далі я говорю, що нам потрібна зброя. Це трошки, можливо, спотворює мій світлий образ. Але, в принципі, працює.
Зараз ми стали втомленими. Два роки тому ми одразу реагували на всілякі випади глибоко сконцентрованих на собі людей, коли вони дозволяли якісь там заяви, що з Росією так чи інакше треба якось домовлятися... Ми дуже били швидко, адреналіново, різко, я наводила аргументів із десяток, не менше, ми вступали в дискусію одразу. Зараз ми перейшли в режим енергозбереження і даємо їм можливість висловитися. І залишаємо за собою останнє слово, щоб з цієї аудиторії люди вийшли з нашими словами. Це теж тактика. Оскільки ми живемо у війні, ми можемо собі дозволити і таку.
Якось я приїхала до Гданська. І наша панель була з польським істориком Рафалом Внуком. Перед панеллю ми говорили, про що б він хотів зі мною поговорити. Він каже: "Ми можемо поговорити про те, що війна дуже сильно загострює націоналістичні почуття..." Я роблю паузу, здіймаю на нього очі… І ми не говорили про це на панелі, він не ставив цього питання. Так реалізується принцип сили і сміху. І ми провели дуже-дуже хорошу розмову. І це була розмова про те, що поляки нічого не знають про Україну далі Києва. Вони і тепер сприймають Україну, як це щось там біля Збруча… Ну і Київ може бути. А все, що після Києва, для них терра інкогніта. І вони дуже дивуються, що взагалі-то там Україна є. Ми багато говорили про Донеччину, Луганщину, Слобожанщину, південь, про Одесу, про всі ці міста-містечка людей, які уособлювали і уособлюють Україну на цих теренах. І це була дуже тепла розмова. І як би ми зараз не говорили багато про те, що в Польщі настають не дуже приємні для нас часи, одна з присутніх панянок встала і сказала, що їй страшенно соромно за те, що відбувається. І що вони можуть зробити, щоб ми не думали про поляків, як про покидьків.
Тепер культура так влаштована, що зло завжди виглядає привабливішим, ніж добро. Воно різке, амбітне, показове, нібито сильне. І тому воно є тригером не тільки для ЗМІ, але і для кіно та літератури. І складається така композиція в голові у людей, що добро – це щось про слабкість, про факультатив, необов'язкове і що воно нічого для життя не дає. Але насправді про силу – це про добро. Тобто сила тут. Бо справжня сила мовчить, не шукає собі презентації, не хоче нічого нікому доводити. І виходить, що мільйони поляків і досі роблять дуже добрі речі щодо українців, але в газетах пишуть про покидьків. В цьому проблема для самих поляків, що вони не відбиваються в дзеркалі власної культури і преси сьогодні, що вони роблять насправді хороші речі для нас. Вони і тепер нас обіймають. Але в дзеркалі цікаво подивитись на гірших.
Що історичне минуле нам сьогодні може дати, крім знань?
Історія лікує, говорячи нам, що могло бути гірше. Історія все життя нам каже, що могло бути гірше. І на тому певний час ми можемо стояти – не постійно, але певний час на тому зібратися. Зараз в нас є коротка дистанція історії повномасштабного вторгнення. І нам обов'язково треба ці ліки, що могло бути гірше, і що ми впорались, і що ми ого-го, як впорались, і що ми молодці. Ми постійно забуваємо, по якому тоненькому ми пройшли в 2022 році, по якому тоненькому ми спалили їм флот. Наші перші враження від палаючих їхніх складів, "Панцирів" були просто ніби фестивалем. Ми звикли до цього. Це норм. Сьогодні спалити "Ozon" чи систему С-400 – це така робоча щоденна буденна штука… З одного боку, точно правильно сприймати наші перемоги, як норму. З іншого боку повернутись назад і взяти їх, як ліки, зрозуміти, яке провалля нас чекало, і як ми, завдяки нашим воїнам і воїнкам, відійшли від нього, як ми самі згуртувались. Ці ліки дають можливість поставити собі найвищу оцінку і згадати себе тих, що тоді нас радувало, що тоді нас лякало, бо було гірше, могло бути гірше, але ми плювати хотіли на це. Звісно, в тривалій перспективі психологи тут праві – на цьому їхати неможливо. Але в короткій перспективі ці ліки діють. Якщо в нас болить голова, а зараз ми говоримо про головний біль, а не про якесь серйозне системне захворювання, ми маємо повернутися і подивитися на те, що ми молодці були, є і це означає будемо. От так це працює.
Щодо наших окупованих людей, то ми часом воліємо поводитися так, як європейці поводяться щодо нас. Ми часто хочемо просто відвести погляд. Ми хочемо не знати. Тому що ми не знаємо, як тому дати раду, як їм допомогти, як їх вивезти, як витягнути з підвалів, як дати їм гуманітарну допомогу? Нашого життєвого ресурсу психологічного не так багато. Тому додавати собі цей біль – а ми ж ми хороші люди, ми все розуміємо… Але зануритися в те, що зараз відбувається з нашими окупованими людьми – це страшенна пряма травма. Тому так виглядає, що поки про це не говорити. Це така соціальна угода. Чи це правильно? Я не знаю. Я не можу сказати, що це точно неправильно і треба це змінити, бо коли нам треба перемогти, нам треба зберігати ресурс. Але нічого не заважає нам зараз сказати окупованим людям, що ми їх любимо і не проявляємо активності через те, що не хочемо нашкодити. А як допомогти – ми не знаємо. Але це не означає, що ми їх викреслили, прокляли, вважаємо їх зрадниками і колаборантами. Це не так! Це точно абсолютно не так! І в якомусь сенсі Донеччина і Луганщина стали щепленням для такого доброго посилу, які ми зараз здатні сформулювати до наших окупованих людей в Бердянську, Скадовську чи Генічеську. Тривалий час Донеччина і Луганщина проходили в наших ЗМІ, як осередки сепаратизму: прокляті, звали росіянців, ото вони прийшли, так вам і треба… Ну десь так! Була така риторика. Але ми, як суспільство, як спільноти, доклалися до того, щоб пояснити самим собі, що це не про сепаратистів. Це про наглу, грубу, пряму агресію росіян. І про колаборантів, які бувають в кожному суспільстві. Ми працювали з цим років 5-6. До повномасштабного вторгнення ми склали цей соціальний консенсус, розуміння, що окуповані люди не є тими, хто звав Росію. Що окуповані люди не є зрадниками по факту окупації. І тому, коли сталася окупація півдня, наша нова-стара угода вже була більш гуманістичною, людяною. Вона і є людяною. Тому ми можемо говорити, що любимо, пам'ятаємо і будемо боротися, щоб вони були живі не тільки фізично, а й символічно, бо іноді вбити душу і стати зрадником зі зброєю у війську російському – це вже стати мертвим. Насправді від тої рани, яка є у тих, хто втратив свої малі, великі міста, села, не допомагає нічого. Ми знаємо сотні тисяч людей, які ніколи не побачать свої фотоальбоми і не зможуть навіть прийти на могили своїх рідних, оскільки ці могили зруйновані російськими авіабомбами та ракетами під нуль в Бахмуті, Торецьку або Часовому Яру.
Які міста вас найбільше вразили?
Свій подив я відчула у Києві. Будинки, які були збудовані наприкінці XIX, на початку XX століття. В них і тепер живуть люди. Перший мій погляд на них в 2014 році був такий, що ці будинки пережили дві війни. Тепер вони – буде такий час – пережили три війни. Люди, які це робили, їх ставили, будували, розраховували на вічність. Це щось римське, античне, грецьке… Люди будували красу і розраховували, що вона буде після них і служитиме. І потім так само мій погляд став чіплятися за такі самі будинки або музеї в Полтаві, Ніжині, Харкові. І я думала постійно, що це наші українці робили, розраховуючи на вічність. Другим пунктом ставали сади і парки, які пережили Першу, Другу світову, а в Полтаві, можливо, і ще трошки більше воєн до того. Вони пережили все, і вони квітнуть. Ті, хто розбивали ці парки, не вкладали в те, що самі побачать, як то буде. Як і ті, хто будували будинки, не думали, що побачать, скільки вони простоять. Але все це служить. І з цього мого подиву виходить якась інша нова мотивація дії. Ми маємо діяти так, як вважаємо за потрібне. І красиве, розраховане на довгі роки, але, можливо, не розраховуючи, що побачимо результати в нашому житті. В цьому немає горя. Якщо подивитись на будинки і парки, які вистояли, то сам факт їх краси і стояння достатній, щоб в це вкластися.
Ми вже маємо те, що тримало нас вчора. Ми нарешті отримали його. Воно було з нами завжди. Але ми чи то думали, що не маємо на нього права… В нас все було, але ми не доторкались, не привласнювали і ніби постійно проходили повз. І навіть не зберігали. Однак сталося диво-дивне, чудо-чудне, і ми всі до нього доклалися. Ми це взяли. Ми взяли ці будинки, Котляревського, ніжинські храми, Василя Кричевського. Ми все це тепер ми. І тому росіянці хочуть нас вбити так сильно. Тому що у Другій світовій після голодомору українці повтрачали корені. Але тепер ми наповнилися ними і дороги назад немає. Бо ми наповнилися по самі вінця з античних часів. Ми взяли хозарський каганат, Крим, грецькі поселення, німецьку культуру, український спів. Ми просто взяли це, поклали собі в душу, мозок, в освітні програми, у виставкову діяльність, фестивалі, кіно… Ми тепер із цим всередині. І воно всередині нас. То тепер для них тільки геноцид, щоб викорінити все. Тільки так вони можуть з нами тепер. Бо назад цю касету вже не відмотаєш.
